ОКРЕМА ДУМКА
судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Олійник А. С.
на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2024 року у справі № 308/15281/21 (провадження № 61-11342св23) за позовом ОСОБА_1 до Ужгородської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 20 - ліцею «Лідер» Ужгородської міської ради Закарпатської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
Відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаю письмову думку, оскільки не погоджуюся з мотивувальною і резолютивною частинами постанови Верховного Суду у цій справі.
Суть спору
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Ужгородської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 20 - ліцею «Лідер» Ужгородської міської ради Закарпатської області (далі - ліцей «Лідер») про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов обґрунтований тим, щовона працює у ліцеї «Лідер» на посаді вчителя інформатики.
01 листопада 2021 року директор ліцею «Лідер»ОСОБА_2 повідомив її про те, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, щеплення проти респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язкове для працівників ліцею.
Надалі протягом тижня у неї неодноразово вимагали медичну інформацію щодо вакцинації проти СОVID-19, чим грубо порушували її конституційне право на повноцінну роботу.
Наказом відповідача від 08 листопада 2021 року № 134/К, керуючись статтею 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), частиною другою статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ), наказом Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ) від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - Перелік № 2153), та пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова КМУ № 1236), її, вчителя інформатики, відсторонено з 08 листопада 2021 року від роботи без збереження заробітної плати.
Зазначений наказ є незаконним, необґрунтованим та виданим з порушенням вимог Конституції України, КЗпП України, інших нормативно-правових актів, що призвело до порушення її основоположних і фундаментальних прав та свобод.
Крім того, ні у трудовому договорі, ні у посадовій інструкції, ні в будь-якому іншому документі, підписаному сторонами, немає зобов`язання працівника перед роботодавцем про здійснення такого щеплення, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення її від роботи з цих підстав.
Виключно Законом № 1645-ІІІ встановлюється перелік обов`язкових щеплень, а не підзаконним актом чи наказом міністерства, підприємства, організації тощо. Головний державний санітарний лікар України не приймав рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на території України.
Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому відповідач протизаконно позбавив її засобів до існування на невизначений строк, що є очевидно непропорційним (несправедливим) і тягне за собою необхідність судового захисту.
На підставі частини третьої статті 32 КЗпП України роботодавець мав повідомити її про відсторонення від роботи, яке фактично є зміною істотних умов праві, не пізніше ніж за два місяці до видання оскаржуваного наказу.
Просила суд:
визнати протиправним та скасувати наказ ліцею «Лідер» від 08 листопада 2021 року № 134/К про відсторонення її від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати;
стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2022 року у складі судді Шумило Н. Б. у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсторонення працівника від роботи необхідно розуміти як один з передбачених законодавством випадків призупинення трудових відносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
Згідно з Переліком № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають, зокрема, працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
Законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Отже, право позивачки на працю у навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки вона відмовилася від обов`язкового щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.
Відсторонивши позивачку від роботи, роботодавець діяв у спосіб та в межах повноважень, передбачених законом, зокрема частиною другою статті 12 Закону № 1645-ІІІ та статтею 46 КЗпП України, оскільки у цьому випадку держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2022 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
Визнано незаконним та скасовано наказ ліцею «Лідер» від 08 листопада 2021 року № 134/К про відсторонення вчителя інформатики ОСОБА_1 від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.
Стягнено з ліцею «Лідер» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи за період з 08 листопада 2021 року до 06 березня 2022 року у розмірі 68 406,12 грн (без відрахування податків, зборів та обов`язкових платежів) та судовий збір - 4 540,00 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за своєю правовою природою відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків. Відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати заробітної плати.
Щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 відповідно до вимог Закону № 1645-III не є обов`язковим та до календаря профілактичних щеплень в Україні не включене.
Отже, в Україні відсутній спеціальний закон, який би встановлював обов`язковість щеплення проти респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, що підтверджено, зокрема, у частині першій статті 12 Закону № 1645-ІІІ.
Запровадження такої вакцини як обов`язковою згідно з Постановою № 1236 не вказує про існування такого законодавства, оскільки жодний закон не наділяє названий орган виконавчої влади повноваженням у вказаній сфері.
Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.
Отже, за відсутності в роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.
Згідно з матеріалами справи відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні ОСОБА_1 від роботи у зв`язку з відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.
Крім того, у матеріалах справи немає доказів того, що після повідомлення 01 листопада 2021 року позивачки про обов`язковість профілактичного щеплення проти COVID-19 вона відмовилася від нього.
Незважаючи на те, що МОЗ, відтерміновуючи набрання чинності наказом № 2153 на місяць з дня його опублікування, надало можливість працівникам, які підлягають обов`язковій вакцинації відповідно до Переліку № 2153, пройти медогляд та у разі, якщо немає протипоказань, здійснити вакцинацію проти COVID-19, наказ про відсторонення позивачки від роботи не міг бути виданий у день набрання чинності вказаним нормативним актом, оскільки для працівників відповідача лише з 08 листопада 2021 року могла бути розпочата процедура роз`яснення, проведення медичного огляду та отримання у розумний строк необхідних підтверджуючих документів щодо щеплення. Відповідні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 159/7402/21 (провадження № 61-7176св22).
Тобто відповідач не спростував доводи позивачки щодо ненадання їй достатньо часу для проходження медичного огляду перед щепленням, що є обов`язковим, та для надання відповідних документів на підтвердження проходження щеплення проти COVID-19 чи медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19.
Крім того, оскаржуваний наказ не має вказівки на конкретну підставу відсторонення від роботи: відмова чи ухилення.
Оскільки у цьому конкретному випадку роботодавець протиправно відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, то вимога позивачки про стягнення середньої заробітку за весь час вимушеного прогулу також підлягає задоволенню. При цьому колегія суддів зазначила, що розмір середнього заробітку підлягає стягненню з подальшим відрахуванням податків, зборів та обов`язкових платежів.
Короткий зміст касаційної скарги
У лютому 2023 року ліцей «Лідер» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 липня 2023 року, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2022 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 та у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справах № 697/2348/21 і № 751/8696/21, від 15 березня 2023 року у справі № 697/2359/21, від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відсторонивши позивачку від роботи, ліцей «Лідер» діяв у спосіб та в межах повноважень, передбачених законом, зокрема частиною другою статті 12 Закону № 1645-ІІІ та статтею 46 КЗпП України, оскільки саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.
Отже, враховуючи характер виконуваних обов`язків, які пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їх виконання особисто контактувати на робочому місці з учнями та вчителями, ОСОБА_1 підлягала обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але після попередження про необхідність такого щеплення не надала роботодавцю відповідних документів, у зв`язку із чим позивачку було обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства відсторонено від роботи.
У спірному випадку позивачка мала розуміти, що за відсутності такого щеплення вона наражала на небезпеку не лише себе, а й створювала загрозу для життя та здоров`я учнів, членів їхніх сімей та працівників закладу освіти. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалював над особистими правами, адже втручання держави у право на повагу до приватного життя мало об`єктивні підстави, було нагальним, обґрунтованим та виправданим.
Короткий зміст та мотиви постанови суду касаційної інстанції
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2024 року касаційну скаргу Ужгородської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 20 - ліцею «Лідер» Ужгородської міської ради Закарпатської області задоволено. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 липня 2023 року скасовано, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2022 року залишено в силі. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону, то суд касаційної інстанції, зокрема, керувався таким.
Для отримання профілактичного щеплення, зокрема проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.
Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).
Перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, тобто безпосереднього виконання ним трудових обов`язків, міститься у статті 46 КЗпП України.
Так, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Згідно з Переліком № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
Постановою КМУ від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено Постанову КМУ № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:
1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;
3) взяття до відома, що:
на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;
відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).
У частині четвертій статті 263 ЦПК України імперативно встановлено обов`язковість урахування судом висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.
Питання правомірності відсторонення працівника від роботи у зв`язку з відсутністю у нього профілактичного щеплення проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, було предметом правового дослідження та аналізу Великої Палати Верховного Суду, яка у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення». Постановою КМУ від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».
Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 01 листопада 2021 року відповідач повідомив позивачку про те, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого КМУ, щеплення від COVID-19 обов`язкове для працівників закладів освіти, у зв`язку із чим на підставі наказу МОЗ № 2153 позивачка повинна до 05 листопада 2021 року надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. У випадку, якщо зазначені документи не будуть надані до цієї дати, 08 листопада 2021 року позивачка буде відсторонена від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону № 1645-ІІІ.
Доказів на підтвердження щеплення від COVID-19 або протипоказань щодо такого щеплення ОСОБА_1 не надала.
Наказом від 08 листопада 2021 року № 134/К, виданим на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ, наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року про затвердження Переліку № 2153, пункту 41-6 Постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236, ОСОБА_1 , учителя інформатики, відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати. З цим наказом позивачка була ознайомлена, про що свідчить її підпис із запереченням проти такого індивідуального акта роботодавця.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суд першої інстанції зробив обґрунтований та цілком очевидний висновок, що принцип пропорційності втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя не було порушено внаслідок відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на час до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточенню (людям) діями позивачки (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя.
У цій справі встановлено, що позивачці було доведено до відома інформацію про необхідність подання роботодавцеві підтверджень проведення профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідки щодо абсолютних протипоказань до вакцинації. Доказів проходження обов`язкового щеплення або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, як до відсторонення від роботи, так і в розумний строк після - позивачка суду не надала, а отже, не довела, що дії відповідача не відповідали умовам та підставам відсторонення працівника від роботи.
Оцінивши встановлені судами обставини справи, Верховний Суд врахував, що поведінка позивачки переконливо доводить, що вона відмовилася від проходження обов`язкового щеплення за відсутності відомостей щодо протипоказання до вакцинації проти COVID-19.
Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що відсутність підтвердження факту проходження працівником обов`язкового щеплення та відсутність медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації є підставою для його відсторонення.
За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивачки та з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивачки, Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 працює в закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 20 - ліцеї «Лідер» на посаді вчителя інформатики та належить до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Оцінивши загрозу, яку потенційно на роботі могла нести позивачка як невакцинований працівник, колегія суддів врахувала також кількість її соціальних контактів на робочому місці, зокрема контактів із дітьми, які здобувають освіту в цьому закладі і мають право на безпечний освітній процес.
Відомостей про те, що ОСОБА_1 виконувала свої посадові обов`язки вчителя поза робочим приміщенням та без будь-яких соціальних контактів у матеріалах справи немає.
Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, зокрема на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, зокрема дітей, які здобувають освіту в цьому закладі і відповідно до чинного законодавства не підлягають вакцинації; інших працівників цього ж закладу освіти, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення до 08 листопада 2021 року. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета: загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27, 49 Конституції України.
Право позивачки на працю в освітньому закладі було тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка ухилилася від обов`язкового щеплення. Таке втручання ґрунтувалося на законі, має легітимну мету, є пропорційним до досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.
З огляду на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновиться одразу після усунення ОСОБА_1 причин, що зумовили її відсторонення від роботи, та після її допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивачки на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України.
У цій справі позивачка не довела, а суд не встановив обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.
Підстави та мовити окремої думки
Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Згідно з частиною першою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі і законів України та на засадах верховенства права.
Усвідомлюючи, що відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), є обов`язковими для вирішення аналогічних справ, проте викладаю окрему думку, яка співпадає з окремою думкою суддів Великої Палати Верховного Суду у справі №130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).
Зазначаю також таке.
Згідно з постановою від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 та відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення протиCOVID-19, ґрунтується на вимогах закону.
Проаналізувавши законодавство, підзаконні нормативно-правові акти, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачено законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дають можливість працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві - визначити порядок дій щодо такого працівника.
Зазначаю, що з огляду на мотиви і висновки зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду у справах вказаної категорії рішення про правомірність відсторонення від роботи невакцинованих працівників має ухвалити суд.
Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша і друга статті 27 Конституції України).
Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (частина третя статті 28 Конституції України).
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України).
Необхідно зазначити, що людина та громадянин, їх конституційні права і свободи є об`єктами національної безпеки.
Невід`ємне право на життя, право на повагу до гідності та право на працю як конституційні права людини і громадянина разом з іншими конституційними правами і свободами є основою правового статусу, як конституційні права мають найвищий юридичний захист.
Питання найвищого юридичного захисту конституційних прав і свобод пов`язане з питанням обмеження прав і свобод людини і громадянина (стаття 64 Конституції України).
У Рішенні від 24 квітня 2018 року № 3-р/2018 Конституційний Суд України констатував, що право людини на повагу до її гідності, як і її право на життя, є невідокремним, невідчуженним, непорушним та підлягає безумовному захистові з боку держави.
У Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 Конституційний Суд України наголошував, що людську гідність необхідно трактувати як право, гарантоване статтею 28 Конституції України, і як конституційну цінність, яка наповнює сенсом людське буття, є фундаментом для усіх інших конституційних прав, мірилом визначення їх сутності та критерієм допустимості можливих обмежень таких прав. Наведене опосередковано підтверджується унікальним значенням людської гідності в Конституції України, за якою, зокрема, людина її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21); кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68).
Людина є скарбом Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи, тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу. Із статті 3 Конституції України випливає обов`язок держави забезпечувати охорону та захист людської гідності. Такий обов`язок покладено на всіх суб`єктів публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов забезпечення людської гідності як природної цінності. Своєю чергою, суди мають тлумачити юридичні норми так, щоб під час їх застосування це не завдавало шкоди людській гідності (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 16 вересня 2021 року № 6- рІІ)/2021).
Враховуючи ці юридичні позиції Конституційного Суду України необхідно підкреслити, що людська гідність є тлумачним принципом для обсягу конституційних прав та відіграє важливу роль у визначенні їх обмежень.
У справах про відсторонення працівника у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID-19тлумачення норм права, які регулюють відповідні правовідносини, необхідно здійснювати з урахуванням людської гідності, яка є джерелом прав і свобод.
У цій справі, як і в інших аналогічних справах, питання відсторонення від роботи стосується обмеження права на працю.
Відповіднодо пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України (пункт 3.2. мотивувальної частини).
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері захисту населення від інфекційних хвороб визначено статтею 3 Закону № 1645-ІІІ.
Згідно зі статтею 3 Закону № 1645-ІІІ Кабінет Міністрів України у сфері захисту населення від інфекційних хвороб:
розробляє і здійснює відповідні державні цільові програми;
забезпечує фінансування та матеріально-технічне постачання закладів охорони здоров`я, органів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємств, установ та організацій, залучених до проведення заходів і робіт, пов`язаних з ліквідацією епідемій, координує проведення цих заходів і робіт;
координує та спрямовує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
укладає міжурядові договори;
розробляє та затверджує перелік товарів протиепідемічного призначення, що необхідні для запобігання поширенню епідемій, пандемій, у тому числі поширенню коронавірусної хвороби (COVID-2019);
розробляє та затверджує перелік товарів, що мають істотну соціальну значущість;
встановлює граничні ціни для оптової та роздрібної торгівлі товарами протиепідемічного призначення, що необхідні для запобігання поширенню епідемій, пандемій, у тому числі поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та/або товарами, що мають істотну соціальну значущість, з урахуванням постачальницько-збутової надбавки та граничної торговельної (роздрібної) надбавки;
встановлює під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, заборону скуповування та перепродажу за цінами, що перевищують встановлені граничні ціни для оптової та роздрібної торгівлі, з урахуванням постачальницько-збутової надбавки та граничної торговельної (роздрібної) надбавки товарів протиепідемічного призначення, що необхідні для запобігання поширенню епідемій, пандемій, та/або товарів, що мають істотну соціальну значущість;
вирішує інші питання у межах повноважень, визначених законом.
Отже, Кабінет Міністрів у межах своїх повноважень, вживаючи заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, створює відповідні умови для їх здійснення, проте не має повноважень визначати права і свободи людини і громадянина та встановлювати їх обмеження.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1236 з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 року до 30 квітня 2023 року на території України встановлено карантин.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:
1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;
3) взяття до відома, що:
- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;
- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Питання щодо забезпечення епідемічного благополуччя населення регламентовано Законом № 4004-XII.
Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.
Згідно з частиною першою статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи роботодавцем допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Оскільки праву на працю належить найвищий конституційний захист, то відсторонення від роботи є обмеженням цього конституційного права, отже, має здійснюватися відповідно до закону, а не згідно з підзаконним актом.
Відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою від щеплення протиCOVID-19 не передбачене законом (статтею 46 КЗпП України), а передбачене підзаконними актами (постановою Кабінету Міністрів України № 1096, наказом МОЗ № 2153).
З огляду на викладені норми Конституції України, Закону № 1645-ІІІ, статті 46 КЗпП України та юридичні позиції Конституційного Суду України відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою працівника від щеплення протиCOVID-19 на підставі підзаконного акта не відповідає пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України, а також немає підстав стверджувати, що на час виникнення спірних правовідносин існував закон, який передбачав обов`язкове щеплення проти COVID-19 та відсторонення від роботи працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та МОЗ є підзаконними актами, тому ними не могли запроваджуватись додаткові обмеження прав працівників, зумовлених непроходженням обов`язкового щеплення проти COVID-19.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно з юридичними позиціями Конституційного Суду України «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями» (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010); «принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності» (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Верховенство права передбачає законність, основану на визнанні та беззастережному прийнятті найвищої цінності людини, її убезпеченні від свавілля від владних інституцій та їх посадових осіб.
Юридична визначеність як принцип (елемент) верховенства права передбачає, зокрема, що текст норми закону має бути легкодоступним, юридичні норми мають бути чіткими і точними, прогнозованими для особи.
З огляду на зміст принципу правової визначеності правове регулювання обов`язковості щеплення проти COVID-19 підзаконними актами (як наслідок відмова від такого щеплення ? відсторонення від роботи, тобто втручання в права людини та їх обмеження) не відповідає конституційному принципу найвищого юридичного захисту конституційних прав і свобод, а отже, принципу верховенства права, зокрема, таким його складовим як законність та юридична визначеність.
Оскільки згідно зі статтею 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність, то необхідно зазначати і таке.
Для профілактичних щеплень застосовуються медичні імунобіологічні препарати вітчизняного та зарубіжного виробництва, зареєстровані в Україні в установленому законодавством порядку (частина перша статті 13 Закону № 1645-ІІІ).
Відповідно до статті 1 Конвенції про права людини та біомедицину від 04 квітня 1997 року, підписаної Україною у 2002 році (далі ? Конвенція про біомедицину), сторони цієї Конвенції захищають гідність і тотожність всіх людей та гарантують кожній особі ?без дискримінації - повагу до її недоторканності та інших прав і основних свобод щодо застосування біології та медицини.
Інтереси та благополуччя окремої людини превалюють над виключними інтересами усього суспільства або науки (стаття 2 Конвенції про біомедицину).
Держава, встановивши обов`язковість щеплень для певних категорій працівників, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я інших людей, в тому числі і нещепленого працівника.
Сучасні міжнародні стандарти вимагають, що будь-яке медичне втручання, включаючи вакцинацію, повинно супроводжуватись попередньою вільною і поінформованою згодою, яка може бути висловлена за наявності достовірної інформації про ризики для здоров`я кожного окремого пацієнта.
Отже, повинна бути достовірна інформація (правдиві та максимально повні дані) про клінічне дослідження вакцин, їх якість, наслідки вакцинації, ризики для життя і здоров`я кожної окремої людини, безпечність препаратів, якими вакцинували і пропонували вакцинувати людей.
Якщо ризики, пов`язані з вакцинацією, переважають над ризиками шкоди без вакцини, обов`язкова вакцинація не є виправданою, особливо без урахування розумних винятків, зокрема медичних протипоказань.
Необхідно зазначити, що на час відсторонення позивачки від роботи відповідні вакцини, які використовували та планували використовувати в Україні, отримали так зване умовне схвалення. На вебпотралі Європейського агентства з лікарських засобів (https://www.ema.europa.eu) систематично здійснювалося оновлення даних щодо їх безпеки, проте не було відомостей щодо їх беззаперечної безпеки для життя і здоров`я людини.
За таких обставин профілактичне щеплення проти COVID-19 може бути виключно добровільним.
З огляду на викладене за відсутності закону, яким встановлено, що щеплення проти COVID-19 є обов`язковим, а також відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19,не можна стверджувати, що норми законів України, які застосували суди до спірних правовідносин, є чіткими, зрозумілими та дозволяють працівникові розуміти наслідки відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань.
У зв`язку із зазначеним нелогічним є застосування трискладового тесту (критеріїв правомірного втручання держави у права людини) для оцінки правомірності втручання у права працівника, а саме у право на працю.
Вважаю, що ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови у справі № 130/3548/21 (провадження №14-82 цс22) не забезпечило у відповідній категорії справ однакового підходу щодо застосування судами норм права.
У цій категорії справ виникає питання щодо конституційності постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096.
З огляду на викладене немає підстав викладати думку щодо інших висновків, яких дійшов Верховний Суд у справі № 308/15281/21 (провадження № 61-11342св23).
Суддя Верховного Суду А. С. Олійник
Суд | Касаційний цивільний суд Верховного Суду |
Дата ухвалення рішення | 17.04.2024 |
Оприлюднено | 14.06.2024 |
Номер документу | 119710387 |
Судочинство | Цивільне |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них |
Цивільне
Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Олійник Алла Сергіївна
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні