Рішення

від 20.06.2024 по справі 910/3999/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

20.06.2024Справа № 910/3999/24

Господарський суд міста Києва у складі судді Привалова А.І., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без виклику учасників справи

справу №910/3999/24

за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФУД ГУРУ УКРАЇНА"

про стягнення 29401,61 грн

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФУД ГУРУ УКРАЇНА" про стягнення 29401,61 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов`язань за Договором №397/12 на право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Києва від 18.01.2013, внаслідок чого виникла заборгованість за надані послуги в сумі 13 482,58 грн, за прострочення сплати якої додатково нараховані пеня в сумі 2362,20 грн, штраф - 2022,39 грн, 3% річних - 2275,98 грн та інфляційні втрати у розмірі 9258,46 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.03.2024 відкрито провадження у справі № 910/3999/24, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

При цьому, вказаною ухвалою встановлено відповідачу строк для подання відзиву - протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали.

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно з ч. 4 ст. 89 Цивільного кодексу України до Єдиного державного реєстру, зокрема, вносяться відомості про місцезнаходження юридичної особи.

За приписами частини 1 статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру. Невід`ємною архівною складовою частиною Єдиного державного реєстру є Реєстр документів дозвільного характеру, Єдиний реєстр громадських формувань, Реєстр громадських об`єднань та Єдиний реєстр підприємств, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство.

Так, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду про відкриття провадження у справі від 14.07.2022 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: вул. Новокостянтинівська, 22/15, м. Київ, 04080.

Втім, ухвала суду була повернута відділенням поштового зв`язку без вручення відповідачу з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

За аналізом приписів пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Відтак, день проставлення у поштовому повідомлені відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи про відсутність особи за адресою місцезнаходження вважається днем вручення відповідачу ухвали суду в силу положень п.5 ч.6 ст.242 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, Верховний Суд у постановах від 25.04.2018 у справі №800/547/17, від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 18.03.2021 у справі №911/3142/19 зазначає, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку, суду.

Отже, судом вчинені всі необхідні дії для належного повідомлення відповідача про розгляд даної справи.

При цьому, судом також враховано, що відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про арешт майна та тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальних провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення до виконання. Судові рішення також можуть публікуватися в друкованих виданнях із додержанням вимог цього Закону.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалою про відкриття провадження у справі від 08.04.2024 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

Разом з цим, у відповідності до вимог статей 165, 251 Господарського процесуального кодексу України, відповідачу був встановлений строк для подання відзиву на позовну заяву протягом 15-ти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Втім, відповідач у визначений законом строк не подав ні відзиву на позовну заяву, ні клопотання про продовження строку на його подання.

Приписами ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Приймаючи до уваги, що відповідач у встановлений строк не подав до суду відзив на позов, ані клопотання про продовження строку на його подання, а відтак, не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

УСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Засади рекламної діяльності в Україні, регулювання відносин, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами регламентовано Законом України «Про рекламу».

Згідно з визначенням термінів, наведених у статті 1 цього Закону, зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях - рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.

Частиною 1 статті 16 Закону України «Про рекламу» визначено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 року № 2067 затверджено Типові правила розміщення зовнішньої реклами, які регулюють відносини, що виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами (далі - Правила).

Згідно з пунктом 2 цих Правил місце розташування рекламного засобу - це площа зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або відведеної території на відкритій місцевості у межах населеного пункту, що надається розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним органом (особою); спеціальні конструкції - тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об`ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами; дозвіл - документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці.

Зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил. Видача (відмова у видачі, переоформлення, видача дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Справляння плати за видачу зазначених дозволів виконавчими органами сільських, селищних, міських рад забороняється (пункт 3 Правил).

Відповідно до пункту 4 Правил на територіях, будинках і спорудах зовнішня реклама розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб) з урахуванням архітектурних, функціонально-планувальних, історико-культурних чинників, типології елементів місцевого середовища та з додержанням правил благоустрою територій населених пунктів.

Суд також зазначає, що пунктом 5 Правил встановлено, що для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління (далі - робочий орган).

Згідно з пунктом 6 Правил до повноважень робочого органу, зокрема, належать повноваження щодо прийняття рішення про встановлення пріоритету заявника на місце розташування рекламного засобу, продовження строку, на який встановлено зазначений пріоритет, або про відмову в установленні такого пріоритету.

В свою чергу, відносини між виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та фізичними особами-підприємцями і юридичними особами (не залежно від форми власності та підпорядкованості), що виникають у процесі розміщення зовнішньої реклами на території м. Києва, а також порядок надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами, демонтажу врегульовано відповідно до Порядку розміщення реклами в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22 вересня 2011 року № 37/6253 (далі - Порядок), у пункті 1.7 якого визначено, що робочим органом на території м. Києва є Управління з питань реклами виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Відповідно до пункту 1.10.3 вказаного Порядку робочий орган приймає рішення про встановлення пріоритету заявника на місце розташування рекламного засобу, продовження строку, на який встановлено зазначений пріоритет, або відмову в установленні такого пріоритету.

Як установлено судом за матеріалами справи, 18.01.2013 між Комунальним підприємством виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київреклама» (підприємство за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробниче об`єднання «Воєнторг ДІ СІ» (розповсюджувач за договором, відповідач у справі) укладено Договір №397/12 на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва (далі - Договір), за умовами якого на підставі відповідного наказу дозвільного органу про встановлення пріоритету на місце(-я) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), дозволу(-ів) на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці, наданого(-их) на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Розповсюджувачеві надається право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів) (далі - РЗ), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження яким(-и) здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва (далі - Право тимчасового користування), за умов повного дотримання розповсюджувачем цього Договору та Порядку розміщення реклами в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22 вересня 2011 року №37/6253, з наступними змінами та доповненнями (далі - Порядок), а розповсюджувач зобов`язується користуватися наданим йому Правом тимчасового користування, своєчасно та згідно з умовами цього Договору перераховувати плату за Право тимчасового користування виключно на поточний рахунок Підприємства, належним чином, своєчасно та у повному обсязі виконувати свої обов`язки за цим Договором та не зловживати наданими розповсюджувачу правами (пункт 1.1 Договору).

Розділами 1-8 Договору сторони узгодили предмет договору, тлумачення умов цього договору, права та обов`язки підприємства, права та обов`язки розповсюджувача, ціна договору та плата за право тимчасового користування, відповідальність сторін, строк дії договору тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Згідно пункту 8.1 Договору цей Договір вступає в юридичну силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками та діє щодо кожного місця розміщення РЗ, протягом строку дії встановленого пріоритету та/або дозволу. Припинення пріоритету або дозволу щодо окремого місця для розміщення РЗ, у разі наявності у розповсюджувача інших діючих пріоритетів та/або дозволів, не тягне за собою припинення цього Договору в цілому.

Відповідно до пункту 8.2 Договору цей Договір припиняється внаслідок: скасування (припинення) усіх дозволів, наданих Розповсюджувачу; втрати (скасування) пріоритету на місце розміщення РЗ, у разі, якщо на інші місця пріоритет надано не було; не переоформлення дозволу у встановлених законодавством випадках та порядку; в інших випадках, передбачених цим Договором та чинним законодавством.

Згідно з визначенням термінів, наведених у розділі 3 Договору, адресні програми на пріоритет - це перелік місць для розміщення РЗ, на які за Розповсюджувачем встановлено пріоритет. Адресна програма на пріоритет має відображати перелік місць для розміщення РЗ, на які встановлено пріоритет, дату та строк дії пріоритету, відомості про плату за право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів за місяць (пункту 3.1 Договору); Адресні програми на Право тимчасового користування - це перелік місць для розміщення РЗ, на які Розповсюджувачу надано дозволи на розміщення РЗ. Адресна програма на Право тимчасового користування має відображати перелік місць для розміщення РЗ, на які Розповсюджувачу надано дозволи на розміщення РЗ, вид РЗ, дату початку та закінчення строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами, з також відомості про плату за право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів за місяць, що відповідає виду РЗ та визначається згідно відповідного розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (пункту 3.2 Договору).

Відповідно до пункту 3.6 Договору Адресні програми є невід`ємною частиною цього Договору.

Як вбачається з матеріалів справи, у відповідності до умов Договору та на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) між КП «Київреклама» та ТОВ «ФУД ГУРУ УКРАЇНА» було підписано Адресну програми, яка є невід`ємною частиною Договору, згідно якої відповідачу надано право на тимчасове користування місцем для розміщення зовнішньої реклами за адресою: Шевченківський район, вул. Михайлівська, 24-а.

Вказаний Договір та Адресна програма підписані представниками позивача та відповідача і скріплені печатками юридичних осіб.

З урахуванням вищенаведеного, проаналізувавши зміст та правову природу укладеного між сторонами Договору № 397/12 на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва від 18.01.2013, судом установлено, що спірні правовідносини сторін регулюються спеціальним законодавством в сфері рекламної діяльності в Україні, а також положеннями глав 47-51, 52-53 Цивільного кодексу України.

У свою чергу, в контексті спірних правовідносин та їх правового регулювання суд зазначає, що передача в оренду майна, яке є комунальною власністю, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання такого майна регулюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна". Особливість таких відносин полягає у відповідній процедурі передачі такого майна в оренду, характерних ознаках об`єкта оренди, проведенні обов`язкової оцінки об`єкта оренди за відповідною методикою, відповідності договору оренди в частині істотних умов (у тому числі орендної плати, встановленої за відповідною методикою) типовому договору оренди певного майна, визначенні орендаря на конкурсних засадах та інше.

Аналіз наведених норм матеріального права та умов спірного Договору, укладеного між сторонами у справі, яка розглядається, дає підстави для висновку, що відносини, які виникають з тимчасового користування місцем розташування рекламних засобів не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди комунального майна, оскільки розміщення зовнішньої реклами проводиться за окремою процедурою, відмінною від процедури передачі в оренду комунального майна, на підставі дозволів, що надаються виконавчим комітетом відповідних рад у порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України; договір на тимчасове користування такими місцями укладається без проведення конкурсів, а сам об`єкт - місця розташування рекламних засобів - площа зовнішньої поверхні будівлі або споруди, елемента вуличного обладнання тощо - не входить до переліку об`єктів оренди, визначеного у статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

При цьому суд наголошує, що відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами регулюються спеціальними нормами Закону України «Про рекламу», постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» від 29 грудня 2013 року № 2067, відтак як загальні питання правовідносин у даній справі, так і питання щодо правових наслідків порушення зобов`язання та відповідальності за його порушення унормовано загальними положеннями цивільного законодавства і не потребує субсидіарного застосування норм про оренду комунального майна в цій частині.

Згідно з пунктом 2.1 Договору наведені у цьому Договорі терміни застосовуються у значеннях, наведених в чинних редакціях Закону Украпи «Про рекламу», Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 №2067, Порядку та інших нормативно-правових актах, що регулюють відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами.

За змістом пункту 24 Правил та пункту 2.3.7 Порядку виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов`язаних з розташуванням рекламного засобу.

Згідно з пунктами 5.1.1., 5.1.2 Договору Розповсюджувач має право розміщувати зовнішню рекламу на певний строк та у певному місці, у відповідності до наданого дозволу; користуватися місцем для РЗ.

Як убачається з наявних в матеріалах справи доказів, розпорядженням виконавчого органу Київради (КМДА) №2267 від 16.12.2013 відповідачу надано дозвіл № 38727-13 на розміщення рекламного засобу у вигляді рекламної вивіски на будинку по вул. Михайлівська, 24-а у Шевченківському районі м. Києва.

Факт користування відповідачем місцем для розміщення зовнішньої реклами за адресою, визначеною в Адресній програмі, у період дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами сторонами не заперечується.

При цьому, суд зазначає, що укладення між сторонами Договору було спрямоване на отримання відповідачем права тимчасового користування місцем для розміщення зовнішньої реклами, що, у свою чергу, породжує обов`язок відповідача сплачувати плату за розміщення рекламної вивіски на будинку (будівлях), що перебуває у комунальній власності, незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Згідно з пунктом 32 Правил плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, - на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою). При цьому площа місця розташування рекламного засобу визначається як сума площі горизонтальної проекції рекламного засобу на це місце та прилеглої ділянки завширшки 0,5 метра за периметром горизонтальної проекції цього засобу. Для неназемного та недахового рекламного засобу площа місця дорівнює площі вертикальної проекції цього засобу на уявну паралельну їй площину.

Розмір плати за тимчасове користування місцем розташування рекламного засобу не може встановлюватися залежно від змісту реклами (пункт 33 Правил).

Порядок внесення плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності, визначено також у Порядку розміщення реклами в місті Києві, за змістом до пунктів 2.11.2, 2.11.3 якого встановлено, що розмір плати за право тимчасового користування місцями для розміщення РЗ та порядок її нарахування визначається виконавчим органом Київської міської ради (Київською міською державною адміністрацією). Плата зараховується до бюджету міста Києва в порядку, встановленому Київською міською радою.

Пунктом 2.11.5 Порядку передбачено, що плата щомісячно перераховується розповсюджувачем зовнішньої реклами до бюджету міста Києва згідно з умовами договору на право тимчасового користування місцем, та використовується в порядку, встановленому Київською міською радою чи уповноваженим нею органом.

Розповсюджувач зовнішньої реклами не звільняється від плати в разі відсутності РЗ на місці, щодо якого виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) прийнято рішення про надання дозволу (пункт 2.11.6 Порядку).

Плата в розмірі, встановленому пунктом 2.1.11 цього Порядку, нараховується з моменту прийняття робочим органом рішення про встановлення пріоритету (пункт 2.11.7 Порядку).

Відповідно до умов пункту 6.2. Договору зазначено, що розмір плати за право тимчасового користування місцем для розміщення об`єктів зовнішньої реклами встановлюється виконавчим органом Київської міської ради (Київською міською державною адміністрацією) та нараховується Підприємством відповідно до вимог Порядку та умов цього Договору.

Підставою для нарахування плати за Право тимчасового користування місцями та внесення розповсюджувачем відповідної плати є рішення дозвільного органу та/або виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та укладений договір на право тимчасового користування місцями (пункт 6.3 Договору).

Відповідно до Адресної програми від 31.03.2014 розмір плати за право на тимчасове користування місцем за адресою вул. Михайлівська, 24-а у Шевченківському районі для розміщення рекламної вивіски на будинку (розміром 3.000х1.200, загальною площею 3,6000 кв.м., кількість площин 1) на період з 16.12.2013 по 15.12.2018 становить 900,00 грн. за місяць.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до пункту 6.7 Договору розрахунковим періодом надання Права тимчасового користування та нарахування плати за Право тимчасового користування є календарний місяць.

Згідно з пунктом 6.8 Договору сторонами погоджено, що плата за Право тимчасового користування нараховується Підприємством щомісячно та перераховується Розповсюджувачем зовнішньої реклами не пізніше 25 числа поточного місяця, виключно на поточний рахунок Підприємства, в розмірах, зазначених Підприємством а рахунках.

Факт неотримання рахунку не звільняє Розповсюджувача зовнішньої реклами від здійснення плати за Право тимчасового користування.

Водночас пунктом 4.2.1 Договору встановлено обов`язок Підприємства формувати рахунки на оплату на Право тимчасового користування, інших платежів та компенсації витрат Підприємства на організацію та проведення демонтажу РЗ.

Доказів узгодження сторонами іншого строку та/або порядку оплати за Право тимчасового користування місцями для розміщення РЗ за Договором матеріали справи не містять.

Так, відповідно до умов пунктів 4.2.1, 6.2 Договору позивачем здійснено нарахування плати та сформовано рахунки на оплату за Право тимчасового користування місцями для розміщення РЗ за період з 11.12.2017 - 14.12.2018 на загальну суму 13 484,58 грн, копії яких наявні в матеріалах справи.

Згідно з пунктом 5.2.3 Договору Розповсюджувач зобов`язаний не пізніше 25 числа поточного місяця отримувати та сплачувати рахунки за Право тимчасового користування, у тому числі у разі встановлення пріоритету.

Проте, як зазначає позивач у позовній заяві, відповідач свої зобов`язання за Договором щодо оплати рахунків за Право тимчасового користування, виставлених за період 11.12.2017 - 14.12.2018 не виконав, у зв`язку з чим заборгованість відповідача по оплаті за право тимчасового користування місцем РЗ за вказаний період становить 13482,58 грн.

Зобов`язанням, згідно зі статті 509 Цивільного кодексу України, є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до положень частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 251 Цивільного кодексу України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

За приписами статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як зазначено позивачем у позовній заяві, відповідач свої зобов`язання щодо здійснення оплати за тимчасове користування місцем розташування рекламного засобу за період з 11.12.2017 по 14.12.2018 у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору, не виконав, в результаті чого у відповідача утворилась прострочена заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у розмірі 13484,58 грн, яку останній просив суд стягнути в поданій позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу за Договором, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсними чи розірвання Договору на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва №397/12 від 18.01.2013 та/або його окремих положень, а також припинення строків дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.

У свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи, виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.

Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів оплати рахунків за Право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача боргу за розміщення зовнішньої реклами за Договором підлягають задоволенню в заявленій позивачем сумі 13484,58 грн.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Так, за умовами пункту 7.2 Договору підприємство має право застосувати до Розповсюджувача такі штрафні санкції: за несвоєчасне або неповне внесення платежів - пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла у термін, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми; у разі не розміщення Розповсюджувачем соціальної реклами - штраф у розмірі 500 гривень за кожний день затримки розміщення соціальної реклами.

Крім пені, зазначеної у пункті 7.2 даного Договору, підприємство має право додатково нарахувати боржнику за прострочення внесення платежів за Право тимчасового користування, що складає більше 1 місяця - штраф у розмірі 15 відсотків простроченої суми (пункт 7.3 Договору).

Суд зазначає, що право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України.

Так, у пункті 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що розмір штрафних санкцій щодо окремих видів зобов`язань встановлюється законом. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Суд звертає увагу, що право учасників господарських правовідносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов`язань визначено частиною другою статті 546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За таких обставин суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 року у справі № 911/2813/17, від 22.03.2018 року у справі № 911/1351/17, від 25.05.2018 року у справі № 922/1720/17, від 02.04.2019 року у справі № 917/194/18, від 02.04.2019 року у справі № 917/194/18).

Отже, за висновками суду, норми чинного законодавства України не містять прямої заборони законодавця щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як пеня та штраф, та, відповідно, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, неустойки (пені та штрафу), передбачених пунктами 7.2 та 7.3 Договору.

Таким чином, оскільки відповідачем допущено прострочення виконання грошового зобов`язання, пов`язаного з оплатою за право тимчасового користування місцями для розміщення зовнішньої реклами, факт якого належним чином підтверджується матеріалами справи, суд приходить до висновку, що передбачений умовами Договору розмір пені узгоджується з приписами частини 6 статті 231 Господарського кодексу України та, відповідно, про правомірність застосування позивачем передбаченої пунктом 7.2 Договору штрафної санкції у вигляді пені, а також наявність правових підстав для нарахування штрафу на підставі пункту 7.3 Договору.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі № 916/190/18, постановах Верховного Суду від 05.07.2019 року у справі № 905/600/18 та від 03.10.2019 року у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язання щодо оплати за розміщення зовнішньої реклами у строк, визначений умовами Договору, позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення з відповідача на підставі пункту 7.2 Договору пеню в сумі 2362,20 грн, на підставі пункту 7.3 Договору 15% штрафу від суми невиконаного грошового зобов`язання у сумі 2022,39 грн, а також на підставі статті 625 Цивільного кодексу України 2275,98 грн. 3 % річних та 9258,46 грн. інфляційних втрат, які позивач просив стягнути з відповідача відповідно до доданих до позовної заяви розрахунків.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань, у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені, штрафу, відсотків річних та інфляційних втрат суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунків заявлених до стягнення сум або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України, якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому, перебіг часу, за який нараховуються пені, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення пені, штрафу, процентів річних та інфляційних втрат судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства та в межах визначених позивачем періодів прострочення, відповідає вимогам зазначених вище норм законодавства, умовам Договору та є арифметично вірними, тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 2362,20 грн. пені, 2022,39 грн. штрафу, 2275,98 грн. процентів річних та 9258,46 грн. інфляційних втрат підлягають задоволенню.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 129, 233, 236-240, 252 Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ФУД ГУРУ УКРАЇНА" (вул. Новокостянтинівська, 22/15, м. Київ, 04080; код ЄДРПОУ 36025454) на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" (Боричів узвіз , 8, м. Київ, 04070, код ЄДРПОУ 26199714) заборгованість у розмірі 13 482 грн 58 коп., за прострочення сплати якої додатково нараховані пеня в сумі 2362 грн 20 коп., штраф - 2022 грн 39 коп., 3% річних - 2275 грн 98 коп., інфляційні втрати - 9258 грн 46 коп. та 3028,00 грн витрат по сплаті судового збору.

3. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду.

Повний текст рішення складено та підписано: 20.06.2024.

Суддя А.І. Привалов