Постанова

від 05.06.2024 по справі 204/1540/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3918/24 Справа № 204/1540/21 Суддя у 1-й інстанції - Черкез Д.Л. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючої - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,

за участю секретаря судового засідання Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м.Дніпрі апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвокатаВолинець ТетяниВікторівни тапредставника ОСОБА_2 адвокатаСпасової ІветиГригорівни нарішення Красногвардійськогорайонного судум.Дніпропетровська від 17 січня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа Служба у справах дітей Слобожанської селищної ради про визнання договорів недійсними, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,

В С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2021 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовною заявою, пред`явленою до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 ОСОБА_1 , яку уточнив 24 березня 2021 року, в якій просив:

- визнати недійсним договір дарування частини домоволодіння від 17 червня 2014 року, зареєстрований в реєстрі за номером 1474, 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним договір дарування від 21 січня 2015 року, зареєстрований в реєстрі за номером 21, земельної ділянки площею 0,0403 га, розташованої: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1221486800:01:301:0100, укладений ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ;

- визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по частині на 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 ;

- визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по частині на земельну ділянку площею 0,0403 га, розташовану: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1221486800:01:301:0100;

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 ;

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0403 га, розташовану: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1221486800:01:301:0100;

- стягнути судові витрати з відповідачів.

В обґрунтування позову позивачем зазначено, що він та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 лютого 2014 року. Під час перебування у фактичних шлюбних відносинах сторонами було придбане наступне майно: 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, площею 0,0403 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1221486800:01:301:0100; автомобіль «Toyota Highlander», державний номер НОМЕР_1 .

Дані обставини встановлено Апеляційним судом Дніпропетровської області в рішенні від 18 жовтня 2017 року по справі № 204/8558/14-ц та у постанові Верховного суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року в справі № 204/8558/14-ц, якими було стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 вартість частини автомобіля марки «Toyota Highlander», 2011 року випуску, в розмірі 459 674,68 грн., оскільки ОСОБА_2 здійснила відчуження автомобіля без згоди ОСОБА_3 .. Право власності на 47/100 частин домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_2 набула на підставі договору купівлі-продажу домоволодіння від 19 грудня 2009 року. В той же час, відповідач здійснила одноособово, без згоди позивача, відчуження вказаних 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 17 червня 2014 року.

Право власності на земельну ділянку площею 0,0403 га, розташовану: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1221486800:01:301:0100, кадастровий номер 1221486800:01:301:0100 ОСОБА_2 набула на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02 грудня 2013 року та здійснила одноособово, без згоди позивача, відчуження вказаної земельної ділянки на підставі договору дарування від 21 січня 2015 року.

Позивач зазначає, що відповідач ОСОБА_2 своїми діями по відчуженню спільно нажитого майна із позивачем порушила права останнього, оскільки здійснила відчуження ОСОБА_4 та ОСОБА_1 спільно нажите майно без згоди позивача та без компенсації вартості частини безпідставно відчуженого майна, а, враховуючи встановлення факту проживання однією сім`єю (перебування у фактичних шлюбних відносинах) позивача та відповідача за судовими рішеннями, набуте останніми в період із 01 січня 2004 року по 01 лютого 2014 року, майно: 47/100 частин домоволодіння по по АДРЕСА_1 та земельна ділянка, яка знаходиться: АДРЕСА_2 із кадастровим номером 1221486800:01:301:0100, площею 0,0403 га, є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ..

На думку позивача, при укладенні договору дарування домоволодіння від 17 червня 2014 року та договору дарування земельної ділянки від 21 січня 2015 року не було дотримано форми, що встановлена законом на момент їх учинення, а саме не було дотримано положення ст.65СК України та ст. 369 ЦК України, а тому, відповідно до ст.ст.203, 215 ЦК України, укладені відповідачем договори дарування від 17 червня 2014 року 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 та дарування від 21 січня 2015 року земельної ділянки площею 0,0403 га, розташованої: АДРЕСА_2 із кадастровим номером 1221486800:01:301:0100, площею 0,0403 га, є недійсними, оскільки відповідач ОСОБА_2 здійснила їх укладення без письмової нотаріально посвідченої згоди співвласника ОСОБА_3 .

З огляду на те, що вчинені відповідачем правочини по відчуженню спільного сумісного майна є недійсними, для забезпечення права на ефективний судовий захист виникла необхідність у визнанні права спільної сумісної власності на 47/100 частин вищезазначеного домоволодіння та на вищезазначену земельну ділянку.

Разом з цим позивач зазначає, що майно, набуте позивачем та відповідачем під час перебування у фактичних сімейних відносинах, було відчужено ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без згоди ОСОБА_3 , тобто воно вибуло з власності останнього без його волі (згоди). Враховуючи, що позивач не надавав згоду на відчуження майна, яке перебувало у нього у власності, дії відповідача призвели до вибуття майна з володіння ОСОБА_3 не з його волі, що є підставою для витребування майна з чужого незаконного володіння. Важливою обставиною справи є той факт, що майно вибуло з володіння позивача та відповідача на безоплатній основі, а саме на підставі договорів дарування, тому майно підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння у будь-якому випадку.

Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 17 січня 2024 року позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей Слобожанської селищної ради про визнання договорів недійсними, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння- задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування частини домоволодіння - 47/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 від 17 червня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гойняк Г.В., зареєстрований в реєстрі за № 1474.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0403 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 із кадастровим номером 1221486800:01:301:0100, від 21 січня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діяла законний представник ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Собко Н.В., зареєстрований в реєстрі за № 21.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 47/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , визначивши, що їх частки у праві власності на вказане нерухоме майно є рівними і дорівнюють по 1/2 частині за кожним з них.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0403 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1221486800:01:301:0100, визначивши, що їх частки у праві власності на вказане нерухоме майно є рівними і дорівнюють по 1/2 частині за кожним з них.

Витребувано на користь ОСОБА_3 з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 , 47/200 частин домоволодіння АДРЕСА_1 .

Витребувано на користь ОСОБА_3 з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0403 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1221486800:01:301:0100.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 5409,50 грн.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 454,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 454,00 грн.

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу через свого представника адвоката Волинець Т.В. (а.с.1-11 Том ІV), посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, рішення суду суперечить фактичним обставинам справи, а судом першої інстанції не враховано, що спілкування з продавцем земельної ділянки та його представником проводила ОСОБА_5 в інтересах малолітнього ОСОБА_1 , яка і несла витрати по утриманню земельної ділянки. Також суд першої інстанції не взяв до уваги пояснення позивача, який допитаний судом в якості свідка, та який зазначив, що не приймав участі у придбанні спірної земельної ділянки, не знає, за чиї кошти вона купувалась ОСОБА_1 , а зворотнього позивач не довів.

Разом з цим, судом не враховано, що на момент придбання земельної ділянки у 2013 році позивач мав вже інші стосунки, де у нього народився син, що підтверджено рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року, тому ані ОСОБА_3 , ані ОСОБА_2 не мали наміру придбавати спірну земельну ділянку у спільну сумісну власність подружжя, як і не могли за неї сплачувати спільні нажиті кошти.

Суд першої інстанції, на думку апелянта, порушив норми земельного законодавства та не врахував, що позивач не має громадянства України, а тому не має права набувати у власність землі сільськогосподарського призначення, в тому числі і для садівництва, як це передбачає ст. 35,81 Земельного кодексу України.

Суд першої інстанції, на думку апелянта, також допустив і процесуальні порушення, оскільки суддею Черкезом Д.Л. почався повторний розгляд справи зі стадії підготовчого провадження, однак до цього попереднім складом суду були допитані свідки, які повторно наступним складом суду не допитувались, але показання свідка ОСОБА_6 суд прийняв, що апелянт вважає неналежним доказом, в розумінні ст. 78 ЦПК України, однак судом відхилені показання усіх свідків сторони відповідача ОСОБА_1 , хоча при отриманні таких доказів порушення відсутні. Щодо допиту свідка ОСОБА_7 , як представника продавця за попереднім договором купівлі-продажу, апелянт зазначає, що її пояснення в рішенні суду взагалі не зазначені та не наведено доводів щодо відхилення цих пояснень, хоча вона є свідком обставин з придбання земельної ділянки, здійснення розрахунків за договором та дійсного покупця.

Просив рішення суду скасувати в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_1 та прийняти нове рішення з відмовою у задоволенні цих позовних вимог.

ОСОБА_2 через свого представника адвоката Спасову І.Г. також подала апеляційну скаргу (а.с.20-22 Том ІV), посилаючись на недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права та просила рішення суду першої інстанції скасувати повністю і ухвалити нове рішення з повною відмовою у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування зазначила, що суд прийняв як преюдиційний факт рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року, однак при розгляді справи судами не досліджувались докази та факти стосовно того за чиї грошові кошти було придбано майно, а лише роз`яснення судом право позивача звернення з позовом до суду на предмет поділу сумісного майна подружжя.

Суд першої інстанції не взяв до уваги всі докази апелянта, які підтверджують наявність у неї своїх власних грошових коштів та придбання спірного домоволодіння саме ОСОБА_2 , при цьому, суд вважав встановленим, що 10 грудня 2009 року ОСОБА_2 продала свою власну квартиру за 62 000 доларів США, а не надав оцінки відсутності будь-яким доказам про наявність у позивача його власних коштів, які складають спільний бюджет.

Також суд першої інстанції не взяв до уваги, що 62 000 доларів США становить 70,46% від повної ціни домоволодіння (88 000 доларів США), а тому невірно визначив рівність часток.

Разом з цим суд першої інстанції без встановлення обставин, що у ОСОБА_3 з 2012 року була вже інша сім`я, де народилась дитина, невірно зазначив про визнання ОСОБА_2 формування спільного бюджету та спільної сумісної власності з ОСОБА_3 , що суперечить одне одному, як і суперечать свідчення ОСОБА_3 та свідка ОСОБА_6 .

Також апелянт зазначила і про порушення ст. 78 ЦПК України судом першої інстанції.

У своїх додаткових поясненнях ОСОБА_2 зазначає, окрім іншого, про пропуск ОСОБА_3 строку позовної давності, враховуючи, що позивач звернувся до суду з цим позовом 24 березня 2021 року, тоді як момент виникнення цього права становить 18 жовтня 2017 року, тобто з моменту проголошення рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області, яка набрала законної сили того ж дня.

ОСОБА_3 через свого представника адвоката Прибильського В.Г., скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, подав відзиви на апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в яких зазначає, що рішення суду першої інстанції є повним, обґрунтованим та законним.

Зазначив, що ОСОБА_2 не навела жодного доказу щодо про походження коштів на придбання домоволодіння як різниці між проданою її квартирою та дійсною ціною домоволодіння, щоб свідчило про наявність у неї права на особисте майно, як і не довела, що витратила особисті кошти на купівлю земельної ділянки, а, відтак, суд вірно встановив, що таке майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Також знаходження у власності ОСОБА_2 земельної ділянки тривалий час спростовує її твердження щодо тимчасовості такого перебування у власності, саме в інтересах ОСОБА_5 , а відчуження спірної земельної ділянки здійснено нею для уникнення фактичного розподілу спільного майна.

Щодо того, що ОСОБА_3 не є громадянином України, зазначає про те, що він не є резидентом, оскільки має право на постійне проживання у ФНР, проте громадянства Німеччини не має та залишається бути громадянином України, а тому має право на набуття у власність земельної ділянки.

Позивач просить апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з наступних підстав.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України).

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Задовольняючи, хоча б і частково, позовні вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. На час укладення оспорюваних договорів дарування частини домоволодіння та земельної ділянки, позивач ОСОБА_3 не надавав ОСОБА_2 своєї згоди на укладення таких правочинів та відчуження спірного майна, яке було його з ОСОБА_2 спільною сумісною власністю, як того вимагає ч. 3 ст. 65 СК України. Тобто, розпорядження спірним майном відбулося без згоди другого співвласника ОСОБА_3 , а, відтак, на підставі ст. 203, 215 ЦК України, той факт, що вчиненням оспорюваного договору дарування від 21 січня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Собко Н.В., зареєстрованого в реєстрі за № 21, відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , від імені якого діяла законний представник ОСОБА_5 , було порушено право власності позивача ОСОБА_3 , у зв`язку з чим порушене право підлягає судовому захисту. Як наслідок, на підставі ст. 216,236 ЦК України, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірну договори дарування є недійсними з моменту їх вчинення.

Також суд першої інстанції врахував той факт, що оскільки ОСОБА_2 не могла вчиняти правочин без згоди на те ОСОБА_3 , а майно вибуло з його володіння без його волі, тому, застосувавши норми ст. 387 ЦК України, дійшов висновку про витребування у відповідачів спірного майна з їх чужого володіння.

Розв`язуючи питання про застосування позовної давності до спірних правовідносин, суд першої інстанції, на підставі ст. 264 ЦК України, вважав такий строк не пропущеним позивачем з урахуванням того, що перебіг строку позовної давності у ОСОБА_3 на звернення з даним позовом почався 18 жовтня 2017 року після розгляду справи апеляційним судом. Однак, при зверненні представником ОСОБА_2 до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року, ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було відкрито касаційне провадження, зупинено виконання рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року до закінчення касаційного провадження, а тому перебіг позовної давності, який почався у позивача 18 жовтня 2017 року перервався відкриттям касаційного провадження. Касаційна скарга була розглянута Верховним Судом 04 вересня 2019 року, таким чином перебіг позовної давності для звернення до суду знову почався у позивача з 04 вересня 2019 року та на момент звернення до суду з даним позовом лютому 2021 року не закінчився.

Колегія суддів повністю погоджується з такими висновками суду першої інстанції враховуючи наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що з 01 січня 2004 року по 01 лютого 2014 року позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Вказані обставини встановлені у рішенні Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року по справі № 204/8558/14-ц (т. 1 а.с. 48-50), залишеному без змін постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року (т. 1 а.с. 51-56).

Відповідно до ч. 4 ст.82ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У рішенні Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року по справі № 204/8558/14-ц також було встановлено, що під час перебування у фактичних шлюбних відносинах сторонами було придбано наступне майно: 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, площею 0,0403 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 ; автомобіль Toyota Highlander, державний номер НОМЕР_1 .

19 грудня 2009 року, під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу частини домоволодіння, укладеного між ОСОБА_8 , ОСОБА_6 як продавцями та ОСОБА_2 , як покупцем, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гойняк Г.В., зареєстрованого в реєстрі за № 7932, ОСОБА_2 придбала нерухоме майно - 47/100 частин домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 21), на яке право власності на 47/100 частин цього домоволодіння було за нею зареєстровано 15 лютого 2010 року, що підтверджується записом про право власності внесеного до Реєстру прав власності на нерухоме майно, відомості про що містяться в Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за № 245626074 від 23 лютого 2021 року (т. 1 а.с. 24-25).

Також під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 09 листопада 2012 року згідно довідки Центру з надання послуг, пов`язаних з використанням автотранспортних засобів, за відповідачем ОСОБА_2 був зареєстрований автомобіль Toyota Highlander з видачею номерного знаку НОМЕР_1 , що було встановлено у рішенні Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року по справі № 204/8558/14-ц.

02 грудня 2013 року, під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_7 , яка діяла на підставі довіреності від імені та в інтересах ОСОБА_9 , як продавцем, та ОСОБА_2 , як покупцем, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Собко Н.В., зареєстрованого в реєстрі за № 1008, ОСОБА_2 придбала нерухоме майно - земельну ділянку площею 0,0403 га, розташовану за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, Бальвська сільська рада, садове товариство Днепр, кадастровий номер: 1221486800:01:301:0100 (т. 1 а.с. 26).

Вищезазначене рухоме та нерухоме майно на момент припинення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 спільного проживання однією сім`єю, тобто станом на 01 лютого 2014 року, було зареєстровано за ОСОБА_2 .

У листопаді 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовною заявою, пред`явлено до ОСОБА_2 , в якій з урахування всіх уточнень та змін просив: встановити, що він разом з відповідачем проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з кінця 2002 року по лютий 2014 року; стягнути з відповідача грошову компенсацію у розмірі 1/2 вартості автомобіля Тойота Хайлендер, 2011 року випуску, суму в розмірі 459 674, 58 грн.; в порядку розподілу спільно нажитого майна визнати за ним право власності на: 47/200 частини домоволодіння, що розташоване за адресою по АДРЕСА_1 та 1/2 частину земельної ділянки № НОМЕР_2 , площею 0,0403 га, яка знаходиться в садовому товаристві «Днепр» сільська рада Балівська, Дніпропетровського району Дніпропетровської області, кадастровий номер № 1221486800:01:301:0100.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2016 року по справі № 204/8558/14-ц, у задоволенні позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, без реєстрації шлюбу та поділ спільно нажитого майна, було відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року по справі № 204/8558/14-ц (т. 1 а.с. 48-50) було задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_3 . Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, без реєстрації шлюбу та поділ спільно нажитого майна - задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 до ОСОБА_2 з 01 січня 2004 року по 01 лютого 2014 року. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 вартість 1/2 частини автомобіля Toyota Highlander, 2011 року випуску, в розмірі 459674,68 грн. та судовий збір в сумі 5183,80 грн. В решті позову - відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції в частині поділу майна, заявленого в позові, зокрема, (47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки площею 0,0403 га, розташованої за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, Балівська сільська рада, кадастровий номер 1221486800:01:301:0100), то суд апеляційної інстанції вважав вказані вимоги передчасними, оскільки вказане майно було відчужено відповідачем на даний час належить іншим особам на праві власності, а тому роз`яснено, що позивач має право звернутися до суду з іншими позовом з урахуванням пункту 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», яким передбачено, що у випадку відчуження одним з подружжя спільного майна проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби, таке майно або його вартість враховується при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року по справі № 204/8558/14-ц рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року залишено без змін (т. 1 а.с. 51-56).

Судом першої інстанції також встановлено, що відповідно до договору дарування частини домоволодіння від 17 червня 2014 року, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гойняк Г.В., зареєстровано в реєстрі за № 1474, Пижикова ОО. подарувала 47/100 частин домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 22), що, за відомостями з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за № 245626074 від 23 лютого 2021 року, зареєстровано за ОСОБА_4 (т. 1 а.с.24).

Відповідно до договору дарування від 21 січня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Собко Н.В., зареєстрованого в реєстрі за № 21, ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0403 га, розташовану за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, Балівська сільська рада, садове товариство Днепр, кадастровий номер 1221486800:01:301:0100 (т. 1 а.с. 27), що, за відомостями Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за № 245626629 від 23 лютого 2021 року, зареєстровано за ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 28).

Суд першої інстанції, в силу положень ч.4 ст. 82 ЦПК України, вірно прийняв зазначені обставини та вважав їх встановленими судовими рішеннями, про що зазначив, що, звертаючись 26 лютого 2021 року до суду з даним позовом ОСОБА_3 посилався на те, що 47/100 частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка площею 0,0403 га, розташована за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, Балівська сільська рада, садове товариство Днепр, кадастровий номер: 1221486800:01:301:0100, є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а тому ОСОБА_2 , відчуживши дане майно одноособово, без згоди позивача ОСОБА_3 та без компенсації йому вартості частини цього майна, порушила права останнього.

У частині 2 статті 3СК України закріплено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частини 1 статті 74СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Згідно з ч. 4 ст.368 ЦК України, майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Отже, особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

У пункті 20 Постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни «Пропрактику застосуваннясудами законодавствапри розглядісправ проправо нашлюб,розірвання шлюбу,визнання йогонедійсним таподіл спільногомайна подружжя»№ 11від 21грудня 2007року роз`яснено, що при застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Частиною 2 статті 74СК України встановлено, що на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8цього Кодексу.

Відповідно дост. 63 СК Українидружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно зі ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, нормою статті 60СК України визначено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована і жінка або чоловік, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, в даному випадку покладається на ту особу, яка її спростовує.

В своїй апеляційній скарзі ОСОБА_2 не навела жодного доказу на спростування встановлених судами обставин, які для розгляду цієї справи є преюдиційними, а також не надала жодного доказу, що решта суми, сплаченої за домоволодіння, після продажу її особистої квартири, належала також їй. Доводи про те, що судом не враховано як особиста власність сума грошей, які нею отримані від продажу її квартири та оплати їх за домоволодіння, що, на її думку, слід визнати по суду особистою власністю, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки, заперечуючи проти позовних вимог, відповідач ОСОБА_2 не ставить питання про визнання особистою власністю частини домоволодіння, яка буде відповідати частині її особистих коштів, натомість просить встановити особистою власністю на спірне домоволодіння в цілому.

Тому суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що відповідач ОСОБА_2 не спростувала будь-якими доказами, в розумінні, ст. 79,81 ЦПК України, обставини, які були встановлені і у рішенні Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року по справі № 204/8558/14-ц.

В свою чергу, у договорі купівлі-продажу частини домоволодіння від 19 грудня 2009 року, посвідченому приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гойняк Г.В., зареєстрованому в реєстрі за № 7932, хоча і зазначено, що ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_8 та ОСОБА_6 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 за 164657,00 грн., однак, такі обставини не відповідають дійсності з огляду на наступне.

Згідно Звіту № 1902-21/21 про оцінку вартості майна, складеного оцінювачем ФОП ОСОБА_10 , станом на 19 грудня 2009 року ринкова вартість 47/100 частин домоволодіння о АДРЕСА_1 становила 718700,00 грн. без ПДВ (т. 1 а.с. 23).

Згідно з інформацією з інформацією з сайту Національного банку України (bank.gov.ua) станом на 19 грудня 2009 року 1 долар США дорівнював 7,97 грн. Тобто, в еквіваленті долар США зазначена у Звіті № 1902-21/21 про оцінку вартості майна ринкова вартість 47/100 частин домоволодіння о АДРЕСА_1 становила 90175,66 доларів США (718700,00 / 7,97 = 90175,66).

Позивач ОСОБА_3 під час розгляду справи також наполягав на тому, що 47/100 частин домоволодіння о АДРЕСА_1 було придбано приблизно за 90000,00 доларів США.

Судом першої інстанції прийнято до уваги і пояснення свідка ОСОБА_6 , допитаного в судовому засіданні 13 жовтня 2022 року попереднім складом суду, який виступав одним з продавців 47/100 частин спірного домоволодіння, та який суду повідомив, що фактично продаж даного домоволодіння було здійснено за 88000,00 доларів США.

Продаж 47/100 частин спірного домоволодіння саме за 88000,00 доларів США підтверджує також і долучений стороною відповідача до матеріалів справи Попередній договір від 19 листопада 2009 року, підписаний від імені ОСОБА_8 та ОСОБА_2 , в якому зазначено, що продавець ОСОБА_8 підтверджує намір продати, а покупець ОСОБА_2 підтверджує намір купити квартиру в будинку АДРЕСА_1 за ціною, яка на момент укладення між сторонами договору відчуження буде становити еквівалент 88000,00 доларів США, продавець отримав аванс в сумі 73800,00 грн. (т. 3 а.с. 4-5).

Отже, проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази суд вважає встановленим, що 19 грудня 2009 року 47/100 частин спірного домоволодіння було придбано за 88000,00 доларів США.

Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що вартість придбаної 19 грудня 2009 року спірної частини спірного домоволодіння значно перевищувала вартість проданої ОСОБА_2 її власної квартири, що не спростовано апелянтом ОСОБА_2 при розгляді її апеляційної скарги.

Разом з цим, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 під час розгляду справи наполягала на тому, що для придбання спірної частини спірного домоволодіння вона також використала свої особисті кошти, які зберігались на її депозитних рахунках, на підтвердження чого надала Довідку № 111-3/06/248 від 10 листопада 2021 року, видану Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (т. 2 а.с. 77).

Так, у довідці № 111-3/06/248 від 10 листопада 2021 року, виданій Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» зазначено, що на ім`я ОСОБА_2 було відкрито: 29.11.2007 року депозитний рахунок в національній валюті на суму 84000,00 грн., рахунок закрито 13.12.2007 р. в сумі 84044,88 грн.; 26.02.2008 року депозитний рахунок в національній валюті на суму 28000,00 грн., рахунок закрито 26.05.2008 року в сумі 28680,87 грн.; 19.10.2007 року депозитний рахунок в національній валюті на суму 54000,00 грн., рахунок закрито 13.12.2007 року в сумі 54039,95 грн.; 21.02.2008 року депозитний рахунок в національній валюті на суму 28000,00 грн., рахунок закрито 26.02.2008 року в сумі 28001,91 грн.

Але, оцінюючи долучену відповідачем довідку Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» № 111-3/06/248 від 10 листопада 2021 року, суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що дана довідка жодним чином не свідчить про наявність у ОСОБА_2 станом на 19 грудня 2009 року заощаджень для придбання 47/100 частин спірного домоволодіння, оскільки депозитні рахунки відкривались ОСОБА_2 на дуже короткі проміжки часу (від п`яти днів до трьох місяців) та були закриті ще 13 грудня 2007 року, 26 лютого 2008 року та 26 травня 2008 року, тобто більш ніж за півтора роки до укладення 19 грудня 2009 року договору купівлі-продажу частини спірного домоволодіння.

Крім того, судо першої інстанції вірно відзначено, що вищевказані депозитні рахунки були як відкриті, так і закриті ОСОБА_2 під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 , а тому на таке майно також поширювався режим спільної сумісної власності. Доказів протилежного ОСОБА_2 як в суді першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги не надала.

Сам по собі факт підписання саме ОСОБА_2 . Попереднього договору від 19 листопада 2009 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 (т. 3 а.с. 4-5), та Договору про надання послуг від 19 листопада 2009 року, укладеного між ФОП « ОСОБА_11 » та ОСОБА_2 (т. 3 а.с. 3) також не свідчить про придбання спірної частини домоволодіння за особисті кошти ОСОБА_2 та не спростовує презумпцію спільного майна на спірні 47/100 частин спірного домоволодіння, з чим повністю погоджується і колегія суддів.

Суд першої інстанції, оцінюючи показання допитаного в судовому засідання в якості свідка позивача ОСОБА_3 в частині того, що спірні 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 , були придбані частково за кошти відповідача та частково за його кошти, тобто спільно, то такі показання суд приймає та вважає їх такими, що узгоджуються з матеріалами даної справи. Такі показання узгоджуються також і з показами свідка ОСОБА_6 , який повідомляв, що під час укладення договору купівлі-продажу частини домоволодіння грошові кошти за домоволодіння йому передавав саме ОСОБА_3 .

Під час розгляду справи сторонами визнавалось, що під час проживання однією сім`єю і ОСОБА_3 , і ОСОБА_2 працювали та отримуючи дохід, протягом тривалого часу приймали участь у формуванні спільного бюджету та спільної сумісної власності, а тому ОСОБА_3 має право на відповідну частку.

За таких обставин, суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що відповідачем ОСОБА_2 не доведено належними та допустимими доказами, що 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 , були придбані за особисті кошти відповідача ОСОБА_2 , як не спростовано і того, що у купівлі зазначеного домоволодіння своїми грошовими коштами приймав участь позивач ОСОБА_3 .. Тобто, ОСОБА_2 не доведено, що спірні 47/100 частин домоволодіння належали їй на праві особистої приватної власності, оскільки нею не спростовано презумпцію спільності сумісного майна згідно приписів ст. 74 СК України, з чим повністю погоджується і колегія суддів.

Доводи апелянта ОСОБА_2 про те, що суд хибно вважав, що сторони приймали участь у формуванні спільного бюджету та спільної сумісної власності, враховуючи, що з 2012 року ОСОБА_3 знаходився у відносинах з іншою жінкою, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки такі докази в матеріалах справи відсутні, як і не надавались відповідні докази суду апеляційної інстанції.

Судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини та надана належна правова оцінка, з чого суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що оскільки 47/100 частин спірного домоволодіння було придбано під час проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, за рахунок доходів від спільної праці та грошових коштів обох сторін, то спірне нерухоме майно має правовий статус як спільна сумісна власність, з чим погоджується і колегія суддів.

Згідно із ч. 2ст. 372 ЦК Україниу разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Підстав для відступлення від засад рівності часток судом під час розгляду справи не встановлено, а тому суд першої інстанції вірно вважав, що частки позивача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_2 як співвласників спірного майна у праві спільної сумісної власності є рівними та дорівнюють частині за кожним з них, а зворотнього відповідач ОСОБА_2 не довела як в суді першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги.

За таких обставин, враховуючи те, що відповідачем ОСОБА_2 не спростовано презумпцію спільності майна за статтею 74 СК України, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 , були придбані за особисті кошти відповідача ОСОБА_2 , враховуючи, що дане майно було придбано під час проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу за спільні кошти та за рахунок спільної праці, суд правильно дійшов висновку, що 47/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , з визначенням, що їх частки у праві власності на вказане нерухоме майно є рівними і дорівнюють по частині за кожним з них, з чим повністю погоджується і колегія суддів.

Розв`язуючи вимоги ОСОБА_3 щодо визнання спільною сумісною власністю з ОСОБА_2 земельної ділянки, судом першої інстанції встановлено, що і відповідач ОСОБА_2 , і законний представник відповідача ОСОБА_12 - ОСОБА_5 наполягали на тому, що вищевказана земельна ділянка була придбана не за грошові кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а за грошові кошти ОСОБА_5 для потреб сім`ї останньої, та оформлена на ОСОБА_2 лише тимчасово на прохання ОСОБА_5 .

На підтвердження фінансової спроможності придбати 02 грудня 2013 року земельну ділянку площею 0,0403 га, розташовану за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, Балівська сільська рада, садове товариство Днепр, кадастровий номер 1221486800:01:301:0100, ділянка 205, ОСОБА_5 надала, зокрема, Податкову декларацію про майновий стан і доходи за 2013 рік, в якій зазначено, що сума чистого оподатковуваного її доходу становить 133 007,00 грн. (т. 1 а.с. 162-163).

Однак, суд вірно вважав, що дана податкова декларація жодним чином не свідчить про придбання спірної земельної ділянки саме за грошові кошти ОСОБА_5 , оскільки сама по собі фінансова спроможність придбати майно, в той час, коли воно було придбано на ім`я ОСОБА_2 під час її спільного проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 , не може бути доказом купівлі земельної ділянки саме ОСОБА_5 , з чим і погоджується колегія суддів, а щодо наданих ОСОБА_5 квитанцій на підтвердження сплати за ОСОБА_1 податку на доходи (т. 1 а.с. 166-167), суд вірно відзначив, що зазначений податок було сплачено вже після отримання ОСОБА_1 майна в дар від ОСОБА_2 у 2015 році, та зазначена подія взагалі не стосується придбання земельної ділянки кадастровий номер 1221486800:01:301:0100, яка відбулась 02 грудня 2013 року під час спільного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 однією сім`єю, як і не підтверджують цього надані в матеріалах справи Довідка про сплату членських внесків, цільових зборів та за електропостачання станом на 12 квітня 2021 року, видана Садовим товариством «ДНЕПР» власнику земельної ділянки № НОМЕР_2 в СТ «ДНЕПР» ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_5 , в якій зазначено, що в період з 17 травня 2014 року по 24 липня 2020 року вносились членські внески, цільові збори та плата за електропостачання (т. 1а.с. 168). Оцінюючи вказану довідку суд звернув увагу, що у вказаній довідці не зазначено, хто саме здійснював зазначені в цій довідці платежі.

Також суд надав правову оцінку і поясненням свідків зі сторони відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 та ОСОБА_16 , які оцінив критично та не взяв до уваги з тих підстав, що свідок ОСОБА_13 є близькою особою відповідача та особою, заінтересованою у розгляді справи, пояснення свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_15 зводилися до того, що з 2014 рок ОСОБА_5 хазяйнує на спірній земельній ділянці, привела її до ладу та зробила значні покращення, що не підтверджують факт придбання ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_1 за власні кошти у 2013 році земельної ділянки, а пояснення свідка ОСОБА_16 також є сумнівними, оскільки вказаний свідок повідомив суду, що у 2013 року ОСОБА_5 писала заяву про прийняття у члени садового товариства «Днепр» та була до нього прийнята. Однак суд зазначив, що оскільки у 2013 році ОСОБА_5 не була власником спірної земельної ділянки, то, відповідно, і не могла бути прийнята у члени Садового товариства «Днепр» у 2013 році. При цьому, належних та допустимих доказів щодо дати прийняття ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діяла його законний представник ОСОБА_5 , матеріали справи не містять.

Також суд першої інстанції відзначив щодо показань свідків в частині того, що вони ніколи не бачили ОСОБА_3 на земельній ділянці, то зазначене також не є підтвердженням того, що спірну земельну ділянку фактично придбала саме ОСОБА_5 , так як сам позивач, будучи допитаним в судовому засіданні в якості свідка зазначив, що на спірній земельній ділянці був лише один раз, а договір купівлі-продажу земельної ділянки був укладений у 2013 році саме ОСОБА_2 під час спільного проживання з ним.

Колегія суддів повністю погоджується з такою оцінкою показань свідків сторони відповідача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_5 , та відзначає, що сторона апелянта ОСОБА_1 при розгляді їх апеляційної скарги також не довела витрат на купівлю спірної земельної ділянки за кошти ОСОБА_5 жодними доказами, як і не спростувала в апеляційному суді встановлений судом першої інстанції факт правового режиму спірного майна, наполягаючи на тому, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не мали наміру придбавати спірну земельну ділянку у спільну сумісну власність подружжя.

Також колегія суддів погоджується із встановленими обставинами та висновком щодо наданих ОСОБА_5 чеків (т. 1 а.с. 184-187) на придбання нею товарів та меблів, нібито, для для земельної ділянки, а також чеки, які містяться у томі 1 на а.с. 185-187, які взагалі не містять даних про особу платника, як і не підтверджують обставину придбання ОСОБА_5 за власний кошт земельної ділянки і надані нею договір підряду від 01 березня 2014 року, укладений між ФОП ОСОБА_15 та ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 170-171), договір підряду від 01 березня 2015 року, укладений між ФОП ОСОБА_17 та ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 174-175), який укладений вже після того, як 21 січня 2015 року ОСОБА_2 подарувала спірну земельну ділянку ОСОБА_1 , що жодним чином не спростовує факту придбання ОСОБА_2 цієї земельної ділянки 02 грудня 2013 року під час спільного проживання з ОСОБА_3 однією сім`єю.

Колегія суддів наголошує, що вірним висновком суду першої інстанції є і те, що, якщо відповідачі обґрунтовують свої заперечення проти позовних вимог тим, що уклали удаваний правочин в частині покупця, на підтвердження таких обставин мали надати рішення суду, яке набрало законної сили, про визнання договору купівлі продажу земельної ділянки від 21 січня 2015 року частково недійсним в частині покупця, та визнання покупцем за договором ОСОБА_5 , однак, таких доказів матеріали справи не містять, як і не надавались відповідні докази в апеляційну інстацію.

Таким чином, колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції щодо недоведеності придбання спірної земельної ділянки ОСОБА_5 належними та допустимими доказами, оскільки такі обставини мають бути підтверджені відповідним рішенням суду.

Доводи відповідачів про те, що земельна ділянка була оформлена на прохання ОСОБА_5 на ОСОБА_2 лише тимчасово, спростовуються також і тим, що право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_2 не короткий проміжок часу, а більше року, в свою чергу ОСОБА_2 подарувала спірну земельну ділянку неповнолітньому ОСОБА_1 лише після того, як ОСОБА_3 у листопаді 2014 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, без реєстрації шлюбу та поділ спільно нажитого майна. Відтак, презумпцію спільності сумісного майна ОСОБА_18 та ОСОБА_2 згідно приписів ст.74СКУкраїни на спірну земельну ділянку не спростовано як в суді першої інстанції, так і при розгляді їх апеляційної скарги.

Суд першої інстанції, на підставі ст. 77,80,81 ЦПК України, дійшов вірного висновку, що оскільки земельна ділянка площею 0,0403 га, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1221486800:01:301:0100, була придбана під час проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, за рахунок доходів від спільної праці та грошових коштів обох сторін, то дане нерухоме майно належать їм на праві спільної сумісної власності, що відповідачами не спростовано. Підстав для відступлення від засад рівності часток судом під час розгляду справи не встановлено, а тому частки позивача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_2 як співвласників спірного майна у праві спільної сумісної власності є рівними та дорівнюють частині за кожним з них.

Вирішуючи позовнівимоги ОСОБА_3 в частинівизнання недійснимидоговору даруваннячастини домоволодіння-47/100частин спірногодомоволодіння від17червня 2014року,укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ,посвідченого приватнимнотаріусом Дніпропетровськогоміського нотаріальногоокругу ГойнякГ.В.,зареєстрованого вреєстрі за№ 1474,а такожвизнання недійснимдоговору даруванняземельної ділянкиплощею 0,0403га,розташованої заадресою: АДРЕСА_2 ,кадастровий номер1221486800:01:301:0100,від 21січня 2015року,укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ,від іменіта вінтересах якогодіяла законнийпредставник ОСОБА_5 ,посвідченого приватнимнотаріусом Дніпропетровськогоміського нотаріальногоокругу СобкоН.В.,зареєстрованого вреєстрі за№ 21,суд першоїінстанції виходивз положеньст.203,215,216,236,316,317,321,369ЦК України,ст.65СК України.

Судом першої інстанції встановлено, що на час укладення оспорюваних договорів дарування частини домоволодіння та земельної ділянки, позивач ОСОБА_3 не надавав ОСОБА_2 своєї згоди на укладення таких правочинів та відчуження спірного майна, яке було його з ОСОБА_2 спільною сумісною власністю. Тобто, розпорядження спірним майном відбулося без згоди другого співвласника ОСОБА_3 .

Судом встановлено та визнавалось сторонами, що ОСОБА_4 є матір`ю відповідача ОСОБА_2 , а законний представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 є близькою подругою та кумою відповідача ОСОБА_2 ..

Суд першої інстанції, приймаючи до уваги встановлені обставини у справі, вірно вважав встановленим той факт, що укладаючи оспорювані договори дарування, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , яка діяла в інтересах ОСОБА_1 , діяли недобросовісно, оскільки ОСОБА_4 , як мати ОСОБА_2 , та ОСОБА_5 , як близька подруга та кума ОСОБА_2 , за обставинами справи не могли не знати, що нерухоме майно, яке було предметом оспорюваних договорів дарування, належало ОСОБА_19 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності і що ОСОБА_2 , укладаючи оспорювані договори, не отримала згоди на це позивача, що не простовано жодним доказом і в апеляційній інстанції.

Про недобросовісність дій відповідачів свідчить і те, що оспорювані договори дарування були укладені відповідачами 17 червня 2014 року та 21 січня 2015 року, тобто протягом року після припинення спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у період часу, коли між ними почали виникати спори щодо спільного сумісного майна.

За таких обставин, суд першої інстанції правомірно вважав встановленим той факт, що вчиненням оспорюваного договору дарування частини домоволодіння від 17 червня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гойняк Г.В., зареєстрованого в реєстрі за № 1474, відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , і договору дарування від 21 січня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Собко Н.В., зареєстрованого в реєстрі за № 21, відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , від імені якого діяла законний представник ОСОБА_5 , було порушено право власності позивача ОСОБА_3 , яке підлягає судовому захисту у заявлений позивачем спосіб, який є належним, з урахуванням встановлених фактичних обставин та наданих сторонами доказів.

Доводи сторони апелянта ОСОБА_1 щодо неможливості набуття у власність ОСОБА_3 земельної ділянки у зв`язку з тим, що він нерезидент країни, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки таких доказів апелянтом надано не було, а його право на постійне проживання, про що наголосив ОСОБА_3 у своїх відзивах на апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_5 , не підтверджує громадянство Німеччини ОСОБА_3 , а, відтак, жодних заборон на набуття у власність частини земельної ділянки, яка є спільною сумісною власністю подружжя, не встановлювалось ані судом першої інстанції, ані колегією суддів апеляційного суду.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_20 в частині витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 47/100 частин спірного домоволодіння, а також витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, суд виходив з вимог постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9«Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст.387,400 ЦК України.

Суд першої інстанції, встановивши недійсність договорів дарування, цілком правомірно вважав відповідача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , яка діяла від імені та в інтересах неповнолітнього відповідача ОСОБА_1 , недобросовісними набувачами, оскільки вони могли знати про наявність перешкод до вчинення оспорюваних правочинів щодо дарування частини домоволодіння та земельної ділянки, у тому числі і те, що ОСОБА_2 не мала права відчужувати це нерухоме майно без згоди позивача ОСОБА_3 , що не спростовано відповідачами ані в суді першої інстанції, ані в апеляційному суді.

Отже, суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що належні позивачу 47/200 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 (1/2 частка від 47/100 частин домоволодіння), а також частина земельної ділянки 1221486800:01:301:0100, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним, на підставі положень ст. 387 ЦК України та висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(провадження № 14-208цс18), як про це вказав суд першої інстанції.

Також суд першої інстанції, правильно застосувавши норму пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», правильно зазначив, що таке рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є підставою для проведення державної реєстрації з внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що відповідає усталеній судовій практиці у спорах з аналогічним предметом розгляду.

Враховуючи викладене, з урахуванням часток ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у спільному сумісному майна, оскільки належні позивачу 47/200 частин домоволодіння та частина земельної ділянки 1221486800:01:301:0100 вибули з його власності поза його волею, суд першої інстанції правомірно та об`єктивно дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування на користь ОСОБА_3 майна, що відповідає його частці у спільній власності, з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , а наслідком часткового задоволення позову в цій частині буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачем права власності на 47/200 частин домоволодіння та частини земельної ділянки 1221486800:01:301:0100, з чим повністю погоджується і колегія суддів.

Разом з цим суд першої інстанції беззаперечно встановив, на підставі ст. 257,261,264,267 ЦК України, що позовна давність застосовується лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц тощо).

Надаючи правову оцінку заяві відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції виходив з того, що, звернувшись з даним позовом до суду у лютому 2021 року, позивач не пропустив загальний трирічний строк позовної давності, враховуючи те, що у листопаді 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 на предмет встановлення факту проживання однією сім`єю, без реєстрації шлюбу та поділ спільно нажитого майна, судове рішення за яким переглядалося судами апеляційної інстанції 18 жовтня 2017 року та касаційної інстанції 04 вересня 2019 року із зупиненням дії рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що свідчить про переривання перебігу строку позовної давності, який почався у позивача ОСОБА_3 18 жовтня 2017 року з відкриттям касаційного провадження. Касаційна скарга була розглянута Верховним Судом 04 вересня 2019 року, таким чином перебіг позовної давності для звернення до суду знову почався у позивача з 04 вересня 2019 року та на момент звернення до суду з даним позовом лютому 2021 року не закінчився, з чим повністю погоджується і колегія суддів, враховуючи і те, що постановою КабінетуМіністрів Українивід 11березня 2020року №211«Про запобіганняпоширенню натериторії Українигострої респіраторноїхвороби COVID-19,спричиненої коронавірусомSARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин іЗаконом Українивід 30березня 2020року №540-IX«Про внесеннязмін додеяких законодавчихактів України,спрямованих назабезпечення додатковихсоціальних таекономічних гарантійу зв`язкуз поширеннямкоронавірусної хвороби(COVID-19)» розділ «Прикінцевіта перехідніположення» ЦКУкраїни доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

При цьому, карантин встановлений на всій території України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 було відмінено лише з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Отже, строк позовної давності на звернення до суду з даним позовом ОСОБА_3 в будь-якому випадку не пропущений та заяви відповідачів про застосування позовної давності до вимог ОСОБА_3 судом першої інстанції не були правомірно задоволені.

До доводівапелянтов щодопорушення судомпершої інстанціїпроцесуального порядкуу зв`язкузі зміноюскладу судута розглядомсправи колегіясуддів відноситьсякритично,оскільки апелянтамине врахованийп.2ч.12ст.33ЦПК України,де зазначено,що у разізміни складусуду настадії розглядусправи посуті судповторно розпочинаєрозгляд справипо суті,крім випадку,коли судухвалить рішенняпро повторнепроведення підготовчогопровадження.

Відповідачі хибно вважали, що новий склад суду першої інстанції, знаходячись на стадії розгляду справи у підготовчому провадженні, не почав розгляд справи спочатку, зокрема, повторно не допитав свідків, які були вже опитані попереднім складом суду, однак, надав оцінку їх показанням у своєму рішенні.

Матеріалами справи підтверджується та колегією суддів встановлено, що 15 березня 2023 року при прийнятті справи до свого провадження новим складом суду, призначалось підготовче засідання, а попередній склад суду ще 02 грудня 2021 року закрив підготовче провадження у справі (а.с.80 Том ІІ).

Колегія суддів наголошує, що прийняття новим складом суду справи до свого провадження розпочинається з початку (з відкриття провадження у справі), що передбачає поставновлення ухвали про прийняття справи та встановлення сторонам процесуальних прав та обов`язків. Отже, новий склад суду має право встановити сторонам відповідні процесуальні права, що відповідає принципу розгляду справи спочатку, що і було виконано новим складом суду першої інстанції в ухвалі від 15 березня 2023 року.

При цьому, можливість скористатися цими правами у разі розгляду справи спочатку залишається на розсуд сторін. Якщо ж певні дії були уже вчинені сторонами і попередній склад суду не вирішив процесуальні питання щодо допиту свідків, їх вирішує новий склад суду.

У даній справі попереднім складом суду у підготовчому провадженні було з`ясовано зі сторонами питання допиту певних свідків, які і були допитані вже в судовому засіданні при розгляді справи по суті, яке почалось з 14 червня 2022 року (а.с.113 Том ІІ), тому, приймаючи до свого провадження та повторно призначаючи підготовче засіданні, у нового складу суду не було необхідності у повторному допиті свідків, враховуючи, що сторони про це не заявили в порядку підготовки до судового розгляду по суті новим складом суду.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).

Разом з цим колегія суддів відзначає, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Отже, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі з`ясував обставини справи, перевірив доводи сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджуються письмовими доказами.

Доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для часткового задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційних скарг, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Разом з тим, належить наголосити, що Верховний Суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Апелянти не скористалися наданими їм правами, не обґрунтували свої доводи апеляційних скарг, не надали суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в обох апеляційних скаргах, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 382-383 ЦПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Волинець Тетяни Вікторівни та представника ОСОБА_2 адвоката Спасової Івети Григорівни залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 17 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

Т.П. Красвітна