Постанова

від 19.06.2024 по справі 740/3262/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 740/3262/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Багай Н.О., Зуєва В.А.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Костюк О.В.,

Вертіївської сільської ради

Ніжинського району Чернігівської області - не з`явився,

Ніжинської районної державної адміністрації Чернігівської області - не з`явився,

ОСОБА_1 -Федоровської І.О., Вольвака О.М.,

Приватного підприємства «Агрофірма «Кладьківка» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2024 (у складі колегії суддів: Шаптала Є.Ю. (головуючий), Тищенко А.І., Яковлєв М.Л.)

у справі № 740/3262/20

за позовом Керівника Ніжинської місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави в особі Вертіївської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області

до Ніжинської районної державної адміністрації Чернігівської області, ОСОБА_1

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватного підприємства «Агрофірма «Кладьківка»,

про визнання недійсними розпорядження та договорів оренди землі,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2020 року Керівник Ніжинської місцевої прокуратури Чернігівської області (далі - прокурор) звернувся до Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області з позовом в інтересах держави в особі Вертіївської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області (далі - Вертіївська сільська рада) до Ніжинської районної державної адміністрації Чернігівської області (далі - Ніжинська РДА), ОСОБА_1 про:

- визнання недійсним та скасування розпорядження Ніжинської РДА від 27.12.2012 № 647 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання в оренду;

- визнання недійсним договору оренди, укладеного 28.12.2012 між ОСОБА_1 та Ніжинською РДА, про передачу в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7423381900:24:001:0011, розташованої в адміністративних межах Вертіївської сільської ради загальною площею 128,9420 га, строком на 25 років (зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013);

- визнання недійсним договору оренди, укладеного 28.12.2012 між ОСОБА_1 та Ніжинською РДА, про передачу в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7423381900:31:001:0002, розташованої в адміністративних межах Вертіївської сільської ради загальною площею 77,4810 га, строком на 25 років (зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013);

- визнання недійсним договору оренди, укладеного 28.12.2012 між ОСОБА_1 та Ніжинською РДА, про передачу в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7423381900:27:001:0015, розташованої в адміністративних межах Вертіївської сільської ради загальною площею 50,1230 га, строком на 25 років (зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013);

- визнання недійсним договору оренди, укладеного 31.12.2012 між ОСОБА_1 та Ніжинською РДА, про передачу в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7423381900:30:001:0008, розташованої в адміністративних межах Вертіївської сільської ради загальною площею 146,5473 га, строком на 25 років (зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04.11.2013).

Прокурор обґрунтував позовні вимоги тим, що ОСОБА_1 на підставі розпорядження Ніжинської РДА від 24.10.2012 № 508 отримав у користування вісім земельних ділянок для ведення фермерського господарства, після чого 12.12.2012 створив Фермерське господарство «Північ-Агро» (далі - ФГ «Північ-Агро»).

27.12.2012 Ніжинською РДА видано розпорядження № 647, яким у користування ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства повторно, без відповідної правової підстави та без проведення земельних торгів передано ще п`ять земельних ділянок площею 578,2418 га, а у подальшому на підставі цього розпорядження сторони уклали договори оренди земельних ділянок з кадастровими номерами 7423381900:31:001:0001, 7423381900:24:001:0011, 7423381900:31:001:0002, 7423381900:27:001:0015, 7423381900:30:001:0008.

Оскільки ОСОБА_1 вже отримував земельні ділянки для ведення фермерського господарства, тому надання в оренду наступної земельної ділянки мало відбуватися за встановленою процедурою земельних торгів (аукціону), чого в порушення статей 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК) , статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство» дотримано не було.

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 10.08.2021 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 10.02.2023 апеляційну скаргу Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури задоволено частково. Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 10.08.2021 скасовано. Провадження у справі закрито, позивачеві роз`яснено, що розгляд цієї справи віднесено до господарської юрисдикції.

Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 21.02.2023 за заявою заступника керівника Ніжинської окружної прокуратури справу № 740/3262/20 передано за встановленою юрисдикцією до Господарського суду Чернігівської області.

26.04.2023 прокурор подав до суду заяву про відмову від позову в частині позовних вимог про визнання недійсним і скасування розпорядження Ніжинської РДА від 27.12.2012 № 647 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання в оренду.

ОСОБА_1 , заперечуючи проти позову, між іншим заявив про застосування позовної давності.

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 20.06.2023 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2024 рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.06.2023 скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у квітні 2024 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій, з урахуванням нової редакції касаційної скарги, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2024, а рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.06.2023 залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.05.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 740/3262/20 за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 05.06.2024.

Прокурор у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

05.06.2024 ОСОБА_1 подав Суду клопотання в порядку частини 4 статті 300 ГПК, у якому зазначив, що після подання ним касаційної скарги на судове рішення у справі № 740/3262/20, Верховний Суд у постановах від 14.05.2024 у справі № 916/1213/23 та від 28.05.2024 у справі № 904/1407/21 виклав правовий висновок щодо застосування норм права при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними у частині, що стосується ефективного способу захисту порушеного права у таких правовідносинах. За таких обставин скаржник просив врахувати ці висновки суду касаційної інстанції при розгляді його касаційної скарги у цій справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.06.2024 у судовому засіданні у справі № 740/3262/20 оголошено перерву до 19.06.2024.

18.06.2024 ОСОБА_1 подав Суду пояснення в порядку статей 42, 169, 301 ГПК.

Вертіївська сільська рада, Ніжинська РДА, Приватне підприємство «Агрофірма «Кладьківка» (далі - ПП «Агрофірма «Кладьківка») у судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв зазначених учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 24.10.2012 розпорядженням Ніжинської РДА № 508 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди на земельні ділянки, та надано ОСОБА_1 в оренду терміном на 25 років земельні ділянки загальною площею 416,0821 га на умовах оренди для ведення фермерського господарства за рахунок земель запасу Кукшинської сільської ради.

Згідно із цим розпорядженням між Ніжинською РДА (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договори оренди від 16.11.2012 та від 26.11.2012, за умовами яких орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, які знаходяться за адресою: Чернігівська обл., Ніжинський р-н, Кукшинська сільська рада, строком на 25 років: площею 36,7563 га з кадастровим номером 7423385600:03:002:0001, площею 66,9338 га з кадастровим номером 7423385600:04:001:0004, площею 57,7267 га з кадастровим номером 7423385600:04:001:0005, площею 57,3394 га з кадастровим номером 7423385600:04:001:0006, площею 39,5473 га з кадастровим номером 7423385600:03:002:0002, площею 32,3091 га з кадастровим номером 7423385600:04:001:0002, площею 72,8378 га з кадастровим номером 7423385600:04:001:0003, площею 52,6317 га з кадастровим номером 7423385600:04:001:0007.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 12.12.2012 було зареєстровано як суб`єкт господарювання ФГ «Північ-Агро» (ідентифікаційний код юридичної особи 38314298), дата запису 10511020000000798, засновником цього фермерського господарства є ОСОБА_1 , про що внесено відповідну інформацію.

Розпорядженням Ніжинської РДА від 27.12.2012 № 647 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок на умові оренди, виготовлений ФОП Вовкогон С.Ф., на земельку ділянку площею 578,2418 га для ведення фермерського господарства в адмінмежах Вертіївської сільської ради; надано ОСОБА_1 на умовах оренди терміном на 25 років земельну ділянку площею 578,2418 га для ведення фермерського господарства в адмінмежах Вертіївської сільської ради.

Згідно із цим розпорядженням між Ніжинською РДА (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договори оренди від 28.12.2012 та від 31.12.2012, за умовами яких орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, що знаходиться за адресою: Чернігівська обл., Ніжинський р-н, Вертіївська сільська рада, строком на 25 років: загальною площею 175,1485 з кадастровим номером 7423381900:31:001:0001 (право оренди зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013); загальною площею 128,9420 га з кадастровим номером 7423381900:24:001:0011 (право оренди зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013); загальною площею 77,4810 з кадастровим номером 7423381900:31:001:0002 (право оренди зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013); загальною площею 50,1230 га з кадастровим номером 7423381900:27:001:0015 (право оренди зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2013); загальною площею 146,5473 га з кадастровим номером 7423381900:30:001:0008 (право оренди зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04.11.2013).

17.01.2020 рішенням Вертіївської сільської ради надано згоду ОСОБА_1 на укладення договорів суборенди з ПП «Агрофірма «Кладьківка» щодо спірних земельних ділянок.

Як свідчить інформація Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 18.02.2020, земельні торги у формі аукціону за земельними ділянками, переданими в оренду ОСОБА_1 , у тому числі з кадастровими номерами 7423381900:31:001:0001, 7423381900:24:001:0011, 7423381900:31:001:0002, 7423381900:27:001:0015, 7423381900:30:001:0008, не проводились, оскільки ділянки передано в оренду до прийняття Закону України «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів» від 18.02.2016 № 1012-VIII.

За інформацією Головного управління ДПС у Чернігівської області станом на 05.06.2020 ОСОБА_1 не має заборгованості за платежем 18010900 (орендна плата з фізичних осіб) по Вертіївській сільській раді. ФГ «Північ-Агро» станом на 05.06.2020 не має заборгованості за платежем 18010600 (орендна плата з юридичних осіб).

Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Вертіївської сільської ради про визнання зазначених договорів недійсними та доводить, що повторне надання в оренду ОСОБА_1 спірних земельних ділянок для ведення фермерського господарства на підставі розпорядження Ніжинської РДА від 27.12.2012 № 647 суперечить нормам земельного законодавства та Закону України «Про фермерське господарство», оскільки відповідач вже скористався правом на безоплатне набуття в користування на праві оренди восьми земельних ділянок для ведення фермерського господарства за рахунок земель державної власності на території Чернігівської області та на час повторного звернення до Ніжинської РДА вже створив юридичну особу ФГ «Північ-Агро». Підставою для визнання недійсними договорів оренди є порушення процедури отримання земельних ділянок без проведення земельних торгів, а також відсутність нормативної грошової оцінки оспорюваних земельних ділянок на момент укладення оспорюваних правочинів.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив і мотивував таке рішення тим, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з одержанням ним права власності або користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього, натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства. ФГ «Північ-Агро», яке створене 12.12.2012, не пов`язане зі спірними земельними ділянками, є самостійною юридичною особою, для створення якого ОСОБА_1 отримав у користування земельні ділянки на підставі розпорядження Ніжинської РДА від 24.10.2012 № 508. Із заявою про надання спірних земельних ділянок ФГ «Північ-Агро» не зверталося, йому ці земельні ділянки не виділялися та в установленому порядку не передавалися. Спірні земельні ділянки надані в оренду ОСОБА_1 як громадянину України на підставі договорів оренди землі. Із заявою про надання цих земельних ділянок ОСОБА_1 звернувся як фізична особа, а тому ототожнення фізичної особи та фермерського господарства в цих правовідносинах є недопустимим (некоректним).

За висновками місцевого суду, відсутні підстави вважати, що земельні ділянки згідно із розпорядженням Ніжинської РДА від 27.12.2012 № 647 та оспорюваними договорами оренди виділялися для того ж самого ФГ «Північ-Агро», а також, що обов`язки землекористувача земельних ділянок після укладення цих договорів оренди і до укладення договорів суборенди з ПП «Агрофірма «Кладьківка» здійснювало ФГ «Північ-Агро», а не ОСОБА_1 .

Приписи статті 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час укладення спірних договорів оренди землі від 28.12.2012) не містили такої істотної умови договору як нормативно-грошова оцінка земельної ділянки, тому доводи прокурора в цій частині також відхилено судом першої інстанції.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що строк позовної давності необхідно відраховувати з 24.10.2012 та 27.12.2012, тобто з дат прийняття Ніжинською РДА розпорядження про передачу в оренду відповідачу спірних земельних ділянок, проте з огляду на відсутність правових підстав для визнання оспорюваних у цій справі правочинів недійсними, суд позовну давність не застосовує.

Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив та виходив із того, що відповідачами допущено порушення встановленої процедури набуття права оренди на землю для створення та ведення фермерського господарства, розпорядження Ніжинської РДА, яке стало підставою для укладення оспорюваних договорів оренди землі, а також укладені на його підставі оспорювані договори оренди землі, суперечать положенням Земельного та Цивільного кодексів України, Закону України «Про фермерське господарство», що за висновками суду апеляційної інстанції є підставою для визнання таких договорів недійсними.

Водночас, за висновками суду апеляційної інстанції, місцевий господарський суд помилково не застосував до спірних правовідносин положення статей 31, 123, 124, 134, 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство», статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), не врахував висновки щодо застосування норм права, які викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, від 03.04.2019 у справі № 621/2501/18, від 15.01.2020 у справі № 627/1351/18, постановах Верховного Суду України від 03.02.2016 у справі № 6-2902цс15, від 11.05.2016 у справі № 6-2903цс15, від 19.05.2016 у справі № 6-248цс16 та постановах Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 924/863/17, від 14.11.2018 у справі № 314/3881 /15-ц, в результаті чого дійшов передчасного та помилкового висновку про необґрунтованість поданого позову.

Щодо позовної давності суд апеляційної інстанції зауважив, що про порушення земельного законодавства при розпорядженні земельними ділянками сільськогосподарського призначення ОСОБА_1 прокуратурі стало відомо під час отримання 18.02.2020 листа з ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 17.02.2020 №10-25-0.3-842/2-20, у той час як з відповідним позовом прокурор звернувся 31.07.2020, отже в цьому випадку заява відповідача про застосування позовної давності до вимог прокурора задоволенню не підлягає.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначив, зокрема, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору неправильно застосував положення статті 134 ЗК у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки на час укладення оспорюваних договорів оренди земельним законодавством не було передбачено проведення торгів з метою передачі земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Суд не звернув увагу на відсутність підстав, передбачених статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», для представництва інтересів держави в суді. Суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, у справі № 912/2385/18, від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, у справі № 922/3219/20. Також скаржник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» та положень ЗК щодо необхідності проведення аукціону для послідуючої передачі в оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства станом на грудень 2012 року, до прийняття Закону України від 18.02.2016 № 1012-VIII, щодо застосування яких у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду. Судом апеляційної інстанції не досліджено докази та доводи сторін щодо відсутності порушеного права при укладенні договорів, не надано оцінки доводам стосовно спливу позовної давності.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.

Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним із учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що предметом позову у справі, що розглядається, є вимога прокурора, заявлена в інтересах держави в особі Вертіївської сільської ради, про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, укладених 28.12.2012 та 31.12.2012 між Ніжинською РДА та ОСОБА_1 як таких, що суперечать вимогам законодавства.

Відповідно до частини 1, 2 статті 11 ЦК цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом статті 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204).

У статті 215 ЦК визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина 2). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК).

За змістом статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина 1). Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина 2). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина 3).

Таким чином, відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як зазначалося вище, ОСОБА_1 подав Суду клопотання в порядку частини 4 статті 300 ГПК, у якому зазначив, що після подання ним у квітні 2024 року касаційної скарги на судове рішення у справі № 740/3262/20, Верховний Суд у постановах від 14.05.2024 у справі № 916/1213/23 та від 28.05.2024 у справі № 904/1407/21 виклав правовий висновок щодо застосування норм права при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними у частині, що стосується ефективного способу захисту порушеного права у таких правовідносинах. За таких обставин скаржник просив врахувати ці висновки суду касаційної інстанції при розгляді його касаційної скарги у цій справі.

Так, у цих постановах Верховного Суду від 14.05.2024 у справі № 916/1213/23 та від 28.05.2024 у справі № 904/1407/21, у яких предметом позову є вимоги про визнання договорів недійсними, наведено правовий висновок, який узагальнено зводиться до того, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Тобто у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину особою сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача.

Відповідно до частини 4 статті 300 ГПК суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції вважає за необхідне врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 14.05.2024 у справі № 916/1213/23 та від 28.05.2024 у справі № 904/1407/21, щодо застосування статей 16, 203, 215, 216 ЦК у контексті належного (ефективного) способу захисту порушеного права при вирішенні спорів про визнання договорів недійсними.

Суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, вважаючи доведеними позовні вимоги прокурора про визнання договорів оренди недійсними, не надав належної правової оцінки обраному прокурором способу захисту порушеного права держави щодо розпорядження (використання) землями сільськогосподарського призначення, не дослідив та в постанові не зазначив, чи призведе до реального поновлення порушених прав позивача задоволення позовної вимоги про визнання договорів недійсними без поєднання із відповідною (відповідними) позовною (позовними) вимогою (вимогами), передбаченою (передбаченими), зокрема, частиною 1 статті 216, статтею 387 ЦК.

Оскільки питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу має значення для вирішення справи, то не з`ясування судом апеляційної інстанції таких обставин не може свідчити про прийняття цим судом законного і обґрунтованого рішення в розумінні статей 236, 237 ГПК.

За таких обставин постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню.

Разом із тим, як свідчить зміст касаційної скарги, скаржник у прохальній частині просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено.

Щодо таких доводів скаржника суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Згідно із частиною 1 статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі у редакції на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

У статті 2 цього Закону закріплено, що відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

За змістом частини 1 статті 5, частини 1 статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2022 у справі № 922/1830/19).

Як свідчить зміст статті 12 Закону України «Про фермерське господарство», земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство мало бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набути статусу юридичної особи. З цього часу землекористувачем земельної ділянки є фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Фермерські господарства створюються для вироблення товарної сільськогосподарської продукції, здійснення її переробки та реалізації з метою отримання прибутку.

Відповідно до положень статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК) підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Таким чином, і відповідно до статті 1 Закону України «Про фермерське господарство», і відповідно статті 42 ГК фермерське господарство є формою підприємницької діяльності, а надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення власної підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб.

Тобто земельні відносини, які є основою створення та діяльності фермерського господарства, проходять у динаміці два етапи: 1) отримання засновником фермерського господарства права (власності або оренди) на землю як передумова створення фермерського господарства; 2) створення фермерського господарства, внаслідок чого особу засновника заміщує фермерське господарство як землекористувач, який веде господарську діяльність на земельній ділянці.

Цей комплекс відносин є нерозривним, одне не існує без іншого в межах легітимної процедури створення фермерського господарства.

Хоча, як зазначалося вище, земельна ділянка надається фізичній особі, однак метою надання є подальше створення фермерського господарства як суб`єкта підприємництва (господарювання) з переданням цьому суб`єкту земельної ділянки. Отже, в процесі створення фермерського господарства його засновник має обмежені правомочності щодо землі, оскільки його обов`язком є створення фермерського господарства, що і буде користувачем цієї землі.

Аналізуючи відносини щодо створення фермерського господарства і набуття ним права власності (користування) землею, можна зробити висновок, що de jure отримує землю фізична особа - засновник фермерського господарства, однак de facto він діє в інтересах створюваного ним фермерського господарства.

Такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2022 у справі № 922/1830/19.

З урахуванням наведеного, є помилковими висновки суду першої інстанції, наведені у судовому рішенні у справі, що розглядається, стосовно того, що оскільки із заявою про надання земельних ділянок ОСОБА_1 звернувся як фізична особа, а тому ототожнення позивачем фізичної особи та фермерського господарства в цих спірних правовідносинах є недопустимим (некоректним).

Крім того, за змістом статті 22 ЗК (тут і далі у редакції на час виникнення спірних правовідносин) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Статтею 31 ЗК передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Відповідно до частини 1 статті 93 ЗК право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

За змістом статті 124 ЗК Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Згідно із частиною 2 статті 134 ЗК не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

За змістом частин 2, 3 статті 123 ЗК особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, стаття 123 ЗК врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Як зазначалося вище, відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім ЗК, Законом України «Про фермерське господарство», який є спеціальним нормативно-правовим актом.

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

Згідно із частиною 1 статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини 2, 4 статті 7 Закону України «Про фермерське господарство»).

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону № 973-IV).

Отже, при вирішенні спору про правомірність надання та використання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок, визначений статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального щодо до статті 123 ЗК (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2022 у справі № 922/1830/19).

За змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною 1 статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

Разом із тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2022 у справі № 922/1830/19).

У справі, що розглядається, прокурор, обґрунтовуючи позовні вимоги, визначив незаконне, на його думку, надання фізичній особі ОСОБА_1 земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства, про що свідчить факт повторного звернення відповідача для отримання земельних ділянок у спрощеному порядку з метою обходу обов`язкової процедури - земельних торгів. При цьому прокурор надав докази з інформацією про те, що ОСОБА_1 у 2012 році, до отримання спірних земельних ділянок, вже створив ФГ «Північ-Агро», а в його користуванні перебуває 8 земельних ділянок з цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства.

Проте суд першої інстанції наведені доводи прокурора не врахував та відповідні докази не дослідив, натомість суду першої інстанції необхідно було перевірити належним чином всі обставини, зокрема й щодо підстав і порядку отримання відповідачем земельних ділянок в оренду у 2012 році та створення фермерського господарства та, відповідно, пересвідчитись, чи не було звернення відповідача для отримання земельних ділянок за позаконкурсною процедурою у тому ж 2012 році повторним. Водночас з`ясування саме цих обставин є вирішальним для розгляду цієї справи по суті.

Обмежившись посиланням на відсутність прямої заборони на отримання громадянином земельної ділянки для ведення фермерського господарство повторно, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що землі фермерського господарства мають особливий статус і надаються громадянам на пільговій (позаконкурентій) основі з певною метою, а тому в кожному конкретному випадку орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника з метою недопущення зловживанням громадянином такими пільговими умовами.

Щодо доводів касаційної скарги про застосування позовної давності до вимог прокурора Суд зазначає таке.

Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 у порядку статті 267 ЦК заявив про застосування позовної давності.

Так, стаття 256 ЦК визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).

Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК і за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК).

Отже, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Наслідки спливу позовної давності визначено у статті 267 ЦК, за змістом якої, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина 5).

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним із інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (стаття 267 ЦК) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини стосовно того, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу за відсутності поважних причин щодо пропущення. При цьому суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Проте при вирішенні спору у справі, що розглядається, ані суд апеляційної інстанції, ані суд першої інстанції належним чином не встановили та в рішеннях не зазначили, коли саме уповноважений у спірних правовідносинах орган виконавчої влади/місцевого самоврядування дізнався або міг дізнатися про порушення прав та законних інтересів держави щодо спірних земельних ділянок, а в разі встановлення наявності - причини пропуску позовної давності та чи є вони поважними.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Вирішуючи спір у справі, що розглядається, як суд апеляційної інстанції, так і суд першої інстанції, наведених норм матеріального та процесуального права, а також правових висновків Верховного Суду не врахували.

У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.

З огляду на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи було порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ці суди дійшли передчасного висновку: суд апеляційної інстанції - про задоволення позову, а суд першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову прокурора за наведених у судовому рішенні обставин.

Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що наведені вище обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування як постанови суду апеляційної інстанції, так і рішення суду першої інстанції з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2024 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.06.2023 у справі № 740/3262/20 скасувати.

3. Справу № 740/3262/20 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: Н.О. Багай

В.А. Зуєв