Рішення

від 20.03.2024 по справі 760/16528/23

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №760/16528/23 2/760/4978/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

20 березня 2024 року м. Київ

Солом`янський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Ішуніної Л. М.,

за участю секретаря судового засідання Отруби В. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням шляхом виселення,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , в якій просить визнати відповідача такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення.

Свої вимоги мотивує тим, що він є власником квартири АДРЕСА_2 , в якій він проживає разом з відповідачем. 20 лютого 2023 року рішенням Солом`янського районного суду міста Києва розірвано шлюб між ним та відповідачем.

Зазначає, що відповідач після припинення шлюбних стосунків за рішенням суду більше не є членом його сім`ї, а отже втратила право користування належним йому нерухомим майном, а саме жилою площею на праві сервітуту.

Разом з тим, відповідач продовжує проживати у спірній квартирі, прохання про виселення проігнорувала, житло не звільнила, проте витрат по утриманню житла не несе, житлово-комунальні послуги він оплачує самостійно, порушує в квартирі нормальну атмосферу постійними сварками, чим чинить перешкоди в користуванні житлом йому як власнику.

Крім того, у відповідача наявне інше житло, в якому вона може проживати, водночас, її знято з реєстрації у спірній квартирі.

Враховуючи викладене, своїми діями відповідач перешкоджає йому в реалізації прав власника щодо належного йому майна, тому він звернувся до суду з цим позовом для захисту своїх порушених прав.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 липня 2023 року для розгляду зазначеної позовної заяви визначено головуючого суддю Ішуніну Л. М.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 31 липня 2023 року вищевказану позовну заяву залишено без руху.

На виконання зазначеної ухвали 28 вересня 2023 року позивачем надано до суду позовну заяву в новій редакції, у якій приведено у відповідність зміст позовних вимог до норм чинного законодавства, шляхом визначення ефективного способу захисту порушеного права, а також докази, що підтверджують обставини, викладені в позовній заяві.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 29 вересня 2023 року вказану справу прийнято до розгляду та відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Позивач в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином, однак матеріали справи містять заяву представника позивача про розгляд справи у її відсутність, в якій зазначила, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі та не заперечує проти ухвалення заочного рішення.

Відповідач в судове засідання не з`явилася, про дату час і місце судового засідання повідомлялася належним чином, у тому числі, шляхом розміщення оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України, в порядку частини десятої статті 187 ЦПК України, про поважність причин неявки суду невідомо. Крім того, у встановлений судом строк, не скористалася своїм правом на подання відзиву, тому відповідно до частини восьмої статті 178 ЦПК України суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За загальним правилом частини першої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

З огляду на викладене, суд вважає за можливе проводити розгляд справи у відсутність сторін.

Частиною першою статті 280 ЦПК України визначено, що суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Виходячи з цього, враховуючи, що сторона позивача не заперечує проти ухвалення заочного рішення, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.

Судом на підставі частини другої статті 247 ЦПК України, у зв`язку із неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Вивчивши матеріали справи та дослідивши надані докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд виходить з наступного.

Судом установлено, що позивач з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Солом`янського районного суду міста Києва у 2023 році було розірвано.

Позивачу на праві власності належить двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру від 21 березня 2000 року серії НОМЕР_1 .

З витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва вбачається, що станом на 26 червня 2023 року у вищевказаній квартирі зареєстрований лише позивач.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 335072458 від 08 червня 2023 року відповідачу на праві власності належить наступне нерухоме майно: двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_3 ; земельна ділянка з кадастровим номером 5110600000:01:031:0116, розташована за адресою: АДРЕСА_4 ; будинок за адресою: АДРЕСА_4 ; 7/50 частки домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_5 .

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).

Пунктом 1 частини другої та частиною четвертою статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами другою та третьою статті 64 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України.

Статтею 162 ЖК України встановлено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.

Відповідно до статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном регламентоване зокрема у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Крім статті 8 Конвенції, права ОСОБА_1 як власника житла, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у своїх рішеннях зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18) та від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) вказано, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об`єкта нерухомого майна, наявності чи відсутності іншого житла.

Враховую викладене, суд встановив, що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між жінкою та чоловіком, які перебували у шлюбних відносинах, одному з яких - ОСОБА_1 належить на праві особистої приватної власності спірна квартира, а інша - ОСОБА_2 вселилася до цієї квартири як член сім`ї власника і продовжує користуватися нею і після припинення шлюбних відносин, що унеможливлює реалізацію позивачем у повному обсязі прав власника щодо спірної квартири.

Як вже установлено судом, відповідач має у власності іншу нерухомість: двокімнатну квартиру, будинок та 7/50 частки домоволодіння.

З огляду на викладене, суд, оцінюючи виселення на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вважає, що у цьому випадку, за обставин цієї справи, де відповідач має інше житло, виселення ОСОБА_2 зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки між сторонами спору склалися неприязні стосунки, вони не пов`язані спільним побутом, відповідач вже не є членом сім`ї позивача, знята з зареєстрованого місця проживання у спірній квартирі, має інше житло для проживання, у свою чергу позивач вимушений жити в несприятливій атмосфері, постійних сварках у спірній квартирі, яка належить йому на праві приватної власності, та за яку він сплачує комунальні послуги.

Інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, яка забезпечена іншим житловим приміщенням, у зв`язку із цим суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог щодо усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом припинення права користування спірною квартирою та виселення з неї ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідач будь-яких доказів на спростування обставин, викладених у позові суду не надала.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги, що вказані обставини свідчать про необхідність усунення перешкод власнику квартири в реалізації права власності, суд приходить до висновку про задоволення позову.

З огляду на вищезазначене, керуючись статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 41, 47 Конституції України, статтями 9, 64, 150, 156, 162, 109 ЖК України, статтями 317, 319, 321, 391, 401, 402, 406 ЦК України, статтями 1-23, 76-81, 89, 95, 258-259, 263-265, 280-285, 289, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Усунути перешкоди у здійсненні права власності квартирою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та на праві власності належить ОСОБА_1 , шляхом припинення права ОСОБА_2 на користування квартирою та виселення ОСОБА_2 з квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 073,60 грн.

Роз`яснити, що заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості щодо учасників справи:

позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 ;

відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , останнє відоме зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_6 .

Суддя Л. М. Ішуніна