Рішення

від 31.05.2024 по справі 580/3009/24

ЧЕРКАСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2024 року справа № 580/3009/24

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рідзеля О.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

27.03.2024 у Черкаський окружний адміністративний суд надійшов позов ОСОБА_1 (далі позивач) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі відповідач), в якому позивач просить:

стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 середній заробіток за весь час затримки виплати невиплаченого грошового забезпечення при звільненні працівника (але не більш як за 6 місяців (183 дні) починаючи з 23.12.2019 - дня звільнення по день фактичного розрахунку - 29.02.2024 на користь ОСОБА_1 в сумі - 65025,89 грн.;

визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо несвоєчасної виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 23.12.2019 по 29.02.2024;

зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з несвоєчасною виплатою грошового забезпечення відповідно до Порядку №159.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що на день звільнення з військової служби йому не виплачено у повному обсязі належне грошове забезпечення, а остаточний розрахунок з ним з індексації грошового забезпечення проведений лише 29.02.2024 на виконання рішення суду. Тому просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсацію втрати частини грошового забезпечення у зв`язку з порушенням строків виплати індексації заробітної плати.

Ухвалою від 01.04.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати на виконання ст.12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та встановив відповідачу строк для надання відзиву на позовну заяву.

15.04.2024 відповідач подав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у її задоволенні. Зазначив, що позивач при звільненні отримав виплати, на які мав право.

Відповідач вважає, що підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України відсутні, оскільки наявність спору про розміри належних звільненому працівникові сум є обов`язковою умовою для застосування ст.117 КЗпП України та виплати звільненому працівнику середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Підставою для виплати передбаченого ст.117 КЗпП України відшкодування відповідно до ч.2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.

Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду.

Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки.

Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні. Здійснений відповідачем розрахунок і виплачені позивачу при звільненні суми не були спірними на момент звільнення.

Отже, оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України відсутні.

Крім того у відзиві вказано, що оскільки відповідні суми, які зазначає позивач, не нараховувались та не виплачувались, вимога позивача про зобов`язання відповідача здійснити виплату у відповідності до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №159, є передчасною.

Також, відповідачем не було відмовлено позивачу у виплаті компенсації, що вказує на відсутність виниклого спору між сторонами з цього приводу.

Оцінивши доводи сторін, дослідивши письмові докази, суд встановив таке.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 04.12.2019 №244 позивача майора ОСОБА_2 , заступника начальника штабу з мобілізаційної роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 , звільненого наказом начальника Військової служби правовпорядку у Збройних Силах України начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 (по особовому складу) від 25.10.2019 № 138 у запас за підпунктом б (за станом здоров`я на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час або обмежену придатність у воєнний час), п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу, вважати, що з 04.12.2019 посаду здав.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 23.12.2019 №260 позивача з 23.12.2019 виключено зі списків особового складу відділу, знято з усіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_3 .

07.02.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення.

Листом від 12.02.2020 № 77/пр/209 повідомлено позивача, що у 2016-2017 роках та з 01.01.2018 по 28.02.2018 індексація не нараховувалась та не виплачувалась через відсутність фінансування та кошторисних призначень для індексації.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 18.05.2020 у справі №580/718/20, що набрало законної сили, 07.08.2020 позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправними дії відповідача щодо невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018.

Зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.10.2022 у справі №580/7477/21 визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо встановлення січня 2016 року базовим місяцем під час нарахування індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період проходження військової служби з 01 січня 2016 року по 01 березня 2018 року.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 01 березень 2018 року з урахуванням січня 2008 року, як базового місяця для нарахування індексації грошового забезпечення.

Випискою з банківського рахунку позивача підтверджено виплату йому відповідачем коштів 29.02.2024 в сумі 76644,12 грн.

Надаючи оцінку спірним обставинам, суд врахував таке.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.9 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі Закон №2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Однак, вищенаведені норми спеціального законодавства не містять норми щодо порядку та відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.

З цього приводу суд врахував правову позицію Верховного Суду у п.27 постанови від 18.12.2018 (справа №820/4619/16), що відповідно до ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню, згідно з якою за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Тому наявні підстави застосувати для спірних правовідносин норми КЗпП, а доводи відповідача що до спірних правовідносин такі норми не застосовуються суд вважає необґрунтованими.

Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП (у редакції до 19.07.2022) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 1 ст.117 КЗпП (у редакції до 19.07.2022) встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України (у редакції до 19.07.2022) при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ трактує поняття якість закону таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах C.G. та інші проти Болгарії (C. G. and Others v. Bulgaria, заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), Олександр Волков проти України (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах Кантоні проти Франції від 11 листопада 1996 року Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31-32, Вєренцов проти України від 11 квітня 2013 року Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65).

Отже, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України, а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).

Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).

Разом з тим ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.

Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України.

Суд встановив, що позивач звільнений зі служби із виключенням зі списків особового складу 23.12.2019, а остаточний розрахунок із позивачем проведено лише 29.02.2024, що вчинено із порушенням строків, встановлених ст.116 КЗпП України, а відтак у відповідності до ст.117 КЗпП України це є підставою для стягнення середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку за період з 23.12.2019 до 29.02.2024.

Разом з цим, Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19.07.2022, внесено зміни до КзПП України та викладено ст.117 у такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Отже, з 19.07.2022 ст.117 КзПП України передбачає, що розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за 6 місяців (183 дні).

Відповідно до відомостей Реєстру застрахованих осіб, у жовтні 2019 року позивачу нараховано 20570,27 грн., у листопаді 18811,00 грн.

Кількість днів 61. Відтак, для обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку підлягав би застосуванню показник 645,59 грн.

Разом з тим, вирішуючи питання про розмір суми середнього заробітку, який підлягає відшкодуванню, суд виходить з такого.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Дані положення переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

-ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах,

-співмірність розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, вирішуючи питання про стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд повинен врахувати принцип співмірності ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказана позиція узгоджується із згаданими вище висновками Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопад 2020 року (справа № 480/3105/19), зазначав що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (постанови Верховного Суду від 27 квітня 2016 року (справа №6-113цс16) та від 26 червня 2019 року (справа №761/9584/15-ц).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

На справедливе застосування принципу співмірності та зменшення за таких обставин розміру відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку звертав увагу і Верховний Суд України у постановах від 5 жовтня 2015 року (справа №463/265/131) та від 27 квітня 2016 року (справа №6-113цс16).

Суд вважає за необхідне розрахувати розмір компенсації наступним чином.

Як вбачається з матеріалів справи, загальний розмір виплачених на виконання рішення суду коштів склав 76644,12 грн.

Згідно з даними реєстру застрахованих осіб, позивачу у грудні 2019 року (місяці звільнення) виплачено 62595,00 грн.

Отже, належною до виплати при звільненні сумою є 139239,12 грн. (76644,12 грн. + 62595,00 грн.).

При цьому, недоплачена при звільненні сума (76644,12 грн.) становить 55,04% від належної до виплати суми (139239,12 грн.).

Оскільки з 19.07.2022 ст.117 КзПП України передбачає, що розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за 6 місяців (183 дні), з урахуванням середнього заробітку позивача (645,59 грн.) сума середнього заробітку за час затримки розрахунку становить 118142,97 грн.

Водночас враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд дійшов висновку стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 65025,89 грн. (118142,97 грн. х 55,04%).

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Стосовно доводів відповідача, що незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки, суд зазначає таке.

Так, після звільнення зв служби, 23.12.2019, позивач 07.02.2020 звернувся до відповідача із заявою щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення. Листом від 12.02.2020 № 77/пр/209 повідомлено позивача, що у 2016-2017 роках та з 01.01.2018 по 28.02.2018 індексація не нараховувалась та не виплачувалась через відсутність фінансування та кошторисних призначень для індексації.

У зв`язку із цим, 27.02.2020 позивач звернувся до суду з позовом.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 18.05.2020 у справі №580/718/20, що набрало законної сили, 07.08.2020 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії відповідача щодо невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018. Зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018.

На виконання вказаного рішення суду, відповідач здійснив розрахунок індексації із визначенням базового місяця січень 2016 року, про що повідомлено листом від 14.09.2021 №77/пр/1821.

Не погоджуючись із застосованим базовим місяцем, позивач 24.09.2021 звернувся до суду із позовною заявою у справі №580/7477/21.

Отже, реалізація позивачем права на отримання належних сум індексації здійснювалась послідовно у достатньо стислі строки після звільнення.

Щодо позовної вимоги зобов`язати відповідача виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення, суд зазначає таке.

Питання, пов`язані із здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 року (далі - Порядок № 159).

Згідно зі статтями 1 та 2 Закону №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Отже, дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Основною умовою для виплати громадянину компенсації, що передбачена статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі грошового забезпечення).

При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі - пенсійним органом) добровільно чи на виконання судового рішення.

Згідно з пунктом 2 Порядку №159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).

Аналіз наведених нормативних актів дає підстави вважати, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі грошового забезпечення).

При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем грошового забезпечення, що носило триваючий характер. У зв`язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 18.11.2014 у справі №21-518а14, від 11.07.2017 у справі №21-2003а16, Верховним Судом у постановах від 20.02.2018 у справі № 522/5664/17, від 21.06.2018 у справі №523/1124/17, від 03.07.2018 у справі №521/940/17, від 05.10.2018 у справі №127/829/17, від 12.02.2019 у справі №814/1428/18, від 08.08.2019 у справі №638/19990/16-а.

Положення Закону №2050-ІІІ пов`язують виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу.

Відповідно до ст.4 Закону №2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Згідно з п. 3 Порядку №159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру.

Отже, основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та 2) виплата нарахованих доходів.

При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.

Відтак, Закон №2050-ІІІ пов`язує виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу.

Як встановлено судом, випискою з банківського рахунку позивача підтверджено виплату йому 29.02.2024 коштів в сумі 76644,12 грн. на виконання рішення суду у справі №580/7477/21.

Втім, оскільки такі виплати були спірними, то до 29.02.2024 (дати фактичної виплати суми заборгованості) у відповідача не виникло обов`язку із нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів.

Суд зазначає, що оскільки в справі № 580/7477/21 відповідач притримувався тієї правової позиції, що позивач не має права на затребувані ним суми. Відтак лише за наслідком винесення рішення у вказаній справі та набрання ним законної сили на відповідача покладено обов`язок сплатити позивачу індексацію грошового забезпечення.

На підставі системного аналізу правових норм, що регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати з моменту звільнення зі служби та до моменту фактичної виплати йому заборгованих сум з 24.12.2019 (наступний після звільнення день) до 29.02.2024.

Виходячи з меж, підстав та предмету позову, аналізу викладених положень законодавства, та оцінки наявних у матеріалах справи доказів у сукупності, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору і не надав доказів його сплати, відсутні підстави для його повернення за наслідками вирішення спору. Інших клопотань про розподіл судових витрат суду не заявлено.

Керуючись ст.ст.2, 6, 14, 242-245, 255, 257-262, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо проведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби.

Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 65025,89 грн. (шістдесят п`ять тисяч двадцять п`ять гривень 89 коп.).

Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ) компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку виплати індексації грошового забезпечення за період з 24.12.2019 до 29.02.2024.

2. Судові витрати розподілу не підлягають.

3. Копію рішення направити учасникам справи.

4. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту.

Суддя Олексій РІДЗЕЛЬ