Рішення

від 26.06.2024 по справі 520/11674/24

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

26.06.2024 р. справа №520/11674/24

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом

Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРУГА ФАРМАЦІЯ ДНІПРА" простягнення штрафних санкцій,

встановив:

Позивач, Харківське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (далі за текстом - владний суб`єкт, ХОВФСЗОІ), у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про стягнення з ТОВ "ДРУГА ФАРМАЦІЯ ДНІПРА" на користь Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (майдан Свободи, буд. 5, Держпром, 1 під., 6 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14070760, отримувач: ГУК Харків обл/МТГ Харків/50070000, код: 37874947, р/р IBAN: UA658999980313171230000020649, Банк отримувача: Казначейство України) адміністративно-господарські санкції за незайняті робочі місця, призначені для працевлаштування осіб з інвалідністю та пеню у розмірі 105.319,99 грн.

Аргументуючи заявлені вимоги зазначив, що суб`єкт господарювання у спірних правовідносинах допустив порушення положень Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", працевлаштування осіб з інвалідністю не забезпечив, суму адміністративно-господарських санкцій самостійно не сплатив, а відтак спірна сума заборгованості підлягає стягненню в судовому порядку.

Відповідач, Товариство з обмеженою відповідальністю "ДРУГА ФАРМАЦІЯ ДНІПРА" (далі за текстом - ТОВ, відповідач), з поданим позовом не погодився, в обґрунтування заперечень зазначивши, що не вчиняв адміністративно-господарського правопорушення у сфері соціального захисту осіб з інвалідністю, покладені Законом України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", обов`язки виконував належно, а відтак відсутні правові підстави для покладання на суб`єкта господарювання міри юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Позивачем подано до суду відповідь на відзив, у якій зазначено, , що обов`язок самостійно розрахувати та сплатити адміністративно-господарські санкції в строк до 15 квітня року наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 Закону, покладено безпосередньо на Товариство з обмеженою відповідальністю "ДРУГА ФАРМАЦІЯ ДНІПРА " згідно із статтею 20 Закону.

Суд, вивчивши доводи усіх наявних у справі документів учасників спору, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Відповідач є роботодавцем, у якого за основним місцем роботи працює більше 25 осіб.

Протягом 2023р. відповідачем подано 9 звітів за формою 3-ПН з позначкою щодо сприяння працевлаштуванню, а саме: для осіб з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку.

По минуванню 2023р., а саме 28.02.2024, владним суб`єктом зa допомогою програмного комплексу «Реєстр роботодавців щодо виконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю» Централізованого банку даних з проблем інвалідності сформовано та підписано розрахунок адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу відповідача за рік становила 32 особи, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність, - 0 осіб; норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю (кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону) - 1 особа.

Заявник кваліфікував діяння відповідача як порушення закону і обчислив суму адміністративно-господарських санкцій за 1 штатну посаду, котра мала бути зайнята особою з інвалідністю, у розмірі - 105.267,36 грн.

Стверджуючи про вчинення відповідачем як роботодавцем правопорушення у вигляді невиконання нормативу створення робочих місць для працевлаштування осію з інвалідністю, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Так, правовідносини з приводу притягнення до відповідальності осіб, винних у непрацевлаштуванні осіб з інвалідністю, унормовані, насамперед, Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а також Господарським кодексом України.

Згідно з ч.1 ст.218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Відповідно до ч.2 ст.218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення).

Відтак, приписами ч.2 ст.218 Господарського кодексу України визначені підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

За приписами п.4 ч.3 ст.50 Закону України від 05.07.2012р. №5067-VI «Про зайнятість населення» (далі за текстом - Закон України №5067-VI) роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На подальший розвиток норм п.4 ч.3 ст.50 Закону України №5067-VI наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013р. №316 було затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", яким роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

При цьому, періодичності подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію.

Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, слід вважати, що такий роботодавець виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.05.2019 у справі № 820/1889/17, від 11.09.2020 у справі №440/2010/19 та від 03.08.2023 у справі №120/4975/22.

Наказ Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013р. №316 утратив чинність у зв`язку із прийняттям Міністерством економіки України наказу від 12.04.2022р. №827-22 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 25.05.2022р. за №565/37901), яким затверджено форму звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядок подання форми звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» (далі за текстом Порядок №827-22).

Пунктом 1.5 Порядку №872-22 визначено, що форма № 3-ПН заповнюється та подається роботодавцем до філії міжрегіонального/регіонального центру зайнятості (або до міського, районного, міськрайонного центру зайнятості - до дати припинення їхньої діяльності) (далі - центр зайнятості) незалежно від місцезнаходження роботодавця з дня виникнення в нього потреби в підборі працівників та/або з дати відкриття вакансії, але не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення нового робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Згідно з п.1.7 Порядку №872-22 актуальність зазначеної(их) у поданій формі № 3-ПН вакансії(й) уточнюється фахівцем центру зайнятості не рідше ніж двічі на місяць під час особистої зустрічі з роботодавцем, шляхом електронної комунікації, зокрема мобільним чи фіксованим зв`язком, надсилання/отримання повідомлення електронною поштою. Також таке уточнення здійснюється перед направленням зареєстрованого безробітного або особи, яка шукає роботу, до роботодавця.

Отже, нормами Порядку №872-22 також не запроваджено періодичності подачі звітності за формою №3-ПН.

Як то указано у ч.1 ст.19 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Згідно зі ст.20 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі на підприємстві, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте інвалідом.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.

На подальший розвиток положень ст.ст.19 і 20 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» постановою КМУ від 31.01.2007р. №70 у редакції постанови КМУ від 10.04.2019р. №310 були затверджені: Порядок сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю; Порядок використання суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, що надійшли до державного бюджету; Порядок контролю за виконанням нормативу робочих місць та перевірки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, щодо виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема шляхом його зарахування.

Отже, до кола обов`язків роботодавців з приводу забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю в силу приписів ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.ч.2, 3, 5 ст.19 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» прямо віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (в силу ст.21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці).

Окрім того, системний аналіз згаданих вище норм права зумовлює висновок про те, що роботодавці (тобто підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю), також зобов`язані: - виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; - надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю інформацію; - звітувати про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Законом України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», затвердженими постановою КМУ від 31.01.2007р. №70 підзаконними нормативно-правовими актами та Порядком №872-22; - у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції.

В свою чергу суд зазначає, що механізм проведення Держпраці, її територіальними органами планових та позапланових перевірок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, що використовують найману працю, в яких за основним місцем роботи працює вісім і більше осіб, щодо дотримання ними вимог статей 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" регламентовано Порядком проведення перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю, затвердженим постановою КМУ від 31.01.2007 № 70 (далі за текстом - Порядок №70).

Відповідно до п. 16 Порядку №70 у разі коли за результатами перевірки встановлено факт невиконання суб`єктом господарювання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, неподання до відділень Фонду звіту про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю, вживаються заходи щодо притягнення винних посадових осіб до адміністративної відповідальності.

Пунктом 17 вказаного Порядку №70 визначено, що у разі виявлення порушень вимог законодавства посадова особа, яка проводила перевірку, не пізніше 15 календарних днів після закінчення перевірки надсилає копію акта перевірки відділенню Фонду.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 02.06.2023 р. №553 Порядок від 31 січня 2007 року №70, яким було врегульовано питання подачі роботодавцями звіту про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю, втратив чинність.

Таким чином було припинено обов`язок подання роботодавцями до Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звіту про працевлаштування осіб з інвалідністю (форма № 10-ПОІ). Натомість, було запроваджено механізм, за яким відповідну інформацію щодо створення суб"єктами господарювання робочих місць для осіб з інвалідністю, про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю отримує від Пенсійного фонду України.

При цьому, суд зважає, що як за змістом як ст.19 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», так і ст.20 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» обов`язок із працевлаштування інвалідів був покладений законодавцем саме на роботодавців із статусом суб"єкта господарювання-юридичної особи, а тому обрахунки середньооблікової кількості штатних працівників облікового складу за рік та працевлаштованих осіб з інвалідністю належить проводити саме у межах загального штату учасника суспільних відносин - суб"єкта господарювання, а не у межах окремих структурних підрозділів названого суб"єкта права.

У постанові від 21.11.2022 по справі № 400/3957/21 Верховний Суд зазначив, що саме Держпраці та її територіальні органи уповноважені на проведення перевірок виконання суб`єктами господарювання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема, за інформацією, що надається територіальним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю від Пенсійного фонду України. За наслідками такої перевірки, у разі підтвердження невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у суб`єкта господарювання виникає обов`язок сплатити адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Після затвердження постановою Кабінету Міністрів України №466 від 05.06.2019 Порядку перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю та внесення змін до статті 19 Закону №875-ХІІ Фонд захисту прав інвалідів не має права проводити перевірки роботодавців щодо: реєстрації у Фонді; подання звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів; виконання нормативу робочих місць, оскільки таких змін у законодавстві проводити такі перевірки уповноважені саме органи Держпраці.

У вказаній постанові Верховного Суду від 21.11.2022 по справі № 400/3957/21 колегія суддів зазначила, що сукупність допущених позивачем під час реалізації своїх функцій, як суб`єктом владних повноважень, порушень не забезпечили послідовність дій, спрямованих на забезпечення принципу законності, при цьому недотримання відповідачем виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю не доведено позивачем належними доказами. Обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів передчасно, не маючи встановлених актом перевірки органами Держпраці доказів про недотримання відповідачем нормативу працевлаштування інвалідів, посилаючись лише на інформаційно-аналітичні бази даних, звернулося з позовом про стягнення адміністративно-господарських санкцій.

Разом із тим, Законом України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» роботодавці не обтяжені обов`язком самостійного пошуку працівників - осіб з інвалідністю.

Натомість, Законом України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» визначено, що працевлаштування осіб з інвалідністю здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такої особи.

Звідси слідує, що обов`язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого Законом України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» нормативу, субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Доказами створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для осіб з інвалідністю, є: наказ роботодавця про стосовно створення відповідного робочого місця та звіт форми №3-ПН.

Згідно з ч.3 ст.18 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування осіб з інвалідністю, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

Отже, запроваджена ч.1 ст.20 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку сплатити адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю має наставати або (1) у разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.18 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме це діяння у формі бездіяльність призводить до позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю), або (2) у разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.ч.2, 3, 5 ст.19 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (а саме: безпідставна відмова у працевлаштуванні особи з інвалідністю, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості).

Додатковими доказами належного виконання роботодавцем обов`язків за Законом України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» можуть бути: розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії.

Таке тлумачення змісту наведених норм права є цілком релевантним правовим позиціям постанов Верховного Суду від 20.05.2019р. у справі №820/1889/17, від 13.07.2020р. у справі №804/4097/18 від 30.04.2020р. у справі №580/3311/19, від 03.08.2023р. у справі №120/4975/22.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що: 1) запроваджена ст.20 Закону України від 21.03.1991р. №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» адміністративно-господарська відповідальність за правовою природою є господарсько-правовою відповідальністю і тому підставою для застосування такої відповідальності згідно з ч.1 ст.218 Господарського кодексу України є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання, а підставою для звільнення від такої відповідальності згідно з ч.2 ст.218 Господарського кодексу України є вжиття усіх залежних від суб`єкта права роботодавця заходів для недопущення господарського правопорушення; 2) за призначенням та правовою суттю звіт за формою №3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю і, водночас, запитом про направлення на підприємство осіб з інвалідністю для працевлаштування.

Таке правозастосування відповідає правовим висновкам постанови Верховного Суду від 03.08.2023р. по справі №120/4975/22, від 22.08.2023р. по справі №120/2403/20-а.

З огляду на вищезазначене, суд наголошує, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що до або після формування розрахунку Харківське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю надало до територіального органу Держпраці вказану інформацію про порушення відповідачем законодавства щодо дотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, а також доказів того, що територіальним органом Держпраці була проведена перевірка, за результатами якої встановлено факт невиконання відповідачем нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2023 рік.

Також суд зазначає, що нарахування адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв`язку зі скоєнням правопорушення. Такі санкції не можуть застосовуватися у разі відсутності необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, якщо при цьому суб`єкт господарювання вжив усіх передбачених Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" заходів для працевлаштування останніх, тобто коли у його діях відсутній склад правопорушення.

Водночас, такі обставини можуть бути встановлені лише за наслідками проведення органами Держпраці планових або позапланових перевірок.

Окрім того, як встановлено судом, відповідачем протягом 2023 року подавались до Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості 9 звітів про попит на робочу силу (вакансії) за формою №3-ПН, а саме про наявність вакансій для осіб з інвалідністю, що підтверджується копіями звітності про попит на робочу силу (вакансії), наданих Харківським обласним центром зайнятості на виконання ухвали суду про витребування доказів.

Оскільки судовим розглядом встановлений факт порушення заявленою суб`єктом владних повноважень вимогою прав, свобод та інтересів відповідача у сфері публічно-правових відносин, то позов належить залишити без задоволення.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії); вичерпно реалізував усі існуючі правові механізми зясування обєктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; інших джерел здобуття обєктивних даних про обставини спірних правовідносин не знайшов.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

У відзиві на позов представник відповідача просив суд покласти на позивача судові витрати зі сплати правничої допомоги.

Так, вирішуючи питання з приводу розподілу судових витрат в частині видатків на професійну правничу допомогу, суд зазначає, що правила згаданого розподілу унормовані, насамперед, приписами ст.ст.132-143 КАС України.

Так, згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Критерії співмірності, пропорційності, обґрунтованості, вимушеності, розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката сформульовані законодавцем у положеннях ч.5 ст.134 та ч.9 ст.139 КАС України.

Тому, з огляду на приписи ст.8 Конституції України, п.9 ч.3 ст.2, ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України, на зміст складових елементів верховенства права та на неприпустимість зловживання правами суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони (у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи); 5) пов`язаністю витрат з розглядом справи (тобто об"єктивною і неминучою вимушеністю); 6) обґрунтованістю розміру витрат та пропорційністю розміру витрат до предмета спору з урахуванням ціни позову та значення справи для сторін (у тому числі чи міг результат вирішення справи вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес); 7) поведінкою сторони під час розгляду справи; 8) причиною виникнення спору; 9) результатом розв`язання спору; 10) висловленою з даного приводу правовою позицією відповідача.

При цьому, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги, що у силу правового висновку додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022р. у справі №910/12876/19: 1) Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28.11.2002р. «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно); 2) При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Також у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 22.06.2022р. у справі №380/3142/20: 1) в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором; 2) розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо; 3) Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат; 4) у силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою; 5) Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг; 6) при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Окрім того, за правовими висновками постанови Верховного Суду від 10.06.2021 року по справі №820/479/18 (адміністративне провадження №К/9901/365/19): 1) документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, але суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним за параметрами, зокрема, складності справи, витраченого адвокатом часу, значення спору для сторони тощо; 2) Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015р. у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006р. у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим; 3) При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін; 4) Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

Вказані висновки також наведені у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2019 року по справі 810/3806/18, по справі №1740/2428/18 від 24 березня 2020 року, по справі №320/3271/19 від 07 травня 2020 року.

Звідси слідує, що у силу п.9 ч.3 ст.2 та ч.5 ст.242 КАС України досягнення між учасниками суспільних відносин згоди з приводу будь-якого (у тому числі і фіксованого) розміру гонорару адвоката за представництво інтересів у суді або досягнення домовленості з приводу обчислення розміру гонорару за іншими складовими не призводить до безумовного правового наслідку у вигляді обтяження відповідача обов`язком відшкодування повної суми цього гонорару поза межами критеріїв ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України.

Таке тлумачення змісту наведених норм права повністю корелюється із правовими висновками постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу заявником було надано Договір від 09.05.2024р. №09-05-24/2Ф-ДНІПР про надання правової допомоги, Додаток №1 до договору від 09.05.2024р. №09-05-24/2Ф-ДНІПР, акт виконаних робіт №15 від 20.05.2024р.

Згідно акту виконаних робіт виконавець надав, а замовник прийняв такі послуги: 1) надання консультації щодо поданого позову до Замовника з визначенням переліку документів, якими спростовуються позовні вимоги 1 год - 1.000,00 грн; 2) складення відзиву на позовну заяву 5 год - 5.000,00 грн.

Позивач у відповіді на відзив заявив клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, у якому зазначив, що дана справа є незначної складності, а тому підлягала розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, предмет позову не є неординарним, а справа відноситься до категорії справ незначної складності. Тому підготовка відзиву на позовну заяву не потребувала значних затрат часу, не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи для адвоката, зокрема, в частині ознайомлення з матеріалами справи, аналізу судової практики у подібних спорах, побудови стратегії захисту клієнта, аналізу документації клієнта пов`язаної з даною справою.

Вирішуючи питання співмірності заявлених до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвоката, суд зважає, що даний спір не є складним як за обсягом доказів, так і за природою суджень суб`єкта владних повноважень, котрі були покладені в основу заявленої до суду вимоги; причина виникнення спору, предмет спору, обсяг предмету доказування об`єктивно не вимагали вжиття значних зусиль для з`ясування справжніх обставин фактичної дійсності, вивчення змісту належних норм права, спростування мотивів суб`єкта владних повноважень.

Справа слухалась в порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін.

Відтак, суд доходить до переконання про те, що обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт на 6.000,00грн. є явно та очевидно неспівмірним з обставинами даного конкретного спору.

При цьому, суд вважає, що до відносин із відшкодування витрат на професійну правничу допомогу слід застосовувати виключно положення ч.1 ст.77 КАС України.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку справедливим і співмірним відшкодуванням витрат заявника на професійну правничу допомогу буде сума у розмірі 3.000,00грн.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (місцезнаходження - майдан Свободи, буд. 5, Держпром, 1 під., 16 офіс, м. Харків, 61022; код - 14070760) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДРУГА ФАРМАЦІЯ ДНІПРА" (в`їзд Білостоцький, буд. 3, м. Харків, 61038, код 45151125) 3.000,00 грн (три тисячі гривень 00 коп.) у якості компенсації витрат на оплату професійної правничої допомоги.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко