Рішення

від 26.06.2024 по справі 201/6776/24

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

№ 201/6776/24

провадження 2/201/3021/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2024 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка А.А.

з секретарем Могиліною Д.О.

розглянувши у відкритому підготовчому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про відібрання дітей у матері без позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дітей з батьком,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 07 червня 2024 року звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про відібрання дітей у матері без позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дітей з батьком, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися, не уточнювалися. Позивач у своєму позові та з представником посилається на те, що він та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, проживали однією сім`єю та вели спільний побут. Сімейні відносини між подружжям не склалися, стало питання про розлучення, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 вересня 2020 року у справі № 759/20521/19 шлюб між позивачем та відповідачем, зареєстрований 19 серпня 2010 року, було розірвано.

За час перебування у шлюбі у позивача та відповідача народилися спільні діти: дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Станом на дату подання даної позовної заяви сторони спільного господарства не ведуть та проживають окремо. Дочка та син позивача і відповідача проживають з батьком, діти мають усі необхідні умови для забезпечення нормального життя, виховання і навчання.

Відповідач згоди на проживання дітей з батьком не надавав та не бажав досягти взаємної згоди в даному питанні. У зв`язку із зазначеним, за відсутності згоди між батьками про визначення місце проживання дітей, позивач звернувся до суду з проханням вирішити даний спір.

Позивач зазначає, що має можливість повною мірою самостійно забезпечувати дітей матеріально. Позивач має власне житло, в квартирі також створені всі умови для проживання дітей, що підтверджується актом обстеження умов проживання від 12 січня 2024 року, складеного спеціалістами Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації. Позивач має постійний дохід: позивач отримує пасивний і постійний дохід, що дозволяє йому матеріально утримувати власних дітей та виконувати відповідні батьківські обов`язки.

При вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо необхідно дотримуватися принципу забезпечення найкращих інтересів дітей, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Враховуючи викладене, а також думку дітей, місце проживання дітей має бути визначено з батьком, оскільки таке рішення буде відповідати інтересам та бажанню самих дітей, а також з огляду на підтверджений позивачем факт, що умови для проживання дітей з батьком в повній мірі можуть забезпечити її повноцінний розвиток, навчання та виховання.

Доводи щодо відібрання дітей у матері без позбавлення батьківських прав.

Судовим наказом Святошинського районного суду міста Києва від 08 серпня 2023 року у справі №759/13882/23 наказано стягувати з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 щомісячно, починаючи з 26 липня 2023 року і до досягнення кожною дитиною повноліття.

Шевченківським відділом державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) листом від 25 січня 2024 року № 72824068/1 надіслано позивачеві розрахунок заборгованості зі сплати аліментів. Станом на 25 січня 2024 року борг відповідача по сплаті аліментів складав 36 952.03 грн.. Наразі цей борг збільшився.

Статтею 180 СК України закріплено обов`язок батьків утримувати дитину.

Відповідач не забезпечує дітей матеріально та аліменти не сплачує і ухиляється від свого обов`язку утримувати дитину, передбаченого ст. 180 СК України. Також, відповідач не виконує свого обов`язку щодо забезпечення здобуття дітьми повної загальної середньої освіти, чим порушує ст. 150 СК України. Позивач стверджує, що з серпня 2022 року відповідач проживає за кордоном та з вказаного часу приїжджала до України лише одного разу на короткий час. Поведінка матері іноді негативно впливає на психо-емоційний стан дітей. Після приїзду від матері син знаходився у явному стресі, боявся залишатися один, повсюди слідував за батьком, говорив про смерть. У зв`язку з таким станом дитини, позивачеві довелося звернутися до спеціаліста.

Зважаючи на викладені обставини, відповідач не виконує належним чином своїх батьківських обов`язків по вихованню дітей, що згідно з ст. 170, 164 ч. 1 п. 2 СК України є підставою для відібрання дітей без позбавлення батьківських прав. При цьому, позивач не має на меті повністю позбавити дітей спілкування з матір`ю, так як розуміє наявність необхідності контакту дітей з матір`ю. Позивач звертає увагу, що застосування такої міри, як відібрання відповідно до положень ст. 170 СК України дітей у відповідача, буде відповідати інтересам дітей і відібрання слід здійснити без визначення конкретного терміну. Такий спосіб надасть можливість збереження сімейних стосунків між матір`ю та дітьми і не позбавить відповідача права в подальшому ставити питання про повернення дітей, якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню.

Отже, відповідач у вихованні та матеріальному забезпеченні вказаних неповнолітніх дітей участі зараз не приймає, стосунки у них з відповідачем не склалися, усунулася від цього, будь-якої допомоги на своїх дітей не надає. Позивач вважає, що зараз таке вирішення питання стосовно вказаних дітей захистить цих дітей, забезпечить належну реалізацію прав і свобод цих дітей, належне виховання та лікування. У позивача на тепер з сином і дочкою склалися теплі, добрі, турботливі, батьківські відносини, тому позивач підтримує свої вимоги. Просив суд ухвалити рішення про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав відповідача відносно їх сина і дочки та передати їх батькові, який самостійно виховує та утримує дітей і інш., задовольнивши вимоги в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 та/або її представник в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином у відповідності до ст. 128-131 ЦПК України; позовні вимоги фактично визнала, не заперечує проти розгляду справу без її участі. Правом надання відзиву на позов не скористалася. Не заперечувала проти розгляду справи за її відсутності.

Представник третьої особи служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Відповідно до ч. 3 ст. 200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

З`ясувавши думку сторін, третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судом встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, проживали однією сім`єю та вели спільний побут.

Відповідно до ст. 1 Сімейного кодексу України побудова сімейних відносин відбувається на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємоповаги та підтримки.

Сімейні відносини між подружжям не склалися, стало питання про розлучення, сторони звернулися до суду, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 вересня 2020 року у справі № 759/20521/19 шлюб між позивачем та відповідачем, зареєстрований 19 серпня 2010 року, було розірвано.

За час перебування у шлюбі у позивача та відповідача народилися спільні діти: дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Копії свідоцтва про народження ОСОБА_3 серії НОМЕР_1 від 01 вересня 2011 року, виданого Відділом реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, а також свідоцтва про народження ОСОБА_4 серії НОМЕР_2 від 10 червня 2015 року, виданого Відділом реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, надано. Станом на дату подання даної позовної заяви сторони спільного господарства не ведуть та проживають окремо. Дочка та син позивача і відповідача проживають з батьком, діти мають усі необхідні умови для забезпечення нормального життя, виховання і навчання.

Стосовно визначення місця проживання дітей.

Відповідач згоди на проживання дітей з батьком не надавав та не бажав досягти взаємної згоди в даному питанні. У зв`язку із зазначеним, за відсутності згоди між батьками про визначення місце проживання дітей, позивач звернувся до суду з проханням вирішити даний спір.

Згідно ч. ч. 1-2 ст. 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Відповідно до ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Обов`язки батьків щодо виховання та розвитку дитини визначені ст. 150 СК України: батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину.

Наведені далі обставини підтверджують виконання позивачем передбачених Сімейним кодексом України батьківських обов`язків. Так, позивачем підписано з Приватною школою «Афіни» м. Києва (Школа) договір про надання освітніх послуг № Е24/7/202324 від 01 серпня 2023 року. Відповідно до умов даного Договору, Школа бере на себе надання послуги у сфері загальної середньої освіти для ОСОБА_3 . Позивачем підписано зі Школою договір про надання освітніх послуг № Е31/3/202324 від 01 серпня 2023 року. Відповідно до умов даного Договору, Школа бере на себе надання послуги у сфері загальної середньої освіти для ОСОБА_4 . Позивач також надає характеристики № 48/05 від 03 травня 2024 року та 49/05 від 03 травня 2024 року на ОСОБА_3 та ОСОБА_4 відповідно. Вказані документи характеризують дітей позивача та відповідача як старанних, здібних та активних учнів. Школою також видано позивачеві Довідку № 51/05 від 07 травня 2024 року про те, що ОСОБА_1 регулярно підтримує контакт з навчальним закладом, цікавиться успішністю та поведінкою сина та доньки, спілкується з вчителями, відвідує батьківські збори.

Отже, позивач належно виконує встановлений ст. 150 СК України обов`язок забезпечити здобуття дітьми повної загальної середньої освіти. Позивач долучив до даної позовної заяви характеристику № 060324 від 06 березня 2024 року, складену ТОВ «ТЕЛІУМ РАЙЗ» (ідентифікаційний код: 42303444). Згідно даній характеристиці ОСОБА_1 займав посаду виконавчого директора з вересня 2018 року. За короткий час набув досвід в роботі з організації концертів, володіє умінням грамотно, аргументовано і коротко викладати і оформляти завдання. Позивачеві надано позитивну характеристику з місця роботи, якою додатково також підтверджується його активна участь у житті власних дітей.

Також позивач займається волонтерською діяльністю, що підтверджується характеристикою, наданою щодо позивача Благодійною організацією Міжнародний благодійний фонд «Нова Україна» (код ЄДРПОУ: 40190168) (копія характеристики від 17 березня 2024 року). З 2022 року позивач виявляє активну громадянську позицію та надає суттєву підтримку волонтерській спільноті, проявляючи волонтерську ініціативу та патріотизм. Позивач допомагає захисникам України, людям, які лишилися без своїх домівок, та всім іншим, хто потребує допомоги, у зв`язку із ситуацією, що склалася в нашій країні. За свою роботу позивач неодноразово отримував подяки від проєкту «Координаційний штаб волонтерів Дніпра» БО «Фонд оборони країни» та БО «Благодійний фонд «ТАПС». Вказане характеризує позивача як високоморальну особистість, яка може продемонструвати для своїх дітей приклад для наслідування, а, отже, виховати дітей в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

Згідно Витягу з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості», виданий про те, що громадянин України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженець м. Київ, Україна на території України станом на 10 травня 2024 року до кримінальної відповідальності не притягується, незнятої чи непогашеної судимості не має та в розшуку не перебуває.

Крім цього, позивач має можливість повною мірою самостійно забезпечувати дітей матеріально, про що свідчать наступні факти. Позивач має власне житло. Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30 жовтня 2020 року у власності позивача знаходиться квартира (загальна площа (кв.м): 136.9, житлова площа (кв.м): 79.9), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вказану квартиру позивач використовує для власного проживання. У цій квартирі також створені всі умови для проживання дітей, що підтверджується актом обстеження умов проживання від 12 січня 2024 року, складеного спеціалістами Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації.

Позивач має постійний дохід: позивачем укладено договір найму (оренди) житла від 01 грудня 2023 року з ОСОБА_5 . Згідно такого договору позивач орендує двокімнатну квартиру загальною площею 155 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначену квартиру позивач передає у суборенду за Договором суборенди від 03 грудня 2023 року та таким чином отримує пасивний дохід. Позивачем також укладено договір найму (оренди) житла від 01 грудня 2023 року з ОСОБА_5 щодо трьохкімнатної квартири загальною площею 125 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 . Таку квартиру позивач аналогічно передає у суборенду за Договором суборенди від 05 грудня 2023 року з метою отримання пасивного доходу. Отже, позивач отримує постійний дохід, що дозволяє йому матеріально утримувати власних дітей та виконувати відповідні батьківські обов`язки.

Відповідно до ч. 6 ст. 7 СК України, жінка та чоловік мають рівні права і обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї.

Відповідно до ч. 1 ст. 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї.

Статтею 141 СК України визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (стаття 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Відповідно до пункту 1 статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Зазначене узгоджується із правовою висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18).

Із системного тлумачення пункту 1 статті 3, статті 9 Конвенції, частин другої, третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», статті 161 СК України випливає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Отже, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо необхідно дотримуватися принципу забезпечення найкращих інтересів дітей, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У зв`язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року».

Доводи щодо відібрання дітей у матері без позбавлення батьківських прав.

Ч. 1 ст. 170 СК України визначено, що суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, випадком, що є підставою відібрання дитини, є ухилення одним із батьків від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Судовим наказом Святошинського районного суду міста Києва від 08 серпня 2023 року у справі №759/13882/23 наказано стягувати з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 щомісячно, починаючи з 26 липня 2023 року і до досягнення кожною дитиною повноліття.

Шевченківським відділом державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) листом від 25 січня 2024 року № 72824068/1 надіслано позивачеві розрахунок заборгованості зі сплати аліментів. Станом на 25 січня 2024 року борг відповідача по сплаті аліментів складав 36 952.03 грн.. Наразі цей борг збільшився.

Статтею 180 СК України закріплено обов`язок батьків утримувати дитину.

Відповідно до ч.1-2 ст. 181 СК України, способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

Вказані документи підтверджують, шо відповідач не забезпечує дітей матеріально та аліменти не сплачує. Отже, відповідач ухиляється від свого обов`язку утримувати дитину, передбаченого ст. 180 СК України.

Крім цього, Довідкою № 51/05 від 07 травня 2024 року, виданою Школою, повідомлено, що мати, ОСОБА_2 жодного разу в школі не бачили, жодного разу вона не телефонувала до вчителів, директора, щоб поцікавитися навчанням доньки та сина. З класним керівником на зв`язок не виходила, на батьківські збори не з`являлася. Також, лише батько супроводжує дітей до школи та забирає зі школи додому. До того ж, як описано вище, навчання дітей повністю оплачує батько, згідно підписаних ним договорів про надання освітніх послуг.

З вказаного витікає, що відповідач також не виконує свого обов`язку щодо забезпечення здобуття дітьми повної загальної середньої освіти, чим порушує ст. 150 СК України.

Крім наведеного, позивач долучив до позовної заяви нотаріально завірену заяву громадянки ОСОБА_6 . ОСОБА_6 працює нянею для дітей позивача та відповідача. Вказаною заявою ОСОБА_6 підтверджує належне виконання батьківських обов`язків позивачем та повідомляє, що мати в житті дітей з`являється періодично. Позивач також надає суду разом із цією позовною заявою нотаріально завірену заяву громадянки ОСОБА_7 , яка працює консьєржем у будинку, де мешкає позивач з дітьми на час подачі даного позову. ОСОБА_7 характеризує позивача як добру та хорошу людину, а також як дуже турботливого батька. ОСОБА_7 повідомляє, що до 24 лютого 2022 року відповідач з`являлася у будинку, де проживають діти позивача та відповідача, дуже рідко, а після 24 лютого 2022 року ОСОБА_2 не з`являлася в будинку взагалі.

Також, з серпня 2022 року відповідач проживає за кордоном та з вказаного часу приїжджала до України лише одного разу на короткий час. Поведінка матері іноді негативно впливає на психо-емоційний стан дітей. У квітні 2022 року позивач переїхав з дітьми до Швейцарії через війну в Україні, так як дбав про безпеку дітей. Перш за все, дану країну позивач обрав, у зв`язку з тим, що Швейцарія є однією з найбезпечніших країн для життя у світі. Крім цього, у Швейцарії діти проживали з батьком у гірсько-лижному селищі, а тому могли продовжувати заняття спортом. Діти мають медалі за участь у різних спортивних змаганнях як в Україні, так і в Швейцарії. З початку приїзду до Швейцарії діти ходили до місцевої школи, а також навчалися онлайн в українській школі. 25 серпня 2022 року відповідач не привітала свою дочку з днем народження, чим викликала сльози та розпач дитини. У зв`язку з даною ситуацією, позивач та відповідач посварилися та не спілкувалися до грудня 2022 року. У грудні 2022 року позивач зробив спробу налагодити контакт з відповідачем, адже хвилювався через відсутність у дітей спілкування з матір`ю. Після чого, у лютому 2023 року, за запрошенням позивача та за його сприяння, відповідач приїхала до Швейцарії та провела час з дітьми, займаючись гірсько-лижним спортом разом з ними. Після відпочинку діти і далі знаходилися з батьком у Швейцарії, а 10 квітня 2023 року мати забрала дітей до Португалії, де на той час проживала із новим співмешканцем. За домовленістю між позивачем та відповідачем, діти мали перебувати з матір`ю до 22 квітня 2023 року, після чого відповідач обіцяла повернути обох дітей до батька у Швейцарію. Проте, після вказаної дати відповідач без попередження не повернула дітей до батька та не виходила на контакт з позивачем, у зв`язку з чим позивачеві довелося розшукати дітей у Португалії самостійно. Мати не дозволяла дітям користуватися телефонами, а тому позивач був позбавлений будь-якої можливості спілкування зі своїми дітьми.

На час приїзду позивача до Португалії, 26 квітня 2023 року, діти перебували зі співмешканцем матері, мати була відсутня в країні. Позивач намагався забрати дітей, проте йому вдалося знайти лише доньку, тоді як сина викрав співмешканець відповідача та зник в невідомому напрямку. В результаті такої ситуації, позивач, не бажаючи травмувати сина додатковими суперечками та конфліктами, повернувся до Швейцарії лише з донькою, а син залишився проживати з матір`ю. Після чого виходити на контакт з сином позивачеві вдавалося дуже рідко та зі значними труднощами. Такі дії матері позбавили сина можливості відвідувати школу у Швейцарії, в якій ОСОБА_4 навчався після реєстрації у м. Флюлі з 24 квітня 2022 року. 05 червня 2023 року школою було надіслано листа позивачеві про відсутність ОСОБА_4 на уроках з 24 квітня 2023 року (після свят) та необхідність відвідування навчального закладу дитиною. Вже 08 червня 2023 року син попрохав батька забрати його від матері, повідомив, що є свідком постійних сварок матері та її співмешканця, дитина знаходилася у тривожному стані. Після чого, позивачеві все ж вдалося вийти на контакт з відповідачем та забрати дитину до себе. Після приїзду від матері син знаходився у явному стресі, боявся залишатися один, повсюди слідував за батьком, говорив про смерть. У зв`язку з таким станом дитини, позивачеві довелося звернутися до спеціаліста.

Позивач надав висновок психіатра від 01 липня 2023 року, згідно якого у ОСОБА_4 діагностовано підозру на розлад адаптації, змішаний із тривогою та депресивною реакцією, посттравматичний стресовий розлад. Після чого, батько повіз обох дітей на відпочинок на море, з метою відволікти дітей від стресу. Діти часто просили батька повернутися жити до України, так як сумували за домом. Саме за бажанням дітей, 03 серпня 2023 року позивач разом із дітьми повернувся на постійне проживання в Україну, де продовжив роботу зі спеціалістами над емоційним станом сина.

13 вересня 2023 року психологом ОСОБА_10 складено висновок за результатами проведеного психодіагностичного дослідження дитини ОСОБА_4 .. Таким висновком була, зокрема, рекомендована подальша психокорегувальна та психотерапевтична робота з ОСОБА_4 , стосовно відносин з мамою, та його психокорекційного стану. При цьому, також рекомендовано зберігати відносини з мамою. З огляду на зазначене, знаходження дітей з матір`ю шкідливо впливає на їхній психо-емоційний стан.

Зважаючи на викладені обставини, відповідач не виконує належним чином своїх батьківських обов`язків по вихованню дітей, що згідно з ст. 170, 164 ч. 1 п. 2 СК України є підставою для відібрання дітей без позбавлення батьківських прав.

При цьому, позивач не має на меті повністю позбавити дітей спілкування з матір`ю, так як розуміє наявність необхідності контакту дітей з матір`ю. Застосування такої міри, як відібрання відповідно до положень ст. 170 СК України дітей у відповідача, буде відповідати інтересам дітей і відібрання слід здійснити без визначення конкретного терміну. Такий спосіб надасть можливість збереження сімейних стосунків між матір`ю та дітьми і не позбавить відповідача права в подальшому ставити питання про повернення дітей, якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню.

Таким чином, відповідач у вихованні та матеріальному забезпеченні вказаних неповнолітніх дітей участі зараз не приймає, стосунки у них з відповідачем не склалися, усунулася від цього, будь-якої допомоги на своїх дітей не надає. Позивач вважає, що зараз таке вирішення питання стосовно вказаних дітей захистить цих дітей, забезпечить належну реалізацію прав і свобод цих дітей, належне виховання та лікування. У позивача на тепер з сином і дочкою склалися теплі, добрі, турботливі, батьківські відносини, він самостійно виховує та утримує вказаних своїх дітей.

В Постанові Пленуму Верховного суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначається, що при розгляді справ, які виникають у зв`язку з укладенням, припиненням шлюбу, а також з інших сімейних відносин, необхідно виходити з положень Конституції України, норм Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Закону України Про міжнародне приватне право від 23 червня 2005 року, а також інших нормативно правових актів, що регулюють сімейні відносини.

Згідно ч. 1 ст. 3 СК України, сім`я є первинним та основним осередком суспільства.

Відповідно до ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування до шлюбу жінки та чоловіка не допускається.

Таке положення національного законодавства України відповідає ст. 16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до збереження шлюбних відносин, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частинами 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції ООН «Про захист прав і основних свобод людини» передбачено, що кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Згідно з частиною 3 статті 45 ЦПК України, суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Принцип 6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір`ю лише у винятковій ситуації не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що витікає як і з статті 141 СК України, так зі змісту Конвенції про права дитини.

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16.07.2015 року).

Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Як вбачається із поданого позову, позивач зазначає, що його діти наразі постійно проживають із ним, позивач має постійне місце проживання, регулярний та стабільний заробіток, самостійно займається вихованням та утриманням дітей. Просить визначити місце проживання дітей разом із ним.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, а також створення позивачем належних умов для проживання, виховання та забезпечення дітей, суд дійшов висновку про визначення місця проживання цих дітей сторін з батьком, а також встановити факт, що позивач є особою, яка самостійно виховує та утримує двох своїх неповнолітніх дітей віком до 18 років, оскільки це відповідатиме найкращим інтересам дітей.

Водночас, визначення місця проживання дитини з батьком по своїй суті не є розлученням матері з дитиною, і жодним чином не втрачає прав, заснованих на спорідненості з дитиною.

При вирішенні спору в частині відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав, суд, з огляду на встановлені у справі обставини, враховуючи інтереси дітей, їх вік, приходить також і до наступного висновку.

Як передбачено статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Основні підстави для відібрання дитини зазначені у ч. 1 ст. 164 СК України.

Згідно з ч. 1 ст. 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини 1 статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам-за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім`ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.

Відповідно до пунктів 2-5 частини 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.

Позивач зазначив, що відповідач не займається належним вихованням дтей не приділяє достатньо уваги їй, не займається її моральним та фізичним вихованням.

Інші випадки, коли дитина може бути відібрана від батьків, про які йдеться у ч.1 ст. 170 СК України, охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише з поведінки батьків, а й з їх особистих негативних звичок (демонстрація та заохочення у дитини розпусної поведінки). Для відібрання дитини від батьків достатня наявність ризику лише для життя, здоров`я або лише для морального виховання. Варто враховувати й ступінь небезпеки для кожної окремо взятої дитини, враховуючи її фізичний та психічний розвиток.

Наведене узгоджується з правовим висновком щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 14-327цс18.

Рекомендацією Rec (2006) 19 Комітету Ради Європи «Про політику на підтримку позитивного виховання дітей батьками», прийнятою 13 грудня 2006 року, у програмах і заходах з підтримки виховання дітей батьками має враховуватися важливість забезпечення певних стандартів матеріально-побутових умов, достатніх для реалізації завдань позитивного виховання дітей. Урядам належить подбати і про те, щоб діти та батьки мали доступ до належного обсягу різноманітних ресурсів (матеріальних, психологічних, соціальних і культурних). Виходячи з інтересів дитини, необхідно також приділяти першорядну увагу забезпеченню таких прав батьків, як право на відповідну підтримку з боку державних органів у виконанні своїх батьківських обов`язків. Особливу увагу слід приділяти сім`ям, які опинилися в складних соціально-економічних умовах і потребують більш конкретної підтримки. Необхідно також, щоб загальні програми доповнювалися адресними цільовими заходами.

Відповідно до роз`яснень пунктів 16 і 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і позбавлення батьківських прав та поновлення батьківських прав» ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу. Суд має право вирішити питання про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав та передати органу опіки та піклування (якщо цього потребують інтереси дитини), без визначення при цьому конкретного закладу.

Звичайно, якщо є обов`язки, то є і відповідальність. Так, відповідно до ч. 4 ст. 155 СКУ ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом в тому числі передбаченої ст. 164 Сімейного кодексу України, а саме мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 180 СК України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України, батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Згідно частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами 2, 3 ст. 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Оцінивши зібрані у справі докази суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню. Суд враховує, що відповідач визнала позовні вимоги і не заперечувала проти їх задоволення. Суд приймає визнання позовних вимог, оскільки таке не суперечить закону та не порушує права чи свободи сторін.

Відповідно до частини 4 статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд, за наявності для того законних підстав, ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

При цьому, відповідно до вимог частини 2 статті 206 ЦПК України, до ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.

Відповідно до ст. 19 СК України: «При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Досудове врегулювання спору щодо цього питання не передбачене законодавством.

Відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 155 Сімейного кодексу України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Відповідно до ч. 4 ст. 155 Сімейного кодексу України, ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини та ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, культурного, морального і соціального розвитку. Також, згідно з ч. 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини батьки, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей, умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

В окремій думці у справі «М.С. проти України» суддя Карло Ранзоні наголошує, що, згідно з позицією ЄСПЛ, батьки повинні мати рівні права в спорах про опіку («Зоммерфельд проти Німеччини») і що найкращі інтереси дитини, залежно від їхнього характеру і серйозності, можуть переважати інтереси батьків («Сахін проти Німеччини»).

У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Рівність та спільна батьківська відповідальність: роль батьків» (Equality and shared parental responsibility: the role of fathers) № 2079 від 02 жовтня 2015 року Асамблея твердо висловила позицію, що саме розвиток спільної батьківської відповідальності допомагає подолати гендерні стереотипи стосовно ролей жінок та чоловіків у сім`ї і є відображенням соціологічних змін, які відбулися протягом останніх 50 років. У зв`язку з цим, Парламентська Асамблея закликала всіх її членів, зокрема і Україну, забезпечити законодавчими нормами та адміністративною практикою рівність прав батьків щодо їх дітей.

Велика Палата ВС у Постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц також відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов`язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Велика Палата ВС зауважує, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, і не є частиною національного законодавства України. А законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При розгляді питання щодо проживання дитини насамперед треба виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

У п. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини 1989 року, яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції).

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Тобто, відповідач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права позивача чи їх дитини. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-якi домовленості i зобов`язання стосовно вiдповiдача (крім передбачених законом, зазначених в позові) відносно аліментів, предмета спору, а вiдповiдач не довів незаконність дій позивача. Твердження вiдповiдача про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог, неможливість сплати аліментів - є припущенням.

Частиною 1 статті 185 СК України передбачено, що той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно. Таким чином, брати участь у додаткових витратах зобов`язані обидва з батьків, незалежно від того з ким з них проживає дитина, оскільки Сімейний Кодекс України виходить із принципу рівності прав й обов`язків батьків.

Вищезазначене підтверджено і доведено доказами.

При таких обставинах суд вважає можливим позовну заяву задовольнити: відібрати у матері ОСОБА_2 неповнолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без позбавлення батьківських прав і передати цих дітей батькові ОСОБА_1 , як такому, що самостійно виховує цих дітей та визначити місце проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком - ОСОБА_1 , залишивши дітей на одноособовому вихованні та утриманні батька.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав з передачею на виховання іншому з батьків в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3, 7, 19, 24, 56, 110, 112, 141, 150, 155, 160, 161, 164, 170, 180, 181, 182, 184, 185, 191 Сімейного кодексу України, ст. 15, 16 ЦК України. ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Відібрати у матері ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , неповнолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без позбавлення батьківських прав і передати цих дітей батькові ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 , як такому, що самостійно виховує дітей.

Визначити місце проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком - ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 , залишивши дітей на одноособовому вихованні та утриманні батька.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 26 червня 2024 року.

Суддя -