Постанова

від 07.12.2007 по справі 4/396 (5/152)

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

4/396 (5/152)

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Кіровоградської області

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

          "07" грудня 2007 р.       Справа №  4/396 (5/152)

Господарський суд Кіровоградської області в складі судді Хилька Ю.І. за участю секретаря  Волоткевича  А.В. розглянув справу № 4/396 (5/152)

за позовом: Кіровоградського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів, м. Кіровоград  

до відповідача:    Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма  «Лісова»  с. Лозуватка  Компаніївського району  Кіровоградської  області           

про стягнення 10177 грн. 32 коп.  

                                         Представники:

від позивача - Поліщук О.М., довіреність № 04-04/21 від 11.01.07;

від відповідача – участі не брали. Про час та місце  розгляду справи  відповідач належним чином повідомлений у  відповідності до вимог Інструкції з діловодства в господарських судах України (вих. №31681  від  14.11.2007 року0  Рекомендовані  поштові відправлення про час та місце розгляду  справи направлялись  та отримані  відповідачем  №2264843 16.10.2007 року та  №2375475  20.11.2007 року, однак  відповідач не виконав   викладені в  ухвалах суду вимоги про  надання до суду матеріалів  та невиявив  бажання  реалізувати своє  процесуальне право на участь в судовому засіданні.  Господарським судом приймається до уваги, що    передбачений  ст.122 Кодексу адміністративного  судочинства України    розумний  строк  розгляду  адміністративної справи  ( 2  місяці)  закінчується  і  його продовження не передбачено законом, тому  вважає за можливе  провести розгляд  справи за наявними у справі матеріалами.

час  прийняття постанови:   14:50

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представника  позивача, який  підтримав позов  у повному  обсязі,  факти та  відповідні  їм   правовідносини  між сторонами  спору,  господарський суд,-

                                       ВСТАНОВИВ :

Позивач  звернувся 06.07.2005 року до господарського суду Кіровоградської області з позовом  про стягнення з відповідача на користь позивача санкцій за невиконання нормативів по створенню робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2004 році в сумі 10117 грн. 32 коп.

Рішенням господарського суду Кіровоградського області від 16.11.05р. у задоволенні позовних вимог повністю відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06.03.06р. рішення  господарського суду Кіровоградського області від 16.11.05р. скасовано. З відповідача на користь позивача стягнуто 10117 грн. 32 коп. штрафних санкцій за невиконання нормативу по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2004 році, 101 грн. 17 коп. державного мита та 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

20.03.06р. на виконання вказаної постанови видано відповідні накази.

Постановою Вищого господарського суду України від 25.09.07р. касаційну скаргу задоволено частково, рішення господарського суду Кіровоградського області від 16.11.05р. та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06.03.06р. скасовано. Справу передано до господарського суду Кіровоградської області для розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Резолюцією голови господарського суду Кіровоградської області справу передано на розгляд судді Хилько Ю.І.

Ухвалою господарського суду  від 11.10.2007 року дану справу прийнято суддею до свого провадження та застосовано при   вирішенні даного спору норми Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглядом  в порядку  адміністративного судочинства   встановлено наступне.  Позивач наполягає  на  тому, що згідно зі звіту „Про зайнятість та  працевлаштування інвалідів”, наданого відповідачем до відділення  Фонду, на підприємстві відповідача повинно працювати 5 інвалідів, а працювало лише 2 інваліди.

Таким чином, на думку позивача, відповідачем не створено 3 робочі місця для працевлаштування  інвалідів і виходячи з середньорічної заробітної плати в розмірі   3392 грн. 44 коп.,  сума штрафних санкцій складає:  10117 грн. 32 коп.

Письмовий   відзив  на  позовні вимоги при розгляді  адміністративної справи  відповідач  суду   не   надав.

Дослідивши  письмові  докази  по справі,  проаналізувавши   нормативні   документи, які  регулюють   спірні  правовідносини,    доводи  позивача  щодо обґрунтування  своєї позиції суд вважає, що  позовні вимоги  підлягають  задоволенню повністю  з наступних підстав:

Як  обґрунтовано  посилається  позивач  в заявленому  позові,  статтями 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів"  із змінами, внесеними Законом України № 2606-111 від 05.07.2001року «Про внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», який вступив в дію 01.08.2001(в редакції що діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що для підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює 25 чоловік – у кількості одного робочого місця.

Відповідно до статті 20 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від  05.07.2001 року , підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Порядок сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів  затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року № 1767 (далі - Порядок).

Відповідно до пунктів 2-5 вищезазначеного Порядку, підприємства, на яких працює 15 і більше чоловік, реєструються у відділеннях Фонду за своїм місцезнаходженням і щороку, не пізніше 1 лютого подають до відділень звіт про зайнятість  та працевлаштування інвалідів за формою, що затверджується Держкомстатом.

Підприємства, де кількість працюючих інвалідів менша від установленого нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в  Україні” сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції самостійно,  15 квітня року, що настає за звітним. Суми штрафних санкцій перераховуються підприємствами в дохід державного бюджету на рахунки органів Державного казначейства , відкриті в установах Національного банку чи в установах комерційних банків.

Суми штрафних санкцій визначаються у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Таким чином відповідач повинен був перерахувати штрафні санкції за 2004  рік у розмірі  10117 грн. 32 коп.   самостійно до  15.04.2005 року  згідно до звіту про зайнятість та  працевлаштування інвалідів  за 2003 рік.

Відповідач своєчасно подав звіт, але самостійно не сплатив адміністративно-господарські санкції в указаний термін, тому станом на 06.07.2005 року за ним нараховується заборгованість по сплаті адміністративно-господарських санкцій до відділення на суму 10117 грн. 32 коп.

Натомість, як вбачається із Звіту  про зайнятість і  працевлаштування інвалідів за 2004 рік  відповідач зазначив кількість інвалідів-штатних працівників, які  повинні працювати на робочих місцях створених  відповідно до вимог ст.19 Закону України “Про основи соціальної  захищеності інвалідів в Україні” в кількості 5 особи та визнав, що на  підприємстві  працювали  лише 2 особи, яким  відповідно до законодавства встановлена інвалідність і самостійно обрахував суму адміністративно- господарських санкцій (а.с.6).

Фактично вказаний звіт судом розцінюється як узгоджене відповідачем зобов'язання перед позивачем про необхідність оплати штрафних санкцій за нестворені 3 робочі місця в 2004 році виходячи з середньооблікової кількості штатних працівників.

Будь-яких доказів про вжиття заходів для створення робочих місць  для 3-х осіб, яким згідно законодавства встановлена інвалідність та її працевлаштування відповідач суду не надав.

Позивачем правильно проведено розрахунок заборгованості відповідача за не створені робочі місця для працевлаштування інвалідів в 2004 році на суму 10117 грн. 32 коп.

Висновок про правомірність вимог позивача суд також робить на підставі системного аналізу отриманих доказів по справі. Так судом встановлено, що відповідно до середньо облікової чисельності штатних працівників ( 119 осіб) відповідач у 2004 році мав створити 5 робочих  місць для працевлаштування інвалідів, а фактично створив тільки 2 робочі місця.

За приписом  ст. 218 Господарського  кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене  ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Враховуючи, що  відповідачем не  надано доказів вжиття  ним вичерпних  заходів для недопущення правопорушення та не спростовано надані позивачем докази про наявність правопорушення, господарський суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають до повного задоволення.

Виходячи з припису пункту першого Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (далі Положення) затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 року № 314, зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 10.01.02 року № 19, робоче місце інваліда – це окреме робоче місце, або ділянка виробничої площі на підприємстві, в установі та організації, не залежно від форм власності та господарювання, де створенні необхідні умови для праці інваліда. Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (п. 3). Підприємства  повинні розробляти заходи щодо створення робочих місць для інвалідів і включати їх до колективного договору ( п.5). Таким чином, створеним робочим місцем є те, яке введено в дію шляхом працевлаштування інваліда. Закон зобов'язує відповідача відповідно до встановленого нормативу, створити робочі місця для праці інвалідів, зазначити їх у колективному договорі і інформувати центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення, та відділення Фонду соціального захисту інвалідів. Відповідач не створив робочі місця для інвалідів і повинен нести відповідальність за ст. 20 Закону.

За ст. 19 Закону керівники підприємств, установ і організацій, не залежно від форм власності і господарювання у разі не забезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку. А в разі коли кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, то відповідальність покладається на підприємства у вигляді щорічної сплати штрафних санкцій, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на підприємстві за кожне робоче місце не зайняте інвалідом.

Крім того, при вирішенні спору  господарським судом враховується, що  обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов'язок покладено на органи працевлаштування, перелічені в ч. 1 ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Однак, господарським судом  достовірно встановлено, що  протягом 2004 року відповідачем не створено 3 робочі місця  для працевлаштування  інвалідів та не було фактично введено  ці  робочі місця шляхом працевлаштування інвалідів, не подано відповідачем доказів  про внесення  змін до штатного розкладу підприємства, не було створено (пристосовано) робоче місце робітника для осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Такий висновок господарський суд зробив також на підставі системного аналізу нормативних актів, що регулюють спірні правовідносини, а саме:

Як встановлено ст.21 Конституції України, усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах.

Статтею 43 Конституції України закріплено право кожного громадянина на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно ст.1 Закону України “Про основи соціальної захище ності інвалідів в Україні” інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Держава гарантує і забезпечує інвалідам рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.

Діючим законодавством встановлюється обов'язковий для підприємств норматив робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування інвалідів, а також передбачається сплата підприємствами штрафних санкцій у разі порушення встановлених нормативів щодо створення (забезпечення) робочих місць для інвалідів.

Таким чином, кожне підприємство (об'єднання), установа чи організація зобов'язано створити (забезпечити, пристосувати) відповідно до нормативу робочі місця для можливого працевлаштування інвалідів.

Як визначено п.1 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 травня 1995 року № 314, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда.

Робоче місце інваліда, у відповідності з п.3 Положення, вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

Відповідно до п.5 Положення, підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Пунктом 14 Положення встановлено, що підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1 лютого року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; визначають види виробництв, цехи та дільниці, де доцільно використовувати працю інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів; створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечують соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; запроваджують у разі потреби посади інструкторів-перекладачів для роботи з глухими працівниками; розробляють і затверджують інструкцію про робоче місце інваліда.

Відповідачем у 2004 році робочі місця для інвалідів відповідно до встановленого нормативу у кількості 5 одиниць –3 одиниць  робочих місць створені не були (а.с. 6), підприємством не виконувались вимоги п.п. 5, 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів відносно проведення заходів по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів та повідомлення органів державної служби зайнятості та соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Положення Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” не встановлюють обов'язку підприємства щодо підбору та працевлаштуванню інвалідів з метою заповнення вакансій, оскільки даний обов'язок покладається на органи працевлаштування, перелічені в ст.18 Закону. Проте, підприємство зобов'язано створити (пристосувати) робочі місця для забезпечення працевлаштування інвалідів і повідомити зазначені органи про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Відповідачем не надано доказів створення робочих місць для працевлаштування інвалідів в кількості відповідно до встановленого нормативу, подання звітів про наявність вільних робочих місць та потребу в працівниках-інвалідах, проведення атестацій робочих місць, розробки і затвердження інструкцій про робоче місце інваліда, інформування центрів зайнятості, місцевих органів соціального захисту населення, відділення Фонду соціального захисту інвалідів або громадських організацій інвалідів про можливість працевлаштування інвалідів, звернення до органів соціального захисту і громадських організацій інвалідів з пропозиціями щодо влаштування робочих місць для інвалідів з переліком видів виробництв, цехів, дільниць чи посад, на яких можливо використання праці інвалідів.

Надані суду при попередньому розгляді справи посадові інструкції не свідчать про створення робочих місць для інвалідів, а повідомлення Компаніївського районного центру  зайнятості (а.с.47) надано у справу без доказів його направлення та  його отримання не підтверджено отримувачем, оскільки згідно до інформації  №758  від  03.12.2007 року Компаніївського районного центру зайнятості відповідач протягом  2004 року звіти форми №3-ПН про наявність вакансій  для інвалідів до центру зайнятості не здавав, а лист №164 від  19.11.2003 року  від АФ «Лісова» до районного центру зайнятості взагалі не надходив.  Отже, господарський  суд  вважає повністю доведеною вину  відповідача в скоєному правопорушенні, оскільки він не створив робочі місця для інвалідів, а значить порушив вимоги Закону  України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.

Фонд соціального  захисту  інвалідів відповідно до покладених  чинним законодавством України на нього завдань  здійснює  контроль  за   виконанням суб'єктами  господарювання  чотирьохвідсоткового  нормативу  робочих   місць, призначених   для   працевлаштування  інвалідів,  в  тому  числі  шляхом стягнення  в  судовому порядку  адміністративно-господарських санкцій за невиконання  ними  такого  нормативу  в розмірі середньорічної заробітної плати працівника за  кожне незайняте робоче місце  інвалідам  згідно ст. ст. 19, 20  Закону  України  "Про  основи  соціальної  захищеності інвалідів в Україні", тобто  є суб'єктом  владних повноважень.

Враховуючи  правовий статус  Фонду соціального захисту  інвалідів ,  господарський  суд прийшов до переконання про необхідність розглянути  спір  по суті в порядку  Кодексу адміністративного судочинства України .  Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні  ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Визначення поняття "справа адміністративної юрисдикції" наведено у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства,  в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Тобто справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у  яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого  (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України - це  органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства.

Відтак необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватися відповідним суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Визначившись з  питанням щодо правовідносинами між учасниками спору  та про віднесення  їх до таких, які  підлягають до розгляду за правилами Кодексу  адміністративного судочинства України, провівши  розгляд адміністративної справи за правилами  Кодексу  адміністративного судочинства України, господарський  суд враховує особливість вказаного Кодексу стосовно презумпції винності суб'єкта владних повноважень та приписи ст. 71 КАС України про обов'язок  доказування кожною стороною обставин на яких ґрунтуються  їх вимоги та  заперечення і приходить до переконання, що позивачем  надано безспірні докази про наявність правопорушення  з боку відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.94,160, 162,163,167, 186, п.6 Прикінцевих та  перехідних  положень Кодексу адміністративного судочинства України, господарський суд –

                                          П О С Т А Н О В И В :

Адміністративний  позов  задовольнити  повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма  «Лісова»  с.Лозуватка  Компаніївського району Кіровоградської  області  р/р 26002301332287, МФО 323301, код 30798320  заборгованість  по сплаті адміністративно- господарських санкцій в розмірі  10117 грн. 32 коп.  за невиконання нормативу по працевлаштуванню інвалідів  в 2004 році, на користь Кіровоградського обласного відділення Фонду  соціального захисту  інвалідів м.Кіровоград  вул. 50 років  Жовтня 7а  р/р 31215230700002 УДК в м.Кіровограді Головне Управління Державного Казначейства в Кіровоградській області МФО 823016 код 24145329.

Сторони мають право оскаржити   в  апеляційному  порядку постанову в порядку і строки  відповідно до ст.   186 Кодексу адміністративного судочинства  України. Про  апеляційне  оскарження рішення суду першої  інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної  інстанції викладаються в апеляційній скарзі. Заява про апеляційне оскарження та  апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Заява  про  апеляційне оскарження   постанови суду першої інстанції  подається  протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному  обсязі відповідно до статті 160 цього Кодекс - з дня  складення в повному обсязі.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти  днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути  подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження,   якщо скарга  подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення  строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за  заявою особи, яка  їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова суду  першої інстанції набирає законної сили  після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили.

Постанова виготовлена в повному обсязі  07 грудня  2007 року.  

Суддя

  Ю. І. Хилько