Рішення

від 03.06.2024 по справі 580/2375/24

ЧЕРКАСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2024 року справа № 580/2375/24

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кульчицького С.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації (далі відповідач), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у направленні позивача для проходження альтернативної (невійськової) служби за мобілізацією;

- зобов`язати відповідача прийняти рішення щодо направлення позивача для проходження альтернативної (невійськової) служби за мобілізацією.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що він перебуває на військовому обліку та підлягає мобілізації в межах запровадженого в державі військового стану. Разом з тим, позивач вказує, що є членом релігійної громади Черкаська Церква Христа. Відтак, за своїм релігійним переконанням, останній не може використовувати зброю проти інших людей та бути співучасником вбивства інших людей, що унеможливлює виконання ним військового обов`язку та є підставою, на переконання позивача, для направлення його на проходження альтернативної (невійськової) служби.

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 12.03.2024 вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідачвизнав, надавши відзив на позовну заяву, де зазначено, що позивач звертався до Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації із заявою стосовно заміни виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу у зв`язку із релігійними (біблійними) переконаннями та звільнення від призову на військову службу за мобілізацією під час воєнного стану. 27.02.2024 звернення позивача було розглянуто, на що була надана вичерпна відповідь із роз`ясненням чинного законодавства щодо можливості проходження альтернативної (невійськової) служби громадянами України за мобілізацією під час воєнного стану чи в особливий період, в тому числі що стосується громадян, які є членами релігійної громади та за своїм віросповіданням не має можливості використосувати зброю проти інших людей, тримати зброю і вчиняти інші дії, пов`язані із захистом Вітчизни. За наслідками розгляду звернення позивача, було звернуто його увагу на тому, що право на альтернативну (невійськову) службу може виникнути тільки у громадян, які можуть бути призвані на строкову службу, а не на військову службу за мобілізацією під час воєнного стану, так само як і підстави для заміни військової служби за мобілізацією на альтернативну (невійськову) службу не передбачені законодавством, а тому позивачу рекомендовано для вирішення порушеного питання звернутися у загальному порядку до суду, так як на законодавчому рівні не врегульовано питання альтернативної (невійськової) служби за мобілізацією під час воєнного стану або в особливий період. У зв`язку із цим, зазначений позивачем у позовній заяві висновок про те, що Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації допустило бездіяльність і натомість припущення позивачем можливості визнання такої бездіяльності протиправною, є помилковим твердженням та не доведеним з точки зору законодавства. Так само, будь-яке зобов`язання Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації прийняти рішення відносно позивача щодо його проходження альтернативної (невійськової) служби за мобілізацією під час воєнного стану або в особливий період, якщо такого способу забезпечення прав громадян на альтернативну (невійськову) службу чинним законодавством не передбачено, не може мати правових підстав.

Розглянувши заяви по суті справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив на позовну заяву, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно до довідки релігійної організації "Черкаська Церква Христа" від 24.02.2024, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 1996 року є членом релігійної громади Черкаська Церква Христа, зареєстрована та фактично знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Прийняв водне хрещення 03.03.1996.

За своїм віровченням та зареєстрованим статутом релігійна громада, до якої наледить ОСОБА_1 відноситься до Євангельських Християн. Віровчення ОСОБА_1 та релігійної громади до якої він належить закликає не використовувати зброю проти інших людей, тримати зброю та здійснювати присягу, що унеможливлює виконувати військовий обов`язок.

Позивач звернувся до Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації із заявою стосовно заміни виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу у зв`язку із релігійними (біблійними) переконаннями та звільнення від призову на військову службу за мобілізацією під час воєнного стану.

Листом від 27.02.2024 № 536/01-07 відповідач повідомив позивачу про відсутність підстав для заміни виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу у зв`язку із релігійними (біблійними) переконаннями та звільнення від призову на військову службу за мобілізацією під час воєнного стану. У листі зазначено, що право на альтернативну (невійськову) службу може виникнути тільки у громадян, які можуть бути призвані на строкову службу, а не на військову службу за мобілізацією під час воєнного стану, так само як і підстави для заміни військової служби за мобілізацією на альтернативну (невійськову) службу не передбачені законодавством, а тому позивачу рекомендовано для вирішення порушеного питання звернутися у загальному порядку до суду, так як на законодавчому рівні не врегульовано питання альтернативної (невійськової) служби за мобілізацією під час воєнного стану або в особливий період.

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо розгляду заяви протиправною, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з пунктами 1 та 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Положеннями пункту 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами), який затверджено Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан.

Відповідно до пункту 3 зазначеного Указу Президента у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Пунктом 16 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, як обмеження проходження альтернативної (невійськової) служби.

Також, Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» № 69/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, оголошено про проведення загальної мобілізації.

У відповідності до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», військовий обов`язок включає проходження військової служби.

Статтею 3 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», передбачено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", Закону України «Про Збройні Сили України", Закон України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Так, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону № 3543-XII).

Відповідно до частини 8 статті 4 Закону № 3543-XII, з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.

Статтею 23 Закону № 3543-XII встановлено перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.

Згідно з статтею 65 Конституції України, частини першої ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Разом з тим, в пункті 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» зазначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".

Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" № 1975-XII від 12.12.1991 (далі - Закон № 1975-XII).

Статтею 1 Закону № 1975-XII визначено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (стаття 2 Закону № 1975-XII).

Надаючи правовий аналіз вказаним нормативним актам вбачається, що надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, законом не передбачено; порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" не визначено.

Порядок проходження невійськової служби не прописаний також і у Законі України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Тобто, у даному випадку виникає питання щодо необхідності законодавчого врегулювання спірної ситуації, зокрема, щодо внесення змін до Законів України "Про військовий обов`язок і військову службу", «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", «Про альтернативну (невійськову) службу».

На думку позивача, відповідач протиправно не визначив його право на звільнення з військової служби на підставі сумлінної відмови, тоді як це право передбачено статтею 35 Конституції України, що є нормою прямої дії.

Відповідно до статті 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення статті 35 Основного Закону України кореспондуються з положеннями статті 9 «Свобода думки, совісті і релігії» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Так, відповідно до п. 1 ст. 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, у своєму рішенні по справі «Коккінакіс проти Греції» ЄСПЛ зазначив, що як визначено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (пункт 33).

Перелік таких обмежень, за вказівкою ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.

Що стосується конкретних обставин, то наявність в діях влади держави порушень статті 9 Конвенції має доводитися за певною схемою (трискладовий тест), визначеною в частині другій цієї статті і закріпленою в практиці Європейського суду з прав людини. Окрім наявності порушення права та факту втручання держави у свободу думки, совісті та релігії, необхідно з`ясувати три обставини:

- чи передбачено таке втручання національним законом в тому розумінні терміну «закон», яке прийнято Конвенцією?

- чи переслідувало здійснене втручання законну мету (тобто передбачену ч. 2 ст. 9 Конвенції)?

- чи було воно необхідним у демократичному суспільстві?

Згідно з зазначеним вище «трискладовим тестом» надалі важливо з`ясувати, чи втручання держави в право громадянина вільно сповідувати свою релігію або переконання переслідувало легітимну мету, передбачену ч. 2 ст. 9 Конвенції.

Остання суттєва обставина, яка підлягає з`ясуванню в межах «трискладового тесту»: чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві. Цей пункт є важливим при визначенні фактично пропорційності застосованих обмежень до прав чи свобод, і саме оцінка з точки зору необхідності в демократичному суспільстві виявляється ключовою при визначенні того, чи вийшла держава за межі розсуду, якими вона наділена.

Будь-які такі обмеження мають відповідати «нагальній суспільній потребі» та бути «пропорційними легітимній меті, яку вони переслідують».

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року визначає, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень.

Разом з тим, пункт 3 тієї ж статті говорить, що користування названими правами накладає особливі обов`язки і особливу відповідальність. Отже, воно може бути пов`язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

a) для охорони суспільної безпеки та порядку;

b) для охорони здоров`я і моралі;

c) для охорони основних прав та свобод інших осіб.

При цьому стаття 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права допускає, що держави-учасниці мають право відступити від узятих за Пактом зобов`язань - зокрема і щодо забезпечення права на свободу думки, совісті і релігії - лише під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується.

Крім того, згідно з положеннями частині третьої статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Як було зазначено вище, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, введено в Україні воєнний стан у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України.

Так, суд констатує, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, розпочатої 20.02.2014, частина території України є анексованою, деяка - є тимчасово окупованою. Починаючи з 24.02.2022 збройна агресія російської федерації проти України набула повномасштабного характеру.

В умовах воєнного стану держава зобов`язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії російської федерації проти України.

Визначені конституційні принципи щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, основою конституційного ладу України, тож від їх захисту залежить їх втілення загалом, зокрема й гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина.

Наразі, в Україні надзвичайне становище, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошено.

«Сіракузькі принципи, що стосуються обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права», прийняті 1984 року Економічною і Соціальною Радою ООН, передбачають, що у питаннях тлумачення допустимих обмежень прав і свобод необхідно, зокрема, дотримуватися таких принципів: «сфера застосування обмеження не може бути витлумачена таким чином, щоб поставити під загрозу сутність відповідного права»; «щоб обмеження вважалося необхідним, воно повинно переслідувати законні цілі і бути співмірним цим цілям», «при застосуванні обмеження, держава не повинна застосовувати заходи, які призводять до більшого обмеження прав, ніж це необхідно для досягнення мети, для якої вводяться обмеження» (пункти 2,10,11 розділу А частини 1).

Враховуючи наведене, слід зазначити, що статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (частина друга).

Тобто, частиною другою статті 64 Конституції України не передбачено заборони обмеження прав і свобод, передбачених статтею 35 Конституції України.

Разом з тим, пунктом 16 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» надано право військовим адміністраціям запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, як обмеження проходження альтернативної (невійськової) служби.

Однак, відповідно до пункту 3 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (зі змінами), передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

Отже, право вірян на свободу світогляду і віросповідання, яке передбачене ст. 35 Конституції України, та включає в себе право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною невійськовою службою, вищевказаним Указом Президента України не обмежене. Наявність інших нормативно-правових актів, які б обмежували такі права навіть на теперішній час - в умовах воєнного стану, не існує. Тобто, у ході розгляду справи, судом не встановлено передбаченого національним законом, в тому розумінні терміну «закон», яке прийнято Конвенцією, право держави на втручання у свободу сповідувати свою релігію або переконання, шляхом відмови у заміні виконання військового обов`язку, альтернативною (невійськовою) службою

Відтак враховуючи, наведене, на ОСОБА_1 розповсюджується дія ч. 4 ст. 35 Конституції України, ч. 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», а тому він має право на заміну альтернативною службою військового обов`язку, в тому числі, військової служби за призовом під час мобілізації, оскільки належить до релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю.

Разом з тим, оскільки нормами Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» вирішення питань щодо прийняття рішення про направлення громадянина на альтернативну (невійськову) службу віднесено до виключної компетенції місцевої державної адміністрації, тобто передбачено право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, то суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та зобов`язання Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо заміни військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу, з урахуванням правової оцінки суду, наданої у цьому рішенні.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Враховуючи вищевикладене та оцінюючи наявні в матеріалах справи письмові докази в сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Дотримуючись вказаної норми судові витрати у сумі 605,60 грн підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно задоволеній частині позовних вимог.

Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про заміну виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу у зв`язку із релігійними (біблійними) переконаннями та звільнення від призову на військову службу за мобілізацією під час воєнного стану.

Зобов`язати Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації (вул. В`ячеслава Чорновола 157, м. Черкаси, 18003, код ЄДРПОУ 03195926) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) про заміну виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу у зв`язку із релігійними (біблійними) переконаннями та звільнення від призову на військову службу за мобілізацією під час воєнного стану, з урахуванням правової оцінки суду, наданої у цьому рішенні.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації (вул. В`ячеслава Чорновола 157, м. Черкаси, 18003, код ЄДРПОУ 03195926) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати зі сплати судового збору в сумі 605 (шістсот п`ять) гривень 60 копійок.

Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.

Повний текст рішення складено та підписано, з урахуванням перебування головуючого судді у щорічній основній відпустці у період з 13.05.2024 до 31.05.2024, у перший робочий день після виходу з відпустки - 03.06.2024.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. У разі застосування судом частини третьої статті 243 КАС України, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Сергій КУЛЬЧИЦЬКИЙ