Ухвала

від 15.05.2024 по справі 382/769/20

ЯГОТИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 382/769/20

Провадження 2/382/9/24

У Х В А Л А

Іменем України

15 травня 2024 року Яготинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Кисіль О. А.

за участю секретаря Русу В. Р.

розглянувши у відкритому підготовчому засіданні справу за позовом Заступника керівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Переяслав-Хмельницьке лісове господарство" (Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України" до Яготинської районної державної адміністрації, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Таргет сервіс-агро" про визнання недійсним розпорядження, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Переяслав-Хмельницьке лісове господарство" (Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України" звернувся до Яготинського районного суду Київської області з позовом до Яготинської районної державної адміністрації, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Таргет сервіс-агро" про визнання недійсним розпорядження, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, відповідно до вимог якого просив визнати недійсним розпорядження Яготинської районної державної адміністрації від 20.02.2009 №78 про надання та передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 2 га для ведення особистого селянського господарства. визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 3225584200:01:004:0017 від 01.04.2015. Усунути перешкоди у здійсненні Державним підприємством "Переяслав-Хмельницьке лісове господарство" права користування земельною ділянкою лісового фонду з кадастровим номером 3225584200:01:004:0017 площею 2 га., шляхом її витребування (повернення) на користь Державного підтриємства "Переяслав-Хмельницьке лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_1 та стягнути з відповідача судовий збір.

Позов обгрунтовано тим, що Бориспільською місцевою прокуратурою під час опрацювання інформації Державного підприємства «Переяслав-Хмельницьке лісове господарство» та відомостей, отриманих з метою встановлення наявності підстав для вжиття заходів представницького характеру на захист інтересів держави в суді виявлені порушення вимог земельного та лісового законодавства під час виділення земельної ділянки в адміністративних межах Ничипорівської сільської ради Яготинського району Київської області та встановлено наступне.

Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №095312 від 16.05.2006 за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 3225584200:01:004:0017 площею 2,0000 га для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться в адміністративних межах Ничипорівської сільської ради Яготинського району Київській області.

Підставою видачі ОСОБА_1 вказаного державного акту зазначено розпорядження Яготинської районної державної адміністрації від 20.02.2006 №78. Так, розпорядженням Яготинської районної державної адміністрації «Про передачу у власність земельних ділянок громадянам України для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Ничипорівської сільської ради» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 та вирішено передати ОСОБА_1 (в числі 20 громадян) безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 2 га.

В подальшому, а саме 01.04.2015, між ОСОБА_1 та ТОВ «Таргет сервіс-агро" укладено договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3225584200:01:004:0017 площею 2 га, строком дії до 31.12.2047.

Рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Клімішиної М.І. від 30.06.2015 за індексним номером 22474950 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на вищевказану земельну ділянку та інше речове право (оренди) за ТОВ «Таргет сервіс-агро».

Зазначене підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, копією договору оренди, наявної у додатках. Відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з кадастровим номером 3225584200:01:004;0017 становить 46105,5 грн.

Отже, земельна ділянка на даний час перебуває у власності ОСОБА_1 та володінні і користуванні ТОВ «Таргет сервіс-агро».

Однак, вищезазначена земельна ділянка відчужена у приватну власність всупереч вимогам земельного і лісового законодавства, оскільки в силу положень ст. ст. 19, 57, 84 Земельного кодексу України та ст. 5 Лісового кодексу України, належить до земель державної власності лісогосподарського призначення та повинна використовуватись для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України.

Так, відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.

Згідно ст. 55 Земельного кодексу України (всі положення законодавчих актів у редакціях на момент виникнення спірних правовідносин) до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Відповідно до положень ст. ст. 5, 7, 8 Лісового кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами и болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Пунктом 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України визначено що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Таким чином, право постійного користування спірною земельною лісовою ділянкою посвідчується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування 1993-2014 років.

Вказана земельна ділянка на цей час також покрита лісами згідно проекту організації та розвитку лісового господарства Державного підприємства «Переяслав-Хмельницьке лісове господарство» 2014 року.

Зазначене також підтверджується листом Державного агенства лісових ресурсів України Українське Державне проектне лісовпорядне виробниче об`єднання «Укрдержліспроект» разом з фотографічними матеріалами, що додаються до позовної заяви.

Отже, беззаперечним є факт, що вищевказаними планово- картографічними матеріалами лісовпорядкування, копії яких додаються, підтверджується право державного підприємства «Переяслав-Хмельницьке лісове господарство» щодо постійного користування спірною земельною ділянкою.

Відповідно до положень ст. 93 Лісового кодексу України (чинного на момент виникнення правовідносин) лісовпорядкування включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення ефективної охорони і захисту, раціональне використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, зцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства. Під час лісовпорядкування здійснюється зокрема визначення меж І внутрігосподарська організація території лісового фонду, що перебуває у користуванні постійних лісокористувачів, інвентаризація лісового фонду з призначенням природного і вікового складу деревостанів, їх стану, якісних і кількісних характеристик лісових ресурсів.

Згідно положень ст. 94 Лісового кодексу України у матеріалах лісовпорядкування зокрема дається комплексна оцінка ведення лісового господарства, користування земельними ділянками лісового фонду.

Державний облік лісів і державний кадастр містять зокрема систему відомостей і документів про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами (ст. 95 Лісового кодексу України).

Таким чином, право користування спірними земельними лісовими ділянками посвідчується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування ДП «Переяслав-Хмельницьке лісове господарство», що відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Гуду від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 01.03.2018 у справі 911/2049/16 та- Верховного Суду України від 07.09.2016 у справі № 6-1030цс16, від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15, від 22.04.2015 у справі № 6-65цс15, від 21.01.2015 у справі № 6-224цс14, від 20.03.2013 у справі №6-13цс13.

За загальним правилом, визначеним у ст. 84 Земельного кодексу України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, серед іншого, і землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом. Єдиний можливий такий випадок, передбачений ч. 2 ст 56 даного Кодексу, за якою громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

В той же час, ч. 1 ст. 57 Земельного Кодексу передбачено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або орган місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Інших випадків, які б передбачали можливість передачі земель лісогосподарського призначення у приватну власність громадянам та юридичним особам законодавство не містить.

Так, відповідно до листа державного підприємства «Переяслав- Хмельницьке лісове господарство» від 17.03.2020 №137, земельна ділянка з кадастровим номером 3225584200:01:004:0017 накладається на землі, які на праві постійного користування належать ДП «Переяслав-Хмельницьке лісове господарство» у кварталі 80 виділу 20 Помоклівського лісництва.

Погодження на вилучення вказаної ділянки зі складу державного лісового фонду державним підприємством «Переяслав-Хмельницьке лісове господарство» не надавались. Також, підприємство не погоджувало межі такої ділянки, як суміжний землекористувач.

Разом з тим, порядок вилучення земельних ділянок врегульовано ст. 149 Земельного кодексу України, відповідно до якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних міських рад відповідно до їх повноважень.

Підставами припинення права користування земельною ділянкою відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Разом з цим, ст. 142 вказаного Кодексу передбачено, що припинення право власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за заявою до відповідного органу.

Відповідно до ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) 11 в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Однак установлено, що ДП «Переяслав-Хмельницьке лісове господарство», як землекористувач, погодження про можливість вилучення вірної земельної ділянки лісогосподарського призначення у межах Помоклівського лісництва, третім особам не надавало.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних міських рад відповідно до їх повноважень.

Отже, рішення про вилучення спірних земельних ділянок має право приймати відповідний орган державної виконавчої влади, який в силу вимог ст. ст. 6, 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» правовий статус місцевих державних адміністрацій встановлюється Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Місцеві державні адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, а районні державні адміністрації в Автономній Республіці Крим - також рішеннями та постановами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їх повноважень.

Принцип законності є одним із принципів діяльності місцевих державних адміністрацій, визначених статтею З Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч. 3 ст. 1 та ст. 50 вказаного закону місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. При цьому, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, акти інших посадових осіб які оскаржені в судовому порядку відповідно до закону.

Згідно з ч. 1 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Крім того, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» останні розпоряджаються землями державної власності відповідно до закону.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необгрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 Земельного кодексу України).

Таким чином, стосовно земель лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Із урахуванням викладеного, жодний орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування не вділений повноваженнями на відведення у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення, яка на даний час має кадастровий номер 3225584200:01:004:0017 та за даними Публічної кадастрової карти, що містить відомості Державного земельного кадастру, віднесена до земель сільськогосподарського призначення з з цільовим призначенням 01.03 для ведення особистого селянського господарства (відповідно до Українського класифікатора форм власності на землю затвердженого листом Державного комітету України по земельних ресурсах від 24.04.1998 "14-1-7/1205)

Окрім того, спірна земельна ділянка площею 2.0000 га як на момент її первинної реєстрації за ОСОБА_1 .. так і на даний час, відноситься до земель лісогосподарського призначення Державного підприємства «Переяслав- Хмельницьке лісове господарство». Таким чином, відведення її у приватну власність можливе лише після попереднього вилучення у землекористувача та зміни цільового призначення.

А тому Яготинська районна державна адміністрація своїм розпорядженням про передачу у приватну власність спірної земельної ділянки перевищила свої повноваження та передала у приватну власність землі, які відносяться до категорії земель лісового фонду.

Вказана позиція узгоджується з висновками, зробленими у постановах Великої Палати Верховного суду у справі № 372/1387/13-ц від 06.06.2018, справі № 372/4583/14-ц від 03.12.2019.

Враховуючи, що ОСОБА_1 земельну ділянку відведено розпорядженням Яготинської державної адміністрації, то вказане розпорядження суперечить вимогам ст. ст. З, 7,21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», а тому має бути визнане недійсним.

Згідно зі ст. ст. 18, 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, які мають особливий правовий режим.

Статтею 55 Земельного кодексу України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

При набутті права власності відповідачами на спірну земельну ділянку змінено її цільове призначення із земель лісогосподарського призначення на землі дія ведення особистого селянського господарства.

Проте, зміна цільового призначення спірної земельної ділянки відбулась із порушенням ч. ч. 1, 2 ст. 20 Земельного кодексу України, а саме - без прийняття компетентним органом відповідного рішення, без висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Так, відповідно до ч. ч. 1, 4 ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, проводиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Згідно ч. З ст. 57 Лісового кодексу України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Разом з тим, відповідно до листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства № 04-48/628 від 08.04.2020, управління не надавало погодження на зміну цільового призначення земельної ділянки лісогосподарського призначення із кадастровим номером 3225584200:01:004:0017, для її використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства. А відтак, рішення про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки із земель лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб, органами державної влади прийматись не могли.

Однак, при набутті права власності відповідачем на спірну земельну ділянку, змінено її цільове призначення із земель лісогосподарського призначення на землі для ведення особистого селянського господарства.

Ще одним порушенням порядку зміни цільового призначення спірної земельної ділянки є те, що відповідно до ст. 207 Земельного кодексу України, відшкодуванню підлягають втрати сільськогосподарських угідь (ріллі, багаторічних насаджень, перелогів, сінокосів, пасовищ), лісових земель та чагарників, як основного засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві внаслідок вилучення (викупу) їх для потреб, не пов`язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом.

Однак, в порушення ст. 207 Земельного кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України від 17.11.1997 № 1279 «Про розміри та Порядок вчинення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, підлягають відшкодуванню», втрати лісогосподарського виробництва з вилученням лісових земель для нелісогосподарських потреб не ітись та не сплачувались, в тому числі і через непроведення вилучення земельної ділянки лісогосподарського призначення, шо підтверджується листом ДП "Переяслав-Хмельницьке лісове господарство" від 17.03.2020 за № 137.

Відповідно до ст. 21 Земельного кодексу України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Підсумовуючи викладене, оспорюване розпорядження щодо передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки прийнято Яготинською районною державною адміністрацією в порушення вимог ст. ст. 6, 14, 19 Конституції України, ст. ст. 20, 35, 56, 57, 84, 141, 142, 149 Земельного кодексу України, ст. 57 Лісового кодексу України, за відсутності рішення органу державної влади про вилучення лісових земель, згоди землекористувача, в порушення порядку зміни цільового призначення та надання цих земель у приватну власність, передача яких законом заборонена.

Згідно ч. 2 ст. 95 Земельного кодексу України порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

За змістом ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порущення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно ч. ч. 2, З ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, застосування інших передбачених законом, способів.

Стаття 155 Земельного кодексу України визначає, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

З огляду на викладене, вищевказане розпорядження Яготинської районної державної адміністрації має бути визнане недійсним на підставі ст. ст. 21, 152, 155 Земельного кодексу України та ст. ст. 16, 21, 393 Цивільного кодексу України.

Крім того, за змістом ст. 16 Цивільного кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Статтею 393 Цивільного кодексу України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

Підлягає визнанню недійсним також і договір оренди земельної ділянки укладений 01.04.2015 між ОСОБА_1 і ТОВ «Таргет сервіс-агро» адже він порушує права землевласника на здійснення лісокористування у визначеному законодавством порядку.

В силу положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно 13 ч. 1 ст. 203 ЦК України недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу є підставою недійсності правочину.

Частиною 3 ст. 203 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

До прийняття оспорюваного розпорядження та укладення договору оренди остання перебувала у державній власності.

Згідно з ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з приписами ст. 373 Цивільного кодексу України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до вимог ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, а згідно вимог ч. 1 ст. 153 Земельного кодексу України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Отже, в даному випадку спірна земельна ділянка вибула з власності держави всупереч встановленому законом порядку та безоплатно, а тому існують всі правові підстави для визнання в цій частині недійсним відповідного розпорядження органу виконавчої влади та визнання недійним укладеного договору оренди земельної ділянки.

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (ст. 396 Цивільного кодексу України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Разом з цим, негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц висловила правовий висновок про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця.

Аналогічні висновки висвітлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22.05.2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, у пункті 49 постанови від 07 04 2020 у справі №372/1684/14-ц.

Таким чином, зайняття земельної ділянки лісового фонду з порушенням Земельного кодексу України та Лісового кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.

У такому разі позовну вимогу про витребування земельної ділянки слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду.

Зазначена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 80-81 постанови від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, окрім цього до аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в пункті 71 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, а також в пункті 96 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, у пункті 49 постанови від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц.

Згідно п. 33 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 №5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав» застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння порушується його право власності чи законного володіння.

Законний володілець земельної ділянки лісового фонду може вимагати усунення порушення його права користування на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

У даному випадку, вірним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду негаторного позову в порядку, визначеному ст. 391 і Цивільного кодексу України до фізичних осіб з метою усунення перешкод, які ці фізичні особи створюють у користуванні та розпорядженні землями водного фонду.

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України право власності користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 вказала, що визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку державі та для її витребування. А тому суди мають відмовити у задоволенні такої позовної вимоги.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.11.2018 у справі 488/5027/14-ц.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у зазначеній справі звертає увагу, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14112018 у справі № 183/1617/16.

З огляду на вищевикладене, вірним способом захисту інтересів держави у спірних правовідносинах є витребування з чужого незаконного володіння земельних ділянок лісового фонду.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до ч. 3 ст. 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обгрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Таким чином «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17).

Державне агентство лісових ресурсів України згідно положення, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 458/2011, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України (далі - Міністр), входить до системи центральних органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.

Одними з основних завдань Держлісагентства України є: здійснення державного управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за додержанням законодавства з ведення лісового господарства; організація ведення лісовпорядкування та мисливського впорядкування; ведення державного лісового кадастру та обліку лісів; внесення пропозиції щодо надання в користування мисливських угідь та припинення права користування ними органам, що приймають ці рішення; вирішення спорів з питань охорони, захисту, використання й відтворення лісів, що перебувають у державній власності; забезпечення представництва інтересів Держлісагентства України у судових та інших органах.

Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства згідно положення, затвердженого Наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 12.11.2012№401, підпорядковується Держлісагентству України та є його територіальним органом. Управління відповідно до покладених на нього завдань; здійснює державний контроль за додержанням норм, правил та інших нормативно-правових актів з ведення лісового господарства; надає висновок та погоджує зміну цільового призначення земельних лісових ділянок для їх використання в цілях не пов`язаних з веденням лісового господарства; надає дозвіл на переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов`язаних з веденням лісового господарства; здійснює управління об`єктами державної власності в межах повноважень, визначених законодавством; координує діяльність підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління Держлісагентства України.

В той же час, вказаними уповноваженими органами за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам, своєчасних заходів щодо витребування з незаконного володіння лісових земель не вжито, що є підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду в інтересах держави.

Відповідно до листа Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 28.05.2020 №06-46/847 управлінням неодноразово при формуванні бюджетного запиту планувалися кошти на сплату судового збору, які згідно кошторису на зазначені цілі не виділялися, відповідно не було можливості вжити заходів щодо повернення земельної ділянки у державну власність.

Згідно листа ДП «Переяслав-Хмельницьке лісове господарство» від 28.05.2020 №249 територія лісового фонду винесена в натурі за матеріалами лісовпорядкування 2015 року та для вжиття заходів щодо зміни меж земельної ділянки в лісгоспі відсутні оригінали картографічних матеріалів.

У зв`язку з цим, позов пред`явлено прокурором в інтересах держави в особі Київського обласного управління лісового та мисливського господарства та Державного підприємства «Переяслав-Хмельницьке лісове господарство», оскільки з огляду на вищевикладене, вибуття всупереч встановленого законом порядку з державної власності земельної ділянки лісогосподарського призначення істотно суперечить інтересам держави, а органи, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження, заходи для захисту інтересів держави не вживають протягом тривалого часу, що обумовлює необхідність звернення з даним позовом прокурора.

Окрім вищенаведеного, порушення інтересів держави у даному випадку визначається й з урахуванням принципу справедливої рівноваги між інтересами суспільства і конкретної особи, закріпленим нормами міжнародного права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Новоселецький проти України» від 11.03.2003, «Федоренко проти України» від 01.06.2006).

Так, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно- правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 Земельного кодексу України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, ревізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті Земельного кодексу України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст; у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статгею 122 Земельного кодексу України визначені повноваження орган виконавчої влади. Верховної Ради Автономної Республіки Крим органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування відповідно із земель державної та комунальної власності.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Незаконне вибуття земель державної власності лісогосподарського призначення у приватну власність на підставі оспорюваного розпорядження, позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус ж землі державної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні.

Також згідно з частинами другою та третьою статті 1, частиною першою та другою статті 7 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Установлено, що спірна земельна ділянка, віднесена до земель особистого селянського господарства, однак фактично належить до земель лісогосподарського призначення та вкрита лісом. Фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення землі, що призвело до одержання у власність та подальшу передачу в оренду земельної ділянки загальною площею 2,0000 га.

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення Бориспільської місцевої прокуратури до суду з вимогою усунути перешкоди в здійсненні лісокористувачем свої законних прав та повернення земельної ділянки у державну власність є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значного питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та передачі у приватну власність товариствам земельних ділянок і лісів із державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на і землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність Ц землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 27.11.2007 у справі «Хаммер проти Бельгії» суд вирішив, що незважаючи на той факт, що навколишнє середовище прямо не захищене в Конвенції, проте саме по собі воно є цінністю, в якій як суспільство, так і державні органи мають живий інтерес. Економічні міркування і навіть право на власність, не мають виходити на перший план у питаннях охорони навколишнього середовиша, зокрема, коли ця сфера законодавчо регулюється державою. Таким чином, державні органи зобов`язані діяти з метою захисту навколишнього середовища.

Оскільки ліси є невід`ємним елементом екосистеми, незаконна передача в оренду земель лісового фонду призводить до порушення прав усіх громадян на безпечне довкілля.

Згідно ч. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» позовні вимоги кількох осіб до одного й того ж відповідача або позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших.

Однорідними можуть вважатися позовні заяви, які пов`язані з однорідними позовними вимогами і водночас подані одним і тим же позивачем до одного й того самого відповідача (чи відповідачів) або хоча й різними позивачами, але до одного й того ж відповідача. Однорідними ж позовними вимогами є ті, що виникають з одних і тих самих або з аналогічних підстав і водночас пов`язані між собою одним і тим самим способом захисту прав і законних інтересів.

У даному позові об`єднано кілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення та поданими доказами.

Так, підставою позову є незаконне оформлення у приватну власність земельної ділянки із кадастровим номером 3225584200:01:004:0017 площею 2,0000 га, яка у подальшому була розділена та відчужена на користь відповідачів.

Водночас позовні вимоги пов`язані між собою одним і тим самим спонсором захисту прав і законних інтересів через визнання недійсним державного акту на земельну ділянку на підставі ст. ст. 152, 155 Земельного кодексу України та витребування на користь держави земельних ділянок, на підставі ст. ст. 215-216 Цивільного кодексу України, з чужого незаконного володіння.

Враховуючи викладене вище, наявні всі підстави відповідно до ст. 20 - крайні розглядати вимоги щодо визнання недійсними спірного розпорядження. визнання недійсним договору оренди та усуненні перешкод в здійсненні правомочностей власника в одному провадженні.

Крім того, об`єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також унеможливити винесення різних рішень за однакових обставин.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 29.04.2015 у справі № 905/252/14, віз 09.12.2014 у справі № 925/1831/14, від 30.09.3013 у справі № 911/1408/13, від 24.08.2008 у справі № 5020-9/063-546 та постанові Верховного Суду України від 20.02.2013 у справі № 6-20цс13.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України розгляд справ, зокрема, у спорах, що виникають із права власності, належить до компетенції судів загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.

Також, відповідно до приписів ст. 30 Цивільного процесуального кодексу України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

З огляду на те, що спірна земельна ділянка розташована в Яготинському районі Київської області, позов пред`являється до Яготинського районного суду Київської області.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України)

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Водночас у п. 36 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав» зазначено, що за змістом статті 391 ПК України позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов`язані з позбавленням володіння, оскільки правопорущення є таким, що триває у часі. У зв`язку із цим тривалість порушення права не перешкоджає задоволенню такої вимоги судом.

Окрім цього. Велика Палата Верховного Суду у пунктах 70-71 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц звернула увагу на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця (аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки лісового фонду з порушенням статті 55 Земельного кодексу України має розглядатися як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

У такому разі позовна вимога зобов`язати повернути земельну ділянку мас розглядатися як негаторний позов, який може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду.

Аналогічна правова позиція висвітлена у пункті 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц.

Таким чином, вимога зобов`язати повернути земельну ділянку лісового фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (зазначена правова позиція викладених у п. 90 постанови Великої палати Верховного Суду від 1Ї.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц)

Тобто, положення чинного законодавства шодо строків позовної давності у спірних правовідносинах не підлягають застосуванню.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями обрано головуючого суддю Литвин Л. І.

Ухвалою Яготинського районного суду Київської області від 20.07.2020 відкрито провадження у справі, та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження з викликом сторін, визначено строк для подання відзиву на позовну заяву, відповіді та заперечень.

Відповідно до розпорядження керівника апарату суду № 107 від 27.09.2021 року щодо призначення повторного автоматизованого розподілу справи у зв`язку з відставкою судді ОСОБА_2 , згідно рішення Вищої ради правосуддя, зроблено повторний розподіл справи та призначено головуючого суддю Кисіль О. А.

Ухвалою Яготинського районного суду Київської області від 07.10.2021 дану справу було прийнято до провадження та призначено до підготовчого судового засідання.

В підготовчому засіданні прокурор не підтвердив своїх повноваження на подачу даного позову відповідно до вимог Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, який набрав чинності 15 липня 2015 року.

Представник Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України" (Державного підприємства "Переяслав-Хмельницьке лісове господарство") в підготовчому засіданні зазначив, що Державне підприємство "Переяслав-Хмельницьке лісове господарство" має змогу саме звернутись з відповідним позовом та заперечень не має щодо залишення даного позову без розгляду.

Представник відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_1 не мали заперечень щодо залишення даного позову без розгляду.

Представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Таргет сервіс-агро" в підготовче засідання не з`явився, повідомлявся за адресою вказаною в позові.

Відповідно положень пункту 2 частини 1 ст. 257 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Згідно ч.4 ст.56 ЦПК України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Отже, на час звернення прокурора до суду з даним позовом був чинний Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, який набрав чинності 15 липня 2015 року, та законодавцем було прямо обмежено права прокурора на представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній. В абзаці третьому частини третьої статті 23 цього Закону зазначено, що не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю медіа, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

На прокуратуру була покладена конституційна функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (пункт 2 статті 121 Конституції України в редакції, чинній на час звернення прокурора з позовами до суду).

Представництво інтересів громадянина або держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, який набрав чинності 15 липня 2015 року.

Частина перша вказаної статті визначає, що прокурором здійснюється представництво в суді саме інтересів громадянина або держави, що полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю медіа, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

Роль прокурора у сфері представництва інтересів держави носить допоміжний характер. Основну роль у захисті й представництві інтересів держави відіграють профільні органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, які самостійно звертатимуться до суду у межах своєї компетенції.

Відповідно до ч.1 ст.56 ЦПК України, у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

Державне комерційне підприємство є суб`єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу (частина перша статті 74 ГК України).

Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов`язаннями, крім випадків, передбачених ГК України та іншими законами.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, провадження № 12-161гс18 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, провадження № 12-245гс18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, провадження 14-104цс19 (пункт 26), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, провадження № 12-20гс21 (пункт 8.5) вказано, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Тож, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, провадження № 14-36цс19 (пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, провадження 14-104цс19 (пункт 27) зазначено, що в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Тому, зокрема, наявність чи відсутність в органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, провадження № 12-20гс21 (пункти 8.10, 8.12).

На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. Інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, провадження № 12-88гс19 (пункт 62)). Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, провадження № 12-140гс19 (пункт 71)).

У пункті 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21) зазначено, що міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень. Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор.

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства, зазначивши, що позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.

Таким чином, Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, який набрав чинності 15 липня 2015 року здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній не допускалося.

Перевіривши матеріали справи, враховуючи вище зазначене, враховуючи думку сторін по даній справі, суд вважає, що є всі підстави для залишення позову без розгляду, оскільки позовну заяву подано від імені заінтересованої особи особою, яка не має повноважень на ведення справи, відповідно до вимог Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, який набрав чинності 15 липня 2015 року .

Відповідно до ст.7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі залишення заяви або скарги без розгляду (крім випадків, якщо такі заяви або скарги залишені без розгляду у зв`язку з повторним неприбуттям або залишенням позивачем судового засідання без поважних причин та неподання заяви про розгляд справи за його відсутності, або неподання позивачем витребуваних судом матеріалів, або за його заявою (клопотанням).

Таким чином позивачу слід повернути сплачену ним суму судового збору, відповідно до вимог ст.7 Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст. ст.56, 200, 257 ЦПК України, Законом України "Про судовий збір", Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, який набрав чинності 15 липня 2015 року , суд

УХВАЛИВ:

Провадження по справі за позовом Заступника керівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі: Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства "Переяслав-Хмельницьке лісове господарство" (Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України") до Яготинської районної державної адміністрації, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Таргет сервіс-агро" про визнання недійсним розпорядження, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, залишити без розгляду, оскільки позовну заяву подано від імені заінтересованої особи особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Зобов`язати ГУК у Київській області/Ягот.УК/м.Яготин/22030101, код ЄДРПОУ37341116, повернути прокуратурі Київської області 9м.Київ бульвар Лесі Українки 27/2) код ЄДРПОУ 02909996, на р/р НОМЕР_1 , МФО 820172, судовий збір в сумі 6306 (шість тисяч триста шість) гривень 00 копійок, сплачений на р/р № НОМЕР_2 за платіжною інструкцією №1270 від 02.06.2020 року.

Повернення сплаченої суми судового збору необхідно здійснити в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики.

Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 15 днів з дня її проголошення.

Повний текст ухвали виготовлено 21.05.2024 року.

Суддя Кисіль О.А.