Рішення

від 01.07.2024 по справі 291/703/23

РУЖИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 291/703/23

2/291/67/24

У К Р А Ї Н А

Ружинський районний суд Житомирської області

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

01 липня 2024 року

Ружинський районний суд Житомирської області в складі:

головуючої: судді Митюк О.В.,

за участю секретаря: Колесник Р.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт.Ружині Житомирської області цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма «Світанок», Приватного підприємства «Ружинський край»

про розірвання договору оренди земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію речового права,-

в с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма «Світанок», Приватного підприємства «Ружинський край» про розірвання договору оренди земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію речового права.

Позовні вимоги мотивує тим, що він є власником земельних ділянок загальною площею 3.5393 га (2.9959 га та 0.5434 га), які розташовані на території Княжиківської сільської ради Ружинського району Житомирської області, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та мають кадастрові номера 1825284000:04:000:0032 та 1825284000:07:000:0117.

Вказані земельні ділянки належать йому в порядку спадкування за заповітом після смерті його матері ОСОБА_2 , що стверджується свідоцтвами про право на спадщину за заповітом від 02.03.2023 р. та записами в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

13.07.2013 р. спадкодавець ОСОБА_2 уклала з Приватним сільськогосподарським підприємством «Агрофірма «Світанок» договір оренди землі, згідно якого передала вказаному підприємству в оренду, тобто в строкове платне користування, вищевказані земельні ділянки, які мають кадастрові номера 1825284000:04:000:0032 та 1825284000:07:000:0117 , які на даний час належать йому.

Договір було укладено на 13 років для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (п.5 Договору).

Право оренди на підставі вказаного договору оренди було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 29.05.2014 р., номер запису про інше речове право 3831034 та 5830883.

Зазначене стверджується Договором оренди землі від 13.07.2013 р., а також Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права.

Згідно п.35 Договору перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (осіб), в тому числі до спадкоємця (спадкоємців) та/або держави, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання дійсного договору оренди.

Таким чином, до нього, як до спадкоємця ОСОБА_2 перейшли всі права та обов`язки по вищевказаному Договору оренди землі від 13.07.2013 р.

Однак, отримавши 16.05.2023 р. Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, дізнався, що орендар ПСП «Агрофірма «Світанок» грубо порушило умови укладеного з ним Договору , а саме: п.п.1, 5, 13-15, 25, 27, 28 щодо предмета Договору, умов використання земельної ділянки та прав і обов`язків сторін Договору.

Зі змісту вказаних пунктів Договору вбачається, що орендар, тобто ПСП «Агрофірма» «Світанок», приймає у орендодавця ОСОБА_2 вищевказані земельні ділянки у строкове платне користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та зобов`язується приступити до використання земельних ділянок в строки, встановлені договором, самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі тощо.

А орендодавець, тобто на даний час він, згідно умов вказаного Договору має право вимагати від орендаря, тобто від ПСП «Агрофірма «Світанок», зокрема, використання земельних ділянок за цільовим призначенням згідно договору оренди землі, дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості грунтів, своєчасного внесення орендної плати.

При цьому, ПСП «Агрофірма «Світанок» також порушило вимоги діючого законодавства України.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про оренду землі», оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Укладаючи вищевказаний Договір оренди землі, орендар ПСП «Агрофірма «Світанок» зобов`язаний був особисто використовувати отримані в оренду земельні ділянки за цільовим призначенням і мав право передати їх в суборенду без зміни їх цільового призначення та без додаткової згоди орендодавця.

Як вбачається з вищевказаної Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, орендар одноособово без моєї згоди на підставі лише Статуту, протоколів зборів та розподільчого балансу в 2018 році передав належні на даний час мені земельні ділянки в оренду іншій юридичній особі.

Вказане підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з якої вбачається, що підставою для виникнення іншого речового права на належні мені земельні ділянки є - Договір оренди від 13.07.2013р., Статут ПП «Ружинський край», рішення ПП «Агрофірма «Світанок», розподільчий баланс між ПСП «Агрофірма «Світанок» та ПП «Ружинський край» та інше, а не договори суборенди; в графі "вид іншого речового права" зазначено «право оренди земельної ділянки», а не «право суборенди».

Таким чином вважає, що ПСП «Агрофірма «Світанок» істотно порушило умови укладеного Договору оренди землі, що є підставою для дострокового його розірвання в судовому порядку.

Позивач в судове засідання не з`явився, направив до суду заяву про розгляд справи у його відсутність, позовні вимоги підтримує (а.с.70).

Представник відповідача ПСП «Агрофірма «Світанок» в судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про розгляд справи.

Представник відповідача ПП «Ружинський край» в судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про розгляд справи, подав до суду відзив на позов, в якому просив відмовити у повному обсязі.

Суд дослідивши письмові докази, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, встановив наступні факти і відповідні ним правовідносини.

Судом встановлено, що позивач є власником земельних ділянок загальною площею 3.5393 га (2.9959 га та 0.5434 га), які розташовані на території Княжиківської сільської ради Ружинського району Житомирської області, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та мають кадастрові номера 1825284000:04:000:0032 та 1825284000:07:000:0117.

Вказані земельні ділянки належать йому в порядку спадкування за заповітом після смерті його матері ОСОБА_2 , що стверджується свідоцтвами про право на спадщину за заповітом від 02.03.2023 р. та записами в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно(а.с.11-20).

13.07.2013 р. спадкодавець ОСОБА_2 уклала з Приватним сільськогосподарським підприємством «Агрофірма «Світанок» договір оренди землі, згідно якого передала вказаному підприємству в оренду, тобто в строкове платне користування, вищевказані земельні ділянки, які мають кадастрові номера 1825284000:04:000:0032 та 1825284000:07:000:0117 (а.с.9-10).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Положення частини другої статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину.

ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 і від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17).

Частинами першою та другою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови Верховного Суду від 23 вересня 2021 року у справі № 904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.

Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням цивільного судочинства, наведеним у частині першій статті 2 Цивільного процесуального кодексу України. Близька за змістом позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 вересня 2023 року у справі № 910/19668/21.

Згідно з установленими судом обставинами, що підтверджуються матеріалами справи, договір оренди землі від 13.07.2013 року укладений між орендодавцем ОСОБА_2 та ТОВ «Агрофірма «Світанок»» як орендарем.

Згідно з вимогами частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 6 ЦК Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України (у редакції, чинній на дату укладення оскаржуваних договорів) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Волевиявлення є важливим чинником, без якого неможливе вчинення правочину, що узгоджується зі свободою договору, установленою статтею 627 ЦК України.

Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, в якому фіксуються правові наслідків.

Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом зовнішнім щодо договору (про це зазначено у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 620/885/16-ц (провадження № 61-33542св18)).

Позивач не є стороною укладеного договору, який він просить розірвати, у позові він не посилається на те, що такий правочин укладено із вадами волі його матері, що він укладений під примусом чи під впливом обману.

У тексті преамбули договору від 13.07.2013 року вказано, що право оренди передано від ОСОБА_2 до ПСП «Агрофірма «Світанок» з чим мати позивача погодилася та не заперечувала, про що свідчить її підпис на примірнику договору.

Позивач не вказав, в чому полягає порушення відповідачем ПСП «Агрофірма «Світанок» його прав чи інтересів, яким чином надання матір`ю позивача добровільно в оренду належні їй земельні ділянки має негативний вплив на нього.

У справі відсутні докази порушення прав, свобод та інтересів позивача із підстав, заявлених у позові, а доводи позивача про порушене право (законний інтерес) є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу оскаржуваних договорів на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси позивачів. Це свідчить про відсутність предмета захисту у суді, адже позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову.

Зазначене у сукупності свідчить про те, що у задоволенні позовних вимог потрібно відмовити.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Оскільки у задоволенні позову ОСОБА_1 суд відмовив, а відповідачами судові витрати не понесено, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

На підставі викладеного, ст.ст.509, 510,526, 530, 651, 792 ЦК України; ст.ст.93, 96, ч.3 ст.148-1 ЗК України; ст.ст. 1, 13, 31, 31 Закону України «Про оренду землі» та керуючись ст.ст.12, 13, 19, 81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У позові ОСОБА_1 до Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма «Світанок», Приватного підприємства «Ружинський край» про розірвання договору оренди земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію речового права відмовити.

Повний текст рішення виготовлено 11.07.2024 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Сторони по справі:

позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає: АДРЕСА_1 ;

відповідач - Приватне сільскогосподарське підприємство АгрофірмаСвітанок (місцезнаходження: 08652, Київська область, Васильківський район, с.Ковалівка, вул. Монастирська, буд.1, код ЄДРПОУ 03754024).

відповідач - Приватне підприємство Ружинський край (місцезнаходження: 13644, Житомирська область, Ружинський район, с.Княжини, вул.Шкільна, буд.26, код ЄДРПОУ 42016935).

Суддя О. В. Митюк.