Постанова

від 17.07.2024 по справі 354/621/15-ц

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 354/621/15-ц

Провадження № 22-ц/4808/919/24

Провадження № 22-ц/4808/867/24

Головуючий у 1 інстанції Ваврійчук Т. Л.

Суддя-доповідач Пнівчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої Пнівчук О.В.,

суддів: Бойчука І.В., Томин О.О.,

з участю секретаря Кузнєцова В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури на ухвалу та рішення Яремчанського міського суду від 01 травня 2024 року, у складі судді Ваврійчук Т.Л., у справі за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України до Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Скорзонера», Товариства з обмеженою відповідальністю «Буковель», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ДП «Ворохтянське лісове господарство, третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння у державну власність,

в с т а н о в и в:

У вересні 22015 році перший заступник прокурора Івано-Франківської області (в подальшому перейменовано на Івано-Франківську обласну прокуратуру) в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України (надалі-Держлісагентство), ДП «Ворохтянське лісове господарство» звернувся до суду із позовом до Поляницької сільської ради (в подальшому перейменовано на Поляницьку сільську раду Надвірнянського району Івано-Франківської області), ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ІФ №046339 від 18.03.2003 року площею 0,2500 га, кадастровий номер 2611092001220020090 та зобов`язання повернути вказану земельну ділянку з чужого незаконного володіння у державну власність в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство».

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року у кримінальній справі №248436 (судовий №1-6/2011) звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 за вчинення злочинів, передбачених ч.3 ст.28 ч.1 ст.366, ч.3 ст.28 ч.2 ст.364 КК України. В ході розгляду даної справи встановлено, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №46 від 21.01.2003 року щодо безоплатної передачі ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 0,2500 га не виносилося в установленому порядку на засідання виконавчого комітету Поляницької сільської ради, а було самостійно складене сільським головою с. Поляниця ОСОБА_4 та є підробленим. На це вказує і те, що ОСОБА_1 із заявою про затвердження проекту землеустрою у сільську раду не звертався, зазначене питання на розгляд сесії сільської ради не виносилось, та будь-яке рішення про передачу відповідачці у власність земельної ділянки не приймалось.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» на підставі державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ №002701 від 10.11.2001 року та знаходиться у кварталі 7 виділ 42 Поляницького лісництва, що підтверджується матеріалами лісовпорядкування та таксаційною книгою.

Впродовж 2002-2003 років члени організованої групи ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 незаконно надали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків землі державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу, рішення про вилучення яких Поляницькою сільською радою та виконавчим комітетом сільської ради не приймались, дозволу на таке вилучення постійний землекористувач не надавав.

Таким чином, внаслідок передачі у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 у ДП «Ворохтянське лісове господарство» незаконно вилучено земельну ділянку площею 0,2500 га. Оскільки рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №46 від 21.01.2003 року є фіктивним, воно не підлягає визнанню недійсним у суді, а спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у державну власність у особі постійного землекористувача ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Ухвалою Яремчанського міського суду від 01 травня 2024 року провадження у даній в частині заявленої позовної вимоги до ТОВ «Буковель» про витребування земельної ділянки площею 0,2500 га, кадастровий номер 2611092001220020090, яка розташована в с. Поляниця Надвірнянського району з чужого незаконного володіння у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України закрито, роз`яснено прокурору, що розгляд зазначених вимог віднесений до юрисдикції господарського суду.

Рішенням Яремчанського міського суду від 01 травня 2024 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України до Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, ОСОБА_1 , ТОВ «Скорзонера», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ДП «Ворохтянське лісове господарство, третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним державного акту направо приватної власності на земельну ділянку площею 0,2500 га серії ІФ №046339 від 18 березня 2003 року відмовлено.

Заступник керівника Івано-Франківської обласної прокуратури Василь Стефанець подав апеляційні скарги на вказані ухвалу та рішення суду. Вважає судові рішення суперечать вимогам закону та фактичним обставинам справи. При прийнятті оскаржуваних рішень судом першої інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04.03.2015 року встановлено факт протиправного надання спірної земельної ділянки ОСОБА_1 та видання відповідного державного акту про право власності на земельну ділянку.

В подальшому вказана земельна ділянка неодноразово відчужувалась, кінцевим власником якої стало ТОВ «Буковель».

Предметом позовних вимог у даній справі є повернення спірної земельної ділянки від теперішнього власника ТОВ «Буковель» державі в особі Державного агентства лісових ресурсів України та визнання недійсним і скасування державного акту на право власності, виданого фізичній особі. Вказані вимоги є взаємопов`язаними та нерозривними між собою, що виключає їх окремий розгляд, саме з огляду на положення ч. 1 ст. 2 ЦПК України. Вимога до ТОВ «Буковель» про повернення земельної ділянки є похідною, задоволення якої залежить від задоволення основної вимоги визнання недійсним державного акту. Задоволення лише однієї з позовних вимог про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на спірну земельну ділянку жодним чином не поновить порушених інтересів держави, оскільки власником землі є інша особа. А вирішення питання про повернення земельної ділянки від ТОВ «Буковель», як теперішнього власника, без визнання недійсним первинного державного акту, виданого фізичній особі, є неможливим.

Зазначає, що у випадку виділення позовних вимог до ТОВ «Буковель» в окреме провадження з мотивів їх підсудності господарському судочинству, даний спір не підлягатиме розгляду судам загальної юрисдикції з огляду на положення ч. 1 ст. 19 ЦК України.

З оскаржуваної ухвали вбачається, що єдиною підставою закриття провадження у вказаній справі став суб`єктний склад учасників спірних правовідносин спір щодо витребування земельної ділянки фактично виник між двома юридичними особами (Державним агентством лісових ресурсів України та ТОВ «Буковель»).

Однак судом не взято до уваги, що для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку із здійсненням господарської діяльності.

Проте жодних господарських відносин між ТОВ «Буковель» та ДП «Ворохтянське лісове господарство», так і Державним агентством лісових ресурсів України не виникало, що виключає можливість розгляду вказаного спору в порядку господарського судочинства.

Просить ухвалу суду скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Прокурор зазначає, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діями наслідкам.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин, наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Вважає, що у даній справі метою звернення з позовом є повернення державі спірної ділянки, яка вибула з її власності поза її волею. Та є неможливим без визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та державного акту про право власності, які стали підставою вибуття спірної земельної ділянки із володіння позивача.

Можливість, а відповідно і ефективність обраного прокурором способу захисту саме шляхом визнання недійсним державного акту на право власності фактично підтверджена судовою практикою висловлено у постановах Верховного Суду від 29.06.2022 у справі №466/3737/18, від 22.06.2022 у справі №545/1575/21, від 20.07.2022 у справі №693/2422/19, від 24.02.2024 у справі №1308/1048/2012, однак такі висновки Верховного Суду залишились поза увагою суду першої інстанції.

Згідно правової позиції Верховного Суду у постанові від 16.02.2024 у справі №910/10009/22 невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови у позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав.

Просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення про задоволення позову.

10 червня 2024 року через систему «Електронний суд» ТОВ «Буковель» подано клопотання (письмові пояснення), в яких просили врахувати пояснення відповідача, залишити апеляційну скаргу прокуратури Івано-Франківської області без задоволення та змінити мотивувальну частину рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області виключивши з нього висновки з питань, що стосуються протиправності набуття відповідачем ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку в с. Поляниця та її подальшого відчуження.

Відповідно до статті 360 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження. До відзиву додаються докази надсилання (надання) копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи. До відзиву застосовуються правила, встановлені частиною дев`ятою статті 178 цього Кодексу.

Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлено, - він встановлюється судом (частина третя статті 182 ЦПК України).

Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення з процесуальних питань визначені у статті 183 ЦПК України.

За правилами частини другої статті 183 ЦПК України до заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).

Відповідно до частини 4 статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

Таким чином, оскільки клопотання сторони за своїм змістом відзив, подано без додержання вимог ст. 360, 183 ЦПК України, а саме представник відповідача не додав докази направлення іншим сторонам копії клопотання, що зокрема позбавило їх можливості скористатися правом, наданим частиною першою статті 182 ЦПК України, колегія суддів прийшла до висновку про залишення клопотання ТОВ «Буковель» без розгляду.

Інші сторони правом на подачу відзиву не скористались.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Представник Івано-Франківської обласної прокуратури Верешко М.І. у засіданні апеляційного суду підтримав доводи апеляційної скарги з наведених у ній мотивів.

Представник відповідача ТОВ «Буковель» Госедло Р.І. заперечив доводи апеляційної скарги, просив рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Представник Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, відповідач ОСОБА_1 , представник ТОВ «Скорзонера», представники третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ДП «Ворохтянське лісове господарство, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності третьої особи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані рішення та ухвала суду відповідають.

Постановляючи рішення про відмову у задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка була відчужена ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 23.10.2003 року за реєстром №2193, після чого був укладений ще ряд правочинів щодо розпорядження вказаною ділянкою і на даний час вказана ділянка зареєстрована на праві приватної власності за кінцевим набувачем ТОВ «Буковель», а тому оскаржуваний державний акт на право власності на землю серії ІФ №046339 від 18.03.2003 року вичерпав свою дію і задоволення вимоги про його скасування не призведе до поновлення порушеного права власності держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення, а належним способом захисту у даному випадку є звернення до суду із вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. Закриваючи провадження у даній справі в частині зазначеної вимоги прокурора про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України суд першої інстанції виходив з того, що даний спір виник між юридичними особами: державою, від імені якої звернувся заступник керівника Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України та приватної юридичної особи ТОВ «Буковель». Отже, спір у цій справі в частині вимог про витребування спірного нерухомого майна підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а не цивільного судочинства.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд встановив, що у постійному користуванні Ворохтянського державного лісогосподарського підприємства, перейменованого згодом на ДП «Ворохтянське лісове господарство», перебували землі для ведення лісового господарства площею 4 358,5 га, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ № 002701, виданим на підставі рішення Поляницької сільської ради № 3 від 11 січня 2001 року.

18.03.2003 відповідач ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на землю серії ІФ №046339 на земельну ділянку площею 0,2500 га, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану у с. Поляниця Яремчанської міської ради Івано-Франківської області.

У вказаному державному акті зазначено, що він виданий на підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №46 від 21.01.2003 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №000001. Як зазначено у плані меж земельної ділянки по лінії межі А-Б, Б-В та В-А вказана ділянка межує із землями Поляницької сільської ради.

23.10.2003 ОСОБА_1 відчужив земельну ділянку площею 0,2500 га із кадастровим номером 2611092001220020090 на користь ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого у реєстрі за №2193 і останньому 07.04.2004 був виданий державний акт на право власності на землю серії ІФ №007265.

В свою чергу ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 09.08.2006, зареєстрованого у реєстрі за №3650, відчужив вказану ділянку на користь ОСОБА_2 , якому 04.09.2206 року був виданий державний акт серії ЯД №825937.

У подальшому, 06.10.2006 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого у реєстрі за №4561, ОСОБА_2 відчужив дану ділянку ТОВ «Скорзонера», яке 22.02.2008 року отримало державний акт на право власності на землю серії ЯЕ №843352.

11.08.2016 земельна ділянка із кадастровим номером 2611092001220020090 площею 0,2500 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою с. Полянця Івано-Франківської області, була зареєстрована на праві приватної власності за ТОВ «Буковель» на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна №10/08/2016-2 від 10.08.2016 року, виданих ТОВ «Скорзонера» та ТОВ «Буковель»; протоколу загальних зборів ТОВ «Скорзонера» №10/08/201 від 10.08.2016 року; акта приймання-передачі нерухомого майна ТОВ «Буковель» №11/2016 від 10.08.2016 року.

23.03.2004 слідчим ОВС прокуратури Івано-Франківської області порушено кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 364 КК України. У постанові йдеться, що службові особи Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету, зловживаючи службовим становищем, діючи в інтересах третіх осіб, всупереч Генерального плану забудови с. Поляниця, на порушення вимог законодавства, протягом 2002-2003 років без розгляду на сесіях Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету, незаконно вилучили із власності Ворохтянського держлісгоспу 40,69 га земель лісового фонду, без згоди державних органів лісового господарства, незаконно змінили їх цільове призначення, перевівши із земельних угідь лісового фонду в землі житлової та громадської забудови, та безоплатно надали їх у приватну власність 160 громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків. Внаслідок вищевказаних дій незаконно вилучено 40,69 га земельних угідь лісового фонду, що спричинило тяжкі наслідки державним інтересам.

Згідно із листом Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру за вих. №464 від 01.10.2004 (№26 у додатку №1), отриманого в ході досудового слідства у кримінальній справі №248436, земельна ділянка, площею 0,2500 га, яка надана безоплатно у приватну власність відповідачу ОСОБА_1 , розташована у кварталі 7, ділянка 42 на території земель лісокористування Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу.

Відповідно до Висновку комісійної судово-земельної експертизи від 11.03.2005, проведеної у рамках вказаної кримінальної справи, який долучено як доказ і до матеріалів цієї справи, рішення виконкому чи сесії сільської ради про вилучення окремих земельних ділянок лісового фонду, які фактично роздані громадянам у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків, у кв. АДРЕСА_1 - відсутнє, а рішення № 36 від 10.10.2002 та № 6 від 13.02.2003, якими вилучено землю у кварталі 7 виділ 42 прийняті без дотримання процедури вилучення, надання та зміни цільового призначення земель лісового фонду.

Постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року було звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності сільського голову с. Поляниця ОСОБА_4 , інженера-землевпорядника ОСОБА_5 , начальника Яремчанського міського управління земельних ресурсів ОСОБА_6 .

Зі змісту вказаної постанови вбачається, що сільський голова ОСОБА_4 та інженер-землевпорядник ОСОБА_5 в особистих інтересах та в інтересах осіб, які бажали безоплатно отримати для індивідуального житлового будівництва земельні ділянки у с. Поляниця Яремчанської міськради: незаконно надали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків 5,452 га земель державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, рішення про вилучення яких не приймалися; склали завідомо неправдиві офіційні документи, а саме: листи виконавчого комітету Поляницької сільської ради про вилучення з державної власності та передачу сільській раді в землі запасу земельних ділянок державного лісового фонду; рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради «Про вилучення земельних ділянок Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ» загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови; додатки до рішень виконавчого комітету Поляницької сільської ради «Про надання земельних ділянок для будівництва індивідуальних житлових будинків» фізичним особам, прізвища та ініціали яких вказуються у постанові Суду.

За обставинами цієї цивільної справи прокурор заявив дві групи позовних вимог: одна стосується визнання недійсними державного акту про право власності на земельну ділянку, а інша - витребування земельної ділянки від останнього набувача.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Під час розгляду справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Верховний Суд сформував сталу практику в аналогічних справах за позовами прокурора щодо повернення державі (територіальній громаді) земельної ділянки, отриманої з порушенням законодавства та відчуженої на користь третіх осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256цс18 (пункти 95, 98, 121, 123); від 14 грудня 2022 року в справі № 477/2330/18, провадження № 14-31цс22 (пункт 57); від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17, провадження № 14-91цс20 (пункт 94)).

Власник із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256цс18 (пункти 99-100); від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16, провадження № 12-25гс21 (пункти 39, 42-44, 50); від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19, провадження № 12-10гс21 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5); від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20, провадження № 14-206цс21 (пункти 9.65-9.66); від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19, провадження № 12-8гс22 (пункт 9.47) та інших).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту порушеного права. У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про витребування майна.

У постанові від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. Оскільки вимога про визнання наказів Головного управління Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.

Враховуючи викладене, власник із дотриманням вимог статей 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такий висновок узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду в цій постанові вказала на те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Враховуючи наведене, а також те, що спірна земельна ділянка зареєстрована на праві приватної власності за ТОВ «Буковель», колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав шляхом визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку першого набувача землі ОСОБА_1 , що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

У пункті 11.10 постанови від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність і про скасування державної реєстрації такого права за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди.

У цій справі права позивача на земельну ділянку порушує не сам державний акт на землю першого набувача землі, а обставини її отримання з порушенням закону та відчуження згодом кінцевому набувачу ТОВ «Буковель», тому ефективним способом захисту права власності є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на земельну ділянку.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду висловленими у постановах від 17 червня 2024 року у справі № 354/600/15-ц, від 29 травня 2024 року у справі № 354/608/15.

Таким чином, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права та практику Верховного Суду у подібних правовідносинах, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку.

Доводи апеляційної скарги про те, що повернення земельної ділянки, яка на праві власності належить позивачу, є неможливим без визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та державного акта про право власності, які стали підставою вибуття спірної земельної ділянки із володіння позивача, безпідставні, з огляду на таке.

З метою оцінювання правовідносин на предмет подібності суд, насамперед, має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Такий правовий висновок викладено в пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 в справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

У постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 466/3737/18 (провадження № 61-3224св21), на яку посилається заявник, суд касаційної інстанції виснував про відмову в позові про витребування земельної ділянки, зазначивши, що повернення спірної земельної ділянки не є можливим без визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та державного акта про право власності, які стали підставою вибуття спірної земельної ділянки із володіння позивачки. Встановивши, що первинною підставою набуття права власності на спірну земельну ділянку є рішення виконавчого комітету Брюховицької селищної Ради народних депутатів та державний акт на право приватної власності на землю, які є чинними, колегія суддів суду касаційної інстанції виснувала про відмову в задоволенні позовних вимог з тих підстав, що позивачка неправильно обрала спосіб захисту свого порушеного права, а саме, не оспорила первинну підставу вибуття спірної земельної ділянки із її володіння.

Наведений висновок суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду про те, що для витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право (постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16, провадження № 12-25гс21; від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19, провадження № 12-10гс21; від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20, провадження № 14-206цс21; від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19, провадження № 12-8гс22 та інші).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 521/21255/13-ц, провадження № 14-600цс18; від 22 вересня 2022 року в справі № 462/5368/16-ц, провадження № 14-143цс20; від 26 жовтня 2022 року в справі № 201/13239/15-ц, провадження № 14-75цс22; від 14 червня 2023 року в справі № 448/362/22, провадження № 14-113цс22).

Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30 січня 2019 року в справі № 755/10947/17, провадження № 14-435цс18; від 10 листопада 2021 року в справі № 825/997/17, провадження № 11-281апп21; від 08 серпня 2023 року в справі № 910/8115/19 (910/13492/21), провадження № 12-42гс22; від 04 жовтня 2023 року в справі № 906/1026/22, провадження № 12-33гс23).

Отже, постанова Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 466/3737/18 (провадження № 61-3224св21) не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

У постанові від 12 червня 2023 року в справі № 388/1347/20 (провадження № 61-13009св22) Верховний Суд розглядав позов про усунення перешкод у користуванні будинковолодінням шляхом визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю суміжного землекористувача, якому в приватну власність передано земельну ділянку, частина якої знаходиться під її будинком та іншими надвірними спорудами.

Таким чином, порівнювані правовідносини різняться підставами позову, що вказує на відмінність норм, які вирішують спір. Тому посилання на постанову Верховного Суду від 12 червня 2023 року в справі № 388/1347/20 (провадження № 61-13009св22) є нерелевантним.

З аналогічних підстав слід відхилити посилання прокурора на висновки Верховного Суду в постанові від 20 липня 2022 року в справі № 683/2422/19 (провадження № 61-13607св21), в якій підставою визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю суміжного землекористувача вказано, що межі сусідньої земельної ділянки накладаються на земельну ділянку позивачки.

Постановою Верховного Суду від 22 червня 2022 року в справі № 545/1575/21 (провадження № 61-4168св22) відмовлено у позові про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на землю з підстав неналежності відповідача в справі, тому висновок у цій постанові не є висновком Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Щодо закриття провадження у частині вимог до ТОВ «Буковель» колегія суддів виходить з наступного.

Прокурор в апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції, закрив провадження в частині позовних вимог до ТОВ «Буковель», чим порушив правила предметної юрисдикції, адже позовні вимоги є взаємопов`язаними та нерозривними між собою. Вимога до ТОВ «Буковель» про повернення земельної ділянки є похідною від основної - визнання недійсним державного акта. Правовідносини у цій справі не є господарськими, що виключає можливість розгляду спору в порядку господарського судочинства.

Позивач просив визнати недійсним та скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ІФ № 046339 від 18 березня 2003 року площею 0,2500 га кадастровий номер 2611092001220020090 та витребувати з чужого незаконного володіння ТОВ «Буковель» спірну земельну ділянку у власність держави.

Статтею 19 ЦПК України у чинній редакції встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України 2004 року в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в чинній редакції господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

У пункті 6 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, яка діяла під час розгляду справи судом першої інстанції, вказано, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав (крім винятків, передбачених пунктом 1 цієї частини); справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Спір у цій справі в частині позовних вимог про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння ТОВ «Буковель» у власність держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» є спором про стверджуване порушення права та законного інтересу держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» як постійного користувача землі з боку юридичної особи.

Суд встановив, що ОСОБА_1 продав спірну земельну ділянку ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 жовтня 2003 року. ОСОБА_3 відчужив спірну земельну ділянку ОСОБА_2 згідно з договором купівлі-продажу № 3659 від 09 серпня 2006 року. 06 жовтня 2006 року ОСОБА_2 відчужив спірну земельну ділянку ТОВ «Скорзонера».

За ТОВ «Буковель» зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку 11.08.2016 року на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна №10/08/2016-2 від 10.08.2016 року, виданих ТОВ «Скорзонера» та ТОВ «Буковель»; протоколу загальних зборів ТОВ «Скорзонера» №10/08/201 від 10.08.2016 року; акта приймання-передачі нерухомого майна ТОВ «Буковель» №11/2016 від 10.08.2016 року.

Тобто ТОВ «Буковель» використовує спірну земельну в господарській діяльності і це майно належить до активів господарського товариства.

Отже, з огляду на суб`єктний склад сторін справа в частині наведених вище позовних вимог віднесена до юрисдикції господарських судів, що виключає її розгляд у зазначеній частині в порядку цивільного судочинства.

З урахуванням характеру правовідносин у цій справі, предмета спору та з`ясованих судами обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано виснував про закриття провадження у цій справі в частині позовних вимог до ТОВ «Буковель».

Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), постановах Верховного Суду від 27 березня 2024 року в справі № 369/473/15-ц (провадження № 61-5275св22), від 31 січня 2024 року в справі № 569/19798/20 (провадження № 61-3534св22), постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 676/7428/19 (провадження № 61-361сво22) та підтверджено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2024 року в справі № 676/180/20 (провадження № 14-16цс24).

У постанові від 01 жовтня 2019 року в справі № 911/2034/16 (провадження № 12-303гс18) за позовом Броварської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Броварської міської ради до ГУ Держгеокадастру в Київській області, ТОВ «Компанія «Інтер-профіт», ТОВ «Компанія «Інтер-кастомс», ПАТ «Банк «Михайлівський» про визнання недійсними наказів та договорів іпотеки, витребування земельних ділянок, на яку посилається колегія суддів в ухвалі про передачу справи, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога про визнання недійсними наказів ГУ Держземагентства у Київській області від 24 липня 2013 року про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність 48 фізичним особам не є нерозривно пов`язаною з іншими вимогами у цій справі, в тому числі з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, такі вимоги можуть розглядатися в межах різних проваджень.

Отже, висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року в справі № 911/2034/16 (провадження № 12-303гс18), правовідносини у якій є подібними до правовідносин у справі, яка переглядається, підтверджують те, що вимоги позову про скасування наказів, договорів (а в цій справі - державного акта на землю) та витребування земельної ділянки не є нерозривно пов`язаними між собою, тому можуть розглядатися за правилами різних видів судових проваджень.

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) зазначено, що визнання недійсним рішення ради про передачу у власність земельної ділянки не є ефективним способом захисту позивача, зокрема задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння земельною ділянкою, тому така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та такі вимоги не повинні розглядатися в межах одного провадження.

Зазначене спростовує доводи прокурора про те, що позовні вимоги в справі нерозривно пов`язані між собою підставою виникнення, а тому їх необхідно розглядати в межах одного провадження в порядку цивільного судочинства.

Фактичною метою пред`явлення прокурором позову є витребування земельної ділянки на користь ДП «Ворохтянське лісове господарство» як постійного користувача, а тому вимога про витребування землі є основною, а не похідною, як зазначає заявник.

Задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку не призведе до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема, повернення у володіння або користування спірної земельної ділянки. Тобто в справі відсутня ознака «пов`язаності» кількох позовних вимог.

Позивач має звернутися саме з позовом про витребування земельної ділянки та заявити його в порядку господарського судочинства до ТОВ «Буковель», у зв`язку з чим оскаржувана ухвала суду першої інстанції не порушує права позивача на судовий захист.

Щодо посилань на практику Верховного Суду про визначення юрисдикції спору, необхідно зазначити таке.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин в справі (висновки Верховного Суду в постанові від 05 серпня 2021року в справі № 199/6042/19, провадження № 61-11658св20).

Розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог (висновки Верховного Суду в постанові від 18 травня 2022 року в справі № 932/13956/20).

У постанові Верховного Суду від 12 вересня 2023 року в справі № 904/2720/22 зазначено, що ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 904/1083/18 (провадження № 12-249гс18) та постановах Верховного Суду від 06 червня 2023 року в справі № 920/277/22, від 10 травня 2023 року в справі № 920/343/22, від 10 травня 2023 року в справі № 920/155/22.

Загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи, що виникають із земельних правовідносин, за винятком тих, розгляд яких передбачено в порядку іншого судочинства. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 травня 2023 року в справі № 920/225/22, від 23 травня 2023 року в справі № 925/352/22, від 21 січня 2020 року в справі № 922/807/19, від 23 червня 2021 року в справі № 917/1372/20.

У постанові Верховного Суду від 03 серпня 2023 року в справі № 910/13049/22 вказано, що для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності. Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 904/1083/18 (провадження № 12-249гс18).

Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (зокрема, постанови від 12 жовтня 2022 року в справі № 183/4196/21, провадження № 14-36цс22; від 08 червня 2022 року в справі № 362/643/21, провадження № 14-32цс22; від 23 листопада 2021 року в справі № 641/5523/19, провадження № 14-2цс21 та інші).

Наведені висновкив частинізагального правовогорегулювання підставрозмежування юрисдикціїсудів застосовнідо цієїсправи тадотримані судом.

Інші доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення та ухвалу суду без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381- 384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційні скарги заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури залишити без задоволення, а ухвалу та рішення Яремчанського міського суду від 01 травня 2024 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 19 липня 2024 року.

Головуюча О.В. Пнівчук

Судді: І.В. Бойчук

О.О. Томин