Рішення

від 12.06.2024 по справі 509/1171/23

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/1171/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2024 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

позивачки ОСОБА_1 та її представника адвоката Воронюка М.О.

відповідача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду в смт. Овідіополь, в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю 3-ої особи без самостійних вимог на предмет спору приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Наталії Федорівни про усунення від права спадкування за законом, визнання недійсними свідоцтв на спадщину за законом та визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом,-

ВСТАНОВИВ :

9 березня 2023 року, представник ОСОБА_1 звернувся до Овідіопольського райсуду Одеської області з вищевказаною позовною заявою, в якій просив суд усунути свого брата - відповідача ОСОБА_2 від права на спадкування за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька сторін ОСОБА_4 , визнати недійсними свідоцтва про вступ у спадщину за законом, зареєстроване в реєстрі за № 2425 від 12.11.2020 р., за № 2429 від 12.11.2020 р., за № 2427 від 12.11.2020 р., визнати за позивачкою ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом після померлого батька ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 на 1/4 частину : житлового будинку, площею 88,9 кв.м., реєстраційний номер об?єкту нерухомого майна : 2219745851237 за адресою: АДРЕСА_1 , земельної ділянки з кадастровим № 5123781300:01:02:0304, площею 2,5517 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва за адресою: АДРЕСА_2 та грошових коштів, які знаходяться на рахунку в ПАТ «МТБ Банк», за № НОМЕР_7 від загальною сумою 1833,50 грн., що складає 458,38 грн., стягнути з відповідача на користь позивачки судові витрати, в тому числі витрати за надання правничої допомоги.

Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її та відповідача батько ОСОБА_4 , причиною смерті якого, відповідно до лікарського свідоцтва про смерть № 15 від 05.03.2020 р. був злоякісний новотвір лівої легені (рак легеню), та який за життя набув спадкове майно, яке увійшло до складу спадкової маси :

-житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 ; земельна ділянка з кадастровим № 5123781300:01:002:0304 за адресою: АДРЕСА_3 та грошові кошти в сумі 1833,50 грн.

Враховуючи, що у спадкодавця ОСОБА_4 четверо дітей, а саме - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , троє з яких більше 20 років проживали окремо від батька, на відміну від позивачки, яка проживала разом з батьком та вела з ним спільне господарство, то спадкоємці : сестра ОСОБА_7 та брат ОСОБА_5 відмовились від спадщини на користь сестри ОСОБА_1 . Однак відповідач не виявив бажання відмовитись від спадщини і подав заяву про вступ у спадщину, отримавши 12.11.2020 р. свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/4 частину вищевказаного спадкового майна : № 2425, 2427, 2429, а позивачка, з урахуванням відмови брата та сестри, отримала свідоцтва про право на спадщину за законом на 3/4 частки зазначеної спадщини. Таким чином, свідоцтва про право на спадщину за законом отримали дві особи - позивачка на 3/4 та відповідач на 1/4 частку.

При цьому, на думку позивачки, відповідач підлягає усуненню від права спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , так як, після того, як тяжко захворів в 2019 році, матеріальну допомогу на його лікування надавали виключно його діти : ОСОБА_7 та позивачка ОСОБА_5 , на відміну від відповідача, який жодним чином не допомагав в лікуванні хворого батька, не надавав коштів на його лікування, не провідував батька ні в лікарні, ні вдома після його хірургічної операції, та в решті решт помер не дочекавшись візиту свого сина та жодної допомоги від нього, яку той мав можливість надати, але ухилився від допомоги батькові як матеріальної, так і в післяопераційний період вдома.

В судовому засіданні позивачка та її представник повністю підтримали позов, який просили задовольнити, однак під час виступу в судових дебатах, представник позивачки, беручи участь в режимі відеоконференції, просив суд, пославшись на свою промову у судових дебатах, надіслану на електронну адресу суду, підтримав вимоги позову, однак, просив суд, вважати 2 пункт резолютивної частини позову в наступній редакції : визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом виданих приватним нотаріусом Овідіопольського РНО Одеської області Куркан Н.Ф. на ім?я ОСОБА_2 після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 на 1/4 частину : житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; земельної ділянки з кадастровим № 5123781300:01:002:0304 за адресою: АДРЕСА_3 та грошових коштів в загальній сумі 1833,50 грн., що становить 458,38 грн. При чому, в порушення вимог п. 2 ч. 1 ст. 49 ЦПК України, представник позивачки - не збільшив та не зменшив позовні вимоги до закінчення підготовчого засідання, враховуючи розгляд даної справи в загальному позовному провадженні, у зв?язку з чим, суд, дотримуючись диспозитивності цивільного судочинства в порядку ст. 13 ЦПК України, розглядає дану справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідач та його представниця в судовому засіданні не визнали позовні вимоги, вважаючи їх безпідставними, надавши при цьому, письмовий відзив на позовну заяву, в якій заперечували проти позову та просив відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, що відповідач не ухилявся від надання допомоги хворому батьку, так як його матеріальний стан не дозволяв йому надавати кошти на лікування хворого батька, через відсутність постійної роботи та заробітку, перебиваючись мінливими заробітками сезонного будівельника, маючи на утриманні двох доньок, а також, дружину, працюючу поштаркою з середнім заробітком 2000 грн., проживаючі всі разом в орендованій квартирі, вказуючи, що відповідач навідував батька у лікарні та вдома.

3-тя особа, без самостійних вимог на предмет спору приватний нотаріус Одеського РНО Одеської області Куркан Н.Ф. до суду не з`явилася, причини неявки не повідомила, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином (а.с. 181,187,194).

Заслухавши пояснення сторін та їхніх представників, показання свідків : ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , дослідивши надані докази, в тому числі матеріали спадкової справи № 78/2020, у їх сукупності, з точки зору їх належності та допустимості, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно зі ст. 90 ЦПК України, показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу.

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до п.1 ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності - є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми : перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» () [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

ЄСПЛ неодноразово вказував, що згідно його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча, пункт 1 статті 6 ЕКПЛ зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтовування рішення - може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін прот України» п. 58 рішення від 10.02.2010 р.).

Частиною 2 статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов?язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

У відповідності зі ст. 25 ЦК України, цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Враховуючи, що згідно ст. 92 Конституції України, правовий режим власності визначається виключно законами України - інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України - власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.). Правомочність користування означає - передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання. Правомочність розпорядження означає - юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

Суд вважає, що у сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості. При чому, інколи всі разом або деякі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору тощо. На відміну від прав власника, правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а й зазвичай виникають із його волі і в передбачених ним межах (наприклад, договір найму, договір управління майном).

Статтею 319 ЦК передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов?язків власник зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов?язує.

Згідно із ст. 328 ЦК - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до п.п. 1-3,5,9-15,33,34,35,39 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 07.02.2014 р. «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» - власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов?язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. З урахуванням положень ст.13, ч. 3 ст. 16, ст. 319 ЦК України, у разі вчинення, зокрема, наведених дій суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов?язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Аналізуючи приписи статті 1218 ЦК України, суд дійшов висновку - до складу спадщини входять лише ті права та обов`язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець і які належали йому на законних підставах, тому, не набуття права власності на річ спадкодавцем - не дає законних підстав для виникнення такого права у спадкоємців померлого.

Частиною 1 статті 1220 ЦК України передбачено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Нормами статті 1221 ЦК України передбачено - місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

У відповідності з ч. 1 ст. 1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Частини 3 та 5 статті 1224 ЦК України вказує - не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом. За рішенням суду, особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкоємцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Виходячи зі змісту зазначеної норми Закону, необхідно установити і факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та його потребу в допомозі цієї особи. Безпорадний стан слід розуміти як безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку з чим, ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини з урахуванням того, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб і чи мав спадкоємець матеріальну й фізичну змогу надавати таку допомогу.

Коло осіб, позбавлення життя яких усуває особу від права на спадкування, є вичерпним та чітко визначеним ч. 1 ст. 1224 ЦК України, це спадкодавець та можливі спадкоємці. Не може бути підставою для усунення особи від права на спадкування позбавлення ним життя іншої особи, яка на момент вчинення злочину не могла бути можливим спадкоємцем.

Вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може бути пред`явлена особою, для якої таке усунення зумовлює пов`язані зі спадкуванням права та обов`язки (збільшення частки у спадщині, зміна черговості одержання права на спадкування), одночасно з її позовом про одержання права на спадкування з підстав, визначених у ч. 2 ст. 1259 ЦК України.

У частинах 2-4 статті 1224 ЦК зазначені особи, які усуваються від спадкування на підставі закону, зокрема: які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування; батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав; батьки та повнолітні діти, які ухилялися від обов`язку щодо утримання спадкодавця. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Статтями 202,203 СК України встановлено обов`язок повнолітніх дітей утримувати своїх батьків, які є непрацездатними та потребують матеріальної допомоги, мають тяжкі хвороби, інвалідність або є безпомічними.

Згідно ст. 1233 ЦК - право на спадкування мають особи визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до ч.ч. 3,5,6 ст. 1224 ЦК - не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом. За рішенням суду, особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкоємцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Виходячи зі змісту зазначеної норми Закону, необхідно установити і факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та його потребу в допомозі цієї особи. Безпорадний стан слід розуміти як безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку з чим, ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини з урахуванням того, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб і чи мав спадкоємець матеріальну й фізичну змогу надавати таку допомогу.

Вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може бути пред`явлена особою, для якої таке усунення зумовлює пов?язані зі спадкуванням права та обов`язки (збільшення частки у спадщині, зміна черговості одержання права на спадкування), одночасно з її позовом про одержання права на спадкування з підстав, визначених у ч. 2 ст. 1259 ЦК України.

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов`язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Виходячи зі змісту зазначеної норми, суд при вирішенні такої справи згідно з вимогами ст. 214 ЦПК повинен встановити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи. Для постановлення рішення про усунення від спадкування у справі повинні бути надані належні та допустимі докази, які б свідчили про те, що спадкодавець потребував допомоги відповідача, останній мав можливість її надати, проте ухилявся від обов`язку щодо її надання.

Враховуючи вищевикладені приписи норм Закону, суд вважає, що для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно ч. 5 ст. 1224 ЦК України - має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання, перебування спадкодавця в безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.

Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності - спадкоємець може бути усунений від спадкування, про що було вказано у Постановах ВС №№ 759/18917/17, 752/12158/14-ц, 127/11408/19.

Пунктами 6,7,19,23 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 30.05.2008 р. «про судову практику у справах про спадкуваання» передбачено, що той зі спадкоємців, який має право на обов?язкову частку у спадщині та проживав разом із спадкодавцем на день його смерті, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо у визначеному законом порядку не відмовився від неї. Позбавлення особи права на обов?язкову частку судом ЦК не передбачає, хоча особа, яка має право на обов?язкову частку - може бути усунена від права на спадкування відповідно до ст. 1224 ЦК.

При чому, факт ухилення особи від виконання обов?язку щодо утримання спадкодавця - встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов`язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов`язку. Безпорадним - слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Отже, на думку суду - безпорадний стан, це безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку з чим, ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги - полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Стаття 1261 ЦК передбачає, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно із ст. 1267 ЦК - частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Відповідно до ст. 1268 ЦК, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини, з умовою чи із застереженням.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини та згідно із ч. 3 ст. 1296 ЦК Українивідсутність свідоцтва про право на спадщину - не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Статтею 1297 ЦК встановлено обов?язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно. Проте нормами цієї статті, так само як й іншими нормами цивільного права, не визначено правових наслідків недотримання такого обов`язку у виді втрати права на спадщину.

Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов?язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину (ст.ст. 1296,1297 ЦК) та не здійснив його державної реєстрації (ст. 1299 ЦК).

Статтями 1268,1269 ЦК України передбачено - спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

У відповідності до п.п. 6,7,23 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 30.05.2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування» - факт ухилення особи від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця - встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов`язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов`язку. Безпорадним - слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Отже, на думку суду - безпорадний стан, це безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку з чим, ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги - полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Суд встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивачки ОСОБА_10 та відповідача ОСОБА_11 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 05.03.2020 р. (актовий запис № 171) та не заперечувалось сторонами (а.с. 26).

Як вбачається з матеріалів спадкової справи № 78/2020, зареєстровану книзі обліку та реєстрації спадкових справ за № 252 заяву про прийняття спадщини подала позивачка ОСОБА_1 27.07.2020 р. та відповідач ОСОБА_2 10.08.2020 р. (а.с. 86,87 оборот аркуша).

Заявою від 27.07.2020 р. сестра сторін ОСОБА_7 відмовилась від прийняття вищевказаної спадщини на користь своєї сестри (позивачки) ОСОБА_1 (а.с. 87).

Заяву про відмову від прийняття спадщини подав 03.08.2020 р. також син спадкодавця та брат сторін ОСОБА_5 завірену нотаріусом краснодарського нотаріального округу та перекладену на українську мову (а.с. 88,89).

Згідно Свідоцтв про право на спадщину за законом від 12.11.2020 р. позивачці ОСОБА_1 (3/4 частин) та від 26.11.2021 р. відповідачу ОСОБА_2 (1/4 частина) видано свідоцтва на спадщину після смерті ОСОБА_4 на наступне майно:

- житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

- земельну ділянку № НОМЕР_2 на масиві № НОМЕР_3 площею 2,5517 га, яка знаходиться на території Дальницької сільської ради Овідіопольського району Одеської області, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер - 5123781300:01:002:0304

- грошові кошти в сумі 1833,50 грн. що зберігалися в ПАТ «МТБ БАНК» на рахунку померлого (а.с. 123-129).

Видача свідоцтв про право на спадщину для позивачки ОСОБА_1 12.11.2020 р. відбувалося з урахуванням 1/4 частки спадкового майна, на яке не було видано свідоцтво про право на спадщину.

В спадковій справі також, наявне рішення Овідіопольського райсуду Одеської області від 05.02.2021 р., яке набрало законної сили 09.03.2021 р. по справі № 509/5783/20 за заявою ОСОБА_2 за участю заінтересованої особи ОСОБА_1 про встановлення факту родинних відносин між ним та його батьком ОСОБА_4 , з якого вбачається, що заінтересована особа (позивачка) ОСОБА_1 не заперечувала щодо задоволення вказаної заяви, розуміючи, що підставою для звернення до суду з вказаною заявою в порядку окремого проовадження ОСОБА_2 є прийняття спадщини після смерті їхнього спільного батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 і відсутності заперечень з боку ОСОБА_1 щодо вступу у спадщину її брата ОСОБА_2 , що підтверджується відсутністю спору між сторонами щодо спадщини, в іншому випадку, суд залишив би заяву ОСОБА_2 без розгляду з роз?ясненням останньому права на звернення до суду в загальному порядку на підставі ч. 4 ст. 315 ЦПК України. Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що справа вирішувалась в окремому провадженні, так як спір між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо спадщини після смерті їхнього батька був відсутній (а.с. 113).

Суд зауважує, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК).

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, розглядаючи справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов?язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовуючи при розгляді справ, зокрема,Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ч.ч. 1,2,4 ст. 10 ЦПК).

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК, кожнаа особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів України.

Правовідносини пов?язані із захистом права власності та спадкуванням врегульовані Цивільним кодексом України (Книга шоста), також Законами України «Про нотаріат». Крім того, у судовій практиці застосовується Постанова Пленуму ВСУ № 7 від 30.05.2008року «Про судову практику у справах про спадкування»та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно зістаттею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно зі ст. 1258 ЦК, спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановленихстаттею 1259 цього Кодексу.

Суд наголошує, що позбавлення особи права спадкувати - це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням передусім характеру поведінки відповідача.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Крім того, підлягає з?ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги саме від спадкоємця-відповідача (в даному випадкувідповідачів, дочок), за умови отримання її від інших осіб, чи мав цей спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.

При цьому відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунутий від спадкування.

У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2019 року у справі № 752/12158/14-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 337/6000/15-ц та від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц зроблено правовий висновок - ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року по справі № 766/810/17, від 11 лютого 2019 року по справі № 756/11676/16-ц від 17 березня 2020 року у справі № 676/6852/17 (провадження № 61-17477св19), від 02 березня 2020 року у справі № 133/1625/18 (провадження № 61-1419св20), від 19 лютого 2020 року у справі № 205/5168/18 (провадження № 61-18878св19), від 19 червня 2019 року у справі № 491/1111/15-ц (провадження № 61-14655св18), від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц (провадження № 61-15926св18), від 01 лютого 2022 року у справі № 759/18917/17 (провадження № 61-12894св20), від 18 лютого 2022 року у справі № 756/415/21 (провадження № 61-18138в21).

В судовому засіданні позивачка та відповідач дали особисті пояснення з приводу спірних правовідносин, а також були також допитані свідки ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_9 .

З огляду пояснень, наданих в судовому засіданні позивачкою ОСОБА_1 вбачається, що їх з відповідачем батько ОСОБА_4 захворів в кінці 2019 р., скаржившись на біль в боці, голові. Після новорічних свят пройшов обстеження, яке виявило рак IV стадії. Вона звернулася до брата (відповідача) ОСОБА_2 , з проханням матеріальної допомоги на лікування батька, на що останній повідомив про відсутність у нього грошей і нібито відмовився допомагати батькові. Після цього, вона звернулася до іншого брата, сестри, які допомогли грошима, завдяки яким, батько був поміщений в лікарню, де йому хірургічну операцію з видалення пухлини. Відповідач був присутній в лікарні. Після проведення операції потрібно було лишитися з батьком в лікарні. Вона та сестра ОСОБА_7 наполягали, щоб відповідач залишився в лікарні для догляду за батьком, однак на другий день батько сказав, що ОСОБА_14 спав біля нього, а тому немає сенсу йому тут бути. Після операції вони забрали батька додому та на 3-й день з`явився відповідач, побув вдома з батьком 30 хвилин й пішов. Перші 2-3 дні після операції, вони з сестрою водили батька у туалет, потім у нього відмовили ноги. З сестрою носили його в туалет. Вона просила сусідку допомогти з батьком.

Відповідач, в свою чергу, надаючи свої особисті пояснення, заперечував проти тверджень позивачки, що він відмовляв в допомозі, показавши, що матеріально допомогти батькові не зміг в силу його тяжкого матеріального становища. Стосовно допомоги батьку після операції зазначив, що приходив його навідувати до дому, де знаходились сестри, які не наполягали і не просили його залишатись вдома з батьком.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_12 (сусідка померлого батька та позивачки), показала суду, що після захворювання батька сторін ОСОБА_4 , допомогу останньому надавали лише позивачка та її сестра ОСОБА_7 , а відповідача вона побачила лише на похоронах батька. Зазначила, що померлий ображався на сина ОСОБА_14 , що той не навідує його. Зазначала, що до операції, батько сторін ОСОБА_4 ще міг ходити, а вже після операції був лежачий, потребував догляду.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 (сестра сторін) надала покази, що після смерті їхньої матері, батько залишився сам, жила з ним лише ОСОБА_15 . Як батько захворів і здав аналізи, то виявилося, що в нього рак. Тоді одразу сказали про це відповідачеві, який відмовив у матеріальній допомозі, хоча неофіційно тимчасово працював на будівництві, і на її думку, гроші в нього були, казав їй що 1000 заробляє щомісячно. Гроші на лікування та операцію давала лише вона, в сумі 900 дол. США. Після операції просила відповідача залишитися з батьком в лікарні, він погодився, але на другий день батько скаржився, що ОСОБА_14 спав і не доглядав його. Після операції, коли батька привезли додому, потрібно було за ним доглядати, кормити, підмивати, міняти памперси, водити до туалету. Все це робила вона з позивачкою, на відміну від відповідача, який був у батька вдома 1 раз. Зазначала, що батько хотів все майно залишити доньці (позивачці), яка з ним постійно проживала, чим був невдоволений відповідач, який на той час проживав в гуртожитку, а потім на орендованій квартирі. Вважає, що будинок повинен належати позивачці, бо саме вона доглядала батька, а відповідач не хотів допомагати.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 (дружина відповідача) пояснила, що проживає з чоловіком в орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_4 . Відносини з ріднею чоловіка нормальні, але вони не спілкуються з його сестрами. На момент хвороби батька чоловіка, вона працювала поштаркою в селі, до свекра ОСОБА_4 заходила часто. В грудні 2019 року помітила, що він схуд, погано ходить та хитається. Позивачка з сім`єю на Новий 2020 рік поїхала до ОСОБА_16 , коли повернулася, сказала їй, що батько хворіє, потрібно його везти до лікаря. Після здачі аналізів, дізналася, що в батька рак легень. 14.02.2020 р. свекру ОСОБА_4 провели хірігучну операцію, але лікарі сказали, що жити йому залишилось 2 тижні. Додому свекра привезли 18.02.2020р. Після операції він ледь ходив, лежав. Біля нього були сестри чоловіка ОСОБА_15 та ОСОБА_17 , які сказали їй, що їхня з відповідачем допомога не їм не потрібна, так як біля батька є вони, ОСОБА_18 , співмешканець ОСОБА_15 та її син. Чоловік (відповідач), вона та їхня старша донька навідували хворого ОСОБА_4 Дійсно, грошима, яких в них не було не допомагали, так як її чоловік (відповідач) мав сезонну роботу будівельника і не працював взимку, а працювала лише вона на малу зарплату біля 2000 грн., на яку вони існували, старша донька вчилася в ВНЗ, маленька донька ходила у садочок, що потребувало значних коштів як на вказані потреби сім?ї, так і на оренду квартири, де вони вчотирьох проживають, а тому у них з чоловіком не було чим сплатити і за похорони свекра, і за проведення йому хірургічної операції. Дійсно, сестра чоловіка ОСОБА_7 сплатила за операцію та за похорони свекра грошову суму у розмірі 81600 грн. Заперечує, що ОСОБА_14 ухилявся від допомоги батьку, він був у нього в лікарні, залишався там на ніч, після повернення батька додому, також його навідував.

Згідно медичної карти стаціонарного хворого № 3676 від 12.02.2020 р. хворого ОСОБА_4 , наданої за запитом суду, останній госпіталізувався у відділення Одеської обласної клінічної лікарні ООР з діагнозом рак лівої легені, центральна форма. Згідно виписки з медичної карти № 3675 знаходився у стаціонарі з 12.02.2020 р. по 17.02.2020 р., виписаний за місцем проживання 18.02.2020 р. для обстеження сімейним лікарем та лікування за місцем проживання (а.с. 149-171).

Отже, беручи до уваги наведене вище, не зважаючи на пояснення позивачки, свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_7 - належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, на які посилається позивачка, як на підставу своїх вимог суду не надано. А саме, на думку суду, позивачкою не доведено винної поведінки відповідача та обставин свідомого ухилення останнім від надання допомоги хворому батькові ОСОБА_4 . Зокрема, позивачкою та її представником не доведено суду, що померлий перебував в безпорадному стані і потребував сторонньої допомоги, яку йому надавали позивачка з сестрою, саме від відповідача, що підтверджується вищенаведеними медичними виписками та медичною картою хворого ОСОБА_4 .

Судом з`ясовано, що матеріальної допомоги за життя хворому батькові відповідач не надавав, що він і сам підтвердив в судовому засіданні, але підстави цього поважні - перебування без роботи відповідача, невеликий розмір зарплати його дружини, що працювала поштарем, наявність двох дочок на утриманні та життя в орендованій квартирі, що підтверджується відповідними доказами, а саме - копією трудової книжки, виданої ОСОБА_2 , довідками про доходи від 27.04.2023р. за №№ 186-189, договором оренди квартири № 01/03-19 від 01.03.2019р., свідоцтвом про одруження серія НОМЕР_4 (а.с. 60-63,175).

Той факт, що відповідач не часто спілкувався та навідував хворого батька - не свідчить про факт умисного ухилення від надання допомоги хворому батькові з огляду на вищенаведену практику ВС.

Крім цього матеріали цивільної справи, крім усних пояснень самої позивачки та свідків з її боку - не містять доказів вчинення будь-яких умисних чи протиправних дій відповідача по відношенню до свого батька, якому він надав посильну допомогу у догляді за батьком, виходячи зі свого матеріального і сімейного стану.

Під час розгляду даної справи, судом встановлено, що за життя ОСОБА_4 мав тяжку хворобу. Однак, до своєї госпіталізації в лікарню та хірургічної операції - не перебував у безпорадному стані, не був лежачим хворим, самостійно пересувався, що підтвердили як позивачка так і відповідач, а також допитані в судовому засіданні свідки, з показань яких випливає, що допомогу хворому у відвідуванні ним туалету, вони надавали йому за кілька днів до смерті, а наявність в матеріалах справи медичної документації підтверджує наявність у хврого ОСОБА_4 тяжкої хвороби і не свідчить про безпорадний стан спадкодавця.

Оскільки сукупність обставин відповідно до частини п?ятої статті 1224 ЦК України, а саме: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи, позивачкою ОСОБА_1 недоведена в судових засіданнях, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо усунення відповідача від права на спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Надаючи оцінку вказаним доказам суд констатує, що зазначені обставини самі по собі не свідчать про вчинення відповідачем умисних, або протиправних дій чи бездіяльності, спрямованих на ухилення ОСОБА_2 від обов?язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцеві. В свою чергу, відповідач усвідомлюючи свої обов?язки сина по відношенню до хворого батька, виконував їх за наявними можливостями та обсязі.

Досліджені судом докази в їх сукупності є підставою для висновку, що позивач ОСОБА_1 не надала належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які б безспірно свідчили про потребу спадкодавця ОСОБА_4 у допомозі та догляді саме відповідача ОСОБА_2 , навмисного ухилення ним від виконання обов`язку щодо надання спадкодавцю допомоги.

Зазначене свідчить про відсутність правових умов (підстав), передбачених ч. 5 ст. 1224 ЦК, які надавали б право суду усунути ОСОБА_2 від спадкування після смерті батька, беручи до уваги, що відповідно до довідки № 522 від 27.07.2020 р. виданої Дальницькою сільською радою, в спадковому жилому будинку за адресою : АДРЕСА_1 були зареєстровані всі спадкоємці, а саме: донька ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 (відповідач) та ОСОБА_1 (позивачка), а також невістка ОСОБА_19 та онуки - ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 (а.с. 94).

Також, Дальницькою с/радою також надана довідка № 225 від 14.04.2020р. про те, що ОСОБА_1 проживала та вела спільне господарство з батьком ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , здійснила поховання за свої кошти в с.Грибівка (а.с. 29).

Згідно ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Добросовісність (пункт 6 ст. 3 ЦК України - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Така правова позиція сформульована у постанові КЦС ВС від 07.10.2020 у справі № 450/2286/16-ц.

Отже, позивачка при розгляді цивільної справи № 509/5783/20, залучена в якості заінтересованої особи за заявою ОСОБА_2 про встановлення юридичного факту родинних відносин з батьком - висловила згоду з заявою брата ОСОБА_2 про що вказано у рішенні суду від 05.02.2021 р., чим безпосередньо визначилась з тим, що не оспорює право відповідача ОСОБА_2 (свого брата і відповідача у даному провадженні) на його вступ до спадщини після смерті їхнього батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Крім того, в подальшому, достеменно знаючи про те, що відповідач отримав свідоцтва про право на спадщину на 1/4 частину вищевказаного спадкового майна, останній уклав договір оренди земельної ділянки з СТОВ «Маяк», тим самим розпорядившись спадковою землею на власний розсуд, як і сама позивачка, отримуючи орендну плату. Тобто, своєю поведінкою дала зрозуміти братові ОСОБА_2 , що згодна з його реалізованим правом на спадщину (а.с. 140-144).

Тому, подача в останній день перед закінченням 3-річного строку з дня смерті спадкодавця позову ОСОБА_1 , на думку суду, свідчить про недобросовісну поведінку позивачки, яка суперечить її попередній поведінці, а тому повинна призводити до припинення зазначеного права.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунт овувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).

Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені врішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов?язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Таке рішення суду буде відповідати вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме ст. 6 (право на справедливий суд), ст. 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту відповідача від неправомірних вимог позивача), ст. 17 (заборона зловживання правами передбаченими цією Конвенцією), ст. 1 Протоколу № 1 (захист власності, право мирно володіти своїм майном).

Таким чином, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення від права на спадкування суд відмовляє. Вимоги про визнання права власності на 1/4 частину спадкового майна, а саме жилий будинок, земельну ділянку та грошові кошти, як похідні від вищезазначеної вимоги, також не підлягають задоволенню з підстав, описаних вище.

Вимоги щодо визнання недійсними свідоцтв про вступ у спадщину за законом від 12.11.2020р. за № 2425, 2427, 2429 не підлягають задоволенню з огляду на те, що вказані свідоцтва про право на спадщину за законом були видані безпосередньо позивачці ОСОБА_1 , чиї права та інтереси не порушені видачею вказанх свідоцтв про право на спадщину за законом.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат суд керувався наступним.

За змістом ч.ч. 1,2 ст. 15 ЦПК України - учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Представництво у суді як вид правничої допомоги - здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога).

У відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті першій Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об?єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

За приписами частини 3 статті 27 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу, врегульовано Главою 63 Цивільного кодексу України.

Зокрема, стаття 903 ЦК України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Частинами 1,3 статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов?язаних з розглядом справи, до яких належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно із ст. 137 ЦПК України витрати, пов?язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат : 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги і встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (а.с. 111).

Витрати на правову допомогу відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України - належать до судових витрат.

Відповідно до ч. 1 і 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати пов?язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.

Враховуючи, що у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено, тому підстави для покладення судових витрат на відповідача відсутні. В свою чергу, є підстави для покладення на позивача судових витрат на правову допомогу в сумі 5000 грн. з огляду на підтвердження вказаних витрат договором про надання правової допомоги № 10 від 12.04.2023 р., укладеного між адвокатом Коновою Л.М. та клієнтом ОСОБА_2 , Актом виконаних робіт від 24.05.2024 р. за вказаним договором із вказанням суми адвокатських послуг в сумі 5000 грн., квитанцією на вказану суму від 06.03.2024 р., сплачених клієнтом ОСОБА_2 та розрахунком суми адвокатського гонорару із зазначенням обсягу і часу робіт за договором (а.с. 234-238).

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,137,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 15,328,12-128,1220,1223,1224,1235,1258,1261,1268,1270 ЦК України, Постановою Пленуму ВСУ № 7 від 30.05.2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування», практикою ВС, ЄКПЛ, рішеннями ЄСПЛ, суд, -

ВИРІШИВ:

1.В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю 3-ої особи без самостійних вимог на предмет спору приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Наталії Федорівни про усунення від права спадкування за законом, визнання недійсним свідоцтва на спадщину за законом та визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом - відмовити ;

2.Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_6 ) судові витрати по справі, які складаються з витрат на правову допомогу в сумі 5000 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення

Повний текст судового рішення складено та підписано 18.06.2024 р.

Суддя Гандзій Д.М.