Рішення

від 08.05.2024 по справі 752/30914/21

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/30914/21

Провадження № 2/752/642/24

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

08 травня 2024 року місто Київ

Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Ольшевської І.О.,

за участю секретаря судових засідань Крекотень О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Центру оцінки та інформації», треті особи Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, Київська міська державна адміністрація про визнання нікчемними укладених договорів, зобов`язання укласти договір та відшкодування завданої матеріальної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

До Голосіївського районного суду м. Києва надійшов позов ОСОБА_1 , за результатом розгляду якого позивач просить суд визнати нікчемним додаткові угоди про заміну сторони в договорах про надання послуг з тимчасового перебування в гуртожитку готельного типу Державного підприємства «Центр оцінки та інформації» між відповідачем та позивачем; зобов`язати Державне підприємство «Центр оцінки та інформації» забезпечити укладення додаткових угод про заміну сторони в договорах про надання послуг з тимчасового перебування в гуртожитку відповідно до вимог чинного законодавства України; зобов`язати Державне підприємство «Центр оцінки та інформації» відшкодувати матеріальну шкоду в розмірі 22 000,00 грн. на користь позивача, як таку, що була заподіяна шахрайським шляхом (фактично, кошти було видурено обіцянками надати справжній договір) і шляхом здирництва та психологічного тиску на осіб, вразливість яких обумовлено станом з початку військової агресії рф проти України з 2014 року, про що видати виконавчий лист, а також вирішити питання про стягнення на користь позивача судових витрат.

Позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що додаткові угоди були укладені без належної правової підстави та компетенції, а нові тарифи були неправомірно завищені. Вона також зазначає, що відповідач не врахував її статус внутрішньо переміщеної особи (ВПО) та той факт, що вона та її син визнані потерпілими у кримінальному провадженні через дії збройних сил російської федерації. Крім того стверджує, що з 2014 року проживає в гуртожитку на законних підставах і своєчасно оплачувала послуги проживання згідно з укладеними договорами. Проте у грудні 2020 року відповідач без належних правових підстав представив їй додаткові угоди, які збільшили тарифи на оплату. Позивачка вважає, що ці дії порушують її громадянські права та вимоги законодавства України. Вона також зазначає, що відповідач навмисно ігнорував її статус ВПО та матеріальне становище.

Ухвалою судді від 19.04.2022 року за вказаною позовною заявою відкрито провадження та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження.

До суду надійшов відзив на позовну заяву, яким представник відповідача заперечує проти задоволення позову з огляду на таке. Позивач проживає у гуртожитку, що належить Інституту права та післядипломної освіти Міністерства юстиції України з 2014 року, і вважає, що її завдано майнову шкоду через необґрунтовані вимоги щодо сплати за проживання. Однак, відповідач, як балансоутримувач гуртожитку, вказує, що не укладав договорів щодо безоплатного проживання, а надає послуги лише на договірній основі з попередньою оплатою. Відповідач не вважає себе відповідальним за майнову шкоду, оскільки дії щодо зміни умов проживання були виконані в межах законодавства. Крім того, відповідач наголошує, що інші органи, зокрема, органи місцевого самоврядування, не наділені повноваженнями укладати договори щодо безоплатного проживання внутрішньо переміщених осіб у гуртожитках. Відповідно до статуту відповідач надає послуги виключно за плату, і будь-які зміни умов договору мають бути належним чином оформлені та підписані сторонами. Позивач наполягає на тому, що не була проінформована про зміну умов проживання та вважає вимоги відповідача щодо сплати необґрунтованими, проте, відповідач зазначає, що всі дії були здійснені відповідно до законодавства та внутрішніх положень.

23.09.2022 року надійшла відповідь на відзив.

03.10.2022 року надійшли пояснення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Департаменту соціальної політики, яким представник вказує, що при вирішені спору покладається на розсуд суду, зазначаючи норми законодавства.

17.05.2023 року закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Центру оцінки та інформації», треті особи Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, Київська міська державна адміністрація про визнання нікчемними укладених договорів, зобов`язання укласти договір та відшкодування завданої матеріальної шкоди.

Суд, у порядку загального позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються, відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Так, судом встановлено, що 30.09.2020 року був укладений договір про надання послуг з тимчасового перебування у гуртожитку Інституту права та післядипломної освіти Міністерства юстиції України між Інститутом права та післядипломної освіти Міністерства юстиції України, в особі виконуючого обов`язки директора ОСОБА_2 (Виконавець), та ОСОБА_1 і ОСОБА_3 (Споживачі).

Відповідно до цього договору виконавець зобов`язується надавати послуги з тимчасового перебування в кімнаті АДРЕСА_1 , за визначену плату, а споживачі зобов`язуються своєчасно оплачувати ці послуги та дотримуватись правил користування гуртожитком.

30.12.2020 відповідачем запропоновано споживаам підписати додаткову угода

№2 про зміну умов договору про надання послуг з тимчасового перебування у гуртожитку готельного типу Державного підприємства «Центр оцінки та інформації» № 208/2020/405 від 30.09.2020 р.

Відповідно до копії даної угоди, що міститься в матеріалах справи (а.с. 88), вбачається, що додаткова угода підписана лише з боку виконавця (ДП «Центр оцінки та інформації») і не підписана споживачами ( ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ).

Вказані обставини визнаються сторонами у справі.

Договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, що підтверджено їхніми підписами, а відсутність підпису однієї зі сторін свідчить про те, що сторона не надала свою згоду на умови договору.

А тому підстави вважати про факт укладення додаткової угоди №2 про зміну умов договору про надання послуг з тимчасового перебування в гуртожитку готельного типу Державного підприємства «Центр оцінки та інформації» №208/2020/405 від 30.09.2020 р. між ДП «Центр оцінки та інформації», з однієї сторони та ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - з іншої, відсутні.

Стаття 215 ЦК України вказує, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, додаткова угода не може вважатися чинною, тобто не створює правових наслідків для сторін, що виходить із положень ч. 2 ст. 631, ч. 1 ст. 638 ЦК України.

А саме, ч. 2 ст. 631 ЦК України визначає, що договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не визначено законом або договором.

Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1, ст. 638 ЦК України).

Частиною 1 ст. 640 ЦК України встановлено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

У справі що розглядається, відповіді про прийняття умов додаткової угоди № 2 шляхом підписання її умов, що передбачено ч. 3 ст. 639 ЦК України, не надано.

У Постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц Велика Палата констатувала, що відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Частиною 3 ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, тобто до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Підроблення підпису однієї із сторін означає, що сторони згоди з будь-яких умов договору не досягали.

Отже, спірну додаткову угода №2 слід вважати неукладеною.

Судом встановлено, що додаткова угода №2 про зміну умов договору про надання послуг з тимчасового перебування у гуртожитку готельного типу Державного підприємства «Центр оцінки та інформації» № 208/2020/405 від 30.09.2020 р. позивачем не підписувалась та не укладалась.

Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові ВС від 05.02.2019 у справі 904/322/18, зроблено висновок про те, що системний аналіз статей 203 та 215 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що недійсним можна визнати тільки правочин, який вчинено, тобто той, що був укладений з досягненням згоди щодо всіх його істотних умов. Встановлення фактичних обставин недосягнення між сторонами згоди щодо всіх істотних умов правочину виключає можливість визнання його недійсним. Отже, не може бути визнано недійсним правочин, який не вчинено. Разом з тим, визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону, з врахуванням спеціальних вимог законодавства щодо укладення певних видів договорів.

Докази, надані стороною позивача, зокрема квитанції про оплату (а.с. 37-47) свідчать про те, що позивачем здійснювалась оплата за комунальні послуги, електричну та теплову енергію за адресою: АДРЕСА_2 , при цьому у призначенні платежу не вказано про додаткову угода №2 про зміну умов договору про надання послуг з тимчасового перебування у гуртожитку готельного типу Державного підприємства «Центр оцінки та інформації» № 208/2020/405 від 30.09.2020 р., та/або про те, що оплати здійснювались за рахунками, складеними відповідачем (а.с.84-94).

А отже, в суду відсутні підстави як для визнання договору нікчемним в силу закону так і недійсним, бо оспорюваний правочин є неукладеним, отже спосіб захисту порушеного права, обраний позивачем (визнання правочину нікчемним відповідно до п.2 ч.2 ст. 16 ЦК України), не може бути застосовано до правочину, який фактично не відбувся.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Позовні вимоги не підлягають задоволенню, якщо суд, дотримуючись принципу стадійності захисту права, дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачено законом або договором та/або він є неефективним для захисту порушеного права в таких правовідносинах.

Такий висновок ВП ВС викладений у постанові у справі № 925/642/19. Тотожний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)).

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, при цьому суд приймає до розгляду тільки ті докази, які мають значення по справі.

За правилами ч.3 статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В пункті 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зазначено: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс»

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц).

Що стосується вимог позивача про зобов`язання відповідача забезпечити укладення додаткових угод про заміну сторони у договорах про надання послуг з тимчасового перебування у гуртожитку відповідно до вимог чинного законодавства України та зобов`язання відповідача відшкодувати матеріальну шкоду в розмірі 22 000,00 грн., то суд вважає, що в цій частині позову вимоги загалом не містять належних мотивувань.

Позивачем не доведений обов`язок відповідача здійснювати дії, направлені на укладення додаткових угод про заміну сторони у договорах, оскільки зміна сторони в договорі відбулась на підставі наказу Міністерства юстиції України про передачу державного майна від 04.09.2020 р. № 2278/7 (а.с. 96), акту приймання-передачі від 10.12.2020 р об`єкта, розміщеного за адресою: АДРЕСА_3 , який належить Інституту права та післядипломної освіти Міністерства юстиції України та передається на баланс Державного підприємства «Центр оцінки інформації» (а.с. 118), а також акт прийому-передачі оригіналів документів від 16.12.2020 р. (а.с.120-125), зокрема передачу оригіналів документів позивача п. 30, 30.1., 30.2.1, 30.2.2, 30.2.3 (а.с. 122).

Щодо вимоги про відшкодування матеріальної шкоди, суд вказує про те, що відповідальність за шкоду вимагає встановлення складу правопорушення, елементами якого є шкода, протиправна поведінка, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

Факт наявності матеріальної шкоди потребує доведення у встановленому законом порядку, оскільки така шкода є самостійним видом шкоди, і умовою цивільно-правової відповідальності.

Позивачем не надано доказів на підтвердження наявності заподіяної їй матеріальної шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями відповідача, що на підставі ст. 81 ЦПК України, є процесуальним обов`язком позивача.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не є обґрунтованими, в розумінні норм п. 2, п. 5, п. 8, ч. 2 ст. 16 ЦК України, отже задоволенню не підлягають.

У порядку ст.ст. 133, 137, 141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за позивачем по фактично понесеним.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного підприємства «Центру оцінки та інформації», треті особи Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, Київська міська державна адміністрація про визнання нікчемними укладених договорів, зобов`язання укласти договір та відшкодування завданої матеріальної шкоди залишити без задоволення.

2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду або через Голосіївський районний суд міста Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Державне підприємство «Центр оцінки та інформації» (адреса: Сверстюка Євгена, буд. 15, м. Київ, 02002,код ЄДРПОУ 00209131).

Треті особи:

Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація (адреса: пр-т Голосіївський, 42, м. Київ, 03039, код ЄДРПОУ 37308812).

Київська міська державна адміністрація (вул. Хрещатик, 36, м. Київ, 01044).

Суддя І.О. Ольшевська