Постанова

від 30.04.2024 по справі 910/16477/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" квітня 2024 р. Справа№ 910/16477/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гаврилюка О.М.

суддів: Майданевича А.Г.

Коротун О.М.

за участю секретаря судового засідання: Ніконенко Є.С.

за участю представників сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: не з`явився;

розглянувши апеляційну скаргу Громадської організації Асоціації спортивного танцю України

на рішення Господарського суду міста Києва від 05.02.2024, повний текст рішення складено 15.02.2024

у справі № 910/16477/23 (суддя Грєхова О.А.)

за позовом Громадської організації Асоціація спортивного танцю України

до Громадської організації "Клуб спортивних танців "Динамо-Київ"

про визнання правочину дійсним

За результатами розгляду апеляційної скарги Північний апеляційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду

Громадська організація Асоціація спортивного танцю України звернулась до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Громадська організація «Клуб спортивних танців «Динамо-Київ» про визнання правочину дійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між сторонами було укладено Договір суборенди (піднайму) від 02.05.2023 в простій письмовій формі, без нотаріального посвідчення за згодою сторін. 09.09.2023 та 29.09.2023 позивачем було отримано лист-вимогу від відповідача про необхідність нотаріального посвідчення укладеного між сторонами Договору суборенди (піднайму) від 02.05.2023. У зв`язку з невиконанням вимоги стосовно нотаріального посвідчення правочину відповідач повідомив, що Договір суборенди (піднайму), укладений між сторонами 02.05.2023 є нікчемним та вимагав звільнити приміщення протягом 30 календарних днів. Позивач вважає такі дії відповідача безпідставними та незаконними з огляду на положення ч. 1 ст. 209 ЦК України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 у справі № 910/16477/23 у задоволенні позову відмовлено повністю. Витрати по сплаті судового збору покладено на позивача.

Рішення мотивоване тим, що суд наголошує, що звертаючись із позовом про встановлення факту дійсності Договору суборенди (піднайму) від 02 травня 2023 року позивачем фактично ставиться питання про встановлення юридичного факту, що виходить за межі компетенції господарського суду, оскільки в такому випадку суд не здійснює захисту порушеного або оспорюваного права чи законного інтересу суб`єкта господарювання. Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що заявлена позивачем позовна вимога про встановлення факту дійсності Договору суборенди (піднайму) від 02 травня 2023 року не може забезпечити поновлення порушених прав, а отже обраний спосіб захисту в будь-якому випадку є неефективним у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 у справі № 910/16477/23, Громадська організація Асоціації спортивного танцю України звернулась до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 і справі № 910/16477/23; визнати дійсним договір суборенди (піднайму) від 02.05.2023, укладеного між позивачем та відповідачем.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

На думку скаржника, незаконність рішення полягає в тому, що позивач не заявляв вимоги ні про встановлення факту дійсності договору суборенди (піднайму) від 02.05.2023, ані про встановлення юридичного факту (чи факту, що має юридичне значення).

Скаржник вказує на те, що підтвердженням законності позовних вимог є те, що відповідно до ч. 2 ст. 20 ГК України суб`єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів шляхом, зокрема, визнання наявності або відсутності прав, водночас, вимогою визнання дійсності договору від 02.05.2023 позивач просить визнати наявність його прав, перелічених у договорі.

Скаржник вважає, що позовну вимогу про визнання договору від 02.05.2023 дійсним неможливо вважати вимогою про встановлення факту, що має юридичне значення, оскільки між позивачем та відповідачем існує спір стосовно дійсності/недійсності договору від 02.05.2023, тому відсутня можливість захисту права позивача у спосіб визнання факту, що має юридичне значення.

Скаржник зазначає про те, що визнавши договір від 02.05.2023 дійсним, позивач отримає судове підтвердження того, що договір від 02.05.2023 не є нікчемним, дійсність прав на користування квартирою і відповідно підтвердження незаконності і безпідставності розпочатої відповідачем процедури виселення позивача з квартири, яка є предметом договору від 02.05.2023, тобто, підтвердженням ефективності обраного способу захисту своїх прав позивачем є те, що за допомогою визнання дійсним договору від 02.05.2023 відновлюються права позивача, порушені відповідачем, а також припиняються такі незаконні дії.

Узагальнені доводи відзивів на апеляційну скаргу

Відповідач не надав відзиву на апеляційну скаргу, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.

Узагальнені доводи пояснення

Позивач у поясненнях, поданих до суду 23.04.2024, зазначив про те, що ним 04.04.2024 було запропоновано відповідачу здійснити нотаріальне посвідчення договору суборенди (піднайму) від 02.05.2023, однак, у відповідь відповідач відмовився, вказавши що договір втратив свою дію через його нікчемність та за будь-яких обставин не буде його нотаріально посвідчувати, а також продовжували створювати перешкоди в користуванні приміщенням позивачем. Саме небажання відповідача виконувати власну пропозицію щодо нотаріального посвідчення договору стало приводом для звернення позивача до суду з позовом про визнання договору дійсним, натомість договір підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню на підставі ч. 4 ст. 209 ЦК України з моменту письмової вимоги відповідача про нотаріально посвідчення від 09.09.2023 № 001-23.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/16477/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Майданевич А.Г., Коротун О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.03.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Громадської організації Асоціації спортивного танцю України на рішення Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 у справі № 910/16477/23. Призначено справу № 910/16477/23 до розгляду у судовому засіданні 02.04.2024.

На підставі ст. 202, 216 ГПК України, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.03.2024 оголошено перерву у розгляді справи № 910/16477/23 за апеляційною скаргою Громадської організації Асоціації спортивного танцю України на рішення Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 до 30.04.2024.

Враховуючи викладене, воєнний стан в Україні та обмеження, спричинені цим станом, з метою повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа № 910/16477/23 розглядалась протягом розумного строку.

Явка учасників справи

Представники позивача та відповідача у судове засідання 30.04.2024 не з`явились, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як вбачається із матеріалів справи, 02.05.2023 між позивачем та відповідачем укладено Договір суборенди (піднайму) (далі - Договір), за умовами якого відповідач, за договором орендар, передає, а позивач, за договором суборендар, приймає у тимчасове платне володіння і користування квартиру.

У пункті 1.2 Договору визначено наступні характеристики квартири: квартира належить відповідачу на праві користування на підставі Договору оренди (найму) від 02.01.2023 із правом передачі в суборенду (піднайм); квартира трикімнатна, загальна площа квартири становить 78,4 кв.м; до складу квартири входять: три кімнати, місця загального користування, кухня, санвузол, вбиральня, меблі, обладнання; адреса квартири: АДРЕСА_1 .

Відповідно до п. 2.1 Договору використання об`єкта, що орендується: проживання та/або здійснення статутної діяльності позивача.

Згідно з пунктами 3.1-3.3 Договору приймання-передача об`єкта, що орендується, здійснюється представниками обох сторін.

При передачі об`єкта, що орендується, на вимогу будь-якої сторони складається Акт приймання-передачі, який підписується представниками від обох сторін.

Об`єкт, що орендується, вважається переданим в суборенду суборендареві з моменту підписання обома сторонами цього Договору або Акту.

Відповідно до п. 4.1 Договору строк оренди: з 02 травня 2023 року до 31 грудня 2025 року.

Договір автоматично продовжується на той самий строк і на тих самих умовах, якщо жодна зі сторін не попередить іншу письмово за 30 днів до завершення строку дії оренди (найму) про не продовження строку дії Договору, якщо інше не передбачено чинним законодавством (п. 4.3 Договору).

Згідно з п. 5.1 Договору сторони встановлюють наступну суборендну плату: суборендар у рівних долях із іншими користувачами квартири сплачує комунальні та інші послуги (плата за утримання будинків, холодне водопостачання та водовідведення, опалення, електроенергію, телефон (абонплата, плата за розмови), інтернет, ТБ по відповідних рахунках (підтверджуючих документах) відповідних служб.

Пунктом 6.1 Договору узгоджено, що відповідач після підписання Договору не втрачає права користування об`єктом, що орендується.

Відповідно до п. 7.1.3 Договору узгоджено, що позивач зобов`язується своєчасно здійснювати орендну плату.

Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає, що оскільки сторони домовились щодо усіх істотних умов Договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулось повне або часткове виконання Договору, позивач просить визнати у відповідності до ч. 2 ст. 220 ЦК України Договір від 02.05.2023 дійсним.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні чи скасуванню, виходячи з наступних підстав.

У частині першій статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 20 Господарського кодексу України та статтею 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання.

Так, відповідно до частини другої статті 20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша і друга статті 5 Господарського процесуального кодексу України).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20).

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20).

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 у справі № 924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 13 передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним/ тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17.

У постанові Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, зокрема, зазначено, що якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і, у разі встановлення порушеного права, з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 року у справі № 910/4164/19.

Однак, вимога про встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Близька за змістом правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16.

Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що заявлена позивачем вимога про встановлення факту дійсності Договору суборенди (піднайму) від 02.05.2023, укладеного між сторонами, не може бути предметом спору і самостійно розглядатись в окремій справі. Встановлення факту може лише бути елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог, тобто, звертаючись із позовом про встановлення факту дійсності Договору суборенди (піднайму) від 02.05.2023, позивачем фактично ставиться питання про встановлення юридичного факту, що виходить за межі компетенції господарського суду, оскільки в такому випадку суд не здійснює захисту порушеного або оспорюваного права чи законного інтересу суб`єкта господарювання.

Юридичні факти можуть встановлюватися господарськими судами при існуванні та розгляді між сторонами спору про право цивільне, як елемент оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості позовних вимог.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (постанова Верховного Суду від 14.05.2019 року у справі № 910/7631/18).

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що позивачем належними та допустимими доказами під час розгляду даного спору у даній справі не доведена необхідність та подальший шлях реалізації такої вимоги як встановлення факту дійсності Договору суборенди (піднайму) від 02.05.2023.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст.ст. 76-79 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи викладене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів апеляційного господарського суду, з огляду на встановлені обставини справи та те, що заявлена позивачем позовна вимога про встановлення факту дійсності Договору суборенди (піднайму) від 02.05.2023 не може забезпечити поновлення порушених прав, тому обраний спосіб захисту в будь-якому випадку є неефективним у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Враховуючи викладене, доводи скаржника, викладені у апеляційній скарзі не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення та не спростовують висновків, викладених у рішенні Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 у справі № 910/16477/23.

З приводу решти доводів скаржника, викладених в його скарзі, колегія суддів звертає увагу, що такі аргументи враховані апеляційним судом, при цьому зазначає, що оскаржене рішення є вмотивованим, місцевим судом зазначено з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтуються його висновки, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Хаджинастасиу проти Греції").

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 Господарського процесуального кодексу України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).

Таким чином, скаржником не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення прийняте відповідно до вимог процесуального та матеріального права, підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Таким чином, апеляційна скарга Громадської організації Асоціації спортивного танцю України на рішення Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 у справі № 910/16477/23 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 у справі № 910/16477/23 слід залишити без змін.

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладається на скаржників в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. 8, 11, 74, 129, 267-270, 273, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Громадської організації Асоціації спортивного танцю України на рішення Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 у справі № 910/16477/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 05.02.2024 у справі № 910/16477/23 залишити без змін.

3. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.

4. Справу № 910/16477/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Текст постанови складено та підписано 27.05.2024, зокрема, у зв`язку із перебуванням судді Гаврилюка О.М. у відпустці з 13.05.2024 по 24.05.2024.

Головуючий суддя О.М. Гаврилюк

Судді А.Г. Майданевич

О.М. Коротун