Рішення

від 30.05.2024 по справі 911/3361/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

30.05.2024Справа № 911/3361/23

Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лакера Транс" (04071, м. Київ, вул. Воздвиженська, 45-47-49, приміщення № 401, ідентифікаційний код 44763785)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФТП" (04119, місто Київ, вулиця Сім`ї Хохлових, будинок 1, літера 7, ідентифікаційний код 37888626)

про стягнення 34 293,02 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Лакера Транс" звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФТП" про стягнення збитків за заявкою на транспортно-експедиторське обслуговування № ОСТ11088 від 05.10.2023 за договором № ФТП/1588 від 05.10.2023 перевезення вантажів у розмірі 34 293,02 грн.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 13.11.2023 матеріали позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Лакера Транс" передано за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Господарського суду міста Києва від 01.01.2024 позовну заяву було зареєстровано за вхідним № 911/3361/23 та передано на розгляд судді Яковенко А.В.

Розпорядженням керівника апарату Господарського суду міста Києва № 01.3-16/168/24 від 11.01.2024 у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді Яковенко А.М. призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/3361/23, за результатом проведення якого позовну заяву передано для розгляду судді Андреїшиній І.О.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 17.01.2024 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.

24.01.2024 через систему «Електронний суд» від позивача надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою суду від 25.01.2024 відкрито провадження у справі № 911/3361/23, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

07.02.2024 через систему електронний суд відповідачем подано відзив на позовну заяву.

13.02.2024 через систему електронний суд позивачем подано відповідь на відзив.

19.02.2024 через систему електронний суд відповідачем подані заперечення на відповідь на відзив.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

05.10.2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лакера Транс" (далі - позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ФТП" (далі - відповідач) було укладено договір № ФТП/1588 про перевезення вантажів та заявку №ОСТ11088 від 05.10.2023.

Відповідно до п.2.2. договору умови виконання конкретних перевезень, а також перелік операцій, які необхідні для здійснення перевезень, узгоджуються сторонами в заявках. Заявка с невід`ємною частиною цього договору. У разі виникнення розбіжностей у тлумаченні умов за цим договором пріоритетними є умови, зазначені в заявці. Заявка вважається підтвердженою, якщо вона підписана уповноваженими сторонами і скріплена печатками.

Згідно з п. 5.5. договору за відмову від заявки, підтвердженої письмово, менше ніж за 24 години від зазначеної в заявці дати, винна сторона сплачує штраф у розмірі еквівалентному 50 дол. США в гривні, з розрахунком за курсом міжбанку на дату відмови та компенсує усі матеріально підтверджені збитки, що були спричинені такою відмовою.

Відповідно до заявки №ОСТ11088 від 05.10.2023 міжнародне перевезення вантажу мало здійснюватися за маршрутом м.Усти-над-Лабем (Чехія) - м. Дніпро (Україна) транспортним засобом із напівпричепом-цистерною, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 / НОМЕР_2. Обумовлена вартість перевезення склала 3 200,00 Євро, вантаж - алкідна смола (наливний вантаж).

Позивач у позовній заяві зазначає, що з 06.10.2023, після попереднього погодження між позивачем і відповідачем заявки на вантажне перевезення, транспортний засіб позивача подавався з м. Антверпен (Бельгія) до м. Усти-над-Лабем (Чехія).

За твердженнями позивача, його транспортний засіб 10.10.2023 прибув до місця завантаження з випареною цистерною, яка була придатна для завантаження, але замовника не влаштували сертифікат про пропарку цистерни (сертифікат EFTCO Cleaning Document ATCN10844851 від 04.10.2023), тому була надана усна вказівка, щоб цистерна пройшла випарку на мийці, яку саме відповідач рекомендував, що і зробив водій позивача. Після чого, за твердженнями позивача, водій прибув на завантаження і дізнався, що замовник скасовує завантаження.

11.10.2023 позивач звернувся до відповідача з електронним листом вих. № 1/1 від 11.10.2023, в якому останній зазначив про понесенні збитки у розмірі 642 Євро на день звернення.

Відповідач у відповідь на зазначений лист 12.10.2023 вказав на те, що 10.10.2023 до місця завантаження прибув транспортний засіб із цистерною, яка була непридатною для перевезення заявленого вантажу та не відповідав вимогам заявки.

13.10.2023 позивач звернувся до відповідача з претензією вих. № 2/1, в якій висловив заперечення проти неналежності чи будь-якої невідповідності поданого транспортного засобу, а також керуючись ст. 935 ЦК України просив відшкодувати завдані реальні збитки відповідно до розрахунку здійсненого в самій претензії.

Відповідач у відповіді на претензію №ФТП/10-23/25 від 20.10.2023 зазначив про те, що вимоги щодо компенсації зазначених витрат останній визнає безпідставними та такими, що виникли з вини позивача.

Позивач не погоджується з тим, що було подано транспортний засіб в непридатному (неналежному) або технічно несправному стані. Та,к позивач вважає, що дії відповідача є умисним порушенням належності виконання умов договору і заявки.

З огляду на викладене, позивач звернувся до суду з даним позовом, в якому просить суд стягнути з відповідача суму збитків у розмірі 34 293,02 грн за відмову від виконання заявки, що складається з заробітної плати за 5 днів у розмірі 5 646,53 грн, податків на заробітну плату у розмірі 1242,24 грн, добових у розмірі 2 700,00 грн, штрафу у розмірі 1 875,00 грн, вартості платних доріг у розмірі 3 844,80 грн, вартості мийки авто у розмірі 7 242,17 грн та вартості дизельного палива (215л.) у розмірі 11 722,28 грн.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з наступних підстав.

Правовідносини між сторонами виникли на підставі договору про перевезення вантажів №ФТП/1588 від 05.10.2023, а тому права та обов`язки сторін визначаються, в тому числі, положеннями глави 65 Цивільного кодексу України, глави 32 Господарського кодексу України та Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність».

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно з ч. 1 ст. 929 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 316 Господарського кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов`язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов`язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов`язання, пов`язані з перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

Відповідно до п.1.2. договору перевізник згідно умов заявки зобов`язується доставити вантаж до пункту призначення і видати уповноваженій на отримання особі (організації) а експедитор зобов`язується сплатити вартість перевезення.

Згідно з п. 3.2.2. договору перевізник зобов`язується забезпечити своєчасне прибуття власних транспортних засобів, придатних для перевезення вантажу згідно з отриманою заявкою на перевезення, про що повідомити в письмовому вигляді експедитора. Подача найманого транспортного засобу за даним договором заборонена. Подача транспортного засобу непридатного для перевезення вантажу, не забезпеченого всіма документами, необхідними для здійснення перевезення вантажу, належними засобами фіксації (кріплення) вантажу, якщо забезпечення таких засобів не є обов`язком експедитора чи вантажовідправника, а також використання перевізником найманого транспортного засобу - вважається не наданням транспортного засобу згідно з прийнятою заявкою. При цьому експедитор не несе ніякої відповідальності перед перевізником.

Позивач стверджує, що останній належним чином виконав взяті на себе зобов`язання та надав транспортний засіб для перевезення.

В свою чергу, відповідач дану обставину заперечує.

При цьому, судом встановлено, що до перевезення експедитором надавався небезпечний вантаж з особливими умовами його транспортування та вимогами до транспортного засобу.

Так, згідно з п. 14.6. паспорту безпеки на вантаж (Safety Data Sheet) CHS ALKYD S 621 W 55 від 09.06.2023 встановлені чіткі вимоги до транспорту, в якому має перевозитись алкідна смола - це має бути автоцистерна з нержавіючої сталі проби 316 з ущільнювачем - матеріалом, стійким до нафтових речовин і температур до 100 °C (наприклад, тефлон).

Разом з тим, позивач подав на завантаження автоцистерну, що мала візуальні ознаки стійкої корозії на внутрішній частині цистерни, що унеможливлює доставку вантажу в належному стані без його псування (втрати його природніх властивостей).

При цьому, судом враховуються, що долучені позивачем копії сертифікатів посвідчують технічну справність транспортного засобу, але не доводять можливість перевезення (відповідність технічним характеристикам вантажу та комерційну придатність) вказаного у заявці OCT11088 від 05.10.2023 року вантажу.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

З огляду на вищевикладене та беручи до наявні в матеріалах справи докази, суд вважає більш вірогідною ту обставину, що відповідач правомірно відмовився від не придатного транспортного засобу, що був поданий до завантаження.

Таким чином, твердження позивача про обов`язок експедитора сплатити на його користь штраф за відмову від заявки, передбачений п. 5.5. договору є безпідставним, оскільки згідно з п. 3.2.2 договору подача транспортного засобу, непридатного для перевезення вантажу - вважається не наданням транспортного засобу згідно з прийнятою заявкою. При цьому експедитор не несе ніякої відповідальності перед перевізником.

Разом з тим, за твердженнями позивача, у відповідача перед позивачем наявні збитки у розмірі 34 293,02 грн, які складаються з заробітної плати за 5 днів у розмірі 5 646,53 грн, податків на заробітну плату у розмірі 1242,24 грн, добових у розмірі 2 700,00 грн, штрафу у розмірі 1 875,00 грн, вартості платних доріг у розмірі 3 844,80 грн, вартості мийки авто у розмірі 7 242,17 грн та вартості дизельного палива (215л.) у розмірі 11 722,28 грн.

На підтвердження збитків з виплати заробітної плати, а також добових виплат водію транспортного засобу позивачем долучено до матеріалів справи бухгалтерська довідка від 01.11.2023. Сума заборгованості, згідно наданої довідки, станом на 01.11.2023 становить 32 418,02 грн.

Надана позивачем бухгалтерська довідка не є первинним документом в розумінні ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», що підтверджує понесені позивачем збитки, довідка має лише інформаційний характер та не фіксує відомості про господарську операцію, що призводить до зміни у структурі активів і зобов`язань та/або у власному капіталі підприємства, отже, не може підтвердити існування заборгованості останнього.

Крім того, суд зазначає, що доказів того, що водій у період з 06.10.2023 по 11.10.2023 був найманим працівником, матеріали справи не містять.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними у розумінні ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ч. 3 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

При цьому ч. 1 ст. 14 ГПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Суд звертає увагу, що у даній справі предметом розгляду якої є стягнення збитків, доказувати факт понесення позивачем збитків за договором, розмір стягнення яких заявлено позивачем до стягнення, має саме позивач.

В той же час, враховуючи встановлені у справі обставини, а також документи, надані позивачем на підтвердження своїх вимог, суд не може прийняти в якості належного та допустимого доказу вищевказану бухгалтерську довідку, оскільки такий документ не є первинним бухгалтерським документом в розумінні ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність".

Аналогічна правова позиція мітиться в постанові Східного апеляційного господарського суду у справі від 21.07.2023 у справі № 905/375/22.

У свою чергу, первинним документом в розумінні ст.ст. 1, 9 Закону № 996-XIV, є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Крім того, на підтвердження понесених позивачем збитків, пов`язаних із мийкою автоцистерни, позивач надає копію сертифікату EFTCO Cleaning Document ATCN10844851 від 04.10.2023, яка є нечитабельною.

У якості доведення факту надання позивачу експедитором вказівки про додаткову мийку автоцистерни, позивачем долучено до позовних матеріалів переписку у месенджері Viber між представниками перевізника (позивача) та експедитора (відповідача).

Разом з тим, зі змісту переписки неможливо встановити наявність надання такої вказівки експедитором. Крім того, позивач ані у позовній заяві, ані у відповіді на відзив на позовну заяву не надав жодних доказів надання йому вказівки додаткової мийки автоцистерни від експедитора.

В свою чергу, пройдений автомобілем маршрут, зупинки та витрати пального не можуть бути належним чином доведені з «навігаційної системи», достовірність даних з якої ніяким чином не підтверджена.

До відповіді на відзив на позовну заяву позивач додав зображення (скріншот) з навігаційної системи зі схематичним зображенням маршруту та ПІБ водія, але даний скріншот не може ідентифікувати транспортний засіб через відсутність на ньому інформації про марку, модель та державні номери авто, що використовувалось для перевезення вантажу за заявкою OCT11088 від 05.10.2023.

Відповідно до ч.1 ст. 917 Цивільного кодексу України відправник вантажу має право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення цього вантажу, - що в свою чергу і зробив вантажовідправник, повідомивши про це безпосередньо водія перевізника на завантаженні, а згодом і експедитор.

Позивач стверджує, що надана ним автоцистерна була придатною для перевезення вантажу за заявкою, однак позивач жодним чином не заперечує факту наявності корозійних відкладень на внутрішній частині цистерни. Вантажовідправник при попередньому огляді автомобіля перед завантаженням зафіксував факт наявності корозії на цистерні, зробивши відповідні фото (містяться в матеріалах справи) та у порядку ч.1 ст.917 ЦК України відмовився від наданого транспортного засобу.

Твердження позивача про те, що переклад документів, що підтверджують пропарку цистерни (EFTCO Cleaning Document ATCN10844851 та European Cleaning Document №02-23-04227) не є необхідним через зазначення суми витрат на пропарку у бухгалтерській довідці, суд визнає помилковими, оскільки у суду відсутня можливість дослідити та ознайомитися з ними безпосередньо, як з підставою відображення відповідних витрат (збитків) позивача у бухгалтерській довідці.

Особа, яка вимагає відшкодування збитків, повинна довести факт порушення господарського зобов`язання контрагентом, наявність і розмір понесених ним збитків, причинний зв`язок між правопорушенням і збитками. Їх сукупність утворює склад господарського правопорушення, який є підставою господарсько-правової відповідальності. Склад господарського правопорушення, визначений законом для настання відповідальності у формі відшкодування збитків, включає: 1) протиправну поведінку суб`єкта господарювання; 2) наявність шкідливих наслідків; 3) причинний зв`язок між протиправною поведінкою правопорушника і шкодою; 4) вину правопорушника.

Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад господарського правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання взятих на себе зобов`язань, оскільки, в даному випадку, його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Вказані докази повинні містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини.

Аналіз наведених норм права свідчить, що вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків, господарський суд перш за все повинен з`ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності, а саме наявність правил поведінки, встановленого законом або договором; наявність факту порушення такого правила поведінки винною особою; наявність збитків у потерпілої особи; наявність безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено протиправної поведінки особи, яка, на його думку, спричинила йому збитки, вини відповідача у понесених позивачем збитках, розміру збитків, а відповідно і причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою та збитками, оскільки збитки мають бути наслідком саме порушення боржником зобов`язання, а не якихось інших обставин, зокрема, дій самого позивача. У зв`язку з цим, суд приходить до висновку про відсутність складу цивільного правопорушення з боку відповідача, що є обов`язковою умовою для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

При цьому, суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто, в контексті цієї норми має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб`єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб`єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.

Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.

У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відтак, Держава Україна несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

Приписи ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позов є не обґрунтованим, оскільки позивачем належними, достовірними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів відповідачем у справі.

Таким чином, позивач не довів перед судом відповідними засобами доказування наявності підстав для стягнення з відповідача збитків у загальному розмірі 34293,02 грн.

Суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 233, 236-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Лакера Транс" відмовити повністю.

Позивач - Товаристо з обмеженою відповідальністю "Лакера Транс" (04071, м. Київ, вул. Воздвиженська, 45-47-49, приміщення № 401, ідентифікаційний код 44763785)

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ФТП" (04119, місто Київ, вулиця Сім`ї Хохлових, будинок 1, літера 7, ідентифікаційний код 37888626)

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 30.05.2024

Суддя І.О. Андреїшина