Постанова

від 23.05.2024 по справі 204/2070/22

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2024 року

м. Київ

справа № 204/2070/22

провадження № 51-7646 км 23

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 20 квітня 2023 року й ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 2022041680000131, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця смт Чаплине Васильківського району Дніпропетровської області, зареєстрованого там само ( АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, останній раз - за вироком Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2020 року за ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік 2 місяці, звільненого 25 травня 2021 року по відбутті строку покарання,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 20 квітня 2023 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

Суд залишив стосовно ОСОБА_7 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили.

Також суд зарахував ОСОБА_7 у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 17 лютого 2022 року до набрання вироком законної сили.

Крім того, у вироку суд розподілив процесуальні витрати і вирішив долю речових доказів.

Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 16 лютого 2022 року близько 20:00, перебуваючи біля будинку АДРЕСА_2 , діючи повторно, умисно, з метою викрадення чужого майна, переконавшись, що за його діями ніхто не спостерігає, шляхом вільного доступу через незачинені водійські двері проник до автомобіля ВАЗ-21083 (н.з. НОМЕР_1 ), звідки взяв належний ОСОБА_8 . USB-накопичувач вартістю 283,98 грн, однак не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, з причин, що не залежали від його волі, оскільки потерпілий виявив його в салоні автомобіля й зупинив.

Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 13 вересня 2023 року залишив без змін вирок місцевого суду.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Суть його доводів зводиться до необґрунтованості засудження ОСОБА_7 за вчинення замаху на крадіжку, оскільки покладені в основу вироку докази, на думку захисника, є недостовірними й недопустимими. Зокрема, захисник зазначає, що під час огляду місця події орган досудового розслідування всупереч вимогам закону фактично провів особистий обшук ОСОБА_7 , у ході якого було виявлено USB-накопичувач, однак відповідні відомості не внесено в протокол, натомість дані про вилучення вказаного предмета зафіксовано в протоколі його затримання, що свідчить про недопустимість речового доказу та похідних від нього доказів. Зважаючи на це, захисник акцентує, що дії ОСОБА_7 можуть бути кваліфіковані лише за ч. 1 ст. 162 КК України. Також він звертає увагу, що орган досудового розслідування не здійснив огляду і впізнання предмета кримінального правопорушення, а також не надіслав його експерту для проведення товарознавчої експертизи. Водночас захисник наводить й інші доводи, зокрема щодо неузгодженості доказів, недотримання порядку проведення впізнання за фотознімками та складання протоколу огляду місця події. Як наголосив захисник, на ці порушення апеляційний суд не звернув уваги і, безпосередньо не дослідивши доказів, безпідставно залишив вирок місцевого суду без змін.

Позиції інших учасників судового провадження

Під час касаційного розгляду захисник ОСОБА_6 просив задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.

Прокурор ОСОБА_5 зазначила, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог ст. 419 КПК України під час розгляду апеляційної скарги ОСОБА_7 в частині перевірки оспорюваних ним фактичних обставин кримінального провадження. Тому вважала, що касаційна скарга захисника підлягає частковому задоволенню, а ухвала - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (ч. 1). Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру (ч. 2).

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Статтею 412 КПК України передбачено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Зі змісту ст. 370 КПК України, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості й умотивованості судового рішення, вбачається, що: законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Апеляційний суд, виконуючи свої повноваження, із дотриманням визначеної гл. 31 КПК України процедури повинен перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості (це передбачає оцінювання оскарженого судового рішення на відповідність нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам провадження і дослідженим у судовому засіданні доказам), а також ухвалити рішення, яке повною мірою відповідатиме ст. 370 КПК України і статтям 419 або 420 цього Кодексу.

Така перевірка має бути зроблена з додержанням усіх вимог чинного законодавства, об`єктивно, неупереджено, а її результатом має бути законне й справедливе вирішення поданих апеляційних скарг для реалізації прав кожного на справедливий суд і перевірку законності й обґрунтованості оскаржених рішень суду першої інстанції.

За приписами ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду мають бути зазначені мотиви, з яких цей суд виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, якими він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Тобто у своєму рішенні апеляційний суд повинен проаналізувати доводи скаржника і, зіставивши їх із фактичними даними, наявними у справі, дати на них вичерпну відповідь, переконливо аргументувавши свою позицію. Формальний апеляційний перегляд є несумісним із закріпленими у статтях 2, 7 КПК України завданнями та загальними засадами кримінального провадження.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що мета викладення мотивів рішення полягає в тому, щоб показати сторонам, що їх почули. Це зобов`язує суд обґрунтовувати свої міркування об`єктивними аргументами і дотримуватися прав сторін. Хоча суд не мусить надавати відповідь на кожне порушене питання, проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що головні проблеми, порушені у справі, було вивчено.

Однак апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 , наведених законодавчих приписів не дотримався.

З матеріалів кримінального провадження видно, що ОСОБА_7 в апеляційній скарзі, оспорюючи правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження, як і в суді першої інстанції, зазначив, що не вчиняв крадіжки належного потерпілому майна та навіть не мав умислу на його викрадення, а сів у відчинений транспортний засіб, щоб зігрітися. Просив звільнити його від відбування покарання з випробуванням. Під час апеляційного розгляду ОСОБА_7 і його захисник висловили доводи саме щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження та наполягали на тому, що вчинення обвинуваченим замаху на викрадення чужого майна не підтверджується дослідженими доказами.

Апеляційний суд в ухвалі, викладаючи узагальнені доводи ОСОБА_7 , на які він послався в апеляційній скарзі, вказав, що останній наполягає на непричетності до викрадення чужого майна. Отже, у контексті цих доводів апеляційний суд повинен був перевірити, чи правильно місцевий суд установив фактичні обставини кримінального провадження, перевірити оцінку доказів з точки зору їх допустимості і достовірності та з`ясувати, чи доводять вони поза розумним сумнівом вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, за яке його засуджено, і чим саме спростовуються доводи сторони захисту про протилежне, адже суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка має повноваження переглянути вирок на зазначених засудженим підставах та усунути відповідні порушення, допущені місцевим судом, у разі їх виявлення.

Проте апеляційний суд, виклавши доводи засудженого, наведені в його апеляційній скарзі, далі в ухвалі вказав, що жодна зі сторін не оскаржила фактичних обставин кримінального правопорушення, які встановив суд першої інстанції, та усупереч вимогам ст. 419 КПК України, не дав їм жодної оцінки, а зосередився лише на перевірці призначеного покарання та доводах апеляційної скарги першого заступника керівника Дніпровської обласної прокуратури, який просив виключити з обвинувачення кваліфікуючу ознаку «проникнення у сховище» та, відповідно, перекваліфікувати дії ОСОБА_7 на ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України.

Отже, апеляційний суд не пересвідчився в необґрунтованості аргументів сторони захисту, не дав жодних відповідей на них та не спростував їх належним чином, не зазначив жодних підстав, з яких апеляційну скаргу засудженого в частині оскарження фактичних обставин кримінального провадження визнано необґрунтованою, тоді як формальний підхід до розгляду аргументів сторони захисту є недопустимим, їхнє спростування повинно бути переконливим із наведенням доказів, оцінка яких відповідає ст. 94 КПК України.

Допущені апеляційним судом порушення вимог кримінального процесуального закону є істотними, оскільки перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення, що зі свого боку в цьому конкретному випадку, враховуючи визначені законом повноваження суду касаційної інстанції, позбавляє можливості перевірити в касаційному порядку правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права, а також правової оцінки обставин, оскільки вони не були предметом процесуальної перевірки в суді апеляційної інстанції.

Крім того, суд касаційної інстанції, перевіривши ухвалу апеляційного суду в порядку ч. 2 ст. 433 КПК України, установив, що під час розгляду апеляційної скарги першого заступника керівника Дніпровської обласної прокуратури апеляційний суд допустив суперечності у своїх висновках.

Так, зі змісту вказаної апеляційної скарги вбачається, що сторона обвинувачення, посилаючись на встановлені місцевим судом обставини кримінального правопорушення, відповідно до яких ОСОБА_7 вчинив замах на крадіжку належного потерпілому шляхом вільного доступу до автомобіля через незачинені водійські двері, заперечувала правильність кваліфікації його дій за ознакою «проникнення у сховище». Суд апеляційної інстанції, перевіряючи аргументи прокурора, послався на судову практику Верховного Суду та акцентував на тому, що автомобіль був обладнаний замком і сигналізацією, а тому потерпілий використовував його як сховище, у яке ОСОБА_7 проник саме з метою викрадення майна. Однак такі висновки є передчасними.

Статтею 185 КК України передбачено відповідальність за таємне викрадення чужого майна. Кваліфікуючою ознакою, що передбачена ч. 3 цієї норми, є, зокрема, крадіжка, поєднана з проникненням у сховище.

Відповідно до сталої судової практики під поняттям «сховище» необхідно розуміти певні місця чи ділянки території, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які обладнані огорожею чи технічними засобами або забезпечені іншою охороною: пересувні автолавки, рефрижератори, контейнери, сейфи та інші сховища.

Сховище - це завжди певне місце або територія, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей та мають будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб (наприклад, огорожа, наявність охоронця, сигналізація), що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння до них сторонніх осіб.

Тобто до сховища (незалежно від ознаки стаціонарності) мають бути віднесені місця чи ділянки, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей та мають властиві для цього конструктивні ознаки, що забезпечують охорону від доступу до них сторонніх осіб.

Отже, в кожному конкретному кримінальному провадженні, де пред`явлено обвинувачення за викрадення майна з автомобіля, яке включає кваліфікуючу ознаку «проникнення у сховище» (ч. 3 ст. 185 КК України), належить установити об`єктивні обставини, які дозволяють ідентифікувати відповідний автомобіль як «сховище». Ці обставини, з огляду на положення статей 91-94 КПК України, підлягають обов`язковому доказуванню, а зібрані та надані суду докази відповідній оцінці. Салони та/або багажні відділення автомобілів можуть бути віднесені за своїми ознаками до поняття «сховище», виходячи з їх конструктивних особливостей, наявності пристосувань чи засобів охорони, у тому числі технічних, які об`єктивно перешкоджають вільному доступу сторонніх осіб, а також інших ознак, які дозволяють ідентифікувати вказані місця як такі, що мають, окрім іншого, призначення для постійного або тимчасового зберігання майна (тобто є сховищем).

Зазначене узгоджується із судовою практикою Верховного Суду, зокрема в постановах від 17 березня 2020 року у справі № 653/3/18, від 16 квітня 2020 року та 02 вересня 2021 року у справі № 127/959/19, від 22 листопада 2022 року у справі № 755/13435/18, від 23 березня 2023 року у справі № 203/2629/20, від 04 квітня 2024 року у справі № 219/5438/21.

За встановлених судами попередніх інстанцій обставин ОСОБА_7 вчинив замах на крадіжку належного потерпілому майна із салону автомобіля через відчинені (не замкнені на замок) двері, тобто за відсутності пристосувань чи засобів охорони, зокрема технічних, які об`єктивно перешкоджають вільному доступу сторонніх осіб. Зважаючи на це та сталу судову практику, зокрема в наведених вище постановах Верховного Суду, висновок апеляційного суду про наявність у діях ОСОБА_7 кваліфікуючої ознаки вчинення замаху на крадіжку «проникнення у сховище» є передчасним.

Посилання апеляційного суду на постанову Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 204/1275/16-к є необґрунтованим з огляду на нерелевантність правовідносин, оскільки в цій справі було розглянуто ознаки незаконного проникнення до тамбурного приміщення квартир у будинку, а не до автомобіля.

З урахуванням викладеного ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню на підставі пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Колегія суддів не перевіряє інших доводів захисника в касаційній скарзі, оскільки вони пов`язані з оцінкою доказів, що потрібно здійснити суду апеляційної інстанції в ході нового розгляду, тому, з урахуванням змісту доводів і вимог захисника, його касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Під час нового розгляду кримінального провадження апеляційному суду необхідно врахувати викладене, ретельно, з використанням усіх процесуальних можливостей перевірити доводи сторін і обставини, що становлять предмет доказування, та з дотриманням положень гл. 31 КПК України ухвалити законне, обґрунтоване і вмотивоване рішення.

Згідно з положеннями ч. 3 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції розглядає питання про обрання запобіжного заходу під час скасування судового рішення і призначення нового розгляду в суді першої чи апеляційної інстанції.

Зі змісту вироку місцевого суду вбачається, що ОСОБА_7 було залишено без зміни запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили, а тому, скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, суду касаційної інстанції необхідно визначитися стосовно обрання запобіжного заходу.

Враховуючи, що ОСОБА_7 раніше неодноразово судимий, обвинувачується у вчиненні замаху на повторне вчинення кримінального правопорушення проти власності, не вирішуючи наперед питання про його винуватість чи невинуватість, з метою попередження ризику переховування обвинуваченого від суду, оскільки він не може не усвідомлювати ймовірність повторного визнання його винуватості за висунутим йому обвинуваченням, колегія суддів вважає за необхідне обрати обвинуваченому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк 60 днів.

Керуючись статтями 433, 436, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 задовольнити частково.

Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року щодо ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обрати щодо ОСОБА_7 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк 60 днів, тобто з 23 травня до 21 липня 2024 року.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_9 ОСОБА_2 ОСОБА_3