Рішення
від 02.07.2024 по справі 916/5176/23
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ


ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"02" липня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/5176/23

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

за участю секретаря судового засідання Лінник І.А.,

за участю представників:

від позивача: Голуб А.С. самопредставництво,

від третьої особи-1: не з`явився,

від третьої особи-2: не з`явився,

від третьої особи-3: не з`явився,

від відповідача: не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу №916/5176/23

за позовом: Одеської міської ради (площа Думська, № 1, м. Одеса, 65026)

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: 1) ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 );

2) ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 );

3) ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 )

до відповідача: Колективного підприємства Одеська пересувна механізована колона №8 (вул. Мечникова, №84, м. Одеса, 65020)

про визнання права власності на квартиру,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Одеська міська рада звернулась до Господарського суду Одеської області із позовом до Колективного підприємства Одеська пересувна механізована колона №8, в якому просить суд витребувати від відповідача на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради квартиру загальною площею 68,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна у Реєстрі прав власності на нерухоме майно - 12201072.

В подальшому, Одеською міською радою подано заяву про зміну предмета позову, відповідно до якої позивач просив прийняти до розгляду позовну заяву про визнання за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради права власності на квартиру загальною площею 68,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 , (РНОНМ- 12201072), що належить КП «Одеська пересувна механізована колона №8» на праві приватної власності.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 29.06.2005 № 276 Колективному підприємству «Одеська пересувна механізована колона № 8» надано дозвіл на будівництво 3-секціного 5-9-поверхового жилого будинку за адресою: м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 79-81, вул. Асташкіна, 19-21.

При цьому, вказаним рішення затверджено договір на право забудови між Виконавчим комітетом ОМР та КП «ОМПК № 8», відповідача зобов`язано до початку будівництва надати громадянам, що підлягають виселенню з будинків, які підлягають знесенню, інше благоустроєне жиле приміщення згідно з додатком 4. Отже, дозволено відповідачу здійснити будівництво вищевказаного жилого будинку за умови обов`язкового надання громадянам, які проживали у будинках за вказаною адресою, що підлягають знесенню, іншого житла.

Окрім того, позивач зауважує, що відповідно до договору на право забудови, укладеного між Виконавчим комітетом ОМР та КП «ОПМК № 8», забудовнику надано право забудови земельної ділянки, загальною площею 0,3249 га в межах відводу терміном до 01.04.2010, а також передбачено обов`язок забудовника відселити громадян за списком із жилих будинків по АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 , АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_13 , по АДРЕСА_14 , АДРЕСА_15 і надати їм інше благоустроєне житло. Відтак, забудовника зобов`язано відселити громадян з будинків, які підлягають знесенню для забудови відповідної земельної ділянки.

Як вказує позивач, відповідно до додатку № 4 до рішення Виконкому ОМР від 29.06.2005 № 276 відселенню забудовником з квартири АДРЕСА_16 , яка перебувала у комунальній власності, підлягали ОСОБА_1 основний квартиронаймач, ОСОБА_2 син, ОСОБА_3 дочка.

Позивач пояснює, що до Одеської міської ради надійшло звернення ОСОБА_1 щодо перешкод у приватизації квартири АДРЕСА_17 , в яку її було відселено забудовником, у зв`язку з чим позивачем було встановлено, що 28.09.2005 КП «ОПМК № 8» придбало за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_7 за вказаною адресою та 07.10.2005 зареєструвало право власності на неї у КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості».

13.04.2006 було проведено спільне засідання адміністрації та профкому КП «ОПМК № 8», було затверджено перелік квартир, які надаються громадянам, що проживали за адресою: АДРЕСА_18 , для відселення та вирішено, зокрема, виділити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_17 , загальною площею 68,5 кв.м.

Позивач додає, що розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 04.07.2006 № 1570 вирішено видати ОСОБА_1 , яка відселена з аварійного будинку, ордер на ізольовану квартиру АДРЕСА_7 на склад родини 3 особи, а листом від 28.07.2006 № 165 КП «ОПМК № 8» звернулось до начальника КП «ОМБТІ та РОН» з проханням зняти з обліку право власності відповідача на квартири, які були придбані з метою відселення громадян по зазначеному у листі списку.

В свою чергу, КП «ОМБТІ та РОН» листом від 22.12.2006 № 812 повідомило забудовника, що в реєстраційних книгах анульовані записи про реєстрацію права власності КП «ОПМК № 8» на квартири, зокрема на квартиру АДРЕСА_17 .

За ствердженням позивача, сім`я громадянки ОСОБА_1 після відселення та до теперішнього часу проживають у спірній квартирі та мають законні очікування щодо можливості її приватизації, проте виявилось, що в електронному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наразі наявний запис про право власності КП «ОПМК № 8» на спірну квартиру, що унеможливлює реєстрацію права комунальної власності на зазначену квартиру за Одеською міською радою та, відповідно не дає змоги ОСОБА_1 її приватизувати.

Позивач зазначає, що відповідач ігнорує всі звернення позивача, не вживає жодних дій задля завершення процедури передання квартир територіальній громаді міста та фактично залишається зареєстрованим власником спірної квартири.

На переконання позивача, за таких умов громадяни, які проживали у знесених будинках та булі відселені в інше житло, ризикують у будь-який час бути виселеними з квартир, які забудовник надав міській раді для їх відселення, проте не оформив це належним чином, а відтак, саме необхідність захисту прав територіальної громади міста Одеси на спірну квартиру задля подальшої реалізації житлових прав громадянами, які в ній проживають, за ствердженням позивача, зумовило звернення Одеської міської ради до суду з даним позовом.

Відзив на позов відповідач суду не надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.11.2023 позовна заява вх.№5756/23 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

29.11.2023 ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх.№ 5756/23 від 24.11.2023) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/5176/23. Постановлено справу № 916/5176/23 розглядати за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначено на "28" грудня 2023 року о 10:20 год. Даною ухвалою суду також залучені ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.

28.12.2023 у підготовчому засіданні по справі № 916/5176/23, врахувавши клопотання позивача відкладення судового засідання та неявку відповідача і третьої особи-2, судом проголошено протокольну ухвалу про перерву до "18" січня 2024 року о 12:20 год., про що відповідач та ОСОБА_2 були повідомлені відповідною ухвалою суду від 29.12.2023, постановленою в порядку ст. 120 ГПК України.

16.01.22024 Одеська міська рада звернулась до суду з клопотанням (вх. № 1760/24), яким просила продовжити процесуальний строк, встановлений протокольною ухвалою від 28.12.2023 для надання до суду документів, визначених ухвалою суду від 29.11.2023.

18.01.2024 Одеська міська рада надала до суду клопотання (вх. № 2257/24), до якого доданий нотаріально засвідчений переклад документів, визначених ухвалою Господарського суду Одеської області від 29.11.2023. Клопотання разом із долученими до нього документами судом були прийняті до розгляду та долучені до матеріалів справи.

Підготовче засідання, призначене ухвалою Господарського суду Одеської області від 28.12.2023 у справі № 916/5176/23 на 18.01.2024 о 12:20 год., не відбулося у зв`язку з оголошенням системою цивільної оборони у м. Одеса та Одеській області повітряної тривоги.

18.01.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області продовжено строк проведення підготовчого провадження у справі № 916/5176/23 за ініціативою суду на 30 днів та призначено підготовче засідання у справі № 916/5176/23 на "06" лютого 2024 року об 11:40 год.

06.02.2024 у підготовчому засіданні по справі № 916/5176/23 судом проголошено протокольну ухвалу про перерву до "20" лютого 2024 року об 11:30 год., про що відповідач та треті особи були повідомлені відповідною ухвалою суду від 06.02.2024, постановленою в порядку ст. 120 ГПК України.

20.02.2024 у підготовчому засіданні по справі № 916/5176/23, після вирішення всіх питань, передбачених ст. 182 ГПК України, судом проголошено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи № 916/5176/23 до судового розгляду по суті на "12" березня 2024 року об 11:20 год. КП «Одеська пересувна механізована колона №8», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомлені були про дату, місце та час судового засідання по суті у справі № 916/5176/23 ухвалою суду від 21.02.2024 у відповідності до вимог ст. 120 ГПК України.

12.03.2024 від позивача до суду надійшло клопотання (вх. № 10372/24), яким Одеська міська рада просила приєднати до матеріалів справи звіт про оцінку майна від 08.03.2024, виконаний ПП «Аділіс». Клопотання разом зі звітом судом долучені до матеріалів справи.

12.03.2024 у судовому засіданні по справі № 916/5176/23, у зв`язку з необхідністю направлення іншим учасникам справи поданого до суду клопотання, судом проголошено протокольну ухвалу про перерву до "23" квітня 2024 року о 10:20 год., про що відповідач та треті особи були повідомлені ухвалою суду від 13.03.2024 в порядку ст. 120 ГПК України.

19.04.2024 від Одеської міської ради до суду надійшла заява (вх. № 16122/24) про зміну предмета позову, відповідно до якої позивач просив повернути справу № 916/5176/23 зі стадії розгляду по суті на стадію підготовчого провадження, а також прийняти до розгляду позовну заяву про визнання за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради права власності на квартиру загальною площею 68,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 , (РНОНМ- 12201072), що належить КП «Одеська пересувна механізована колона №8» на праві приватної власності.

З огляду на обставини, що потребують вчинення процесуальних дій, які віднесенні до завдань підготовчого провадження, вивчивши заяву про зміну предмету позову та вислухавши пояснення позивача, суд дійшов висновку, що є достатні підстави повернутись до стадії підготовчого провадження та повторно провести підготовче провадження у справі № 916/5176/23, у зв`язку з чим судом 23.04.2024 постановлено протокольну ухвалу про повернення до стадії підготовчого провадження у справі та прийняття до розгляду заяви позивача про зміну предмету позову.

Окрім того, 23.04.2024 у судовому засіданні по справі № 916/5176/23 судом проголошено протокольну ухвалу про перерву до "14" травня 2024 року о 10:40 год., про що учасники справи, які не з`явились в судове засідання, були повідомлені ухвалою суду від 23.04.2024, постановленою у відповідності до приписів ст. 120 ГПК України.

14.05.2024 у підготовчому засіданні по справі № 916/5176/23, надавши позивачу строк для доплати судового збору згідно визначеної вартості спірного майна, судом проголошено протокольну ухвалу про перерву до "28" травня 2024 року о 10:40 год.

15.05.2024, з метою належного повідомлення відповідача та третіх осіб про дату, час та місце наступного підготовчого засідання, судом в порядку ст. 120 ГПК України була постановлена відповідна ухвала.

23.05.2024 від позивача до суду надійшла заява (вх. № 20859/24), згідно якої Одеська міська рада просила приєднати до матеріалів справи платіжну інструкцію від 21.05.2024 № 309. Заява із доказами доплати судового збору судом долучена до матеріалів справи.

28.05.2024 у підготовчому засіданні по справі № 916/5176/23, після вирішення всіх питань, передбачених ст. 182 ГПК України, судом проголошено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи № 916/5176/23 до судового розгляду по суті на "11" червня 2024 року о 12:20 год. Окрім того, призначена резервна дата судового засідання з розгляду справи № 916/5176/23 по суті на 20 червня 2024 року об 11:00 год.

Того ж дня судом була постановлена ухвала, якою, у відповідності до приписів ст. 120 ГПК України, КП «Одеська пересувна механізована колона №8», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомлені про час, дату та місце розгляду справи № 916/5176/23.

11.06.2024, у в`язку з неявкою учасників справи, ухвалою Господарського суду Одеської області відкладено розгляд справи № 916/5176/23 по суті на "20" червня 2024 року об 11:00 год., а також призначено резервну дату судового засідання з розгляду справи № 916/5176/23 по суті на 02 липня 2024 року об 11:40 год.

20.06.2024 у судовому засіданні по справі № 916/5176/23, у зв`язку з неможливістю завершити розгляду справи по суті, судом проголошено протокольну ухвалу про перерву до 02.07.2024 об 11:40 год. Відповідача та третіх осіб про дату, місце та час судового засідання по суті у справі № 916/5176/23 було повідомлено у відповідності до ст. 120 Господарського процесуального кодексу України.

В судовому засіданні 02.07.2024 представник позивача Одеської міської ради виступив із вступною промовою, позовні вимоги підтримав повністю та просив суд їх задовольнити.

Відповідач КП «Одеська пересувна механізована колона №8», про час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно, проте свого представника в судові засідання жодного разу не направив, поважність підстав неявки належними та допустимими доказами суду не обґрунтував, своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Треті особи - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про час та місце розгляду справи повідомлені своєчасно та належним чином, проте особисто були присутні в першому підготовчому засіданні, в подальшому ані особисто, ані свого представника в судові засідання не направили, поважність підстав неявки належними та допустимими доказами суду не обґрунтували, своїм процесуальним правом на подання пояснень не скористалися.

Ухвали суду надсилались відповідачу за місцезнаходженням відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, повернуті на адресу суду з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчать наявні в матеріалах справи рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення.

Також, третім особам ухвали суду надсилались за їх місцезнаходженням, деякі повернуті на адресу суду з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», проте більшість отримані ОСОБА_1 особисто, про що свідчать наявні в матеріалах справи рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення

Згідно з п.п. 1, 4 ч. 6 ст.242 ГПК України днем вручення судового рішення є день вручення судового рішення під розписку або день проставлення у поштовому відділенні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Відповідно до ч.ч. 3, 7 ст.120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Отже, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення, інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» відомості про місцезнаходження юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або фізичних осіб-учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу.

Примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції або повернуті органами зв`язку з позначками «адресат відсутній», «закінчення терміну зберігання» тощо з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій. Відсутність сторони за адресою чи незабезпечення одержання за такою адресою кореспонденції створює саме для учасника справи негативні наслідки, які він зобов`язаний передбачити та самостійно вжити заходи щодо їх ненастання.

Сам лише факт не отримання учасником провадження кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

При цьому, суд окремо звертає увагу, що з 01.01.2020 набрали чинності зміни до Правил надання послуг поштового зв`язку, внесені Постановою Кабінету Міністрів України № 1149 від 27.12.2019, відповідно до яких:

- рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються особисто адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів його сім`ї, який проживає разом з ним. У разі відсутності адресата (будь-кого із повнолітніх членів його сім`ї) за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв`язку інформує адресата за наявним номером телефону та/або вкладає до абонентської поштової скриньки повідомлення про надходження рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка». Якщо протягом трьох робочих днів після інформування адресат не з`явився за одержанням рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка», працівник поштового зв`язку робить позначку «адресат відсутній за вказаною адресою», яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду (пункт 991 Правил);

- рекомендовані поштові відправлення з позначкою «Судова повістка», адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання пошти, під розпис. У разі відсутності адресата за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв`язку робить позначку «адресат відсутній за вказаною адресою», яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду (пункт 992 Правил).

Таким чином, зберігання відділенням Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» поштових відправлень суду, які є «Судовими повістками» в розумінні чинного законодавства України в період більше, ніж три робочі дні, а також їх повернення із непередбачених для «Судових повісток» причин є неправомірним. Більше того, такі дії зумовлюють порушення права позивача на своєчасне вирішення справи судом.

З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв`язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвали суду вважаються врученими відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

При цьому, враховуючи неотримання відповідачем поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням та нез`явлення його та третіх осіб в судові засідання, судом протягом всього строку розгляду справи вживалися додаткові заходи щодо належного та фактичного повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом за всіма відомими суду засобами зв`язку, а саме на сайті Судової влади України розміщувались відповідні оголошення від 18.01.2024, 07.02.2024, 21.02.2024, 13.03.2024, 17.05.2024 та від 24.06.2024.

Таким чином, судом протягом всього періоду розгляду справи здійснювалися спроби повідомлення відповідача та третіх осіб за всіма відомими суду засобами зв`язку; матеріали справи не містять відомостей про будь-які інші засоби зв`язку з відповідачем.

Отже, суд констатує небажання відповідача та третіх осіб протягом майже семи місяців висловити свою правову позицію у даному спорі, незабезпечення учасниками справи явки у всі попередні засідання по даній справі.

При цьому у всіх ухвалах суду по справі судом було роз`яснено про те, що інформація у цій справі доступна на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://od.arbitr.gov.ua.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Для цих цілей існує .

Відповідно до частин 1, 3 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.

Отже у відповідача та третіх осіб були всі дані, необхідні для пошуку та відстеження руху справи, та реальна можливість отримання такої інформації також із вказаного відкритого джерела (у Єдиному державному реєстрі судових рішень).

Враховуючи, що учасники судового провадження, безвідносно до отримання/неотримання поштової кореспонденції, в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження, про що неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини, зокрема, у рішенні від 03.04.2008 по справі «Пономарьов проти України», рішенні від 26.04.2007 по справі «Олександр Шевченко проти України», рішенні від 14.10.2003 по справі «Трух проти України».

Враховуючи незабезпечення відповідачем отримання поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, а також відсутність у вказаному реєстрі відомостей щодо електронної пошти чи інших засобів зв`язку з відповідачем, не повідомлення суду інших засобів зв`язку з відповідачем, суд прийшов до висновку, що вказані дії свідчать про відмову від отримання відповідачем судових повісток (ухвал суду).

За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача та третіх осіб про відкриття провадження у справі, а також про всі призначені по справі судові засідання, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість взяти участь у судових засіданнях і викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог та пояснення, натомість останні не вживали заходів щодо реалізації наданого їм права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом участі в судових засіданнях, подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи, зокрема, у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Таким чином, суд вважає, що відповідач та треті особи про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, відтак, керуючись статтею 202 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності за наявними у ній матеріалами.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

З огляду на те, що розгляд даної справи відкладався у зв`язку з нез`явленням представника відповідача та третіх осіб у судові засідання, неподанням відповідачем відзиву на позовну заяву, а також враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання доказів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів, що є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами за відсутності представників відповідача та третіх осіб у відповідності до вимог частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Під час судового розгляду, відповідно до ст.ст. 209, 210 ГПК України, судом були з`ясовані всі обставини на які учасники справи посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, а також судом були безпосередньо досліджені всі докази, наявні в матеріалах справи.

02.07.2024 в судовому засіданні Господарським судом був закінчений розгляд справи по суті та згідно із приписами статтей 233, 240 Господарського процесуального кодексу України підписано вступну та резолютивну частини рішення без їх проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

В матеріалах справи міститься гарантійний лист КП «Одеська пересувна механізована колона № 8» № 209 від 11.10.2004, адресоване начальнику Одеського міського управління земельних ресурсів, яким відповідач гарантував відселення мешканців одноповерхових жилих будинків, які підпадають під будмайданчик за даресою: АДРЕСА_19 , за рахунок власних коштів у відповідності до діючого законодавства. До листа додані списки мешканців.

Відповідно до довідки (виписки з домової книги про склад сім`ї та прописку) ОСОБА_1 постійно проживає по АДРЕСА_20 , яка є ізольованою та не приватизованою. Будинок значить у списках старіих А326 від 14.07.1978.

Рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради № 276 від 29.06.2005 вирішено надати дозвіл КП «ОПМК № 8» на будівництво 3-секційного 5-9-поверхового жилого будинку, за адресою: АДРЕСА_18 .

Окрім того, п. 3, 4 даного рішення затверджений договір на право забудови між виконавчим комітетом Одеської міської ради та КП «ОПМК № 8» (додаток 3) та зобов`язано відповідача до початку будівництва: надати громадянам, що підлягають виселенню з будинків, які підлягають знесенню, інше благоустроєне жиле приміщення (додаток 4); відшкодувати власникам будівель та споруд збитки у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності; оформити в інспекції Держархбудконтролю дозвіл на виконання будівельних робіт.

Згідно списку громадян, що підлягають відселенню із жилих будинків № 19, АДРЕСА_11 , який є додатком № 4 до рішення Виконкому ОМР від 29.06.2005 № 276, за адресою: АДРЕСА_20 , яка належить міській раді, проживала ОСОБА_1 - основний квартиронаймач, ОСОБА_2 син, ОСОБА_3 дочка. Жилі будинки по АДРЕСА_21 визнані аварійними рішеннями виконавчого комітету Одеської міської ради від 26.12.2000 № 811, від 14.07.1978 № 326.

29.06.2005 між Виконавчим комітетом ОМР та Колективним підприємством «Одеська пересувна механізована колона №8» укладений договір на право забудови, згідно п. 1.1. якого предметом є надання забудовнику від імені Виконкому права забудівлі земельної ділянки, загальною площею 0,3249 га, у межах відведення, за адресою: АДРЕСА_18 , терміном до 01.04.2010, для здійснення будівництва 3-х секційного 5-9-поверхового житлового будинку та комплексного благоустрою прилеглої території.

При цьому, забудовник зобов`язався, серед іншого, відселити громадян, згідно списку (додаток до рішення МВК) з житлових будинків по АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 , АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_13 , по вул. Асташкіна, 21, кв. №№26, АДРЕСА_15 та надати їм власне упорядковане житло (п. 3.5. договору на право забудови).

28.09.2005 ОСОБА_4 та КП «Одеська пересувна механізована колона № 8» уклали договір купівлі-продажу, згідно якого ОСОБА_4 та особи, від імені яких остання діяла, продали, а відповідач купив квартиру під АДРЕСА_17 , яка в цілому складається з трьох кімнат, загальною площею 68,5 кв.м., у тому числі житловою -53,4 кв.м., за 178500, грн. Даним договором передбачено, що право власності на квартиру у КП «ОПМК-8» виникає з моменту державної реєстрації договору. Договір 28.09.2005 посвідчений державним нотаріусом Куценко О.І. та зареєстрований в реєстрі за № 6-2467.

Протоколом № 1 спільного засідання адміністрації та профкому КП «Одеська пересувна механізована колона № 8» від 13.04.2006 постановили виділити, зокрема, для відселення родини у складі трьох осіб: ОСОБА_1 основний квартиронаймач, ОСОБА_2 син, ОСОБА_3 донька, трикімнатну квартиру, розташовану на третьому поверсі під АДРЕСА_17 , загальною площею 68,5 кв.м., у тому числі житловою площею 53,4 кв.м.

Відповідно до розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 04.07.2006 № 1570 «Про взяття на квартирний облік та надання житлової площі громадянам» затверджено протоколи організацій та виданий ордер ОСОБА_1 , відселяємої з аварійного будинку, на ізольовану квартиру АДРЕСА_22 , на склад родини 3 особи (вона, син ОСОБА_2 , дочка ОСОБА_3 ). Матеріали справи містять відповідний корінець ордеру на жиле приміщення № 7622 серія НР, виданий Зоріній Н.С.

КП «Одеська пересувна механізована колона № 8» листом № 165 від 28.07.2006 звернулось до голови ОМБТІ та РОН, яким повідомило останнього, що на виконання п. 4.1. рішення міськради № 276 та п. 1 рішення міськради 834 у відповідності до списків громадян, що підлягають відселенню з аварійних квартир, що належать місцевим радам, за рахунок власних грошових засобів на період відселення КП «ОПМК-8» було придбано інше упорядковане житло для громадян, що відселяють, за договорами купівлі-продажу, зареєстрованим у ОМБТІ та РОН, зокрема, для ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надана житлова площа для відселення кв. АДРЕСА_17 , загальною площею 68,5 кв.м. В даному листі відповідач також зазначив, що після відселення зазначені у рішенні виконкому будівлі знесено, просив врахувати приведені факти та зняти з обліку у ОМБТІ та РОН права власності ОПМК-8 на квартири, придбані у власників та квартири, придбані з ціллю відселення за вказаними у списку адресами при оформленні документів на право власності громадянам, що отримали ордери виконкому.

У відповідь на вищевказаний лист КП «ОМБТІ та РОН» повідомило відповідача листом № 812 від 22.12.2006, що за фактом видачі ордерів на квартири, придбані КП ОПМК-8 для громадян, відселених із зони реконструкції, в реєстраційних книгах анульовані записи про реєстрацію прав власності за відповідачем на квартири згідно списку, серед іншого, за адресою: АДРЕСА_2 .

В матеріалах справи міститься викопіювання з реєстрової книги 24м/с, де біля запису про квартиру АДРЕСА_17 міститься запис «відміна у зв`язку з переданням міським радам під відселення 20.12.2006».

Між тим, як вбачається з інформаційної довідки № 348983263 від 003.10.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 3-кімнатна квартира АДРЕСА_23 , належить Колективному підприємству «Одеська пересувна механізована колона № 8» на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу № 6-2467 від 28.09.2005.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до ст. 13 Конституції України право власності від імені народу України здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У той же час стаття ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Відповідно до п. 7 ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України.

Статтею 140 Конституції України визначено, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Згідно статей 142-144 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об`єктів, належить рухоме і нерухоме майно, управління яким здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

Згідно зі ст. 143 Конституції України встановлено, що територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

Згідно ст.177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Приписами ч.1 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до ч.2 ст.182 ЦК України державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Приписами ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Стаття 321 Цивільного кодексу України, встановлює принципи непорушності права власності. Відповідно до цієї норми, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статті 327 ЦК України визначено, що у комунальній власності є майно, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 Цивільного кодексу України).

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (частина 1 статті 345 Цивільного кодексу України).

Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його права власності.

Згідно зі ст. 9 ЖК України громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду. Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад.

За частиною 1 статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

За змістом статті 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах, зокрема, законності, поєднання місцевих і державних інтересів, державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності, вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності є повноваженням виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Відповідно до статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Статтею 3 цього Закону встановлено, що загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 цього Закону у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення. Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

Положеннями частини 4 статті 18 Закону обумовлено, що державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяження.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначає правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання. Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Відповідно до статті 1 вказаного Закону приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Відповідно до ст. 8 вказаного Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства).

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

У відповідності до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно вимог ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

У відповідності до ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Передумовою виникнення спору є державна реєстрація права власності відповідача Колективного підприємства «Одеська пересувна механізована колона №8» на квартиру АДРЕСА_17 .

Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння (Такий висновок наведено у пункті 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.18 у справі № 653/1096/16-ц).

Володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

Особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння майном шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, чи набув або не набув володілець право власності (і відповідно право володіння) на таке майно.

Володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може. (Такі висновки наведені у пунктах 62-67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.21 у справі №359/3373/16-ц).

Суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовну презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (Такі висновки наведено у пунктах 80-83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.21 у справі №359/3373/16-ц).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Однією із загальних засад цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Передумовою для захисту прав та охоронюваних законом інтересів особи є наявність такого права або інтересу та порушення або оспорювання їх іншою особою (іншими особами).

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Одним і способів судового захисту є визнання права власності.

З матеріалів справи судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради № 276 від 29.06.2005 було надано відповідачу дозвіл на будівництво 3-секційного 5-9-поверхового жилого будинку за адресою: АДРЕСА_18 , затверджено договір на право забудови та зобов`язано КП «Одеська пересувна механізована колона №8» до початку будівництва надати громадянам, що підлягають виселенню з будинків, які підлягають знесенню, інше житло згідно із відповідними списком.

Вказаний обов`язок відповідача відселити громадян за списком, зокрема, із квартири АДРЕСА_16 , та надати їм інше благоустроєне житло, також був передбачений укладеним 29.06.2005 між Виконкомом Одеської міської ради та КП «Одеська пересувна механізована колона №8» договором на право забудови.

Отже, позивачем було дозволено відповідачу здійснити будівництво вищевказаного жилого будинку за умовим обов`язкового надання громадянам, які проживали, серед іншого, у будинку по АДРЕСА_10 , що підлягав знесенню, іншого житла.

В свою чергу, такому відселенню відповідачем підлягали ОСОБА_1 , як основний квартиронаймач, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які входять до складу сім`ї ОСОБА_1 як син та донька відповідно, що проживали у квартирі АДРЕСА_16 , та значились в списку на відселення. Вказана квартира була міською комунальною власністю та інформація про її приватизацію відсутня.

Також, як встановлено судом, на виконання рішення виконавчого комітету Одеської міської ради № 276 від 29.06.2005 та умов договору на право забудови, відповідачем була виділена ОСОБА_1 та членам її сім`ї трикімнатна квартира АДРЕСА_17 , загальною площею 68,5 кв.м., яка придбана КП «Одеська пересувна механізована колона №8» за рахунок власних коштів за договором купівлі-продажу від 28.09.2005.

Матеріали справи свідчать про те, що в подальшому ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були відселені у квартиру АДРЕСА_17 , та, за ствердженням позивача, проживають у вказаній квартирі до теперішнього часу і мають законні очікування щодо можливості її приватизації.

При цьому, суд погоджується з доводами Одеської міської ради, що відповідачем на виконання вимог рішення виконавчого комітету Одеської міської ради № 276 від 29.06.2005 було придбано спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 та передано її саме міській раді під відселення третіх осіб у даній справі, які проживали в аварійному будинку, що підлягав відповідному знесенню.

Таким чином, оскільки Одеською міською радою рішення щодо приватизації як квартири АДРЕСА_16 , так і спірної квартири, не приймалося, обґрунтованим є твердження позивача, що квартира АДРЕСА_17 загальною площею 68,5 кв.м є об`єктом комунальної власності територіальної громади міста Одеси.

В свою чергу, суд встановив, що незважаючи на те, що відповідач дійсно звертався до КП «ОМБТІ та РОН» з проханням зняти з обліку право власності КП «Одеська пересувна механізована колона №8» на спірну квартиру, а в реєстраційній книзі анульований запис про реєстрацію такого права власності у зв`язку з переданням її міській раді під відселення, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до теперішнього часу міститься запис про право власності КП «Одеська пересувна механізована колона №8» на квартиру АДРЕСА_17 , загальною площею 68,5 кв.м.

З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, нерухоме майно, правомочності власника щодо якого від імені територіальної громади виконує відповідна рада.

Таким чином, порушення прав територіальної громади беззаперечно свідчить про порушення державних інтересів, оскільки таке порушення суперечить конституційному обов`язку держави щодо забезпечення прав людини.

Незаконне позбавлення права власності на нерухоме майно, що належить до комунальної власності, завдає значної шкоди територіальній громаді, підриває матеріальну основу місцевого самоврядування, порушує інтереси держави, унеможливлює виконання гарантованих ст. 47 Конституції України житлових прав громадян, які потребують соціального захисту.

Зважаючи на те, що відповідач не вчиняє дій по передачі у комунальну власність територіальної громади м. Одесі спірної квартири, Одеська міська рада як представницький орган територіальної громади м. Одеси, відповідно до ст.10 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», на виконання своїх повноважень правомірно звернулась до суду за захистом своїх порушених прав.

Отже, суд погоджується з висновком позивача, що наявність запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності КП «Одеська пересувна механізована колона №8» на квартиру АДРЕСА_17 , загальною площею 68,5 кв.м унеможливлює реєстрацію права комунальної власності на зазначену квартиру за Одеською міською радою, що в свою чергу, не дає змоги ОСОБА_1 скористатись своїм правом на її приватизацію.

Виходячи зі змісту вищенаведених норм, позов про визнання права власності - це позадоговірна вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на спірне майно. Передбачений статтею 392 Цивільного кодексу України спосіб захисту спрямований не на виникнення за рішенням суду права власності позивача, а на підтвердження наявного у позивача права власності, набутого раніше на законних підставах.

Так, за правилами ст. 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Таким чином, позов про визнання права власності може пред`являти виключно власник такого майна. Відповідний позов пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав та підтверджується належними та допустимими доказами.

Позов про визнання права власності спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником свого права і виключення домагань на належне власнику майно за допомогою підтвердження у судовому порядку факту належності йому спірного майна на праві власності.

На підставі встановлених у справі обставин суд дійшов висновку, що правомірною та обґрунтованою є вимога позивача про визнання за ним права власності на належне йому майно, оскільки позивачем в повній мірі було доведено права власності територіальної громади міста Одеси на спірне нерухоме майно.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1 та 2 статі 5 Господарського процесуального кодексу України

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що під час розгляду справи, суд має керуватись принципом jura novit curia («суд знає закон»). При цьому, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 02.07.2019 у справі №48/340 (провадження №12-14звг19), від 04.12.2019 у справі №917/1739/17.

Змістом позову Одеської міської ради є вимога про визнання права власності на відповідне майно за територіальною громадою міста Одеси.

На переконання суду, задоволення позову та визнання за власником права власності на спірну квартиру, що наразі зареєстроване за відповідачем, не свідчить про вихід суду за межі позовних вимог, а, з урахуванням принципу jura novit curia, відповідає способу захисту, встановленого законом, відповідно до змісту порушеного права позивача, характеру його порушення та спричинених таким порушенням наслідкам, а відтак, враховуючи встановлені вище обставини та наведені норми законодавства, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги про визнання за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради квартири АДРЕСА_17 , загальною площею 68,5 кв.м. є обґрунтованими.

При цьому, суд звертає увагу на те, що згідно з положеннями статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Разом з тим при вирішенні цієї категорії справ варто враховувати практику Європейського суду з прав людини у застосуванні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо втручання держави у право на мирне володіння майном (зокрема, рішення у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West alliance Limited» проти України» від 23.01.2014), якою напрацьовано три критерії для оцінки на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23.11.2000 у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» Європейський суд з прав людини, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримана справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи, Європейський суд з прав людини у рішенні «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 вказав, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес.

Крім того, Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ріела та інші проти Італії» від 04.09.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).

Таким чином, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

З врахуванням встановлених судом обставин та неведених в мотивувальній частині цього рішення висновків про вмотивованість та обґрунтованість заявлених позивачем позовних вимог, беручи до уваги обставини за якими спірне майно набуто у власність відповідачем та його поведінку, суд зазначає про дотримання поивачем критеріїв пропорційності та співрозмірності втручання позивача в мирне володіння відповідачем спірним майном з метою забезпечення справедливої рівноваги між інтересами держави в особі позивача та відповідача.

Отже, вимогу позивача про визнання права власності за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради на квартиру, загальною площею 68,5 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 12201072) суд визнає обґрунтованою, спосіб захисту обраний позивачем є належним та ефективним, та доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову у повному обсязі.

Частинами ч.ч. 1, 2, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

В процесі розгляду справи судом було прийнято, досліджено та надано оцінку всім доводам учасників справи, надано можливість сторонам обґрунтувати свої правові позиції щодо позову. В свою чергу, відповідач викладені позивачем обставини належними та допустимими доказами не спростував.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

При цьому, суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; п.89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; п.23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; п.58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів учасників справи була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову не спростовує.

З огляду на вищенаведене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог позивача у даній справі в повному обсязі.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на зазначене, враховуючи, що позов визнано обґрунтованим судом в повному обсязі, судові витрати у справі по сплаті судового збору у розмірі 26687,26 грн покладаються на відповідача.

Окрім того, згідно з частинами 5-7 ст. 127 ГПК розмір витрат на оплату робіт залученого стороною експерта, спеціаліста, перекладача має бути співмірним із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат, які підлягають розподілу між сторонами.

Позивачем на виконання вимог ухвали Господарського суду Одеської області від 29.11.2023 було надано суду звіт про оцінку спірного нерухомого майна, виконаний суб`єктом оціночної діяльності згідно вимог чинного законодавства, та здійснено переклад додатків до позовної заяви із нотаріальним засвідченням їх вірності.

Як вбачається із наданих позивачем в матеріали справи документів, останнім на переклад зазначених документів було витрачено коштів у загальному розмірі 6105,00 грн, що підтверджується актом прийому-передачі наданих послуг № 12/01 за договором № П-01-24 про надання послуг перекладу від 15.01.2024, укладеним з ТОВ «Павтрейд».

Також, надання позивачу послуг з проведення оцінки майна на суму 2000,00 грн підтверджується договором № 9 на проведення оцінки майна від 07.03.2024, укладеним з ПП «Аділіс», та актом приймання-передачі наданих послуг з оцінки майна від 08.03.2024.

Отже, враховуючи підтвердження матеріалами справи факту понесення вказаних вище витрат та необхідності їх понесення для розгляду даної справи, суд, зважаючи на відсутність заперечень відповідача щодо таких витрат, дійшов висновку про покладення витрат на послуги з проведення оцінки майна в сумі 2000,00 грн та за переклад документів в сумі 6105,00 грн на відповідача.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 202, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради (площа Думська, № 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 26597691) право власності на квартиру АДРЕСА_23 .

3. Стягнути з Колективного підприємства «Одеська пересувна механізована колона №8» (вул. Мечникова, №84, м. Одеса, 65020, код ЄДРПОУ 05529142) на користь Одеської міської ради (площа Думська, № 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 26597691) судовий збір в розмірі 26 687 (двадцять шість тисяч шістсот вісімдесят сім) грн 26 коп, витрати на послуги перекладу у сумі 6 105 (шість тисяч сто п`ять) грн 00 коп та витрати на послуги проведення експертизи у сумі 2000 (дві тисячі) грн 00 коп.

Рішення суду набирає законної відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повний текст рішення складено 12 липня 2024 р.

Суддя О.В. Цісельський

СудГосподарський суд Одеської області
Дата ухвалення рішення02.07.2024
Оприлюднено16.07.2024
Номер документу120367928
СудочинствоГосподарське
КатегоріяСправи позовного провадження Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань повернення безпідставно набутого майна (коштів)

Судовий реєстр по справі —916/5176/23

Рішення від 02.07.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 11.06.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 28.05.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 15.05.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 23.04.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 13.03.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 21.02.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 06.02.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 18.01.2024

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

Ухвала від 29.12.2023

Господарське

Господарський суд Одеської області

Цісельський О.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні