Окрема думка

від 23.05.2024 по справі 518/520/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

23 травня 2024 року м. Київ

справа № 518/520/20

провадження № 61-15357св23

Постановою Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2024 року касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Прогрес-Плюс» задоволено частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Прогрес-Плюс» до ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Укрзерно Трейд» про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину від 20 березня 2018 року залишено без змін.

Постанову Одеського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Прогрес-Плюс» до ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Укрзерно Трейд» про скасування рішення державного реєстратора за індексним номером 40526878 від 06 квітня 2018 року, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 5125482900:01:001:0554 від 29 березня 2018 року між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю «Укрзерно Трейд», скасування рішення про державну реєстрацію за індексним номером 40527252 від 06 квітня 2018 року змінено, викладено її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Залишаючи без змін постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину від 20 березня 2018 року, Верховний Суд зробив висновок про те, що на рівні імперативної норми закону не передбачено вчинення договору про встановлення емфітевзису та/або його розірвання за домовленістю сторін в письмовій формі з нотаріальним посвідченням. По своїй суті положення статті 654 ЦК України є диспозитивними. Про це свідчить, зокрема, як загальна спрямованість норм договірного права в ЦК як основному регуляторі приватних відносин, так і те, що законодавець допускає встановлення іншого правила такими регуляторами як договір, норма закону чи звичай ділового обороту. Касаційний суд акцентував увагу, що недотримання правил диспозитивної норми не може зумовлювати такий «суворий» та «нищівний» наслідок для правочину (договору) як нікчемність. Тому, якщо договір про встановлення емфітевзису був за домовленістю сторін укладений в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, то правило статті 654 ЦК України не може бути кваліфіковане як вимога закону про нотаріальне посвідчення договору про розірвання договору про встановлення емфітевзису, недодержання якої відповідно до статті 220 ЦК України має наслідком нікчемність договору.

Змінюючи мотиви відмови в частині вирішення позовних вимог про скасування рішень реєстратора та недійсність договору оренди, Верховний Суд виходив із неналежно обраного позивачем способу захисту порушеного права та зазначив, що належним способом захисту емфітевзису при втраті володіння є віндикаційний позов. Зокрема, Верховний Суд звернув увагу на те, що емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним і незалежним від договору, яким він встановлений. Підстави припинення речових прав на чуже майно визначаються лише законом. Договором про встановлення емфітевзису не можуть бути встановлені підстави припинення емфітевзису, що не передбачені як такі законом. Тому домовленість сторін договору про встановлення емфітевзису щодо його розірвання не має наслідком припинення емфітевзису як речового права на чуже майно. Норми ЦК та ЗК України в редакції, чинній станом на 20 березня 2018 року, такої підстави припинення емфітевзису як розірвання договору, яким він встановлений не передбачали; суб`єкт емфітевзису при втраті володіння земельною ділянкою може пред`явити віндикаційний позов;

Однак з висновками колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повністю погодитися не можу з таких підстав.

З висновками колегії суддів в частини вирішення спору щодо застосування наслідків нікчемності правочину погоджуюсь, вважаю, висновок про те, що оскільки договір про встановлення емфітевзису був за домовленістю сторін укладений в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, то правило статті 654 ЦК України щодо форми розірвання договору не може бути кваліфіковане як вимога закону про нотаріальне посвідчення такого договору, недодержання якої відповідно до статті 220 ЦК України має наслідком нікчемність договору, правильними.

Проте не можу погодитись із висновками колегії суддів у частині зміни мотивів постанови апеляційного суду щодо належного способу захисту. Змінюючи мотиви відмови в позові про визнання недійсним договору оренди, укладеного між відповідачами, суд касаційної інстанції вважав, що належним способом захисту особи, яка має речове право на чуже майно, є віндикаційний позов, який можна пред`явити і до власника майна (статті 387, 396 ЦК України).

У справі, яка переглядалась, позивач звернувся з позовом до суду про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та визнання недійсним договору оренди, який після розірвання договору емфітевзису був укладений між відповідачами. Позивач посилався на те, що при укладенні договору емфітевзису сторони погодили його розірвання в нотаріальній формі, оскільки така форма договору не була дотримана, вважав договір нікчемним. Як наслідок нікчемності договору про розірвання договору емфітевзису, просив визнати недійсним наступний договір оренди, укладений між відповідачами.

Оскільки апеляційний суд дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування положень статей 220, 654 ЦК України в частині застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (з чим погодився і касаційний суд), він відмовив у позові про недійсність договору оренди. Саме з нікчемністю правочину про розірвання договору емфітевзису позивач пов`язував недійсність наступного договору оренди, такий спосіб захисту, як визнання недійсним договору оренди, відповідає положенням статті 16 ЦК України. При цьому в позовній заяві позивач не просив захистити своє речове право на чуже майно, не просив витребувати земельну ділянку ані у власника земельної ділянки, ані у орендаря.

Тому при зміні мотивів постанови апеляційного суду в частині відмови про визнання недійсним договору оренди, касаційний суд не мав підстав для висновку щодо неналежного способу захисту, який обраний позивачем, зробив висновки, які не відповідають пред`явленому позову та межам касаційного перегляду. Висновки, які зроблені в постанові колегії суддів щодо суті емфітевзису, який є речовим, довгостроковим, відчужуваним та успадкованим правом володіння та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб та є найбільш міцним правом після права власності, як на обґрунтування неналежності способу захисту вважаю помилковими.

Колегія суддів зазначила, що ключовим питанням, на яке мали відповісти суди в цій справі, було те, чи припинилось речове право на чуже майно внаслідок розірвання договору емфітевзису його сторонами. Проте позивач вважав, що, оскільки форма договору про розірвання емфітевзису не дотримала, він є нікчемним, а відповідно недійсним наступний договір. Іншого позовні вимоги не містили, суди їх не розглядали, такого ключового питання саме в цій справі не було. Ключовим питанням цієї справи було застосування положень статті 654 ЦК України щодо дотримання форми зміни або розірвання договору при укладенні договору про розірвання емфітевзису, який був посвідчений нотаріально за згодою сторін (законом не вимагається його обов`язкове нотаріальне посвідчення), але у порушення умов договору розірваний він був без дотримання нотаріальної форми.

У зв`язку з викладеним вважаю, що колегія суддів не мала підстав в цій справі для зміни мотивів рішення апеляційного суду в частині недійсності договору оренди.

Суддя М. Є. Червинська