Рішення

від 03.07.2024 по справі 400/3889/24

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 липня 2024 р. № 400/3889/24 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Брагар В. С. у порядку письмового провадження розглянув адміністративну справу

за позовомМиколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, вул. Потьомкінська, 17,м. Миколаїв,54005,

до відповідачаПриватного підприємства Агропромислова фірма "ВІСЛА", вул. Коротка, 24А, кв.59,м. Миколаїв,54050,

простягнення 42 019,31 грн,

Миколаївське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (далі - позивач) звернулося до суду з позовом до Приватного підприємства агропромислової фірми «ВІСЛА» (далі відповідач або ПП АПФ «ВІСЛА»), в якому просило суд стягнути з відповідача суму адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2023 році: загальну суму заборгованості 42019,31 грн., з яких адміністративно-господарські санкції 41872,73грн. та пеня за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій в сумі 146,58 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що суб`єкт господарювання у спірних правовідносинах допустив порушення положень Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», працевлаштування осіб з інвалідністю не забезпечив, суму адміністративно-господарських санкцій самостійно не сплатив, а відтак, спірна сума заборгованості підлягає стягненню в судовому порядку.

Відповідач, ПП АПФ «ВІСЛА», з поданим позовом не погодився, в обґрунтування відзиву на позов зазначив, що не вчиняв адміністративно-господарського правопорушення у сфері соціального захисту осіб з інвалідністю, покладені Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» обов`язки виконував належно, а відтак, відсутні правові підстави для покладання на суб`єкта господарювання міри юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій. Відповідач у відзиві вказав, що на підприємстві в 2023 році працювало 11 робітників, з яких 1 особа, яка на даний час підтверджує свій статус особи з інвалідністю ОСОБА_1 .

Ухвалою від 30.04.2024 р. суд відкрив провадження за вказаним вище позовом за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін в судове засідання.

Суд розглянув справу в порядку спрощеного провадження без проведення судового засідання та виклику сторін, на підставі наявних матеріалів справи, відповідно до ст. 262 КАС України.

Дослідив матеріали справи, суд

ВСТАНОВИВ

Миколаївське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю за інформацією Пенсійного фонду України, яка була створена на підставі даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного страхування відносно відповідача, склало Розрахунок сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті відповідачем у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2023 рік. Таку інформацію позивач передає Пенсійному фонду України у формі електронного документа через електронні кабінети підприємств, установ та організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, на веб-порталах послуг ПФУ відповідно до Порядку надсилання таких розрахунків, затвердженого Постановою правління ПФУ від 10.03.2023р. №14-1, Наказом Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю 10.03.2023р. №17, зареєстрованого В Міністерстві юстиції України 15.03.2023р. за №456/39512.

Згідно такого Розрахунку адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2023р., надісланого відповідачу середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу відповідача за рік становила - 11 осіб, таким чином середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність, - 1 особа.

За інформацією ПФУ, яку позивач взяв до уваги при складанні відповідного розрахунку санкцій, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність, - 0 осіб, що є менше ніж встановлено нормативом. Позивач вказав в позові, що кількість робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятих особами з інвалідністю у відповідача становить 1 особа.

Позивач кваліфікував діяння відповідача як порушення закону і обчислив суму адміністративно-господарських санкцій у розмірі 26874,54грн. Крім того, через несплату вказаної суми санкцій, було нараховано 146,58 грн. пені. Вказані суми позивач просив стягнути з відповідача на його користь.

Розглядаючи даний спір, суд виходить із того, що правовідносини з приводу притягнення до відповідальності осіб, винних у непрацевлаштуванні осіб з інвалідністю, унормовані, насамперед, Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а також Господарським кодексом України.

Так, згідно з ч.3 ст.18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 ст.20 згаданого закону передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Отже, умисне діяння суб`єкта права, котре полягає у невиконанні обов`язків, покладених ч.3 ст.18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», і є за своєю природою, суттю та змістом правопорушенням.

З огляду на характер спірних правовідносин, суд вважає, що при вирішенні справи слід застосувати приписи ст.218 Господарського кодексу України, згідно з ч. 1 якого підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

За правилом ч.2 ст.218 цього кодексу учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналізуючи норми права, які врегульовують спірні правовідносини, суд відзначає, що проголошене ч. 1 ст. 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» забезпечення права осіб з інвалідністю працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов`язків з працевлаштування осіб з інвалідністю як на роботодавців, так і на органи державної служби зайнятості населення.

При цьому, до обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю в силу приписів ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.ч. 2, 3, 5 ст.19 «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» фактично віднесено укладання трудового договору з особою з інвалідністю, яка самостійно звернулася до роботодавця або була направлена до нього державною службою зайнятості (бо в силу ст. 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці), а в силу приписів ч. 3 ст. 18 названого закону - виділення та створення робочих місць, надання державній службі зайнятості відповідної інформації, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю.

Разом з тим, як випливає з приписів ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування осіб з інвалідністю, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію, а у силу положень ст.18-1 даного закону, державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Відтак, суд доходить висновку, що передбачена ч.1 ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) у разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.ч. 2, 3, 5 ст.19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, які звернулася до роботодавця самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості.

Суд, перевіривши обґрунтованість аргументів позивача добутими доказами, зазначає, що наявних у справі доказів того, що відповідач протягом 2023 р. не подавав до органу державної служби зайнятості населення відповідні звіти про наявність вакантних місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, не має.

Зокрема, матеріалами справи не підтверджено фактів відмов у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за їх самостійним зверненням, а також відмов у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за направленнями державної служби зайнятості населення.

Разом із тим суд зазначає, що до справи відповідачем надано документи, що нібито підтверджують працевлаштування 1 особи з інвалідністю на ПП АПФ «ВІСЛА» в 2023 році, ОСОБА_1 , наказ про прийняття на роботу від 01.11.2023р., проте вказане не відповідає дійсності, оскільки станом на момент працевлаштування ОСОБА_1 він не мав статусу особи з інвалідністю, фактично ОСОБА_1 втратив статус особи з інвалідністю у вересні 2018 року, а твердження відповідача, що особа на даний час підтверджує статус особи з інвалідністю не приймається судом до уваги, оскільки проходження огляду МСЕК не є гарантією встановлення відповідного статусу, та станом на момент подання позивачем адміністративного позову та вирішення справи по суті доказів встановлення інвалідності надано не було. Тому відповідачем не доведено, що ним було працевлаштовано особу з інвалідністю, а тому позивачем правомірно застосовано до відповідача адміністративно-господарську санкцію.

Згідно ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Оскільки матеріали справи свідчать про те, що відповідач не здійснив всі залежні від нього заходи для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, та самостійно не сплатив адміністративно-господарських санкцій за невиконану нормативу робочих місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, вимоги позивача про примусове стягнення суми санкцій є правомірними.

Відповідач не надав суду доказів погашення заборгованості у цьому розмірі, внаслідок чого суд вважає, що позов є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

Керуючись ст.ст.9, 14, 73-78, 90, 242-246, 250, 255, 262 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (вул. Потьомкінська, 17, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 20917114) до Приватного підприємства Агропромислова фірма "ВІСЛА" (вул. Коротка, 24 А, кв.59, м. Миколаїв, 54050, код ЄДРПОУ 34566058) задовольнити.

2. Стягнути з Приватного підприємства Агропромислова фірма "ВІСЛА" (вул. Коротка, 24 А, кв.59, м.Миколаїв, 54050, код ЄДРПОУ 34566058) на користь Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (вул. Потьомкінська, 17, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 20917114) загальну суму заборгованості 42019,13 грн. з яких: адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу з працевлаштування осіб з інвалідністю в сумі 41872,73 грн. та пеню за пропущення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій в сумі 146,58 грн.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В. С. Брагар