Рішення

від 12.06.2024 по справі 910/2813/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.06.2024Справа № 910/2813/24

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Осьмаку Ю.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального

регіону

(01104, м. Київ, вул. Петра Болбочана, 8;

ідентифікаційний код: 38347014)

в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

(03168, м. Київ, пр-т. Повітрофлотський, буд. 6;

ідентифікаційний код: 00034022)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРАНС ВОРЛД

ТЕХНОЛОДЖИ"

(08132, Київська область, м. Вишневе, вул. Київська, буд. 10-А;

ідентифікаційний код: 40070288)

про визнання договору недійсним та зобов`язання звільнити приміщення.

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Київська спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону (далі-прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі-позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ" (далі-відповідач) про розірвання договору та зобов`язання звільнити приміщення.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2024 позовну заяву Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, подану в інтересах держави в особі Міністерства оборони України залишено без руху, позивачу встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви.

15.03.2024 до суду від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, якою зазначені в ухвалі суду від 13.03.2024 недоліки були усунуті.

Ухвалою Господарського суду м. Києва № 910/2813/24 від 29.03.2024 відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 17.04.2024 року.

18.04.2024 відповідачем подано заяву про розгляд справи без його участі.

Протокольною ухвалою суду від 15.05.2024 суд закрив підготовче провадження та за погодженням із сторонами призначив справу до судового розгляду по суті на 29.05.2024.

Розгляд справи по суті у судовому засіданні 29.05.2024 відкладено на 12.06.2024.

У судове засідання 12.06.2024 з`явився представник прокуратури та представник позивача, заявлені позовні вимоги підтримали, інші представники учасників справи у судове засідання не з`явилися, причин неявки суд не повідомили, хоча про дату та час судового засідання були повідомлені належним чином.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Судом також враховано, що в силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті шостої даної Конвенції (§ 66, § 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

У судовому засіданні 12.06.2024 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника прокурора та позивача, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку, вважає що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У відповідності до п. 1.1 Статуту Державного підприємства «Київське управління начальника робіт» затвердженого наказом Міністерства оборони України № 308 від 24.10.1996, Державне підприємство Міністерства оборони України «Київське управління начальника робіт» (далі - ДП МОУ «КУНР»), є державним підприємством, що знаходиться в загальнодержавній власності, яке створене Міністерством оборони України і підпорядковане йому.

З матеріалів справи судом встановлено, що Київською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Центрального регіону під час здійснення нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування у. кримінальному провадженні № 42023112350000094 від 11.10.2023 установлено, що 01.01.2024 ТОВ «ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ» в особі директора Жилка Вадима Олександровича (далі Сторона 1) та ДП МОУ «Київське управління начальника робіт» в особі директора Пустовойта О.С. (далі Сторона 2) уклали договір про співробітництво (далі - Договір).

Згідно з п. 1.1. умов вказаного Договору, предметом цього Договору э взаємодія і співробітництво сторін Договору з метою активізації та збільшення обсягу продажу товарів та послуг кожної із сторін окремо, розширення сфер діяльності сторін, підвищення господарської та економічної ефективності їх діяльності.

Згідно п. 1.1.1 Договору взаємодія і співробітництво Сторін Договору полягає в наступному:

Сторона 2 зобов`язана надати Стороні 1 можливість зберігати власні товарно-матеріальні цінності за фактичним місцем знаходженням Сторони 2 на індивідуально-визначеному об`єкті, який вказаний в Акті приймання-передачі майна на зберігання.

Сторона 1 зобов`язана відшкодовувати фактичні витрати по утриманню майна, що включають в себе відшкодування витрат за спожиту електроенергію та водопостачання (нарахування здійснюються на підставі показників лічильника) та оплату за охорону прилеглої території.

Згідно п.2.1 Договору сторони визначили, що на підставі п. 1.171 Договору Сторона 1 сплачує на користь Сторони 2 100 000 (сто тисяч) гривень 00 копійок в місяць у т.ч. ПДВ 20% в розмірі 16 666,7 грн.

Окремо Сторона 1 відшкодовує Стороні 2 вартість спожитої води та електроенергії Стороною 1 на підставі показників лічильників.

Спірний договір укладений строком до 31 грудня 2024 року.

Звертаючись до суду із позовом, прокурор вказує, що укладений між відповідачами договір є удаваним правочином, що вчинений з метою приховати правочин, який насправді було вчинено (в даному випадку договір оренди), який в свою чергу укладено поза встановленою законом процедурою, без відповідних погоджень та дозволів.

01.01.2024 Сторона 1 відповідно до Акту № 1 приймання передачі майна, що є додатком до Договору передало на зберігання на Стороні 2 майно, а саме: палета паливна 500 тон, щепа паливна 400 м кубічних, лісова продукція 100 м кубічних, який цього ж дня підписаний.

Разом із цим, встановлено факт використання ТОВ «ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ» приміщень площею 715,5 кв.м, за адресою: м. Київ, вул. Аеродромна, 11 для здійснення господарської діяльності.

Так, згідно з довідкою ДП МОУ «КУНР» № 11/24 від 14.02.2024 ТОВ «ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ» використовує приміщення площею 715,5 кв.м, за адресою: м. Київ, вул. Аеродромна, 11, у господарських цілях. За вказаною адресою ТОВ «ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ» займається реалізацією паливних палет.

Наведене свідчить про те, що під час укладення даного Договору зовнішнє волевиявлення сторін (щодо намірів зберігати власні товарно- матеріальні цінності) не збігалося з їх внутрішньою волею (щодо одержання в користування приміщення для встановлення відповідного обладнання та здійснення господарської діяльності), а тому в даному випадку між сторонами фактично виникли договірні відносини оренди.

Спір у справі виник у зв`язку з твердженнями прокурора про недійсність укладеного Договору про співробітництво та наявність правових підстав для зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ" звільнення приміщення, оскільки оспорюваний правочин не відповідає вимогам ст.ст. 1, 2, 3, 4, 5, 5, 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», ст. 287 ГКУ, ст.ст. 901 ЦК України.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

Виходячи із змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Одночасно, щодо предмету доказування у спорах про визнання договорів недійсними суд зазначає таке.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок викладено в пункті 54 постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Згідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України.

Відповідно до положень ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Частиною 1 ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Положеннями ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В силу приписів ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Так, ч. 1 ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У відповідності до ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а -замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відтак, предметом договору про надання послуг є вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності.

Так, приписами ч. 1 ст. 769 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Тобто, зміст договору оренди зводиться до передачі однією особою (орендодавцем) майна у тимчасове користування іншій особі (орендарю) за плату.

Відповідно до положень ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Частиною 1 ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Положеннями ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним:

В силу приписів ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Так, ч. 1 ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину с недодержання в момент вчинения правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У відповідності до ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Зі змісту Договору вбачається, що уклавши такий, Сторона 2 взяла на себе зобов`язання надати послуги з розміщення майна на закритій території за адресою: м. Київ, вул. Аеродромна, 11 на загальній площі 715,5 м кв.

Так, приписами ч. 1 ст. 769 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Тобто, зміст договору оренди зводиться до передачі однією особою (орендодавцем) майна у тимчасове користування іншій особі (орендарю) за плату.

Отже, суд приходить до висновку, що з вищевказаних умов оскаржуваного договору вбачається використання указаного приміщення ТОВ «ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ» для здійснення господарської діяльності.

Аналізуючи викладене та зміст Договору про співробітництво від 01.01.2024, волевиявлення ТОВ «ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ» було спрямовано не на зберігання продукції за зазначеною адресою, а на використання вказаних приміщень з метою реалізації продукції.

Наведене свідчить про те, що під час укладення даних договорів зовнішнє волевиявлення сторін (щодо намірів Сторони 1 отримати послуги зі зберігання майна) не збігалося з їх внутрішньою волею (щодо одержання в користування приміщення з метою здійснення господарської діяльності), а тому в даному випадку між сторонами фактично виникли договірні відносини оренди.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 ЦК України)

Відповідно до ст.ст. 509,526 ЦК України, в силу зобов`язання одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання, що виникають з договору або з інших підстав, визначених - ст. 11 ЦК України, повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Таким чином, основною відмінністю між договором оренди та договору про співробітництво є його предмет. У даному випадку предметом договору фактично була передача в користування ТОВ «ВОРЛД ТРАНС ТЕХНОЛОДЖИ» приміщень для здійснення господарської діяльності.

Більше того, укладаючи договір оренди, волевиявлення сторін спрямоване на надання орендареві права оплатного користування майном для здійснення своєї підприємницької діяльності та отримання прибутку від використання майна за його цільовим призначенням, що відбулось в даному випадку. Натомість, договір про співробітництво укладається в інтересах Замовника з метою сприяння йому у здійсненні ним користуванні майном.

Вищенаведеними умовами договору спростовується факт існування між сторонами договірних відносин щодо співробітництва.

Враховуючи те, що відносини, які виникли між сторонами на підставі оскаржуваного договору за своєю правовою природою є орендними правовідносинами, слід зазначити наступне.

Так. п. 10 ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», законодавство України про оренду державного та комунального майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, складається з цього Закону, інших законодавчих актів.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», об`єктами оренди за цим Законом є: єдині майнові комплекси підприємств, їхніх відокремлених структурних підрозділів; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини) інше окреме індивідуально визначене майно; майно, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації) (далі - майно, що не увійшло до статутного капіталу), а також майно, заборонене до приватизації, яке може при перетворенні державного підприємства в господарське товариство надаватись такому товариству на правах оренди, майно, щодо якого до статутного капіталу внесено право господарського відання на майно, майно, закріплене на праві господарського відання за акціонерними товариствами та їхніми дочірніми підприємствами у процесі їх утворення та діяльності, майно, передане до статутного капіталу акціонерних товариств на праві господарського відання; майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, державних і комунальних установ та організацій, Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, правоохоронних та фіскальних органів, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, що не використовується зазначеними органами для здійснення своїх функцій, - без права викупу та передачі в суборенду орендарем; майно, що не підлягає приватизації, може бути передано в оренду без права викупу орендарем та передачі в суборенду.

П .п. а) та г) ч.2 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що орендодавцями державного майна є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, а також майна, що належить закладам вищої освіти та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна); балансоутримувачі - щодо: нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 400 квадратних метрів на одного балансоутримувача, якщо менший розмір площі не встановлено рішенням представницького органу місцевого самоврядування - щодо об`єктів комунальної власності або галузевими особливостями оренди майна.

Вказані положення кореспондуються із положеннями п.п.1,3 ч. 1 ст. 287 ГК України, відповідно до яких орендодавцями щодо державного та комунального майна е: Фонд державного майна України, його регіональні відділення - щодо єдиних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбачених законом; державні (комунальні) підприємства, установи та організації - щодо нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 200 квадратних метрів на одне підприємство, установу, організацію, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, якщо інше не передбачено законом.

Так, ст. 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачає етапність передачі державного майна в оренду.

Водночас положення ст. 6 зазначеного Закону, визначають, що ініціаторами оренди майна можуть бути потенційний орендар, балансоутримувач, уповноважений орган управління та/або орендодавець.

Згідно статті 1 Закону України «Про оборону України» Збройні Сили України - це військова державна структура, що призначена для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і неподільності України.

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснює Міністерство оборони України, яке відповідно до статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України» є центральним органом виконавчої влади військового управління.

Утримання Збройних Сил України здійснюється виключно за рахунок коштів державного бюджету (стаття 15 Закону України «Про Збройні Сили України»). Неодержання або несвоєчасне одержання оборонним відомством коштів за договорами надання у платне користування нерухомого майна призводить до неналежного та несвоєчасного забезпечення Збройних Сил України коштами.

ДП МОУ «КУНР» належить до сфери управління Міністерства оборони України. Засновником ДП МОУ «КУНР» є Міністерство оборони України.

Таким чином, як центральний орган виконавчої влади Міністерство оборони України є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Згідно Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Відповідно до ч.1 ст. 1. Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» господарська діяльність у Збройних Силах України - це специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України (далі - військові частини), пов`язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності і яка передбачає ведення підсобного господарства, виробництво продукції, виконання робіт і надання послуг, передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна (за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки) в межах і порядку, визначених цим Законом.

П.2ч.4,ч.5,6 та 7 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженого Постановою КМУ від 11.05.2000 №777 передбачає, що дозвіл військовим частинам на передачу військового майна в оренду надається щодо нерухомого військового майна - Міноборони або уповноваженими ним органами військового управління за погодженням відповідно з Фондом державного майна чи його регіональними відділеннями (представництвами).

Передача військового майна в оренду здійснюється виключно за результатами конкурсів, які проводяться Міноборони або уповноваженими ним органами військового управління чи безпосередньо військовими частинами.

Умови та порядок проведення конкурсів визначаються Фондом державного майна за погодженням з Міноборони.

Оцінка вартості нерухомого військового майна здійснюється відповідно до Методики оцінки вартості об`єктів оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р.. №629 (629-95-п) (ЗП України, 1995 р., №12, ст. 276; 1996 р. №14, ст. 380) комісіями, до складу яких входять фахівці уповноважені особи) Міноборони або уповноважених ним органів військового управління та Фонду державного майна чи його регіональних відділень (представництв).

Акти оцінки вартості майна, МО передається в оренду, погоджуються з Фондом державного майна чи його регіональними відділеннями (представництвами) і затверджуються Міноборони. Оцінка вартості майна передує проведенню конкурсів на право укладення договорів оренди військового майна.

Крім цього, відповідно до положень ч. 4, 5 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.

Порядок розподілу орендної плати для об`єктів, що перебувають у державній власності, державним бюджетом, орендодавцем балансоутримувачем визначається Порядком передачі майна в оренду.

Такий порядок визначено постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.20 № 483 «Про передачу в оренду державного та комунального майна» (далі - Постанова № 483).

Частинами 4, 5 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено, що орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.

Порядок розподілу орендної плати для об`єктів, що перебувають у державній власності, між державним бюджетом, орендодавцем балансоутримувачем визначається Порядком передачі майна в оренду.

Відповідно до Методики оцінки вартості об`єктів оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.95 № 629 (в редакції, чинній на момент укладення спірного Договору), з метою визначення їх вартості згідно з положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку та використання її для розрахунку орендної плати проводиться оцінка об`єктів оренди Однак, в порушення вимог Закону, спірний Договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна.

Крім того, оцінка спірного майна для визначення орендної плати не проводилась.

Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягай згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦІК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5.6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з вимогами ч. ч. 1, 2. 5 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, правочин має бути сцрямований на реальне наслання правових наслідків, що обумовлені ним.

Таким чином, у зв`язку з порушенням при укладенні спірного договору утримання державного майна вимог Закону України «Про оренду державного та комунального майна» ст. 638 ЦК України, вказаний договір підлягає визнанню недійсними на підставі ч. ч. 1, 2, 5 ст. 203, ст. ст. 215, 235 ЦК України.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК України).

Частиною 5 ст. 203. ЦК України встановлено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частиною 1 ст. 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Отже судом встановлено, що Договір про співробітництво від 01.01.2024 укладений з порушенням норм ст.ст. 1, 2, 3, 4, 5, 5, 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», ст. 287 ГКУ, ст.ст. 901 ЦК України, а тому відповідно до ст. 203, ч. 1 ст. 215, ст. 235 ЦК України підлягає визнанню недійсним з моменту його укладення.

Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно ст. 785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Таким чином, ТОВ «ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ»» зобов`язаний звільнити приміщення площею 715,5 за адресою: м. Київ, вул. Аеродромна, 11.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Щодо наявності у Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону представляти інтереси держави в межах даного спору.

15.02.2024 на адресу Міністерства оборони України Київською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Центрального регіону скеровано лист про надання інформації щодо вжитих заходів про відновлення порушених інтересів держави та про намір звернутись в інтересах держави до суду.

Згідно з листом Департаменту юридичного забезпечення Міністерства оборони України № 220/74/397 від 28.02.2024, Міністерство оборони України підтримує вжиття необхідних заходів Київською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Центрального регіону.

Станом на час заявлення позовної заяви, Позивачем - Міністерством оборони України, вжиття заходів представницького характеру здійснено не було, позовна заява до ТОВ «ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ» про розірвання договору та зобов`язання звільнити приміщення заявлена не була.

Невжиття заходів представницького характеру Міністерством оборони України порушує економічні та оборонні інтереси держави, що виражається у невиконанні доходної частини державного бюджету та зниженні боєздатності Збройних Сил України.

Таким чином, пред`явлення Київською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Центрального регіону даного позову в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції в спірних відносинах є Міністерство оборони України здійснюється відповідно до норм Конституції України, якими на прокуратуру України покладено функцію представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Міністерство оборони України згідно зі ст. З Закону України «Про Збройні Сили України» є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Як центральний орган виконавчої влади Міністерство оборони України є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» майно, матеріальні і грошові засоби Збройних Сил України є державною власністю, яка входить до сфери управління Міністерства оборони України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» визначено, що управління об`єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними у межах, визначених законодавством України.

Згідно зі ст. ст. 1,3,4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» відповідні міністерства як суб`єкти управління майном наділені повноваженнями щодо реалізації прав держави як власника, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням майном, яке і передане державним комерційним підприємствам.

У той же час використання суб`єктами господарювання без належних правових підстав об`єктів державної власності фактично позбавляє державу в особі Міністерства оборони України можливості володіти, користуватися та розпоряджатися такими об`єктами державної власності.

Отже, порушення порядку використання, відчуження майна державних підприємств Міністерства оборони України в першу чергу впливає на рівень матеріально-технічного забезпечення, бойової готовності та боєздатності Збройних Сил України, внаслідок чого порушуються інтереси держави щодо забезпечення національної безпеки українського суспільства та завдається шкода економічним інтересам держави.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

Отже, суд приходить до висновку, що звернення прокурора до суду з даним позовом фактично спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - забезпечення законності порядку використання, відчуження майна Міністерства оборони України.

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Подані сторонами докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми (ст.ст. 76-79 ГПК України).

Згідно із ст. 86 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, інші доводи учасників справи судом не досліджуються, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному аспектах.

За таких обставин суд позовні вимоги Керівника Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до положень статті 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Визнати недійсним договір про співробітництво від 01.01.2024 укладений між Державним підприємством Міністерства оборони України «Київське управління начальника робіт» та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ".

3. Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю "ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ" (08132, Київська область, м. Вишневе, вул. Київська, буд. 10-А; ідентифікаційний код: 40070288) звільнити площею 715,5 кв.м. за адресою: м. Київ, вул. Аеродромна, 11.

4. Стягнути з Товариство з обмеженою відповідальністю "ТРАНС ВОРЛД ТЕХНОЛОДЖИ" (08132, Київська область, м. Вишневе, вул. Київська, буд. 10-А; ідентифікаційний код: 40070288) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону (01104, м. Київ, вул. Петра Болбочана, 8; ідентифікаційний код: 38347014) 5 368,00 грн. судового збору.

5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повний текст рішення складено 17.06.2024

Суддя М.О. Лиськов