Постанова

від 05.06.2024 по справі 910/144/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/144/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Кондратюка Д.А., Сімаченко А.О.,

Київської міської ради - Пилипчук І.І., Золотарьової Ю.А.,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Веко» - Бойка К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Веко»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 (у складі колегії суддів: Агрикова О.В. (головуючий), Мальченко А.О., Козир Т.П.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 (суддя Смирнова Ю.М.)

у справі № 910/144/23

за позовом Керівника Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Веко»

про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

У 2022 році Керівник Деснянської окружної прокуратури міста Києва (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Веко» (далі - ТОВ «Веко»), у якому просив:

- усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 шляхом скасування рішення державного реєстратора КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» про державну реєстрацію права власності від 05.01.2012 в реєстровій книзі № 230п-240 за реєстровим № 10812-П та здійсненої на його підставі в реєстрі прав власності на нерухоме майно державної реєстрації права власності ТОВ «Веко» на цілісний майновий комплекс (літ. А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, З), загальною площею 308,6 кв. м, за адресою: просп. Романа Шухевича, 1-Д у м. Києві (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 35745923) з одночасним припиненням права власності ТОВ «Веко» на нього;

- усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 шляхом зобов`язання ТОВ «Веко» знести об`єкти самочинного будівництва: закладу громадського харчування, до яких відноситься 6 капітальних споруд загальною площею 292 кв. м та 4 альтанки загальною площею 598 кв. м, а також демонтувати тротуарну ФЕМ-плитку, що вимощена на земельній ділянці між будівлями та альтанками;

- усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 шляхом зобов`язання ТОВ «Веко» повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 0,3392 га з приведенням її у придатний для використання стан шляхом звільнення від цілісного майнового комплексу, закладу громадського харчування, що складається з капітальних будівель, альтанок.

Прокурор обґрунтував позовні вимоги тим, що об`єкти нерухомості, розташовані на спірній земельній ділянці, яка належить до категорії земель природно-заповідного та водного фонду, є самочинно збудованими, оскільки під їх будівництво не була відведена земельна ділянка, дозвіл на проведення будівельних робіт не надавався, проєкт не затверджувався, а відповідач, який здійснив самочинне будівництво нерухомого майна, не набув права власності на нього. При цьому прокурор зазначив, що здійснення відповідачем державної реєстрації прав відносно цього майна, в силу приписів статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) не змінює статусу цього майна як самочинно збудованого.

Також прокурор зазначив, що необхідність пред`явлення цього позову зумовлена потребою в забезпеченні на загальнодержавному рівні екологічної безпеки та охорони земель природно-заповідного та водного фонду, збереження екосистеми України, захисту довкілля і реалізації екологічних прав громадян, а також захисту прав і інтересів територіальної громади міста Києва щодо використання та розпорядження земельною ділянкою згідно з вимогами законодавства.

Наявність підстав для представництва інтересів держави та подання позову у цій справі в інтересах Київської міської ради, прокурор обґрунтував неналежним виконанням своїх повноважень органом місцевого самоврядування та невжиттям ним заходів на захист інтересів територіальної громади щодо усунення перешкод у користуванні та розпорядженні об`єктом природно-заповідного фонду.

ТОВ «Веко» проти позову заперечило та заявило про застосування позовної давності.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 позов задоволено частково. Вирішено усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 шляхом зобов`язання ТОВ «Веко» знести об`єкти самочинного будівництва: закладу громадського харчування, до яких відноситься 6 капітальних споруд загальною площею 292 кв. м та 4 альтанки загальною площею 598 кв. м, а також демонтувати тротуарну ФЕМ-плитку, що вимощена на земельній ділянці між будівлями та альтанками, усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 шляхом зобов`язання ТОВ «Веко» повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 0,3392 га з приведенням її у придатний для використання стан. У решті позову відмовлено. Стягнуто з ТОВ «Веко» на користь Київської міської прокуратури судовий збір у сумі 4 962,00 грн.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості з одночасним припиненням права власності ТОВ «Веко» на нього та ухвалено в цій частині нове рішення, яким усунуто перешкоди у володінні та розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом скасування рішення державного реєстратора КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» про державну реєстрацію права власності від 05.01.2012 в реєстровій книзі № 230п-240 за реєстровим № 10812-П та здійсненої на його підставі в реєстрі прав власності на нерухоме майно державної реєстрації права власності ТОВ «Веко» на цілісний майновий комплекс (літ. А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, З), загальною площею 308,6 кв. м, за адресою: просп. Романа Шухевича, 1-Д (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 35745923) з одночасним припиненням права власності ТОВ «Веко» на нього.

У іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 залишено без змін. Стягнуто з ТОВ «Веко» на користь Київської міської прокуратури судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 3 721,50 грн.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у березні 2024 року ТОВ «Веко» подало касаційну скаргу, у якій (із урахуванням нової редакції касаційної скарги), посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення, а провадження у справі закрити. Також ТОВ «Веко» подало заяву в порядку частини 7 статті 129 ГПК, у якій зазначило, що має намір сплатити розмір витрат, які ним будуть понесені у зв`язку з поданням касаційної скарги та у зв`язку з розглядом даної справи у суді касаційної інстанції. Докази, що підтверджують розмір понесених судових витрат, будуть подані після ухвалення судом касаційної інстанції постанови у цій справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.04.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 910/144/23 за касаційною скаргою ТОВ «Веко» з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.05.2024.

Прокурор у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 у частині задоволених позовних вимог та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 - без змін.

28.05.2024 ТОВ «Веко» подало клопотання про відкладення розгляду справи № 910/144/23 на іншу дату, обґрунтоване тим, що 28.05.2024 скаржник з метою отримання належної та професійної юридичної допомоги під час розгляду справи в суді касаційної інстанції уклав договір про надання правової (правничої) допомоги з адвокатом Бойко К.В., якому необхідно ознайомитися з матеріалами справи та надати належні і ґрунтовні пояснення щодо касаційної скарги та відзиву на неї в порядку, встановленому головуючим.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.05.2024 у судовому засіданні у справі № 910/144/23 оголошено перерву до 05.06.2024.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до пункту 3 рішення Київської міської ради народних депутатів від 17.02.1994 № 14 «Про створення, резервування та збереження територій та об`єктів природно-заповідного фонду в м. Києві» затверджено перелік цінних природних територій та об`єктів, що резервуються для заповідання.

Згідно з додатком № 3 до цього рішення Київської міської ради урочище Муромець (площею 190,0 га) і урочище Лопуховате (площею 52,2 га) увійшли до Переліку цінних природних територій та об`єктів, що резервуються для заповідання.

Рішенням Київської міської ради від 24.10.2002 № 96/256 «Про оголошення заказниками та пам`ятками природи місцевого значення природних об`єктів у м. Києві», зокрема, створений Ландшафтний заказник місцевого значення «Муромець-Лопуховате» загальною площею 217,0 га.

Рішенням Київської міської ради від 23.12.2004 № 878/2288 створено Регіональний ландшафтний парк «Дніпровські острови» на площі 1214,99 га, до складу якого увійшов острів Муромець (урочище Муромець) як заповідна зона.

У судових рішеннях судами попередніх інстанцій зазначено, що в матеріалах справи наявний договір № 138 на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 25.04.2006, укладений між Деснянською районною у м. Києві радою та ТОВ «Веко», відповідно до пункту 1.1 якого Деснянська районна у м. Києві рада на підставі рішення XVI сесії IV скликання від 03.03.2006 № 10 надає, а ТОВ «Веко» приймає в короткострокову оренду земельну ділянку загальною площею 120,0 кв. м, у тому числі за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування - 120,0 кв. м згідно з планом землекористування, що додається.

Відповідно до пункту 1.2 цього договору № 138 земельна ділянка надається в короткострокову оренду строком на 3 роки для обслуговування та експлуатації торговельного кіоску з літнім майданчиком з накриттям № 1 у парку Дружби народів.

Також у матеріалах справи наявний договір № 139 на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 25.04.2006, укладений між Деснянською районною у м. Києві радою та ТОВ «Веко», відповідно до п. 1.1 якого Деснянська районна у м. Києві рада на підставі рішення XVI сесії IV скликання від 03.03.2006 № 10 надає, а ТОВ «Веко» приймає в короткострокову оренду земельну ділянку загальною площею 120,0 кв. м, у тому числі за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування - 120,0 кв. м згідно з планом землекористування, що додається.

Відповідно до пункту 1.2 цього договору № 139 земельна ділянка надається в короткострокову оренду строком на 3 роки для обслуговування та експлуатації торговельного кіоску з літнім майданчиком з накриттям № 2 у парку Дружби народів.

Крім того, судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15.04.2010 у справі № 2-2530 2010 р. задоволено позов ТОВ «Веко» до Краснової Оксани Володимиріни, 3-тя особа - КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна», про визнання права власності. Визнано за ТОВ «Веко» право власності на об`єкти нерухомого майна - цілісний майновий комплекс, що розташований: м. Київ, пр-т Генерала Ватутіна, 3-Д, що складається із кафе літ. А площею 215,6 кв. м, нежитлової будівлі літ. Б площею 12,5 кв. м, нежитлової будівлі літ. В площею 38 кв. м, нежитлової будівлі літ. Г площею 7,4 кв. м, нежитлової будівлі літ. Д площею 7,8 кв. м, нежитлової будівлі літ. Е, площею 7,4 кв. м, нежитлової будівлі літ. Ж площею 7,5 кв. м, нежитлової будівлі літ. З площею 12,4 кв. м, загальною площею 308,6 кв. м. Зобов`язано КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» зареєструвати за ТОВ «Веко» право власності на зазначені об`єкти нерухомого майна.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 04.04.2011 роз`яснено рішення Деснянського районного суду м. Києва за № 2-2530 від 15.04.2010 у частині поштової адреси, а саме: Визнано за ТОВ «Веко» (код ЄДРПОУ 32246495, місцезнаходження: 04211, м. Київ, парк Дружби Народів) право власності на об`єкти нерухомого майна - цілісний майновий комплекс, що розташований за адресою: м. Київ, пр-т Генерала Ватутіна, 1-Д, та складається з: кафе літ. А площею 215,6 кв. м, нежитлової будівлі літ. Б площею 12,5 кв. м, нежитлової будівлі літ. В площею 38 кв. м, нежитлової будівлі літ. Г площею 7,4 кв. м, нежитлової будівлі літ. Д площею 7,8 кв. м, нежитлової будівлі літ. Е, площею 7,4 кв. м, нежитлової будівлі літ. Ж площею 7,5 кв. м, нежитлової будівлі літ. З площею 12,4 кв. м, загальною площею 308,6 кв. м.

Відповідно до акта обстеження земельної ділянки від 11.09.2013 № 658/03 посадовою особою Департаменту земельних ресурсів відповідно до Порядку здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель м. Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 25.09.2003 № 16/890, статей 187, 189 Земельного кодексу України (далі - ЗК) проведено обстеження земельної ділянки за адресою: м. Київ, просп. Г. Ватутіна, 1-Д, о.н.62:206:091, у Деснянському районі м. Києва. У ході обстеження встановлено, що згідно бази даних автоматизованої системи міського земельного кадастру земельні ділянки площею 3392,09 кв. м за наведеною адресою на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування обліковується за ТОВ «Веко»; документ, що посвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою, згідно вимог статті 126 ЗК в Департаменті земельних ресурсів станом на 31.12.2012 відсутній (не зареєстровано); на момент проведення обстеження на площі приблизно 3400 кв. м навпроти розміщені та експлуатується заклад громадського харчування в дерев`яних, цегляних споруд, споруди з профілю, палатки та навіси; заклад громадського харчування експлуатує ТОВ «Веко».

Згідно з наказом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві від 07.10.2013 № 46«д» скасовано реєстрації декларацій про готовність об`єктів до експлуатації, що стосувалися реконструкції приміщень будівель літ. А, Б, В, Г, Д, Ж, З, Е за адресою: просп. Генерала Ватутіна, 1-Д у Деснянському районі м. Києва; замовник будівництва ТОВ «Веко».

Відповідно до наявної у справі копії витягу з протоколу № 20 засідання постійної комісії Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування від 29.07.2015 комісією ухвалено: відмовити у наданні дозволу ТОВ «Веко» на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,34 га в оренду на 10 років для реконструкції з подальшою експлуатацією і обслуговуванням кафе на просп. Генерала Ватутіна, 1-Д у Деснянському районі м. Києва; повернути справу-клопотання К-24697 до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) для підготовки проекту відмови у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою.

Згідно з актом обстеження земельної ділянки від 04.11.2015 № 778/03, складеним посадовою особою Департаменту земельних ресурсів, за результатами проведення обстеження земельної ділянки встановлено, що згідно з базою даних міського земельного кадастру земельна ділянка на просп. Генерала Ватутіна, 1-Д у Деснянському районі м. Києва, код ділянки 62:206:091, площею 0,3392 га обліковується за ТОВ «Веко» (32246495, м. Київ, парк Дружби народів) на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування; рішення щодо передачі будь-якій юридичній чи фізичній особі зазначеної земельної ділянки у власність (користування) Київська міська рада за поданням Департаменту земельних ресурсів не приймала; інформація про оформлення речових прав на земельну ділянку, передбачених статтею 126 ЗК, в Департаменті земельних ресурсів відсутня; під час обстеження з виїздом на місце встановлено, що на території земельної ділянки 62:206:091 розміщені будівлі та споруди закладу громадського харчування кафе «Євразія»; відповідно до клопотання ТОВ «Веко» К-24697 від 16.04.2015 Департаментом земельних ресурсів підготовлений проект дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,34 га на просп. Генерала Ватутіна, 1-Д у Деснянському районі для реконструкції з подальшою експлуатацією і обслуговування кафе від 06.05.2015, проте управління забезпечення діяльності постійної комісії Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землевпорядкування листом від 28.08.2015 № 08/232-655 повернуто клопотання К-24697 на доопрацювання. У цьому акті зазначено, що земельна ділянка використовується без оформлення права оренди (власності).

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-7421215022021 від 07.07.2021 земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091, площею 0,3392 га, що розташована по просп. Романа Шухевича (колишня Генерала Ватутіна), 1-Д , відноситься до категорії земель водного фонду; цільове призначення та вид використання - для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей.

У листі Головного управління Держгеокадастру у м. Києві від 28.07.2022 № 10-26-0.21-1775/2-22 наведено інформацію, що 07.07.2021 державним кадастровим реєстратором за заявою КП «Київський інститут земельних відносин» та на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель внесено відомості (здійснено реєстрацію) до Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091.

За інформацією, наведеною у листах Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 21.01.2022 № 0570202/3-1321 та від 16.02.2022 № 05702-4012 на запити Деснянської окружної прокуратури міста Києва про надання інформації щодо земельної ділянки № 8000000000:62:206:0091, зокрема, у Міському земельному кадастрі земельна ділянка площею 3392,09 кв. м на просп. Генерала Ватутіна, 1-Д у Деснянському районі м. Києва (обліковий код 62:206:0091) обліковується за ТОВ «Веко». Рішень про передачу зазначеної земельної ділянки у власність чи користування будь-якій фізичній чи юридичній особі Київська міська рада не приймала.

У довідці від 30.09.2022, складеній за результатами участі у слідчих діях в рамках досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42013110030000274 від 16.10.2013 щодо огляду території за адресою просп. Шухевича Романа, 1-Д м. Київ, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091, наведено інформацію, відповідно до якої на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091, площею 0,3392 га, розміщено заклад громадського харчування під назвою «Шашличний хутір»; зазначена земельна ділянка географічно розташована на території острова «Муромець»; під час огляду спеціалістами Державної екологічної інспекції Столичного округу були проведені обміри території та встановлено, що заклад громадського харчування фактично використовує територію площею 0,2181 га (земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091), відстань від урізу води річки Дніпро до закладу громадського харчування становить 102 метра; заклад громадського харчування під назвою «Шашличний хутір» складається з шести капітальних нежитлових будівель та чотирьох споруд малої архітектурної форми у вигляді альтанок.

У листі від 28.10.2022 № 0570202/3-13049 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) підтвердив, що за поданням Департаменту Київська міська рада не приймала рішень про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на просп. Генерала Ватутіна, 1-Д у Деснянському районі м. Києва, та рішень щодо її передачі у власність чи користування будь-якій фізичній чи юридичній особі, у тому числі ТОВ «Веко». За даними Міського земельного кадастру були зареєстровані такі клопотання ТОВ «Веко» про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на просп. Генерала Ватутіна, 1д у Деснянському районі міста Києва: - К-13257 від 15.01.2008 для розміщення комплексу відпочинку та розваг, на підставі якого повідомленням від 12.11.2008 К-13257 відмовлено в згоді на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельною ділянки; - К-22792 від 10.06.2014 для реконструкції, експлуатації та обслуговування цілісного майнового комплексу, яке листом Департаменту від 06.10.2014 № 057023-110456 повернуто на доопрацювання для врахування зауважень; - К-24697 від 16.04.2015 для реконструкції з подальшою експлуатацією і обслуговування кафе, на підставі якого підготовлена згода Київської міської ради на розроблення документації, яка повернута листом управління забезпечення діяльності постійної комісії Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування від 28.08.2015 № 08/232-655 відповідно до витягу від 29.07.2015 № 08/281-712к; - К-34320 від 23.05.2018 для експлуатації, обслуговування та реконструкції нежитлового комплексу з благоустроєм території та лист від 23.05.2018 № МЗ-3115 про використання права мовчазної згоди, на підставі яких видано завдання на проектування від 18.02.2019 № ЗВП-7625 розробнику документації із землеустрою (справа №Д-9455).

Відповідно до листа від 04.11.2022 № 1/4 за підписом інженера-землевпорядника - Фізичної особи-підприємця Литвина Ігоря Анатолійовича (залученого як спеціаліста до проведення слідчої дії у кримінальному провадженні №42013110030000274 від 16.10.2013), адресованого прокурору Деснянської окружної прокуратури міста Києва, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 розташована в межах острова Муромець (урочище Чорторий), який відповідно до рішення Київської міської ради від 23.12.2004 № 878/2288 «Про створення регіонального ландшафтного парку «Дніпровські острови» відноситься до регіонального ландшафтного парку «Дніпровські острови»; на земельній ділянці знаходяться капітальні будівлі (№№1, 2, 3, 4, 5, 6 згідно з план-схемою) та альтанки (№№ 7, 8, 9, 10 згідно з план-схемою) закладу громадського харчування «Шашличний хутір» для влаштування відпочинку громадян.

Згідно з план-схемою земельної ділянки (додаток до листа від 04.11.2022 №1/4) на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 розташовуються: капітальні будівлі: № 1 (двоповерхова) площею 126 кв. м, № 2 площею 50 кв. м, № 3 (двоповерхова) площею 49 кв. м, № 4 площею 37 кв. м, № 5 площею 15 кв. м, № 6 площею 15 кв. м; альтанки: № 7 площею 380 кв. м, № 8 площею 200 кв. м, № 9 площею 9 кв. м, № 10 площею 9 кв. м.

Відповідно до листа Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 14.11.2022 № 073-2985 Департамент не видавав і не реєстрував документів, що дають право на виконання підготовчих/будівельних робіт та не приймав об`єкти будівництва в експлуатацію за адресою: просп. Генерала Ватутіна (Романа Шухевича), 1-Д.

З Інформаційної довідки № 317855090 від 15.12.2022 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна вбачається, що право власності, інші речові права щодо земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 наразі не зареєстровані.

Відповідно до Інформаційної довідки № 317855026 від 15.12.2022 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, 05.01.2012 за ТОВ «Веко» на підставі рішення Деснянського районного суду м. Києва 15.04.2010 та ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 04.04.2011 зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна, а саме: цілісний майновий комплекс (літ. А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, З) загальною площею 308,6 кв. м, за адресою: м. Київ, просп. Ватутіна Генерала, будинок 1-Д.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом у цій справі, обґрунтував вимоги тим, що цілісний майновий комплекс за наведеною адресою в силу статті 376 ЦК є самочинним будівництвом, оскільки цей об`єкт збудовано на земельній ділянці комунальної власності, яка під будівництво не відводилась, та за відсутності документа, що посвідчує речове право на цю земельну ділянку. Тим більше з огляду на положення статей 7, 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», статті 61 ЗК, статті 89 Водного кодексу України на землях природно-заповідного та водного фонду, до яких належить спірна земельна ділянка, будівництво заборонено. При цьому, за твердженням прокурора, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка здійснила самочинне будівництво, в силу наведених законодавчих норм та приписів частини 2 статті 376 ЦК не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного, з метою застосування, зокрема, положення частини 4 цієї статті, за змістом якої майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок, а земельна ділянка підлягає поверненню Київській міській раді з приведенням її у придатний для використання стан.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково та мотивував таке рішення тим, що спірна земельна ділянка є комунальною власністю територіальної громади міста Києва та належить до регіонального ландшафтного парку «Дніпровські острови» відповідно до рішення Київської міської ради від 23.12.2004 № 878/2288. Позивачем належними і допустимими доказами, наявними у матеріалах справи, доведено факт здійснення відповідачем самочинного будівництва на земельній ділянці, яка у встановленому законом порядку відповідачу не надавалася. Крім того, в матеріалах справи відсутні документи, згідно з якими відповідачу надавалося б право виконувати на спірній земельній ділянці будівельні роботи. Отже, за висновками суду першої інстанції, розташований на спірній земельній ділянці об`єкт - заклад громадського харчування, до якого входять 6 капітальних споруд загальною площею 292 кв. м та 4 альтанки загальною площею 598 кв. м, а також тротуарна ФЕМ-плитка, що вимощена на земельній ділянці між будівлями та альтанками, є самочинним будівництвом в розумінні частини 1 статті 376 ЦК. Водночас суд першої інстанції зазначив, що оскільки негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця земельної ділянки, заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності є безпідставною та задоволенню не підлягає. Також місцевий господарський суд зазначив, що оскільки реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна - цілісний майновий комплекс загальною площею 308,6 кв. м, була здійснена на підставі рішення суду про визнання за відповідачем права власності на цей об`єкт, яке набрало законної сили та у встановленому законодавством порядку скасовано не було, вимоги прокурора в частині скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на цей об`єкт нерухомості з одночасним припиненням права власності ТОВ «Веко» на нього задоволенню не підлягають.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо підстав для задоволення позову, проте скасував це рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимоги про скасування рішення державного реєстратора та задовольнив ці вимоги в повному обсязі з огляду на відсутність доказів надання земельної ділянки відповідачу для будівництва спірного майнового комплексу, відсутність доказів реєстрації декларацій щодо цих об`єктів та підстави для набуття відповідачем права власності на нерухоме майно, тому, за висновками суду, здійснення оспорюваної державної реєстрації права власності за відповідачем є незаконним, що має наслідком її скасування.

У поданій касаційній скарзі ТОВ «Веко» посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували норми матеріального та процесуального права з огляду на те, зокрема, що:

- задоволення позовних вимог прокурора без скасування відповідного рішення, прийнятого державою в особі Деснянського районного суду м. Києва, в якому не було встановлено факту самочинного будівництва (хоча мало бути встановлене, однак такого зроблено не було через допущену помилку держави) свідчить про виправлення такої помилки за рахунок ТОВ «Веко», що в свою чергу є надмірним тягарем;

- станом на сьогодні відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах про скасування державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, право на яке було визнано в результаті вирішення іншого судового спору;

- судами попередніх інстанцій повністю проігноровано факт і не надано оцінки тому, що ТОВ «Веко» неодноразово зверталося до дозвільного органу за наданням дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на просп. Генерала Ватутіна, 1-Д у Деснянському районі міста Києва, та, не одержавши запитуваного дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на просп. Генерала Ватутіна, 1-Д, відповідач реалізував своє право на застосування принципу мовчазної згоди;

- факти, установлені судовим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 15.04.2010 у справі № 2-2530, мають для суду, що розглядав справу № 910/144/23, преюдиціальний характер, проте судом ці обставини не були взяті до уваги, а оцінка вказаному судовому рішенню була надана лише в контексті заявлених позивачем позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості; при цьому судами не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування частини 4 статті 75 ГПК, викладених у постанові від 26.11.2019 у справі № 922/643/19;

- реєстрація за відповідачем права власності на цілісний майновий комплекс загальною площею 308,6 кв. м була здійснена на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, а отже підтверджує не лише право власності ТОВ «Веко» на нерухоме майно, розташоване на спірній земельній ділянці, а й законність його будівництва на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091, а тому суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків, що розташований на спірній земельній ділянці об`єкт - заклад громадського харчування, до якого відноситься 6 капітальних споруд загальною площею 292 кв. м та 4 альтанки загальною площею 598 кв.м, а також тротуарна ФЕМ-плитка, що вимощена на земельній ділянці між будівлями та альтанками, є самочинним будівництвом у розумінні частини 1 статті 376 ЦК;

- суди не врахували, що особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16;

- оскільки позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості заявлені із пропуском строків позовної давності, суд мав би відмовити у задоволенні вказаних позовних вимог; при цьому суд не врахував висновки щодо застосування статей 257, 261 ЦК, викладених у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 922/1425/17, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 05.12.2018 у справі № 522/2201/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 23.01.2019 у справі № 916/2130/15, від 23.01.2019 у справі № 910/2868/16, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.018 у справі №367/6105/16-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (пункт 73), від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 07.08.2019 у справі №2004/1979/12 (пункт 71), від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17-ц (пункт 28);

- суди допустили порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 24.05.2022 у справі № 916/731/21, від 17.02.2022 у справі № 910/19236/20, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, від 16.10.2019 у справі №460/762/16-ц.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, та доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.

Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним із учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради як представницького органу, який діє від імені та в інтересах територіальної громади м. Києва, та обрав такий спосіб захисту порушеного права як усунення перешкод власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 шляхом:

1) скасування рішення державного реєстратора КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» про державну реєстрацію права власності від 05.01.2012 в реєстровій книзі № 230п-240 за реєстровим № 10812-П та здійсненої на його підставі в реєстрі прав власності на нерухоме майно державної реєстрації права власності ТОВ «Веко» на цілісний майновий комплекс (літ. А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, З), загальною площею 308,6 кв. м, за адресою: просп. Романа Шухевича, 1-Д у м. Києві (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 35745923) з одночасним припиненням права власності ТОВ «Веко» на нього;

2) зобов`язання ТОВ «Веко» знести об`єкти самочинного будівництва: закладу громадського харчування, до яких відноситься 6 капітальних споруд загальною площею 292 кв. м та 4 альтанки загальною площею 598 кв. м, а також демонтувати тротуарну ФЕМ-плитку, що вимощена на земельній ділянці між будівлями та альтанками;

3) зобов`язання ТОВ «Веко» повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 0,3392 га з приведенням її у придатний для використання стан шляхом звільнення від цілісного майнового комплексу, закладу громадського харчування, що складається з капітальних будівель, альтанок.

Необхідність пред`явлення цього позову зумовлена потребою в забезпеченні на загальнодержавному рівні екологічної безпеки та охорони земель природно-заповідного та водного фонду, збереження екосистеми України, захисту довкілля і реалізації екологічних прав громадян, а також захисту прав і інтересів територіальної громади міста Києва щодо використання та розпорядження земельною ділянкою згідно з вимогами законодавства, оскільки об`єкти нерухомості, розташовані на спірній земельній ділянці, яка належить до категорії земель природно-заповідного та водного фонду, є самочинно збудованими, під їх будівництво не була відведена земельна ділянка, дозвіл на проведення будівельних робіт не надавався, проєкт не затверджувався, а відповідач, який здійснив самочинне будівництво нерухомого майна, не набув права власності на нього.

Отже, підставою для подання цього позову є вчинення відповідачем перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування майном.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК).

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина 2 статті 373 ЦК).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 ЦК).

Відповідно до частини 1 статті 375 ЦК власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Стаття 376 ЦК розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

Отже, самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Разом із цим сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.

Здійснення самочинного будівництва порушує права власника земельної ділянки, у тому числі у разі відсутності державної реєстрації права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за відповідною особою. Факт самочинного будівництва змушує власника земельної ділянки діяти з урахуванням того, що на відповідній земельній ділянці наявні певні об`єкти нерухомості - що обмежує можливості як користування, так і розпорядження земельною ділянкою.

Отже, самочинно побудоване нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване за жодною особою, все одно обмежує власника відповідної земельної ділянки в користуванні та розпорядженні такою земельною ділянкою.

Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій достеменно встановлено обставини здійснення відповідачем самочинного будівництва у заповідній зоні острова Муромець, який увійшов до складу Регіонального ландшафтного парку «Дніпровські острови», на земельній ділянці, яка у визначеному законом порядку відповідачу не надавалася, а також установлено факт відсутності документів, згідно з якими відповідачу надавалося б право виконувати на спірній земельній ділянці будівельні роботи. Тобто будівництво спірних об`єктів здійснено за відсутності як документа на право користування землею, так і документа про прийняття об`єкта в експлуатацію, що не свідчить про добросовісне набуття відповідачем такого майна.

З урахуванням наведеного, за встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин у справі, що розглядається, здійснення ТОВ «Веко» самочинного будівництва спірних об`єктів нерухомості порушує права Київської міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою, на якій ці об`єкти нерухомості побудовані.

Щодо способу захисту прав власника відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва, Суд зазначає таке.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач має право на судовий захист шляхом обраного ним способу, зокрема, усунення перешкод власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 шляхом зобов`язання ТОВ «Веко» знести об`єкти самочинного будівництва згідно з наведеним переліком та зобов`язання відповідача повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 0,3392 га з приведенням її у придатний для використання стан шляхом звільнення від цілісного майнового комплексу, закладу громадського харчування, що складається з капітальних будівель, альтанок, що відповідає нормам частини 1 статті 15, частини 2 статті 16, статті 391, частини 4 статті 376 ЦК, частини 2 статті 152, статті 212 ЗК.

Суд апеляційної інстанції погодився з такими висновками суду першої інстанції, проте зауважив, що належним способом захисту в цьому випадку також є заявлена прокурором вимога про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом скасування рішення державного реєстратора КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» про державну реєстрацію права власності від 05.01.2012 в реєстровій книзі № 230п-240 за реєстровим № 10812-П та здійсненої на його підставі в реєстрі прав власності на нерухоме майно державної реєстрації права власності ТОВ «Веко» на цілісний майновий комплекс (літ. А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, З), загальною площею 308,6 кв. м, за адресою: просп. Романа Шухевича, 1-Д у м. Києві (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 35745923) з одночасним припиненням права власності ТОВ «Веко» на нього.

Як зазначалося вище, статтею 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а відповідно до частини 1 статті 16 ЦК, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні за змістом висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 щодо можливих способів захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва, навела правові висновки, за якими, зокрема, у певних випадках спосіб захисту імперативно «прив`язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини 1 статті 5 ГПК вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Згідно з положеннями статті 328 ЦК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (аналогічні за змістом висновки наведено, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 ).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Відповідно до частини 2 статті 376 ЦК особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

У частинах 3-5 статті 376 ЦК установлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (частина 3). Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4). На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина 5).

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 ЦК не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (такі висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).

Тобто відповідно до приписів частин 3 та 5 статті 376 ЦК як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Разом із тим згідно зі статтею 212 ЗК самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій правильно зазначили, що у цих спірних правовідносинах знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини 4 статті 376 ЦК є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. При цьому такі висновки судів відповідають правовим висновкам, наведеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

Разом із тим, вимога, заявлена прокурором, про скасування рішення державного реєстратора не відповідає належному способу захисту, оскільки, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, право власності ТОВ «Веко» на спірний об`єкт нерухомості не виникло (як і сам спірний об`єкт не виник як об`єкт права власності). Право власності на спірний об`єкт самочинного будівництва не могло бути зареєстроване за будь-якою особою інакше, ніж у визначеному статтею 376 ЦК порядку, чого у цій справі встановлено не було.

Крім того, необхідно зазначити, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 також наведено висновок про те, що судовим рішенням про знесення спірного об`єкта нерухомості суд вирішує подальшу юридичну долю самочинно побудованого майна (спірного об`єкта нерухомості). Якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації. Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

Водночас суд апеляційної інстанції, вважаючи належною заявлену прокурором вимогу про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості з одночасним припиненням права власності ТОВ «Веко» на нього, неправильно застосував наведені норми матеріального права та не врахував правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, щодо їх застосування у подібних правовідносинах, та дійшов помилкового висновку про задоволення таких позовних вимог, тому постанова суду апеляційної інстанції в цій частині підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в цій частині, яким відмовлено у задоволенні цих позовних вимог, з наведених у цій постанові мотивів.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що судами попередніх інстанцій не враховано факту правомірного користування ТОВ «Веко» спірними об`єктами нерухомого майна, право власності на яке відповідач набув на підставі рішення Деснянського районного суду м. Києва 15.04.2010 та ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 04.04.2011 у справі № 2-2530, відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки за встановлених судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, обставин зазначене рішення не є рішенням суду про визнання права власності на самочинно побудоване майно; цим рішенням не встановлювалися обставини як набуття ТОВ «Веко» права власності на об`єкти самочинного будівництва: закладу громадського харчування, до яких відноситься 6 капітальних споруд загальною площею 292 кв. м та 4 альтанки загальною площею 598 кв. м, так і правомірності користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:206:0091 площею 0,3392 га, яка належить до категорії земель природно-заповідного та водного фонду, усунення перешкод щодо володіння і розпорядження якою заявлено позовні вимоги у справі № 910/144/23.

З цих же підстав відхиляються і доводи касаційної скарги щодо порушення судами попередніх інстанції положень частини 4 статті 75 ГПК, оскільки, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, по-перше, Київська міська рада не була учасником цієї справи, а, по-друге, судовим рішенням у справі № 2-2530 не встановлювалися відповідні обставини, що мають преюдиціальний характер для справи, що розглядається.

При цьому такі висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду щодо застосування частини 4 статті 75 ГПК, викладеним у постанові від 26.11.2019 у справі № 922/643/19, на яку здійснено посилання у касаційній скарзі, оскільки у цій справі (позов про зобов`язання здійснити перерахунок вартості послуг за договорами про постачання електричної енергії) суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, зауважив на необхідності з`ясування певних обставин, що стосуються предмета доказування, з огляду на положення частини 4 статті 75 ГПК.

Крім того, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі. При цьому, оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники, то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.

Особи, які не брали участі в цивільній, господарській або адміністративній справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів.

Тобто, якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 04.06.2020 у справі № 522/7758/14).

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб (постанова від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13). Зокрема, рішення суду не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі, незалежно від того, чи було таке рішення в подальшому оскаржене і скасоване (постанова від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц).

Таким чином, суди попередніх інстанцій у справі, що розглядається, ухвалили судові рішення на основі тих доказів, що були дослідженні у судовому засіданні саме при вирішенні цього спору і такі процесуальні дії суду повністю узгоджуються з наведеними висновками Верховного Суду.

Суд касаційної інстанції відхиляє доводи відповідача, наведені у касаційній скарзі стосовно того, що суди не врахували, що особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК, статті 377 ЦК, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20.).

Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій не було встановлено обставин наявності речового права на спірну земельну ділянку ані у відповідача, ані у будь-якої іншої особи, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці, а відповідачем належними і допустимими доказами відповідно до статей 73-79 ГПК таких обставин не доведено.

Оскільки у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості з одночасним припиненням права власності ТОВ «Веко» на нього із залишенням у силі рішення суду першої інстанції у цій частині про відмову в задоволенні таких позовних вимог, то доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статей 257, 261 ЦК щодо застосування позовної давності до вимог про скасування рішення державного реєстратора Судом не розглядаються.

Що стосується доводів касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) Суд зазначає таке.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; друга - викладена в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; третя - закріплена в другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168);

критеріями сумісності заходу втручання у право власності з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

При вирішенні справи № 910/144/23 суд апеляційної інстанції встановив відсутність обставин, за якими ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24.05.2022 у справі № 916/731/21 (позов про припинення права власності та витребування земельної ділянки), від 17.02.2022 у справі № 910/19236/20 (про зобов`язання повернути земельні ділянки та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельними ділянками), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (позов про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (позов про визнання недійсними рішення, договору та зобов`язання повернути земельну ділянку), від 16.10.2019 у справі №460/762/16-ц (позов про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку) не знайшли свого підтвердження під час розгляду касаційної скарги, оскільки у цих постановах зазначено про необхідність застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції при вирішенні справ певних категорій, що в свою чергу було зроблено судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається.

При цьому судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається, було взято до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що у спорах стосовно земель, у тому числі прибережних захисних смуг, заповідних зон, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля (такі висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц).

Доводи, наведені у касаційній скарзі, про порушення судами попередніх інстанцій статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо втручання у право відповідача на володіння майном не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки ці положення Конвенції направлені на захист саме законного права, проте у цій справі судами попередніх інстанцій не встановлено набуття відповідачем об`єктів самочинного будівництва на відповідній правовій підставі (частини 3, 5 статті 376 ЦК).

У зв`язку з наведеним, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

За змістом касаційної скарги ТОВ «Веко» підставою оскарження судових рішень у справі № 910/144/23 є також приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, згідно з якими підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Проте Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК.

Як свідчить зміст зазначеної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

У касаційній скарзі скаржник посилається на те, що станом на сьогодні відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах про скасування державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, право на який було визнано в результаті вирішення іншого судового спору. Тобто скаржник не зазначає, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, та щодо застосування якої відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Натомість суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частини 4 статті 236 ГПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Суд касаційної інстанції зауважує, що висновки Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах мають перевагу над висновками касаційних судів у складі Верховного Суду, оскільки відповідно до статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом. Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 18.01.2021 у справі № Б-23/75-02 (н.р.Б-7346/2-19).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Так, суд касаційної інстанції при вирішенні справи, що розглядається, вважає за необхідне врахувати висновки щодо застосування статті 376 ЦК, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, про що зазначено вище.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає необхідне зауважити що касаційна скарга ТОВ «Веко» загалом не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно відповідачу в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди попередніх інстанцій установили фактичні обставини справи, що стали підставою для часткового задоволення позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК.

Отже, зважаючи на викладене, підстав для формування правового висновку щодо застосування норми права статті 376 ЦК у контексті спірних правовідносин немає.

За таких обставин підстава касаційного оскарження судового рішення, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, що стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктами 1, 4 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині

Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 312 ГПК).

Ураховуючи те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права при вирішенні позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості з одночасним припиненням права власності ТОВ «Веко» на нього, то касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 у справі № 910/144/23 у цій частині підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 у цій частині позовних вимог.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень щодо решти позовних вимог не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення постанови суду апеляційної інстанції в іншій частині та рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Веко» задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 у справі № 910/144/23 скасувати в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомості з одночасним припиненням права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Веко» на нього, а рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 у цій частині залишити в силі.

3. У решті постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 02.08.2023 у справі № 910/144/23 залишити без змін.

4. Поновити виконання та дію постанови Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2024 у справі № 910/144/23 у частині, що залишено без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко