Постанова

від 10.06.2024 по справі 910/2332/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" червня 2024 р. Справа№ 910/2332/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Барсук М.А.

Руденко М.А.

при секретарі судового засідання Гуменюк І.О.,

за участю представників:

від позивача - Тарасюк С.М.,

від відповідачів - не прибули,

від третіх осіб - не прибули,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2023 у справі №910/2332/23 (суддя - Ковтун С.А., повний текст складено 13.12.2023) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бабенко Вікторія Вікторівна, товариство з обмеженою відповідальністю "Матрікс Юкрейн" про визнання недійсними договору та акту.

встановив наступне.

До Господарського суду міста Києва звернулася з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (відповідач-1), ОСОБА_3 (відповідач-2) та ОСОБА_4 (відповідач-3), в якій просить визнати недійсними договір від 22.03.2019 купівлі-продажу частки (корпоративних прав) в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "Матрікс Юкрейн" (код ЄДРПОУ 41185145), що укладений між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та акт приймання-передачі частки у статутному капіталі від 22.03.2019.

Повивач вважає, що відчуження частки у статутному капіталі товариства повинно здійснюватися з дотриманням правил розпорядження майном, передбаченим ст. 65 Сімейного кодексу України, а тому відсутність згоди позивача, яка є дружиною ОСОБА_2 , на продаж ним такої частки товариства з обмеженою відповідальністю "Матрікс Юкрейн" є підставою для визнання недійсним договору та акту.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.11.2023 у справі №910/2332/23 у задоволенні позову відмовлено.

Вказане рішення суду мотивоване тим, що частка в статутному капіталі товариства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення суду та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на Рішення Конституційного Суду України, згідно якого статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та вказує на необхідність згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі товариства, яка є їх спільною сумісною власністю.

В судовому засіданні представник апелянта - позивача у справі підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити.

Відповідачі та треті особи правом на участь представників у даному судовому засіданні не скористалися, хоча про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Так, повідомленнями про вручення поштового відправлення підтверджується отримання відповідачем 1 та третьою особою - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бабенко Вікторією Вікторівною ухвали суду від 13.05.2024 про оголошенна перерви на 10.06.2024.

В свою чергу, кореспонденція суду, направлена відповідачам 2 та 3, а також третій особі - ТОВ "Матрікс Юкрейн" повернулася з відмітками органу поштового зв`язку про відсутність адресатів за вказаною адресою (щодо відповідача 2 та третьої особи), за закінченням терміну зберігання (щодо відповідача 3).

Відповідно до частин 3, 7 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Отже, у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження №11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б).

Крім цього, колегією суддів враховуються висновки Великої Палати Верховного Суду наведені в ухвалі від 05.10.2023 у справі № 9901/218/21 про те, що до повноважень адміністративних судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками "за закінченням терміну зберігання", "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання адміністративним судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Враховуючи належне повідомлення вказаних осіб, а також з урахуванням того, що неявка їх представників в судове засідання не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, вона розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, проте мотивувальну частину оскаржуваного рішення місцевого господарського суду слід змінити, з наступних підстав.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Матрікс Юкрейн" зареєстровано в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 02.03.2017.

Станом на 22 березня 2019 року статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю "Матрікс Юкрейн" становив 10000 грн і ОСОБА_2 був єдиним учасником цього товариства, якому належало 100 відсотків статутного капіталу.

22 березня 2019 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "Матрікс Юкрейн" (далі - Договір).

Предметом купівлі-продажу за Договором є 75% статутного капіталу ТОВ "Матрікс Юкрейн", що належить ОСОБА_2 . Частку ОСОБА_2 у розмірі 25% за умовами Договору набуває ОСОБА_3 , що складає 2500,00 грн, а частку продавця у розмірі 50%, що складає 5000,00 грн, за умовами Договору набуває ОСОБА_4 .

У Договорі зазначено, що відступлення 75% статутного капіталу вчиняється за 7500,00 грн, розрахунки між сторонами здійснено повністю до підписання цього договору (§ 2 Договору).

Згідно з § 4 Договору перехід до покупців права власності виникає з моменту підписання цього договору.

Сторони склали акт приймання-передачі частки у статутному капіталі (корпоративних прав) товариства з обмеженою відповідальністю "Матрікс Юкрейн" від 22.03.2019, яким засвідчили перехід права власності на частки у статутному капіталі товариства від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Справжність підписів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на цьому акті засвідчила приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бабенко Вікторія Вікторівна (зареєстровано в реєстрі за № 1164, 1165, 1165).

На час укладення Договору ОСОБА_2 перебував у шлюбі з ОСОБА_1 , шлюб з якою зареєстрував 2 червня 2011 року.

Позивачка, посилаючись на те, що відповідач-1 розпорядився спільним сумісним майном подружжя без її згоди, звернулася до суду з даним позовом.

Місцевий господарський суд, відмовляючи у задоволенні даного позову, пославшись при цьому на висновки наведені у постанові Верховного Суду у справі №569/6236/16-ц від 10.10.2018, виходив з того, що розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім`ї.

З огляду на це, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а другий із подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям.

Колегія суддів вважає неправильним наведене судом першої інстанції обгрунтування підстав відмови у задоволенні позову, враховуючи наступне.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 626 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідними для чинності правочину, є, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Стаття 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину визначає недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом на підставі законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц, а також Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

За змістом пункту 4 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом.

Закон України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" наділяє учасника товариства правом відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі товариства оплатно або безоплатно іншим учасникам товариства або третім особам (ст. 21).

За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі №918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.

Місцевий господарський суд наведного не врахував та прийняв оскаржуване рішення з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц, від яких Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 відступила.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі №916/2813/18 зробила висновок, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи контрагента за таким договором.

Позивачка жодним чином не довела та навіть не навела доводів щодо недобросовісноті відповідачів 2 та 3 при укладенні оскаржуваного наразі договору.

Судом апеляційної інстанції також не встановлено недобросовісність сторін оспорюваного договору, зокрема відповідача 2 та 3, під час його укладення, виходячи з матеріалів справи, з урахуванням принципів змагальності, а також положень ГПК України щодо доказування та подання доказів.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги не підлягають задоволенню, з підстав, наведених у даній постанові.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч.4 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України).

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, проте мотивувальна частина оскаржуваного рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині підстав відмови у задоволенні позовних вимог. В решті рішення - залишається без змін.

Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2023 у справі №910/2332/23 залишити без задоволення.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - позивача у справі.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2023 у справі №910/2332/23 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У решті рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2023 у справі №910/2332/23 залишити без змін.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови (враховуючи перебування судді Барсук М.А. у відпустці з 13.06.2024 по 14.06.2024, з 17.06.2024 по 21.06.2024 та на лікарняному з 24.06.2024 по 28.06.2024) складено: 01.07.2024 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді М.А. Барсук

М.А. Руденко