Ухвала

від 05.08.2024 по справі 714/1042/24

ГЕРЦАЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 2/714/253/24

ЄУН: 714/1042/24

У Х В А Л А

05 серпня 2024 року суддя Герцаївського районного суду Чернівецької області Костишин Н.Я., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Лострицької сільської ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою, у якій просить встановити факт, що він самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вивчивши матеріали позовної заяви, суддяд виходить з наступного.

Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч.1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно ч.2 ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Цивільний процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.

Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, при цьому має бути з`ясована мета його встановлення; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови.

Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.

Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній (правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10.04.2019 р. в справі №320/948/18).

Звертаючись із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, особа вказує мету встановлення юридичного факту, яка дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи зумовлює він правові наслідки. У заяві необхідно також вказати причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, та навести докази його існування.

Закон надає юрисдикції суду встановлювати факти, що мають юридичне значення, але при певних умовах: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Спір про право характеризує такий стан відносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав та обов`язків, здійснення яких неможливо без судового втручання.

Як вбачається із змісту позовної заяви, факт самостійного виховання та утримання дитини позивачу необхідно встановити для підтвердження статусу «одинокого батька» та можливості отримання соціальної допомоги.

Визначаючи, чи пов`язується з встановленням факту виникнення у позивача певних цивільних прав та обов`язків, суд застосовує положення статті 1 ЦК України.

Так, за змістом ч.1 ст.1 ЦК України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (цивільні відносини). Тобто цивільними є відносини, які відповідають наведеним критеріям.

Відповідно, у порядку цивільного судочинства, за загальним правилом, не підлягають вирішенню спори (розгляду заяви), що виникають не з цивільних, земельних, трудових, сімейних або житлових правовідносин.

Факт самостійного виховання та утримання дитини одним із батьків, відсутності участі іншого з батьків у вихованні дитини може бути встановлений у мотивувальній частині рішення суду у цивільній справі при вирішенні у порядку позовного провадження спору щодо позбавлення особи батьківських прав, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини тощо.

Крім цього, приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин (правовий висновок, викладений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05.09.2019 р. в справі №638/2304/17).

Відповідно до ст.141 СК України, мати та батько мають рівні права та обов`язки по відношенню до дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їх прав по відношенню до дитини.

Права і обов`язки у кожного з батьків не тільки рівні, але і взаємні. Отже, право одного з батьків протистоїть обов`язку іншого не перешкоджати у здійсненні права на виховання дитини і навпаки.

Обоє батьків несуть основну та рівнозначну відповідальність за виховання і розвиток дитини.

Частиною 4 ст.157 СК України визначено, що батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

У разі виникнення спору між батьками щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, такий спір вирішується судом. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи (ст.159 СК України).

Відповідно до п.2 ч.1 ст.164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Факт самостійного виховання дитини одним із батьків, відсутності участі іншого з батьків у вихованні дитини, може бути встановлений у рішенні суду при вирішенні спору щодо позбавлення особи батьківських прав у порядку позовного провадження.

У разі виникнення спору щодо місця проживання дитини (опіки над дитиною), ухилення від виконання (невиконання) батьківських обов`язків - такий спір підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.

Частиною 4 ст.19 СК України підтверджується, що спір щодо участі у вихованні дитини вирішується судом і у цьому спорі обов`язковою є участь органу опіки та піклування, який має подати суду висновок щодо розв`язання спору.

Крім цього, у постанові від 22.09.2022 р. у справі №462/5368/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів. Таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обґрунтованості вимог. Тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.

Так, документами (доказами), що підтверджують самостійне виховання батьком дитини можуть бути: довідки, листи, акти, інша інформація установ та організацій, рішення суду про позбавлення матері батьківських прав, рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком, рішення суду про визнання матері дитини безвісно відсутньою, рішення органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини з батьком, нотаріально посвідчений договір між батьками, яким визначене місце проживання дитини з батьком, тощо.

Також, чинним законодавством передбачена можливість звернення до державних органів та інших закладів чи установ від імені та в інтересах дитини одним із батьків, зокрема з тим, з ким вона проживає, при цьому додатково рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини не вимагається.

Жодний нормативно-правовий акт, що регулює сімейні відносини та захист прав дітей, не зобов`язує підтверджувати факт відсутності участі одного з батьків у вихованні дитини наявністю рішення суду про встановлення факту, який просить позивач.

Крім цього, слід зазначити, що норми чинного законодавства України не передбачають право суду перебирати на себе повноваження інших державних органів. У разі відмови заявнику в прийнятті певних документів, якими він підтверджує наявність відповідних обставин чи в прийнятті певного рішення, заявник має право оскаржити такі дії чи рішення до суду, а суд може за наявності достатніх правових підстав визнати неправомірними дії компетентних державних органів щодо розгляду спірного питання. Тобто, вказані факти можуть бути встановлені судом, зокрема, під час розгляду справ про оскарження дій чи рішень щодо відмови компетентних органів у наданні соціальної пільги або незабезпечення соціальними гарантіями тощо, а не у позовному провадженні за правилами цивільного судочинства.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №287/167/18-ц від 30.01.2020 р. зазначено, що вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, зокрема, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність, тобто суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу, а якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито, - закриває провадження у ній.

Аналогічна позиція викладена Верховним судом у постанові від 29.03.2024 р. у справі №378/760/23, відповідно до якої вбачається, що приймаючи заяву, суддя повинен перевірити, чи може дана справа розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.

Також, не відповідатиме завданням цивільного судочинства і є недопустимим звернення до суду із заявою про встановлення певного факту з метою створення підстав для звільнення від доказування в можливій іншій справі (для встановлення обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи).

Відповідно до ст.18-1 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» право на допомогу на дітей одиноким матерям мають одинокі матері (які не перебувають у шлюбі), одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини або документі про народження дитини, виданому компетентними органами іноземної держави, за умови його легалізації в установленому законодавством порядку (рішенні про усиновлення дитини), відсутній запис про батька (матір) або запис про батька (матір) проведено в установленому порядку органом державної реєстрації актів цивільного стану за вказівкою матері (батька, усиновлювача) дитини. Право на допомогу на дітей одиноким матерям (батькам) має мати (батько) дітей у разі смерті одного з батьків, які не одержують на них пенсію в разі втрати годувальника, соціальну пенсію або державну соціальну допомогу дитині померлого годувальника, передбачену Законом України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю».

Таким чином, вказаним законом не передбачено надання державної допомоги батьку, який самостійно виховує дитину.

Також, позивач не вказав жодних обставин існування перешкод у вирішенні ним питання щодо виховання, дозвілля, лікування, навчання дитини, отриманні соціального допомоги без встановлення цього факту і доказів такого до заяви не додано.

Враховуючи викладене, суддя зазначає, що саме по собі встановлення судом факту згідно поданої позовної заяви, не може породжувати для позивача юридичних наслідків, тобто від його встановлення не буде залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього.

За таких обставин, факт самостійного виховання дитини батьком не може бути встановлений у судовому порядку, внаслідок чого позовна заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Керуючись п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України, -

п о с т а н о в и в :

Відмовити у відкриті провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Лострицької сільської ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини.

Копію ухвали разом зі заявою та доданими до неї документами повернути позивачу.

На ухвалу може бути подана апеляційна скарга до Чернівецького апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня складення ухвали.

Суддя