Рішення

від 24.06.2024 по справі 380/1006/24

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 червня 2024 рокусправа № 380/1006/24

Львівський окружний адміністративний суд в складі судді Желік О.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Інформаційного центру «Львів» Управління інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 Р) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Інформаційного центру «Львів» Управління інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 Р) із вимогами:

- визнати протиправною бездіяльність Інформаційного центру «Львів» Управління інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 Р) щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 01.09.2021 по 28.02.2022 (включно);

- зобов`язати Інформаційний центр «Львів» Управління інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 Р) нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за час затримки виплати при звільненні з 01.09.2021 по 28.02.2022 (включно).

Позов обґрунтований тим, що відповідач не розрахувався у повному розмірі із позивачем під час звільнення, що змусило його звернутися до суду з позовом. Вказує, що на виконання рішення суду відповідач нарахував позивачеві на картковий рахунок кошти, а отже відбувся остаточний розрахунок по належним йому виплатам, відтак існувала затримка в розрахунку у зв`язку із звільненням. Вважає, що у позивача виникло право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Просить суд задовольнити позов.

Ухвалою судді від 22.01.2024 в справі відкрито провадження в порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за наявними у справі матеріалами.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач проти позову заперечує повністю. В обґрунтування своєї позиції відповідач зазначає, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні. Просить суд відмовити в задоволенні позову.

Розглянувши позов, подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.

Наказом начальника Інформаційного центру «Львів» Управління інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України від 31.08.2021 №37Р-ОС ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів грошового забезпечення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 05.06.2023 у справі №420/14537/22 зобов`язано Інформаційний центр «Львів» Управління інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 Р) здійснити перерахунок та виплату позивачу з 01.01.2020 та з 01.01.2021 посадового окладу та окладу за військовим званням, а також інших похідних видів грошового забезпечення, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 та 01.01.2021 відповідно, з урахуванням виплачених сум.

На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05.06.2023 у справі №420/14537/22 відповідач здійснив 21.12.2023 виплату позивачу коштів у розмірі 85182,84 грн.

Позивач вважаючи, що відповідач протиправно несвоєчасно провів розрахунок при звільненні, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Вирішуючи спір суд керується таким.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначаються Законом України № 2011-ХІІ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 (далі Закон № 2011-ХІІ).

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16.

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13 травня 2020 року (справа №810/451/17 Провадження № 11-1210апп19) зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Відповідно до приписів ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), в редакції на час виникнення правовідносин, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Суд звертає увагу, що остаточний розрахунок з позивачем відповідач провів після внесених змін 19.07.2022 у частині 1 статті 117 КЗпП України.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, індексації грошового забезпечення чи проіндексованої вихідної допомоги) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Державній прикордонній службі України.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ тлумачить поняття якість закону так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах C.G. та інші проти Болгарії (C. G. аnd Others v. Bulgaria) від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, Олександр Волков проти України від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах Кантоні проти Франції (Cantoni v. France) від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, Вєренцов проти України від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).

Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України, а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.

Як свідчить зміст рішення у справі Меньшакова проти України, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні Меньшакова проти України вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі Waiteand Kennedy v. Germany, заява № 26083/94, п. 54).

Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всіх суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновок Великої Палати Верховного Суду у вказаній Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19).

З урахуванням таких висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у вказаній Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19, суд зазначає, що стаття 117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після судового рішення про присудження виплати грошової компенсації.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, статтею 117 Кодексу законів про працю України покладено обов`язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зобов`язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов`язувати відповідача провести її нарахування та виплату.

Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд і в постановах від 31 березня 2021 року у справі № 120/2617/20-а, від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20 та від 29 жовтня 2021 року у справі № 380/5499/20.

З огляду на матеріали справи позивача виключено із списків особового складу частини 31.08.2021, тоді як фактичний розрахунок щодо сум грошового забезпечення проведено лише 21.12.2023, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами.

У контексті зазначеного, суд констатує, що оскільки відповідачем не проведено з позивачем під час його звільнення остаточного розрахунку, позивач має право на отримання грошової компенсації за весь час затримки розрахунку.

Визначаючись щодо суми стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного розрахунку у розмірі, суд враховує наступне.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (далі Порядок №100), відповідно до пункту 2 якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 зазначеного Порядку).

Відповідно до пункту 3 Порядку №100, при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Суд звертає увагу, що відповідно до чинної з 19.07.2022 редакції частини 1 статті 117 КЗпП України, на користь позивача підлягає стягненню середнє грошове забезпечення за шість місяців, зокрема за 181 календарний день.

Відповідно до даних при виплату грошового забезпечення, грошове забезпечення позивача за останні два календарних місяця, що передували звільненню зі служби, становило: червень 2021 року 27262,00 грн., липень 2021 року 31631,84 грн.

Число календарних днів: у червні 2021 року 30 днів; у липні 2021 року 31 день. Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 965,47 грн. ((27262,00 грн + 31631,84 грн) : (30+31)). Середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з відповідача відповідно до норм статті 117 КЗпП України становить 174750,07 грн. (965,47 * 181).

Разом з тим, надаючи правову оцінку розміру середнього заробітку, який належить виплатити позивачу за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд враховує таке.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення Цивільного кодексу України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин, а у цьому випадку спорів щодо проходження і звільнення з публічної служби.

Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Хоча законодавство не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні, у таких правовідносинах працівник має діяти добросовісно, утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб (частина друга статті 13 Цивільного кодексу України), та, не зловживаючи правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).

При розгляді даної справи суд враховує правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 24.10.2011 року у справі № 6-39цс11 та у Пленумі Верховного Суду України у Постанові від 24 грудня 1999 року № 13, а також постанову Верховного Суду від 04.04.2018 року у справі № 524/1714/16-а (К/9901/8793/18), висновки Верховного Суду України від 27.04.2016 року по справі №6-113цс16 та застосувати принцип співмірності, з урахуванням таких обставин, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати тощо.

Аналогічна позиція викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 жовтня 2019 року по справі № 806/2473/18, від 24 липня 2019 року по справі № 805/3167/18-а, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі № 662/1626/17, від 17 січня 2019 року по справі № 2-1579/11.

Суд вважає правильним застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.

Зокрема, істотність частки виплаченої суми в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 85182,84 грн./ 174750,07 грн. (виплачена сума грошового забезпечення/середній заробіток за час затримки розрахунку) = 0,48.

Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 965,47 грн. (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,48 х 181 (днів затримки розрахунку) = 83880,03 гривень.

Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, а також з врахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача, середній заробіток за час затримки розрахунку позивача становить 83880,03 грн.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі № 806/345/16, від 18 липня 2018 року у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 року у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 року у справі №6-39цс11.

Водночас повертаючись знову ж таки до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.08.2019 у справі №761/9584/15-ц, така неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Таким чином, враховуючи конкретні обставини справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначені Великою Палатою Верховного Суду критерії, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні, суд ураховує, що позивач є менш захищеною у відношенні до відповідача стороною відносин публічної служби.

Водночас, у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.

Беручи до уваги наведе, слід зазначити, що відносини публічної служби, як різновид трудових відносин, повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати (часто неодноразово) із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов`язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.

Суд звертає увагу на те, що важливим критерієм для зменшення розміру середнього заробітку, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.

Так, в цьому контексті суд відзначає, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо сум грошового забезпечення. У зв`язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративної справи №420/14537/22. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов`язана із помилковим застосуванням норм законодавства.

Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Водночас, у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Суд зважає й на те, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

У подальшому, строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався.

Суд враховує, що фінансування оборонного сектору економіки є обмеженим, оскільки законами України про Державний бюджет України на відповідний рік Міністерству оборони України виділяються кошти згідно затвердженого кошторису доходів та видатків на рік.

Міністерство фінансів України щомісячно перераховує на рахунки Міністерства оборони України, які відкриті у Державній казначейській службі України, кошти за відповідними напрямками, в т.ч.: виплати грошового забезпечення та заробітної плати, тилове забезпечення, ремонт та утримання озброєння і військової техніки, підготовка військ, тощо.

Водночас виділення коштів за напрямком нарахування та виплати коштів (зокрема середньої заробітної плати за несвоєчасний розрахунок при звільненні) на виконання рішення суду відповідними кошторисами доходів та видатків не передбачено.

Відтак, суд зазначає, що заповнення відповідної фінансової прогалини буде здійснюватись за рахунок основних напрямів воєнного сектору, які, в умовах воєнного стану, потребують першочергової підтримки.

Завданням Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу, є, перш за все, справедливе вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин.

А тому, враховуючи суму простроченої заборгованості, кількість днів затримки виплати заборгованості, ймовірний розмір втрат особи та те, що виплата сум грошового забезпечення здійснювалась на виконання рішення суду, суд дійшов висновку, що належним та достатнім способом захисту порушеного права позивача буде стягнення з відповідача на його користь середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 28000,00 грн. та не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача.

Суд вказує, що зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Насамкінець суд вважає необхідним зазначити, що середній заробіток/грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні носить виключно компенсаційний характер та не є заробітною платою, право на яку позивач отримав під час проходженням військової служби.

Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити частково.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною 3 статті 139 КАС України встановлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Враховуючи те, що суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, судовий збір підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 241-246, 250, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Інформаційного центру «Львів» Управління інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 Р) щодо не проведення повного розрахунку при звільненні з ОСОБА_1 .

Стягнути з Інформаційного центру «Львів» Управління інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 Р) (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за період затримки розрахунку при звільненні в сумі 28000 (двадцять вісім тисяч) грн. 00 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Інформаційного центру «Львів» Управління інформації Адміністрації Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 Р) (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір в сумі 484 (чотириста вісімдесят чотири) грн. 48 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

СуддяЖелік О.М.