Рішення

від 12.06.2024 по справі 910/3062/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.06.2024Справа № 910/3062/24За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «САМТЕК-СЕРВІС»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОД-РЕЗЕРВ»

про стягнення 275 928, 68 грн

Суддя Я.А.Карабань

Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «САМТЕК-СЕРВІС» (надалі позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОД-РЕЗЕРВ» (надалі відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 275 928, 68 грн, з яких: 123 782, 40 грн основний борг, 125 405,77 грн інфляційні втрати та 26 740,51 грн 3% річних.

Позовні вимоги, з посиланням на ст. 625, 629, 692, 712 Цивільного кодексу України та ст. 184, 193 Господарського кодексу України, обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свого грошового зобов`язання, в частині повної та своєчасної оплати товару отриманого згідно видаткових накладних № 00000002067 від 02.11.2016, № 00000002475 від 27.12.2016, № 00000000074 від 25.01.2017 та від № 00000000153 від 08.02.2017.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.03.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі № 910/3062/24, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).

18.04.2024 від представника відповідача надійшло клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.04.2024 клопотання відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження залишено без задоволення, з підстав зазначених в ухвалі.

22.04.2024 від представника позивача, на виконання вимог ухвали суду, надійшло письмове підтвердження що ціна позову не змінилась, а також виписка банку про рух коштів між позивачем та відповідачем.

29.04.2024 від представника відповідача надійшов відзив на позов, в якому він заперечує проти задоволення позовних вимог та просить суд застосувати строки позовної давності.

Відповіді на відзив матеріали справи не містять.

Враховуючи викладене вище, беручи до уваги відсутність будь-яких клопотань сторін, у яких останні заперечували проти розгляду даної справи по суті, а також зважаючи на наявність в матеріалах справи всіх документів та доказів, необхідних для повного, всебічного та об`єктивного її розгляду і вирішення цього спору, суд дійшов висновку про можливість вирішення по суті наведеної справи, призначеної до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику представників сторін (без проведення судового засідання), за наявними в ній матеріалами.

Відповідно до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України в разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

02.11.2016 за видатковою накладною № 0000002067 позивачем поставлено відповідачу товар на загальну суму 33 944, 40 грн, а саме: 07.20 макова начинка класична (0,5) кількістю 1 260 шт, ціною з ПДВ 26, 94 грн на суму 33 944, 40 грн, що підтверджується товарно-транспортною накладною № Р2067 від 02.11.2016.

27.12.2016 за видатковою накладною № 0000002475 позивачем поставлено відповідачу товар на загальну суму 26 913, 60 грн, а саме: 07.20 макова начинка класична (0,5) 4820153210028 кількістю 840 шт, ціною з ПДВ 24, 96 грн на суму 20 966, 40 грн та 15.24 наповнювач маковий сухий (0,6) штука, кількістю 140 шт, ціною з ПДВ 42, 48 грн на суму 5 947, 20 грн, що підтверджується товарно-транспортною накладною № Р2475 від 27.12.2017.

25.01.2017 за видатковою накладною № 00000000074 позивачем поставлено відповідачу товар на загальну суму 36 716, 40 грн, а саме: 07.20 макова начинка класична (0,5) 4820153210028 кількістю 1 260 шт, ціною з ПДВ 24, 42 грн на суму 30 769, 20 грн та 15.24 наповнювач маковий сухий (0,6) штука, кількістю 140 шт, ціною з ПДВ 42, 48 грн на суму 5 947, 20 грн, що підтверджується товарно-транспортною накладною № Р74 від 25.01.2017.

07.02.2017 за видатковою накладною № 00000000153 позивачем поставлено відповідачу товар на загальну суму 26 208, 00 грн, а саме: 07.20 макова начинка класична (0,5) 4820153210028 кількістю 1 050 шт, ціною з ПДВ 24, 96 грн на суму 26 208, 00 грн, що підтверджується товарно-транспортною накладною № Р153 від 07.02.2017.

Вказані накладні підписані та скріплені печатками обох сторін без зауважень та заперечень.

Отже, між сторонами було укладено договори поставки в спрощений спосіб. На виконання яких, позивачем за період з листопада 2016 року по лютий 2017 року поставлено відповідачу товар на загальну суму 123 782, 40 грн (33 944, 40 грн + 26 913, 60 грн + 36 716, 40 грн + 26 208, 00 грн).

З огляду на те, що відповідач своєчасно не розрахувався з позивачем за поставлений товар у повному обсязі, позивач звернувся до суду з цим позовом та просив стягнути з відповідача на свою користь 123 782, 40 грн основного боргу, 125 405, 77 грн інфляційних втрат та 26 740, 51 грн 3% річних.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частинами 1, 2 ст. 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами в передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Вказане кореспондується з приписами ст. 205 Цивільного кодексу України.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 Цивільного кодексу України).

При цьому, відповідно до ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Оскільки видаткові накладні № 0000002067 від 02.11.2016, № 0000002475 від 27.12.2016, № 00000000074 від 25.01.2017, № 00000000153 від 07.02.2017, містять найменування товару, кількість, ціну та суму, суд дійшов висновку, що сторонами було досягнуто згоди щодо істотних умов договору поставки.

Згідно з ч. 1 ст. 640 Цивільного кодексу України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).

У свою чергу, відповідно до ст. 641 Цивільного кодексу України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

За приписами ст. 642 Цивільного кодексу України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Враховуючи зазначене, суд встановив, що між сторонами було укладено договори поставки в спрощений спосіб.

Відтак, між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання глави 54 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 655 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст. 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Матеріалами справи підтверджено факт поставки позивачем товару на загальну суму 123 782, 40 грн, відповідно до видаткових накладних, які підписані обома сторонами.

Обставини щодо поставки позивачем відповідачу товару на загальну суму 123 782, 40 грн визнаються обома сторонами, а тому відповідно до ч. 1 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 1 ст. 662 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Як встановлено судом, позивач поставив відповідачу, а останній прийняв товар, що підтверджується видатковими накладними № 0000002067 від 02.11.2016, № 0000002475 від 27.12.2016, № 00000000074 від 25.01.2017, № 00000000153 від 07.02.2017 та товарно-транспортними накладними № Р2067 від 02.11.2016, № Р2475 від 27.12.2017, № Р74 від 25.01.2017, № Р153 від 07.02.2017.

Відповідно до ч. 1 ст. 691 Цивільного кодексу України, покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У відповідності до ч. 1, 2 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

У розумінні наведеної норми, підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов`язання визначається за правилами, встановленими ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України.

Суд зазначає, що перебіг строку виконання грошового зобов`язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, і положення частини другої статті 530 Цивільного кодексу України, в якій йдеться про строк (термін) виконання боржником обов`язку, що не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, до відповідних правовідносин не застосовується.

У свою чергу, як зазначалося вище, в матеріалах справи наявні підписані представниками обох сторін видаткові накладні, в яких визначені вартість фактично поставленого товару, а відтак з моменту підписання видаткових накладних відповідач був обізнаний про фактичний обсяг та вартість поставленого позивачем товару, і відповідно, про належну до сплати за поставлений товар суму коштів.

Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічна правова норма передбачена частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України.

З огляду на наведене, оскільки інший строк оплати товару сторонами у видаткових накладних встановлений не був, то відповідно до приписів ст. 692 Цивільного кодексу України, відповідач був зобов`язаний оплатити поставлений позивачем товар після його прийняття, тобто 02.11.2016, 27.12.2016, 25.01.2017 та 07.02.2017 відповідно.

Матеріалами справи підтверджується факт наявності у відповідача заборгованості в розмірі 123 782, 40 грн по сплаті поставленого позивачем товару, доказів протилежного відповідачем суду не надано, а тому вимога позивача про стягнення основної заборгованості в розмірі 123 782, 40 грн є обґрунтованою.

Також позивачем заявлено до стягнення з відповідача 26 740, 51 грн 3% річних за загальний період з 03.11.2016 по 12.03.2024 та 125 405,77 грн інфляційні втрати за загальний період з листопада 2016 року по лютий 2024 року.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:

- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;

- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.

Зазначений спосіб розрахунку склався як усталена судова практика, його використовують всі бухгалтерські програми розрахунку інфляційних.

Вказана правова позиція також викладена в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної Палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 № 910/13071/19.

Перевіривши розрахунок 3 % річних, наданий позивачем у розмірі 26 740, 51 грн за загальний період з 03.11.2016 по 12.03.2024, суд визнає його обґрунтованим та арифметично вірним.

Також перевіривши здійснений позивачем розрахунок інфляційних втрат наданий позивачем у розмірі 125 405,77 грн за загальний період з листопада 2016 року по лютий 2024 року, суд визнає його обґрунтованим та арифметично вірним.

Разом з тим, відповідачем було заявлено клопотання про застосування позовної давності, оскільки договори поставки в спрощений спосіб були укладені ще в 2016 та 2017 роках, а позивачем в свою чергу не надано доказів поважності пропуску строку звернення до суду з вимогою про стягнення заборгованості за договорами поставки.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» № 10 від 29.05.2013, частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

За змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Згідно з статтею 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Так, як установлено вище, відповідач повинен був оплатити товар 02.11.2016, 27.12.2016, 25.01.2017 та 07.02.2017, то строк позовної давності за видатковими накладними № 0000002067 від 02.11.2016, № 0000002475 від 27.12.2016, № 00000000074 від 25.01.2017, № 00000000153 від 07.02.2017 закінчився 02.11.2019, 27.12.2019, 25.01.2020 та 07.02.2020 відповідно.

Натомість, позивач звернувся до суду із даним позовом лише 13.03.2024, тобто майже через 4-5 років після спливу строку позовної давності.

Частинами 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи викладене вище, оскільки строк звернення до суду щодо стягнення заборгованості за поставлений товар згідно видаткових накладних № 00000002067 від 02.11.2016, № 00000002475 від 27.12.2016, № 00000000074 від 25.01.2017 та від № 00000000153 від 08.02.2017 закінчився та позивачем не надано доказів поважності пропуску такого строку, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача 123 782, 40 грн основного боргу.

Крім цього, суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладену у постанові від 06.03.2019 у справі № 757/44682/15-ц, де зазначено, що тлумачення ч. 1 ст. 509, ч. 1 ст. 267, ст. 625 Цивільного кодексу України, свідчить, що:

- натуральним є зобов`язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном;

- конструкція статті 625 Цивільного кодексу України щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена у судовому порядку;

- кредитор у натуральному зобов`язанні не має права нарахування 3% річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Аналогічні позиції містяться у висновках Верховного Суду в постановах від 02.09.2020 у справі № 569/12918/16-ц, від 18.03.2020 у справі № 442/398/15-ц, від 11.12.2019 у справі № 390/880/16-ц.

Також пропуск строку позовної давності за основною вимогою є підставою для відмови у стягненні похідних вимог. Такий підхід узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.04.2019 у справі № 756/9094/15, де суд відмовив у стягненні основної заборгованості у зв`язку зі спливом позовної давності та вказав, що не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних від простроченої суми заборгованості, які передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, як похідні вимоги про стягнення основної суми боргу.

Враховуючи викладене, суд вважає, що зобов`язання 3% річних та інфляційних втрат є акцесорними, додатковими до основного, залежать від основного, відповідно й вимоги про сплату річних процентів та інфляційних втрат є додатковими до основної вимоги.

Схожі за змістом висновки щодо акцесорного характеру 3% річних та інфляційних втрат містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19, де зазначено, що спір з приводу зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів, який є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю, підлягає розгляду у тому судочинстві, що і попередньо розглянутий спір за основним зобов`язанням.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду звернулась до постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19, де зазначено, що зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

Подібний висновок також був викладений в постанові від 03.10.2023 у справі № 366/203/21, в якій Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір з приводу зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю.

З огляду на викладене, суд зазначає, що пропуск позовної давності за основною вимогою є підставою для відмови в стягненні похідних вимог.

Також суд звертає увагу, що позивачем безпідставно застосовано до спірних відносин висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17, виходячи з такого.

Верховний Суд, посилаючись у постанові від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 на висновок Верховного Суду України від 26.04.2007 у справі № 918/329/16, процитував його, як такий «Верховний Суд у постанові від 26.004.2017 у справі № 3-1522гс зробив висновок, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею, не є додатковими вимогами у розумінні статті 266 Цивільного кодексу України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою стягнення 3% річних та інфляційних витрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову».

Водночас, як вбачається зі змісту постанови від 26.10.2018 у справі № 922/409/17 Верховний Суд, вирішуючи спір за вимогами щодо стягнення виплат, нарахованих згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України, виходив з обставин переривання позовної давності за вимогами щодо основного боргу та врахував наведений висновок Верховного Суду України від 26.04.2007 у справі № 918/329/16 щодо правил обчислення позовної давності за вимогами про стягнення грошових коштів за виплатами, передбаченими статтею 625 Цивільного кодексу України до моменту фактичного виконання зобов`язання, що обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

Отже, висновки у постанові Верховного Суду від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 сформульовані щодо тих правовідносин, коли на момент звернення із вимогами щодо виплат, передбачених ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України, зобов`язання за основною вимогою підлягали виконанню (за рішенням суду, що не виконано, тощо), а тому підстави для задоволення позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат відсутні.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах № 910/13407/17, № 915/370/16 та № 916/3545/15.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Судові витрати відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до апеляційної інстанції у строки передбачені ст. 256 ГПК України.

СуддяЯ.А.Карабань