Постанова

від 09.07.2024 по справі 758/7584/23

НЕ ВКАЗАНО

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 липня 2024 року місто Київ.

Справа №758/7584/23

Апеляційне провадження № 22-ц/824/12005/2024

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

Головуючого судді (судді-доповідача) Желепи О.В.,

суддів: Мазурик О.Ф., Немировської О.В.

за участю секретаря судового засідання Рябошапка М.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільского районного суду міста Києва від 27 березня 2024 року (у складі судді Якимець О. І., повний текст рішення складено 08.04.2024 року)

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в інтересах якого діє його законний представник ОСОБА_2 , ОСОБА_4 в інтересах якого діє його законний представник ОСОБА_2 , Подільська районна в місті Києві державна адміністрація, третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання незаконними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії та виселення,

ВСТАНОВИВ

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача у якому просить:

1) визнати незаконними та скасувати рішення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 21.04.2016, 21.11.2016, 20.02.2020 про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 ;

2) визнати незаконним та скасувати рішення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 16.02.2023 про відмову у знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 ;

3) зобов`язати Подільську районну у місті Києві державну адміністрацію зняти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з реєстрації місця проживання в квартирі АДРЕСА_1 ;

4) виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення; та вирішити питання розподілу судових витрат.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 20.03.2015 між позивачем та ОСОБА_5 було укладено договір позики грошових коштів. З метою забезпечення виконання зобов`язань за цим договором, 20.03.2015 між сторонами був укладений договір іпотеки нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 . У зв`язку із невиконанням зобов`язань за договором позики ОСОБА_5 , позивач задовольнила свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, а саме звернула стягнення на предмет іпотеки та зареєструвала право власності за собою 21.11.2016. Попри те, після передачі квартири у іпотеку ОСОБА_5 зареєструвала у ній дочку ОСОБА_2 (дата реєстрації 21.04.2016 ), онука ОСОБА_3 (дата реєстрації 21.11.2016 згода матері дитини та батька), ОСОБА_4 (дата реєстрації 20.02.2020 за згодою матері дитини та батька). Попри те, жодна згода іпотекодержателем (позивачем у справі) не надавалась. Відповідач Подільська районна в місті Києві державна адміністрація відмовилась зняти з реєстрації відповідача ОСОБА_2 у зв`язку із недопущенням порушення прав житлових та майнових прав її неповнолітніх дітей, а також відмовила у знятті з реєстрації неповнолітніх дітей через відсутність згоди органу опіки і піклування. У зв`язку із наведеними обставинами, відповідачка разом із дітьми надалі проживає у квартирі, яка належить на праві власності позивачу. Окрім цього, відповідачу ОСОБА_2 направлялась вимоги про виселення, адже її проживання порушує право власності позивача щодо володіння, користування та розпорядження своєю власністю. Однак у добровільному порядку відповідачка разом із дітьми відмовилась виселитись. У відповідності до ст. 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право на підставі згоди іпотекодержателя передати предмет іпотеки у користування, однак така норма не була дотримана. ОСОБА_6 не зверталась за згодою до позивача щодо реєстрації місця проживання своєї дочки ОСОБА_2 . Таким чином, орган реєстрації місця проживання мав відмовити у реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , адже не було письмової згоди іпотекодержателя, тобто документа, який підтверджує право на проживання у житлі у відповідності до ст. 6 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» та п. п. 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою КМУ від 02.03.2016 № 207. Відтак, на думку позивача, орган реєстрації місця проживання у відповідності до п. п. 11, 19, 23 Правил мав відмовити у реєстрації, однак цього не зробив, у зв`язку із чим рішення про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 є незаконним, а відтак і похідні рішення про реєстрацію дітей відповідача ОСОБА_2 є також неправомірними, хоча при реєстрації дітей не вимагалась згода власника. Надалі, власник житла звернувся із заявою про зняття з реєстрації місця проживання відповідача ОСОБА_2 та її дітей, однак отримав відмову, у зв`язку із захистом майнових прав дітей. Разом із тим, такі особи підлягають виселенню у відповідності до ст. 40 Закону України «Про іпотеку», тобто за рішенням суду, адже добровільно це зробити вони відмовились. Аналогічні правові позиції викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 №361/4481/19. Просить позов задовольнити.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 27 березня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 09 травня 2024 року, подав засобами поштового зв`язку до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права та судом першої інстанції не було враховано висновки Верховного суду у подібних правовідносинах.

Зазначає, що відповідно до умов Договору іпотеки, на момент передачі квартири в іпотеку, окрім ОСОБА_5 , право користування квартирою не належало жодній особі, в тому числі Відповідачу 1. На момент укладення договору іпотеки відповідачі не були зареєстровані у спірній квартирі, відповідно дана квартира не була їхнім місцем постійного проживання.

ОСОБА_5 не зверталась до ОСОБА_1 за отриманням згоди на реєстрацію ОСОБА_2 в квартирі, що була предметом іпотеки, ОСОБА_1 також не надавала такої згоди.

Таким чином, враховуючи, що ОСОБА_2 зареєструвалася в квартирі, яка була предметом іпотеки, незаконно, позивач вважає, що вона не мала права реєструвати в ній своїх малолітніх дітей.

Вказує, що 19 квітня 2024 року відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Подільської районної в місті Києві державної адміністрації знято із зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 після подання скарги щодо невідповідності вимогам законодавства відмови у знятті із зареєстрованого/задекларованого місця проживання громадян, поданої до Державної міграційної служби України.

Вважає, що це також підтверджує те, що Відповідач 4 з порушенням норм чинного законодавства на момент реєстрації ОСОБА_2 та її малолітніх дітей, зареєстрував місце проживання даних осіб у спірній квартирі, та в подальшому безпідставно відмовив Позивачу у знятті з реєстрації місця проживання зазначених осіб.

Звертає увагу, що мати Відповідача 1 - ОСОБА_5 , що надала згоду на реєстрацію місця проживання Відповідача 1 у квартирі, що була предметом іпотеки має у приватній власності домоволодіння АДРЕСА_3 , що підтверджується відомостями з Реєстру прав власності на нерухоме майно, тому ОСОБА_2 та її малолітні діти можуть проживати у даному будинку.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 31 травня 2024 року відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою та витребувано матеріали справи.

25 червня 2024 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив представника відповідачів на апеляційну скаргу, якою просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Вказує, що у 2017-2022 роках вже розглядався позов ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою та виселення ОСОБА_5 та членів її сім`ї зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення. За результатом розгляду такого позову, суди прийшли до висновку, що виселення без надання іншого житлового приміщення є незаконним.

Зазначає, що на даний час іншого житла сім`ї ОСОБА_8 не надано у встановленому законодавством порядку, як і не надано різницю між вартістю боргу та вартістю майна в розмірі 1 777 003 грн.

Зазначають, що фактичні обставини справи свідчать про незаконність та недобросовісність дій позивачки по відношенню до відповідачів, враховуючи наявність судових рішень, що набрали законної сили.

Вказує, що посилання на заяви до Державної міграційної служби від 13.03.2024 року України та їхня відповідь не були предметом розгляду в даній справі в суді першої інстанції.

Звертають увагу, що до 27.05.2020 року згода іпотеко держателя на реєстрацію в квартирі осіб законодавством не вимагалась, а відтак вказані обставини не можуть бути підставами для визнання незаконної реєстрації місця проживання відповідачів.

Вказує, що Договір іпотеки не містить жодних умов, які забороняють реєстрацію місця проживання у спірній квартирі іпотекодавцем членів своєї сім`ї в майбутньому.

У судовому засіданні представник відповідачів ОСОБА_9 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги. Позивач або її представник, інші учасники процесу в судове засідання не з`явились, про дату час та місце судового розгляди повідомлялись належним чином.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідачів, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що 20 березня 2015 року між ОСОБА_5 (позичальник) та ОСОБА_1 (позикодавець) укладено нотаріально посвідчений договір позики (із подальшим внесенням змін до нього), за умовами якого позичальник отримала від позикодавця позику у розмірі 792 927 грн, що еквівалентно 32 000 євро, які зобов`язалася повернути позикодавцеві до 14 жовтня 2016 року готівкою у валюті євро.

З метою забезпечення зобов`язання за договором позики, 20 березня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, відповідно до якого позичальник передала в іпотеку позикодавцеві належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

25 листопада 2016 року приватним нотаріусом Войтовським В. С. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 32559466, про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на предмет іпотеки. Для вчинення реєстраційних дій нотаріусу були надано, зокрема, копії договорів позики та іпотеки, звіт про оцінку майна, а також вимога про усунення порушення від 17 жовтня 2016 року.

При зверненні стягнення на предмет іпотеки, ОСОБА_1 були дотримані усі вимоги, передбачені правовими нормами та умовами, укладеного договору іпотеки із ОСОБА_5 . Так само, судом апеляційної інстанції, в ході розгляду справи, не встановлено порушень з боку приватного нотаріуса, у зв`язку із чим, підстав для скасування рішення ПН КМНО Войтовського В.С. про реєстрацію права власності на кв. АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 не має.

Дані обставини установлено судовими рішеннями у справі № 758/1323/17 за позовом ОСОБА_5 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовського Валентина Сергійовича, ОСОБА_11 , треті особи: Служба у справах дітей Подільської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_12 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно та визнання права власності на нерухоме майно та за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , яка діє від себе та як законний представник малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_13 , треті особи: Служба у справах дітей Подільської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_12 про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення.

Отже, позивачу на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 з 25.11.2016.

Суд установив, що 21 квітня 2016 року ОСОБА_2 звернулась із заявою до відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування особи Подільської районної у місті Києві державної адміністрації про реєстрацію місця проживання за адресою - АДРЕСА_2 . Із заяви установлено, право на проживання в житлі вказано договір купівлі-продажу такого від 01.03.2002, за яким право власності набуто ОСОБА_5 . Згода власника/співвласника житла або їх уповноважених органів, наймача та членів його сім`ї на реєстрацію місця проживання особи у разі відсутності документів, що підтверджують право на проживання у житлі - власник згоден, ОСОБА_5 та її особистий підпис, дата 21.04.2016. Місце проживання зареєстровано 21.04.2016 /а.с. 199-200/.

21 листопада 2016 року ОСОБА_2 звернулась із заявою до відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування особи Подільської районної у місті Києві державної адміністрації про реєстрацію місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 за адресою - АДРЕСА_2 . Заява містить відомості про згоду батька ОСОБА_14 на реєстрацію місця проживання малолітньої дитини. Місце проживання зареєстровано 21.11.2016 /а.с. 201-202/.

20 лютого 2020 року ОСОБА_2 звернулась із заявою до відділу з питань реєстрації місця проживання Подільської районної у місті Києві державної адміністрації про реєстрацію місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 за адресою - АДРЕСА_2 . Заява містить відомості про згоду батька ОСОБА_14 на реєстрацію місця проживання малолітньої дитини. Місце проживання зареєстровано 20.02.2020 /а.с. 203-204/.

Відповідно до листа Подільської районної у місті Києві державної адміністрації від 13.12.2023 № 106-11196 рішення про реєстрацію як окремого документа не передбачалось, натомість у заявах містяться відомості про дату реєстрації місця проживання особи /а.с. 198/.

16 серпня 2022 року Подільська районна у місті Києві державної адміністрації за № 106-1-ДСК надала відповідь на адвокатський запит І.Єльчаніновій про перелік осіб, які зареєстровані за адресою - АДРЕСА_2 , зокрема серед них вказано відповідача та її двох дітей. Зазначено, що реєстрацію проведено згідно з Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою КМУ від 02.03.2016 № 207 (втрата чинності 14.03.2022) /а.с. 91-92/.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов до висновку, що під час реєстрації місця проживання вказаних осіб, іпотекодавцем не було порушено вимог Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки, адже у відповідності до ст. ст. 76-80 ЦПК України не подано доказів, що вселення, тобто передача предмету іпотеки у користування відбулось після передачі квартири у іпотеку, адже після укладення договору іпотеки відбулось реєстрація її місця проживання, а тому суд не установив, що реєстрація місця проживання здійснена всупереч вимогам договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у Закону України «Про іпотеку» щодо отримання іпотекодавцем згоди у іпотекодержателя у разі передачі предмету іпотеки у користування, а не реєстрації місця проживання особи. Cуд першої інстанції прийшов до переконання про те, що оскільки судом не встановленого іншого житлового приміщення у відповідачів; позивачем не запропоновано відповідачу із малолітніми дітьми іншого житлового приміщення з дотриманням вимог ч. 2 ст. 109 ЖК України, адже іпотечне майно було передбачене не за отримані кошти за договором позики; відсутністю доказів щодо неправомірного вселення відповідача ОСОБА_2 , а подальше визначення місця проживання її малолітніх дітей здійснено у відповідності до ч. 4 ст. 29 ЦК України за місцем проживання їх батьків або одного з них, до житлового приміщення під час перебування спірної квартири в іпотеці, а відтак виселення із такої квартири відповідача та її малолітніх дітей без надання іншого житлового приміщення порушуватиме права відповідача та її дітей на житло.

Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції.

Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV (тут і далі - у редакції, що діяла станом на час виникнення спірних правовідносин) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною першою статті 3 Закону № 898-IV визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із частиною першою статті 12 Закону № 898-IV у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Згідно із частиною першою статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом установленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).

У частині третій статті 33 Закону № 898-IV визначено, що існують такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки:

- судовий (на підставі рішення суду);

- позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону № 898-IV).

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV).

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону № 898-IV договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону;

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону.

Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону № 898-IV).

Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40Закону № 898-IV).

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону № 898-IV).

З аналізу судової практики розгляду кредитних спорів вбачається, що невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання банками позовів про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників (нерідко і з неповнолітніми дітьми) із житла.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК УРСР).

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК УРСР). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК УРСР щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури.

Аналізуючи статтю 109 ЖК УРСР, Верховний суд у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 зробив висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК УРСР відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

В даній справі встановлено та не заперечується сторонами, що іпотечне майно придбане не за кошти, які були отримані в борг.

Разом з тим, судом встановлено, що відповідачі вселились до житлового будинку, який є предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки без дозволу іпотекодержателя.

Згідно з вимогами частини третьої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Відповідно до п. 2.4.2 договору іпотеки іпотекодавець зобов`язаний виконувати обов`язки, покладені на іпотекодавця за Законом «Про іпотеку»

З договору іпотеки також вбачається, що на час укладення договору іпотеки іпотекодавцем була надана довідка, відповідно до якої в квартирі не проживали ні ОСОБА_16 ні жодна неповнолітня особа. Іпотекодавець гарантував, що передачею такого майна в іпотеку не будуть порушуватись права будь-яких третіх осіб. В тому числі неповнолітніх .

Посилання представника відповідачів на те, що відсутність реєстрації ОСОБА_17 в спірній квартирі на момент укладення договору іпотеки не свідчить про те, що вона не мала на неї права користування, колегія не приймає з огляду на таке.

Знімаючись з реєстрації в цій квартирі ОСОБА_16 діяла свідомо та добровільно обрала інше місце проживання. Надавши під час укладення кредитного договору довідку про проживаючих в іпотечному майні, ОСОБА_18 гарантувала кредитору, що право користування на вказане іпотечне майно має лише одна особа ОСОБА_5

Відповідачами ці обставини, які відображені в договорі іпотеки жодним чином не спростовані.

Іпотекодержатель за таких обставин надаючи борг, який забезпечувався іпотекою правомірно розраховував, що лише одна особа має право на користування іпотечним майном, а інші особи можуть набути такого права лише за її згодою, що чітко передбачено Законом «Про іпотеку».

Відповідно до ст.13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в іншій формі.

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав таких вимог, суд може зобов`язати її припинити зловживання, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Повторно зареєструвавши в іпотечній квартирі, вже під час дії договору іпотеки ОСОБА_19 , яка через сім місяців зареєструвала право неповнолітньої дитини, ОСОБА_5 та ОСОБА_16 діяли з використанням «права на зло», в супереч принципам добросовісності.

Судом достовірно встановлено, що вселення ОСОБА_2 та малолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у спірний житловий будинок відбулося всупереч прямій забороні, що міститься у Законі № 898-IV.

Суд також враховує, що право неповнолітніх дітей на проживання в спірній квартирі є похідним від правомірності набуття цього права їх матір`ю.

Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки доньки та онуків іпотекодавця ОСОБА_5 у житловому будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу.

З урахуванням викладеного наявні обґрунтовані підстави для задоволення позову про виселення ОСОБА_2 та малолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 .

До аналогічного висновку дійшов Верховний суд у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19.

Посилання відповідачів на наявність справи, за результатом розгляду якої суди прийшли до висновку, що виселення без надання іншого житлового приміщення є незаконним, колегія суддів відхиляє, оскільки відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у пункті 32 постанови від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Верховний Суд у своїй постанові від 03 серпня 2022 року у справі № 160/5671/21 зазначив, що преюдиційного значення набувають лише встановлені судовим рішенням факти, а не правові висновки суду та/або результат розгляду конкретної справи.

Суд також встановив, що відсутні підстави для закриття провадження у даній справі, через те, що раніше вже розглядались вимоги про виселення, оскільки на переконання суду власник має право повторно звертатись з такими вимогами на захист свого права, крім того змінились підстави позову.

Разом з тим відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, яким у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.

Київський апеляційний суд вважає, що вказаний вище Закон має бути застосований у цій справі, оскільки на сьогодні в Україні триває воєнний стан, тому виконання постанови в частині виселення відповідачів слід зупинити на період дії в Україні воєнного стану та на тридцяти-денний строк після його припинення або скасування.

Щодо позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішення про реєстрацію місця проживання, визнання незаконними та скасування рішення про відмову у знятті з реєстрації місця проживання та зобов`язання зняття з реєстрації місця проживання, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Обраний позивачем спосіб захисту має бути направлений на припинення оспорювання або порушення суб`єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення, відповідати матеріально-правовим способам захисту права.

Відповідно до пункту 26 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Крім того, під час апеляційного розгляду встановлено, що на даний час відповідачі вже зняті з реєстрації.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку, що достатнім та ефективним способом захисту порушеного права позивача є задоволення позовних вимог про виселення.

З огляду на зупинення виселення на час дії воєнного стану на переконання суду є достатньо часу для забезпечення прав неповнолітніх дітей, за місцем проживання їх батька, чи в будинку в м. Рівне, який на праві власності належить ОСОБА_5 , яка є їх бабусею та боржником , неповернення боргу якою стало наслідком звернення стягнення на предмет іпотеки, в якому на даний час проживають неповнолітні діти.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З мотивувальної частини постанови вбачається, що суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення позову.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір, з урахуванням задоволених вимог, у розмірі 2 684 грн, що складає 1 073,60 грн - судовий збір за подачу позову та 1 610,40 грн - судовий збір за подачу апеляційної скарги.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального, і порушенням норм процесуального права, і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог у відповідності до ст. 376 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Подільского районного суду міста Києва від 27 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 684 грн.

Зупинити виконання постанови в частині виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 на період дії в Україні воєнного стану та на тридцяти-денний строк після його припинення або скасування.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 11 липня 2024 року.

Головуючий О.В. Желепа

Судді О.Ф. Мазурик

О.В. Немировська