Постанова

від 14.06.2024 по справі 921/290/23

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" червня 2024 р. Справа №921/290/23

м. Львів

Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

Якімець Г.Г.,

секретар судового засідання Гавриляк І.В.

явка представників сторін:

від позивача Кожевнікова О.В.

від відповідача Гулкевич С.Б., Голик Л.Р.

розглянув апеляційну скаргу Тернопільської міської ради за № 10/01 від 16.01.2024

на рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.12.2023 суддя: Андрусик Н.О., м. Тернопіль, повний текст рішення складено 29.12.2023

за позовом Управління Тернопільської Єпархії Української Православної церкви, м. Тернопіль

до відповідача Тернопільської міської ради, м. Тернопіль

про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування про припинення права постійного користування,

В С Т А Н О В И В:

короткий зміст позовних вимог

26.04.2023 Управління Тернопільської Єпархії Української Православної церкви (далі Управління) звернулось до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Тернопільської міської ради про визнання недійсним рішення позачергової двадцять четвертої сесії Тернопільської міської ради №8/п24/02 від 17.04.2023, за змістом якого вирішено припинити право постійного користування позивачу земельною ділянкою площею 0,5484 га (кадастровий номер 6110100000:06:002:0018) для будівництва та обслуговування будівель, громадських та релігійних організацій за адресою: вул. Євгена Коновальця, 1.

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Тернопільської міської ради за № 5/26/43 від 30.04.2009 надано позивачу земельну ділянку за адресою вул. Євгена Коновальця, 1, місто Тернопіль, площею 0,5484 га (кадастровий номер 6110100000:06:002:0018) для обслуговування церкви.

Позивач зазначає, що користується земельною ділянкою у спосіб і порядок визначений чинним законодавством, волевиявлення щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою не висловлював, а тому вважає що при прийнятті спірного рішення органом місцевого самоврядування неправильно застосовано ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Підставою для визнання недійсним спірного рішення вважає невідповідність його вимогам законодавства та визначеній компетенції органу, який видав цей акт, і водночас порушення в зв`язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваний законом інтересів позивача.

Вважає, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

Правовими підставами позову зазначає ст. ст. 19, 144 Конституції України, ст. ст. 23, 141, 143, 149, 152, 155, 161 ЗК України, ст. ст. 25, 26, 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 22.12.2023 позов задоволено.

Визнано недійсним рішення позачергової двадцять четвертої сесії Тернопільської міської ради №8/п24/02 від 17.04.2023 «Про припинення Управлінню Тернопільської єпархії Української Православної церкви права постійного користування земельною ділянкою за адресою вул. Євгена Коновальця, 1», з підстав того, що позивачем не вчинялися дії щодо добровільної відмови останнього від його права на землю, а доказів наявності інших підстав, визначених ст.141 ЗК України, відповідачем не надано.

Стягнуто з Тернопільської міської ради на користь Управління Тернопільської Єпархії Української Православної церкви 2684,00 грн. в повернення сплаченого судового збору.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі відповідач (Тернопільська міська рада) просить рішення місцевого господарського суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, в зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник зазначає, що:

-позивач не є релігійною організацією України, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до ст. 92 ЗК України він не є особою, яка має правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності та належить до Української Православної Церкви;

-рішення Тернопільської міської ради за № 5/26/43 від 30.04.2009, яким було надано позивачу спірну земельну ділянку, релігійною громадою не виконано, оскільки землекористувач не оформив у встановленому законом порядку право постійного користування землею. Окрім того, акт постійного користування спірною земельною ділянкою у позивача відсутній;

-зазначає, що рішення Тернопільської міської ради за № 5/26/43 від 30.04.2009, яким було надано позивачу спірну земельну ділянку, вичерпало свою дію, оскільки відсутній факт його виконання, а тому спірне рішення органу місцевого самоврядування прийнято правомірно. При цьому посилається на правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 14.01.2020 в справі № 910/15058/18.

Узагальнені заперечення позивача

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, за змістом якого заперечує доводи апеляційної скарги, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення місцевого господарського суду залишити без змін.

В обґрунтування доводів відзиву на апеляційну скаргу посилається на те, що з матеріалів справи не вбачається наявності передбачених ст. 141 ЗК України підстав для припинення відповідачем права постійного користування земельною ділянкою.

При цьому вважає, що вирішення питання щодо примусового припинення права постійного користування позивача на спірну земельну ділянку, в силу імперативних положень ст. 143 Земельного кодексу України, може бути здійснене органом місцевого самоврядування виключно в судовому порядку.

У судовому засіданні 22.05.2024 представники апелянта (відповідача) підтримали доводи апеляційної скарги з підстав викладених в ній, просили апеляційну скаргу задоволити, рішення місцевого господарського суду скасувати та відмовити в задоволенні позовних вимог.

Представник позивача заперечив проти доводів апеляційної скарги з підстав викладених у відзиві, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення місцевого господарського суду без змін.

Згідно з ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача та представників відповідача, дослідивши доводи і заперечення, наведені в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини

16.05.1991 рішенням єпархіальних зборів Тернопільської єпархії ухвалено статут Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви (т. 1 а.с. 197-206).

21.07.1991 статут Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви затверджений Митрополитом Київським і всієї України.

12.08.1991 статут Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви зареєстровано відповідно до постанови Ради в справах релігій при Кабінеті Міністрів УРСР, протокол № 7.

За змістом статуту Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви Тернопільська єпархія (місцева церква) є структурним підрозділом Української Православної Церкви (УПЦ) та підзвітним Священному Синоду УПЦ (п. 1 статуту).

Відповідно до п. 5 статуту єпархія здійснює свою діяльність при дотриманні діючого законодавства, статуту Української Православної Церкви, а також цього статуту.

У своїй внутрішній діяльності єпархія керується канонами Православної Церкви, Статутом про управління Української Православної Церкви, постановами Собору Української Православної Церкви, Собору єпископів та Священного Синоду УПЦ, Помісного та Архієрейського соборів (п. 6 статуту).

За змістом п. 8 статуту єпархія - це єдине регіональне релігійне об`єднання /організація/, яке входить до релігійного об`єднання Української Православної Церкви як її структурний підрозділ та одночасно включає в себе ієрархічно підлеглі структурні підрозділи, в тому числі парафії, об`єднані у благочиння, монастирі, братства, місії, представництва, органи адміністративно-господарського управління, навчально-виховні підрозділи та інші єпархіальні заклади, необхідні для виконання цілей та завдань єпархії та Української Православної Церкви, і знаходяться на її території.

Єпархіальний архієрей обирається Священним Синодом та призначається Указом Митрополита Київського і всієї України. Вищими органами управління єпархії є єпархіальні збори та єпархіальна рада, очолювані єпархіальним архієреєм (п. 9 статуту).

Згідно з п. 12 статуту єпархіальна рада є органом єпархіального управління.

Відповідно до довідки за № 183 від 20.03.2001 виданої Державною податковою службою у м. Тернополі, Єпархія Української Православної Церкви м. Тернопіль, як платник податків взята на облік платника податків (т. 1 а.с. 195).

Також, відповідно до довідки за № 22-3 від 05.10.1998 Тернопільського обласного управління статистики, вбачається, що Тернопільська Єпархія Української Православної Церкви включена до єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (т. 1 а.с. 193-194) за ідентифікаційним кодом юридичної особи 14052348, за організаційно-правовою формою релігійна організація та за формою власності колективна власність.

Отже, з цих підстав апеляційний суд встановив, що Єпархія Української Православної Церкви є юридичною особою, за організаційно-правовою формою господарювання релігійною організацією, за формою власності колективна.

Апеляційним судом встановлено, що у 2004 році СМП «Геодезія» розробило для Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди на земельну ділянку (т. 1 а.с. 169-223).

Також судом встановлено, що рішенням Тернопільської міської ради за № 5/26/43 від 30.04.2009 «Про надання в постійне користування земельної ділянки площею 0,54 га для обслуговування церкви за адресою вул. Коновальця, 1» (т. 1 а.с. 18) зокрема, (1) затверджено громаді Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою площею 0,5484 га, яка відноситься до земель житлової та громадської забудови, за адресою вул. Коновальця, 1, а також (2) надано громаді Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви в постійне користування земельну ділянку площею 0,5484 га для обслуговування церкви, за адресою вул. Коновальця, 1.

Як визначено ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:

1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження;

2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об`єднання;

3) майновий стан релігійної організації;

4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;

5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;

6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації.

Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Випадки припинення діяльності релігійної організації у судовому порядку врегульовані ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», серед яких невідповідність статуту вимогам ст.12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» не вимагає застосування судових процедур і в той же час свідчить про тре, що статут відповідної релігійної організації не зареєстровано в установленому порядку, що свідчить про втрату правосуб`єктності у питаннях, врегульованих п. в) ч.2 ст. 92 Земельного кодексу України і є достатньою підставою для застосування п. в) ст. 141 Земельного кодексу України.

В той же час, необхідність приведення статуту у відповідність до вимог ч.7 ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» свідчить про необхідність проведення відповідної реорганізації релігійної організації в порядку, визначеному ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», чого позивачем не дотримано.

Також Апеляційним судом встановлено, що 27.07.2007 рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви прийнято статут Управління Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви (т. 1 а.с. 22-26).

15.11.2007 статут Управління Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви зареєстровано Державним комітетом України у справах національностей та релігій, відповідно до наказу за № 90 від 15.11.2007.

За змістом статуту Управління Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви, є виконавчим органом Тернопільської єпархії. Загальне керівництво та перевірка його діяльності здійснюється у відповідності зі статутом про управління Української Православної Церкви (п. 5 статуту).

Згідно з п. 6 статуту управління Тернопільської Єпархії здійснює свою діяльність, дотримуючись чинного законодавства, а також цього статуту, який визначає його правоздатність як юридичної особи.

Відповідно до п. 17 статуту управління Єпархії самостійно відповідає щодо своїх зобов`язань.

Окрім того, апеляційним судом встановлено, що номер в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви та Управління Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви є одним і тим же 14052348.

Доказів припинення чи реорганізації Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви як юридичної особи позивачем не надано, як і доказів правонаступництва прав і обов`язків Управлінням. Присвоєння одного і того ж номера в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не є беззаперечним доказом правонаступництва прав і обов`язків позивача.

Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав (т. 1 а.с. 40-49) право постійного користування спірною земельною ділянкою зареєстровано 15.01.2016 за - Управлінням Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви на підставі рішення Тернопільської міської ради за № 5/26/43 від 30.04.2009.

Проте рішенням органу місцевого самоврядування (Тернопільської міської ради від 30.04.2009 №5/26/43 «Про надання в постійне користування земельної ділянки площею 0,54га для обслуговування церкви за адресою вул. Коновальця, 1» надано громаді Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви в постійне користування для обслуговування церкви.

Рішенням Тернопільської міської ради від 17.04.2023 №8/п24/02, зокрема:

-припинено Управлінню Тернопільської Єпархії Української Православної церкви (код ЄДРПОУ 14052348), юридична адреса: м. Тернопіль, вул. Коновальця, буд.1) право постійного користування земельною ділянкою площею 0,5484 га, кадастровий номер 6110100000:06:002:0018 для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій за адресою вул. Євгена Коновальця, 1 (п. 1 рішення);

-вирішено, що рішення міської ради від 30.04.2009 №5/26/43 «Про надання в постійне користування земельної ділянки площею 0,54га для обслуговування церкви за адресою вул. Коновальця, 1» є таким, що втратило чинність (п. 2 рішення);

-віднесено земельну ділянку площею 0,5484 га, кадастровий номер 6110100000:06:002:0018, за адресою вул. Коновальця, 1 до земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам (п. 3 рішення);

-вирішено зареєструвати припинення речового права постійного користування на земельну ділянку, вказану у п. 1 даного рішення у Державному реєстрі речових прав (п. 4 рішення).

Отже, з наявних доказів апеляційний суд встановив, що рішенням Тернопільської міської ради від 30.04.2009 №5/26/43 «Про надання в постійне користування земельної ділянки площею 0,54 га для обслуговування церкви за адресою вул. Коновальця,1» в місті Тернополі надавалося громаді Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви, а не Управлінню.

Доказів, що речове право у позивача виникло на підставі рішення органу місцевого самоврядування як власника земельної ділянки чи в порядку правонаступництва, позивачем не надано.

Проте господарським судом першої інстанції не встановлено та не зазначено, чи переходило право користування земельною ділянкою від Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви однієї юридичної особи в постійне користування для обслуговування церкви до Управління як іншої юридичної особи.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності/відсутності підстав для визнання недійсним рішення Тернопільської міської ради від 17.04.2023 №8/п24/02 «Про припинення Управлінню Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви права користування земельною ділянкою за адресою вул. Євгена Коновальця, 1», речове право за якою зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на спірну земельну ділянку за Управлінням (15.01.2016).

Апеляційним судом також встановлено, що на спірній земельній ділянці знаходиться будівля церкви (нерухоме майно), державна реєстрація речового права на яке зареєстрована за Управлінням Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви 23.04.2010 на підставі рішення виконкому Тернопільської міської ради від 15.04.2010 № 630 (т. 1 а.с. 111).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у наявності у особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Тобто, обов`язковою умовою судового захисту є наявність порушених прав та охоронюваних законом інтересів безпосередньо позивача з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи наявне у позивача право або законний інтерес; якщо так,. В іншому випадку у позові слід відмовити. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18.

Проте зміст оскарженого судового рішення свідчить про те, що суд першої інстанції без встановлення всіх обставин по справі(що вище встановлені апеляційним судом, що мають значення для справи, передчасно дійшовши висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог у цій справі та не з`ясував чи обраний позивачем спосіб захисту відновить його права та інтереси у цьому спорі.

Стаття 14 ГПК України визначає принцип диспозитивності господарського судочинства та встановлює, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17 та постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).

Статтею 2 Земельного кодексу України передбачено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Як визначено ч.1 ст. 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Слід зазначити, що право постійного користування є специфічним правом на землю з обмеженим колом суб`єктів, оскільки передбачає набуття прав володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно з п. в) ч.2 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

За змістом статті 116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно до статей 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу передбачено у статті 16 Цивільного кодексу України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

За змістом пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» державній реєстрації прав підлягають у т.ч. речові права на нерухоме майно, похідні від права власності: право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки; право довірчої власності на отриманий в управління об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості; інші речові права відповідно до закону.

Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340, пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (інтересу). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки сформульовано, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-

Апеляційний господарський суд зазначає, що оспорюваним рішенням Тернопільської міської ради від 17.04.2023 за №8/п24/02, порушується право Управління Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви (позивач) як титульного володільця спірною земельною ділянкою, на якій розміщена культова споруда.

Разом з тим, апеляційний господарський суд зазначав, що задоволення позовних вимог Управління Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви щодо визнання недійсним вищезазначеного рішення органу місцевого самоврядування не забезпечить поновлення порушеного права позивача, оскільки спірна земельна ділянка надавалася громаді Тернопільській Єпархії Української Православної Церкви (рішення Тернопільської міської ради за № 5/26/43 від 30.04.2009), а не Управлінню Тернопільської Єпархії Української Православної Церкви.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 міститься правова позиція про те, що відповідно до норм статей 16 ЦК України та 20 ГК України права та законні інтереси захищаються, у тому числі, шляхом визнання наявності або відсутності прав.

За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року в справі № 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність.

Отже, визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19).

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту лишень щодо скасування рішення органу місцевого самоврядування не є ефективним, оскільки такий не забезпечить поновлення порушеного права.

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Подібний висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155).

Наведеного місцевий господарський суд не дослідив та дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

З урахуванням викладеного апеляційний господарський суд залишає без оцінки доводи апеляційної скарги, які стосуються того, що позивач не є особою, яка має правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності та належить до Української Православної Церкви, що рішення Тернопільської міської ради за № 5/26/43 від 30.04.2009, релігійною громадою не виконано та вичерпало свою дію, оскільки спосіб захисту обраний позивачем є неефективним та не призведе до відновлення прав, в разі їх порушення іншою особою і є самостійною підставою для відмови в позові.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з ст. 277 ГПК України, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права є підставами для скасування судового рішення та прийняття нового про відмову в задоволенні позовних вимог, відповідно і задоволення апеляційної скарги Тернопільської міської ради за № 10/01 від 16.01.2024.

Апеляційний суд доходить до висновку про помилковість висновків суду першої інстанції, та вважає, що доводи апеляційної скарги відповідають встановленим обставинам по справі, а тому апеляційна скарга Тернопільської міської ради за № 10/01 від 16.01.2024 підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду скасуванню, з прийняттям нового про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1-3 статті 86 ГПК України (в редакції Закону №132-IX від 20.09.2019), суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд задоволив апеляційну скаргу позивача, скасував рішення суду першої інстанції про задоволення позову та прийняв нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, то апеляційний суд дійшов до висновку про необхідність стягнення з позивача на користь відповідача на відшкодування судових витрат у вигляді судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 4 542,00 грн., який сплачений згідно платіжної інструкції за № 1911 від 27.12.2023.

Керуючись ст. ст. 129, 236, 269, 270, 275, 277, 281-284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу Тернопільської міської ради за № 10/01 від 16.01.2024 задоволити.

Рішення Господарського суду Тернопільської області від 22.12.2023 у справі № 921/290/23 скасувати.

Прийняти нове рішення.

У задоволенні позову Управління Тернопільської Єпархії Української Православної церкви до Тернопільської міської ради про визнання недійсним рішення позачергової двадцять четвертої сесії Тернопільської міської ради №8/п24/02 від 17.04.2023 «Про припинення Управлінню Тернопільської єпархії Української Православної церкви права постійного користування земельною ділянкою за адресою вул. Євгена Коновальця, 1» відмовити повністю.

Стягнути з Управління Тернопільської Єпархії Української Православної церкви (вулиця Є.Коновальця, будинок 1, місто Тернопіль, ідентифікаційний код 14052348) на користь Тернопільської міської ради (вулиця Листопадова, будинок 5, місто Тернопіль, ідентифікаційний код 34334305) у відшкодування сплаченого судового збору в розмірі 4 542,00 грн.

Місцевому господарському суду видати наказ в порядку ст. 327 ГПК України.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі ст.ст. 286-289 ГПК України.

Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Головуючий-суддя Бойко С.М.

Судді Бонк Т.Б.

Якімець Г.Г.

Повний текст постанови складено 14.06.2024