Постанова

від 27.05.2024 по справі 145/1267/20

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 145/1267/20

Провадження № 22-ц/801/978/2024

Категорія: 62

Головуючий у суді 1-ї інстанції Ратушняк І. О.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2024 рокуСправа № 145/1267/20м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Берегового О.Ю. (суддя-доповідач),

суддів: Матківської М.В., Панасюка О.С.

за участю секретаря судового засідання: Куленко О.В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач: Гніванська міська рада Вінницького району Вінницької області (правонаступник Селищенської сільської ради Тиврівського району Вінницької області),

особа, яка не брала участі у справі та подала апеляційну скаргу: ОСОБА_3 ,

розглянув цивільнусправу запозовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 доГніванської міськоїради Вінницькогорайону Вінницькоїобласті провизнання прававласності нажитловий будинокз господарськимибудівлями таспорудами впорядку спадкуванняза закономза апеляційноюскаргою представникаособи,яка небрала участіу справі ОСОБА_3 адвокатаПанасюка ІгораІвановича нарішення Тиврівськогорайонного судуВінницької областівід 02лютого 2023року, ухваленого місцевим судом під головуванням судді Ратушняка І.О., дата складення повного тексту рішення невідома,

встановив:

В серпні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Селищенської сільської ради Тиврівського району Вінницької області (правонаступник - Гніванська міська рада Вінницького району Вінницької області) про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в порядку спадкування за законом.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Селище Тиврівського району Вінницької області померла ОСОБА_4 , яка до дня смерті була зареєстрована і проживала в АДРЕСА_1 .

Після її смерті відкрилась спадщина, до складу якої входить житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований в АДРЕСА_1 .

За життя ОСОБА_4 розпорядилась своїм майном, склавши заповіт на користь свого сина, їхнього батька, ОСОБА_5 . На день відкриття спадщини заповіт не змінений і не скасований.

Їхній батько, ОСОБА_5 , фактично, в шестимісячний термін після смерті своєї матері ОСОБА_4 вступив у володіння спадковим майном, яке залишилось після її смерті, але він за життя не встиг належним чином оформити спадщину, так як помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в селі Селище Вінницької області. За життя своїм майном не розпорядився.

Позивачі зазначили, що вони є спадкоємцями першої черги спадкування за законом після смерті батька. В установлений законодавством термін вони подали до Тиврівської державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, заведена спадкова справа № 64209185.

Однак у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який розташований в АДРЕСА_1 , їм відмовлено, оскільки відсутні документи, що підтверджують право померлої ОСОБА_4 на вище вказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та в зв`язку з тим, що їхній батько, ОСОБА_5 , спадкоємець, який прийняв спадщину після її смерті, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , і за життя не отримав документ, якій підтверджував його право на дане майно.

Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до суду із цим позовом, в якому вони просили визнати за ними право власності в рівних частках (по 1/2 частці за кожним) на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований в АДРЕСА_2 року забудови, позначений на плані КП „ВООБТІ літерою „А з прибудовою „А1, загальною площею (підрахованою за формулами розрахунку) 80,6 кв.м., житловою площею 50,7 кв.м., допоміжною площею 29,9 кв.м., ганку, сараю „Б, сараю „б, погріба з шиєю „В, убиральні „Г, колодязя „ № 1, хвіртки „ № 2, воріт „ №3, огорожі „ № 4, в порядку спадкування за законом після смерті їхнього батька ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в селі Селище Тиврівського району Вінницької області, який успадкував даний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Селище Тиврівського району Вінницької області.

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 02 лютого 2023 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності в рівних частках (по 1/2 частці за кожним) на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований в АДРЕСА_1 , 1947 року забудови, позначений на плані КП „ВООБТІ літерою „А з прибудовою „А 1, загальною площею (підрахованою за формулами розрахунку) 80,6 кв. м., житловою площею 50,7 кв. м., допоміжною площею 29,9 кв.м., ганку, сараю „Б, сараю „б, погріба з шиєю „В, убиральні „Г, колодязя „№ 1, хвіртки "№ 2", воріт „№3, огорожі „№ 4, в порядку спадкування за законом після смерті їхнього батька ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в селі Селище Тиврівського району Вінницької області, який успадкував даний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Селище Тиврівського району Вінницької області.

Не погоджуючись з таким рішенням суду представник особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_3 адвокат Панасюк І.І. подав апеляційну скаргу, в якій, посилався на порушення норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи, просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Також просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції при вирішенні спору не встановив коло спадкоємців, зокрема, ОСОБА_3 та не залучив його в якості відповідача. Крім того, вказує, що ОСОБА_3 має право на обов`язкову частку в спадщині після смерті ОСОБА_4 , оскільки на день її смерті був непрацездатним та відповідно подав заяву про прийняття спадщини до Тиврівської державної нотаріальної контори. При цьому, зазначає, що суду беззаперечно було відомо про наявність спадкоємця ОСОБА_3 , оскільки відповідач Селищна сільська рада повідомила суд про те, що ОСОБА_3 в силу ст. 1241 ЦК України має право на обов`язкову частку в спадщині після померлої ОСОБА_4 , а також Тиврівська державна нотаріальна контора на запит суду повідомила, що ОСОБА_3 звернувся із заявою про прийняття спадщини, яка також наявна в матеріалах справи.

Сторони не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не направили, що за положеннями ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

При цьому, 21 травня 2024 року відповідачем Гніванською міською радою Вінницького району Вінницької області надіслано до суду апеляційної інстанції заяву, в якій просили розглянути справу без участі представника міської ради та прийняти рішення на розсуд суду згідного чинного законодавства України.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не відповідає цим вимогам.

Апеляційним судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Селище Тиврівського району Вінницької області померла ОСОБА_4 (а.с.7), яка до дня смерті була зареєстрована і проживала в АДРЕСА_1 .

Після її смерті відкрилась спадщина, до складу якої входить житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований в АДРЕСА_1 , що стверджується довідкою Селищенської сільської ради №129 від 21.02.2020 (а.с.13). Дана нерухомість зареєстрована в сільській раді на її ім`я.

Згідно заповіту від 01 грудня 1990 року, який посвідчений секретарем Селищенської сільської ради Тиврівського району Вінницької області Криницькою О.В., ОСОБА_4 розпорядилась, що після її смерті все його майно, рухоме та нерухоме, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі, все те, що буде йому належати на день смерті заповіла ОСОБА_5 (а.с. 34).

На день відкриття спадщини заповіт не змінений і не скасований, фактично, в шестимісячний термін після смерті своєї матері ОСОБА_4 вступив у володіння спадковим майном, яке залишилось після її смерті, що стверджується довідкою виконавчого комітету Селищенської сільської ради № 131 від 21 лютого 2020 року (а.с.10).

Водночас, 14 листопада 2000 року ОСОБА_5 звернувся до Тиврівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 , в якій також зазначено про іншого спадкоємця ОСОБА_3 (а.с.90).

14 листопада 2000 року ОСОБА_3 звернулася до Тиврівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 , в якій також зазначено про іншого спадкоємця ОСОБА_5 (а.с.89).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , видане виконавчим комітетом Селищенської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, актовий запис № 2 (а.с. 8).

На запит суду надійшла відповідь Тиврівської державної нотаріальної контори (а.с. 63), в якій, зокрема, повідомили, що 04 липня 2019 року ОСОБА_3 звернувся із заявою про прийняття спадщини після смерті свого брата ОСОБА_5 .

22 липня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Тиврівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

22 липня 2020 року державним нотаріусом Тиврівської державної нотаріальної контори Зданевич С.А. винесена постанова про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований в АДРЕСА_1 , оскільки відсутні документи, що посвідчують право власності на майно, згідно норм чинного законодавства (а.с 41-42).

21 вересня 2020 року на адресу Тиврівського районного суду Вінницької області від Селищенської сільської ради надійшов лист в якому останні повідомили, що відповідно до ст. 1241 ЦК України право на обов`язкову участь в спадщині після смерті ОСОБА_4 , має її непрацездатний син ОСОБА_3 (а.с. 69).

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною першою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ч. 1 ст. 1217 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Верховний Суд неодноразово наголошував, зокрема у постановах від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 (провадження № 61-12004св21), від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21), про те, що свобода заповіту як принцип спадкового права включає серед інших елементів також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Відповідно до частини першої статті 1235 ЦК України заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому (стаття 1236 ЦК України).

За змістом частини першої статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

За змістом статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ч. 1 ст. 1261 ЦК України).

Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, представник ОСОБА_3 адвокат Панасюк І.І. посилається на те, що довіритель є спадкоємицею майна померлої, який ІНФОРМАЦІЯ_3 подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (а.с. 89) та, відповідно до ч. 1 ст. 1241 ЦК України, незалежно від змісту заповіту мав право на обов`язкову частку у спадщині, яка повинна складати 1/2 частку від його частки на спірне майно.

Таким чином, апелянт вважає, що оскаржуваним рішенням порушено права ОСОБА_3 на спадкування частки у спадщині після померлої ОСОБА_4 .

Відповідно до статті 48ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Згідно частин 1, 2 статті 51ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Статтею 175ЦПК України передбачено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного право уповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду міститься в постанові від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

Як встановлено вище, звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили відповідачем Селищенську сільську раду Тиврівського району Вінницької області, правонаступником, якої є Гніванська міська рада Вінницького району Вінницької області.

Водночас, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2020 року в справі № 175/1941/16-ц (провадження № 61-19798св18) зазначено, що «у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування».

Тобто у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину.

Відповідна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 311/300/19 (провадження № 61-21022св19).

У справі, що переглядається, встановлено, що 14 листопада 2000 року після смерті ОСОБА_4 до Тиврівської державної нотаріальної контори подали заяви про прийняття спадщини померлий ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 (а.с. 90) та ОСОБА_3 (а.с. 89), що підтверджується матеріалами спадкової справи № 667-2000 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , копія якої міститься у матеріалах справи (а.с. 88-93).

Крім того, в матеріалах справи міститься лист відповідача Селищної сільської ради, в якому повідомлено суд про те, що ОСОБА_3 в силу ст. 1241 ЦК України має право на обов`язкову частку в спадщині після померлої ОСОБА_4 (а.с. 69), а також відповідь Тиврівської державної нотаріальної контори (а.с. 63), яка на запит суду повідомила, що ОСОБА_3 звернувся із заявою про прийняття спадщини після смерті свого брата ОСОБА_5 .

При цьому, звертаючись до суду з позовною заявою діти померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визначили відповідачем Селищенську сільську раду Тиврівського району Вінницької області, яку у процесі розгляду справи було замінено на Гніванську міську раду Вінницького району Вінницької області, як правонаступника.

Відтак, залучений позивачем орган місцевого самоврядування є неналежним відповідачем, оскільки як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та апелянтом ОСОБА_3 має місце спір про право на вищевказане спадкове майно.

Позивачі не звертались до суду з таким клопотанням і суд не вирішував питання про залучення до справи в якості відповідача ОСОБА_3 .

За таких обставин вирішуючи позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до участі у справі слід було залучити саме ОСОБА_3 в якості співвідповідача, а не орган місцевого самоврядування.

Таким чином, пред`явлені у цій справі вимоги безпосередньо стосуються прав та обов`язків як ОСОБА_1 і ОСОБА_2 так і ОСОБА_3 не можуть бути розглянуті судом у спорі, в якому останнього не було залучено відповідачем (співвідповідачем), оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд вправі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та їх задоволення. Без залучення належного кола відповідачів позовні вимоги не можуть бути вирішені.

Суд першої інстанції, якому достовірно було відомо про вказані обставини допустився грубої помилки, неправильно встановив фактичні обставини справи та зробив висновки про доведеність і обґрунтованість позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

За таких обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові з тих підстав, що до участі у справі в якості співвідповідача не був залучений ОСОБА_3 .

Водночас, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості на стадії перегляду справи в апеляційному порядку вирішувати питання щодо зміни процесуального статусу осіб, які беруть участь у справі та залучати співвідповідачів.

Ці недоліки не можуть бути усунені при розгляді справи апеляційним судом.

Апеляційний суд не робить висновку про обґрунтованість та доведеність позову, оскільки суд може зробити такий висновок лише за наявності належного відповідача у справі.

Разом з тим, позивачі не позбавлені права звернутися до суду з позовом до належних відповідачів, тому і право на судовий захист, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, не є порушеним.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Вказані обставини у відповідності до п. 4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, оскільки позбавляє суд можливості об`єктивно дослідити усі обставини справи та вірно вирішити спір без участі всіх учасників справи.

Отже, враховуючи викладене та обставини на які посилається представник особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_3 адвокат Панасюк І.І. в апеляційній скарзі як на підставу перегляду судового рішення в частині порушення судом першої інстанції норм процесуального права знайшли своє підтвердження.

Неправильне застосування судом першої інстанції зазначених норм процесуального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення, ухваленого у цій справі, та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

Поряд з цим, не підлягають до задоволення вимоги апеляційної скарги в частині скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок, що розташований в АДРЕСА_1 та припинення права власності за Гайдай на вказаний житловий будинок, оскільки такі вимоги не були предметом розгляду, а згідно з положеннями ч. 6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Щодо судових витрат понесених в суді апеляційної інстанції.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

За правилами ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволенню позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

До інших судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, відносяться зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

В апеляційній скарзі заявник просить стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3633,60 грн. понесених в суді апеляційної інстанції.

На підтвердження надання та понесення витрат на професійну правничу допомогу стороною відповідача подано до суду:

- ордер серії АВ № 1035979 від 27 березня 2024 року про надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_3 у Вінницькому апеляційному суді адвокатом Панасюком Ігорем Івановичем на підставі договору про надання правової допомоги № 14/02/24 від 14 лютого 2024 року (а.с. 218);

- договір про надання правової допомоги № 14/02/24 від 14 лютого 2024 року, який укладений між ОСОБА_3 та адвокатом Панасюком І.І., предметом якого є: «Надання правової допомоги Клієнту…» (1 Розділ, п. 2 Договору) «Представництво інтересів Клієнта в судах…» (1 Розділ, п. 4 Договору). Гонорар складається з суми вартості послуг, тарифи яких узгоджені Сторонами (3 Розділ, п. 2 Договору). Вказаний договір підписаний сторонами (а.с. 219-220);

- розрахунок вартості послуг за правову допомогу від 27 березня 2024 року, за яким адвокат Панасюк І.І. визначив вартість наданої ОСОБА_3 правову допомогу у розмірі 22000 грн., а саме за: попередню консультацію щодо характеру спірних правовідносин 2000 грн., підготовку та подачу заяви про ознайомлення з матеріалами справи 2000 грн., вивчення та правовий аналіз наданих документів 2000 грн., ознайомлення з матеріалами справи 2000 грн., зібрання доказів 2000 грн., написання клопотання про поновлення строку 2000 грн., написання апеляційної скарги 8000 грн., підготовка документів (копії, завірення) до суду, подача до суду матеріалів 2000 грн. (а.с. 217);

- квитанцію до прибуткового касового ордера № 12 від 14 лютого 2024 року на суму 22000 грн., від ОСОБА_3 , підстава договір про надання правової допомоги № 14/02/24 від 14 лютого 2024 року (а.с. 216).

Таким чином, заявником подано докази на підтвердження обсягу наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартість.

При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Подібні висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних із оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) та у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), а також у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату гонорару адвокату, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Заявник має право на компенсацію судових та інших витрат за умови, що буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17) та від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд у справі № 922/3812/19 висловив позицію про те, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

Зважаючи на викладені правові висновки Верховного Суду, суд вправі самостійно з власної ініціативи, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про розподіл витрат, відповідачем на професійну правничу допомогу, взявши до уваги надані стороною докази надання такої допомоги, дійшов висновку про те, що визначений стороною відповідача розмір витрат на професійну правничу допомогу, в розмірі 22000,00 грн., є явно завищеним, не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, такі витрати не мають характеру необхідних і не співрозмірні із виконаною роботою.

Так, даний спір для адвоката є спором незначної складності. Спірні правовідносини регулюються загальними нормами ЦК України, та окремими положеннями спеціального законодавства. Крім того, в постановах Верховного Суду викладені висновки в схожих правовідносинах. Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають.

Відтак, витрати у зазначеній сумі не можна визнати належним чином обґрунтованими та дійсно понесеними у зв`язку з наданням необхідної за обставин цієї справи правової допомоги.

Враховуючи складність справи, необхідність надання ОСОБА_3 адвокатом Панасюком І.І. послуг під час розгляду справи та їх характер, необхідність дотримання критерію розумності розміру понесених стороною витрат, пов`язаність цих витрат із розглядом справи, взявши до уваги надану професійну правничу допомогу, колегія суддів дійшла висновку, що співмірним між ціною позову та розумністю судових витрат на професійну правничу допомогу у вказаній справі, надання якої доведено відповідними доказами, з урахуванням майнового стану сторін та конкретних обставинах справи, є 10000 грн.

Водночас, колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу на те, що в постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року в справі № 462/2077/17 зазначено, що при повному або частковому задоволенні позову до кількох відповідачів судовий збір, сплачений позивачем, відшкодовується пропорційно до розміру задоволених позовних судом позовних вимог до кожного з відповідачів. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, про необхідність стягнення з кожного позивача, а саме ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суми витрат на професійну правничу допомогу адвоката, понесені в суді апеляційної інстанції по 5000,00 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу представника особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_3 адвоката Панасюка Ігора Івановича задовольнити частково.

Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 02 лютого 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Гніванської міської ради Вінницького району Вінницької області про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в порядку спадкування за законом відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу адвоката, понесені в суді апеляційної інстанції в розмірі 5000,00 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу адвоката, понесені в суді апеляційної інстанції в розмірі 5000,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий О.Ю. Береговий

Судді М.В. Матківська

О.С. Панасюк