Рішення

від 08.08.2024 по справі 600/2455/24-а

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 серпня 2024 р. м. Чернівці Справа № 600/2455/24-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вижницького районного суду Чернівецької області, Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Вижницького районного суду Чернівецької області, Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії.

Позивач просить суд:

- визнати протиправним наказ Вижницького районного суду Чернівецької області від 05 березня 2024 року №13-к про встановлення розмірів щомісячної процентової надбавки за вислугу років працівникам Вижницького районного суду Чернівецької області та скасувати наказ про встановлення розмірів щомісячної процентової надбавки за вислугу років працівникам Вижницького районного суду Чернівецької області;

- зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області здійснити перерахунок та виплату надбавки за вислугу років на державній службі відповідно до статті 52 Закону України «Про державну службу» та наказу Вижницького районного суду від 30 січня 2024 року №6-к «Про встановлення розмірів процентної надбавки за вислугу років працівникам Вижницького районного суду Чернівецької області».

В обґрунтування позовних вимог зазначено про те, що позивач працює на посаді секретаря судового засідання Вижницького районного суду Чернівецької області, має стаж державної служби понад 18 років, їй було встановлено надбавку за вислугу років на державній службі у розмірі 50% від посадового окладу. Однак наказом Вижницького районного суду Чернівецької області №13-к від 05.03.2024 року позивачу встановлено з 25.01.2024 року надбавку за вислугу років на державній службі у розмірі 30% посадового окладу з розрахунку стажу 18 років 06 місяців 06 днів відповідно до пункту 12 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" від 09.11.2023 року №3460-IX. На думку позивача, її права на надбавку за вислугу років в розмірі, встановленому статтею 52 Закону України "Про державну службу" від 10.10.2015 року №889-VIII, обмежено протиправно, а вказаний наказ є незаконним. При цьому зазначено про недотримання відповідачем норм Закону України "Про державну службу", до якого не було внесено змін в частині визначення розміру надбавки за вислугу років у розмірі 50% посадового окладу. Вказує, що частина перша статті 52 Закону України "Про державну службу" є чинною та пріоритетною для врегулювання питання визначення розміру надбавки за вислугу років державної служби. На переконання позивача, обчислення надбавки за вислугу років державним службовцям, які набули права на неї до прийняття Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік", нормами якого її розмір суттєво зменшено, є обмеженням чинних прав і гарантій, встановлених Законом України "Про державну службу", є порушенням складових принципу верховенства права. Вважає, що норми статті 52 Закону України "Про державну службу" у спірних правовідносинах є спеціальними, які у часі прийняті раніше, та мають пріоритет стосовно пізніших загальних положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік". Вказано і про порушення відповідачем при прийнятті оскаржуваного наказу низки норм Конституції України.

Ухвалою суду від 11.06.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у даній справі; вирішено справу розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановлено строки для подання заяв по суті справи.

Відповідачем Територіальним управлінням Державної судової адміністрації в Чернівецькій області подано відзив на позовну заяву, у якому вказано про законність оскаржуваного позивачем наказу, що прийнятий у відповідності до чинного пункту 12 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік", який підлягає застосування у спірних відносинах та Конституційним Судом України неконституційним не визнавався. Відповідач просить суд у задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідач Вижницький районний суд Чернівецької області відзив на позов не подавав.

Позивач не скористалась правом подання відповіді на відзив Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області.

Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі її обставини, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом на підставі наявних у справі матеріалів встановлено, що ОСОБА_1 працює у Вижницькому районному суді Чернівецької області на посаді секретаря судового засідання, має стаж державної служби понад 18 років, їй було встановлено надбавку за вислугу років на державній службі у розмірі 50% від посадового окладу.

Наказом Вижницького районного суду Чернівецької області №13-к від 05.03.2024 року позивачу встановлено з 25.01.2024 року надбавку за вислугу років на державній службі у розмірі 30% посадового окладу з розрахунку стажу 18 років 06 місяців 06 днів відповідно до пункту 12 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" від 09.11.2023 року №3460-IX.

Не погоджуючись із названим наказом, ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з цим позовом.

Вирішуючи спір, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Згідно з частинами першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами статті 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях регулює Закон України "Про державну службу" від 10.10.2015 року №889-VIII (далі - Закон №889-VIII) .

Відповідно до частини першої статті 3 Закону №889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Частиною першою статті 5 Закону №889-VIII визначено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, Законом України Про державну службу та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Згідно з частиною четвертою статті 5 Закону №889-VIII особливості правового регулювання державної служби в системі правосуддя визначаються законодавством про судоустрій і статус суддів.

Відповідно до частини першої статті 46 Закону №889-VIII стаж державної служби дає право на встановлення державному службовцю надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.

Частиною другою статті 50 Закону №889-VIII передбачено, що заробітна плата державного службовця складається з: 1) посадового окладу; 2) надбавки за вислугу років; 3) надбавки за ранг державного службовця; 6) премії (у разі встановлення).

Згідно з частиною четвертою статті 50 Закону №889-VIII джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є державний бюджет.

Відповідно до частини восьмої статті 50 Закону №889-VIII особливості оплати праці державних службовців в апаратах (секретаріатах) судів та інших органах системи правосуддя визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Згідно частини першої статті 52 Закону №889-VIII надбавка за вислугу років на державній службі встановлюється на рівні 3 відсотків посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, але не більше 50 відсотків посадового окладу.

Частиною першою статті 150 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII) передбачено, що призначення на посади державних службовців, працівників, які виконують функції з обслуговування, оплата праці та соціальні гарантії працівників апаратів місцевих, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів, апарату Верховного Суду, секретаріатів Вищої ради правосуддя і Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Державної судової адміністрації України, Служби судової охорони регулюються нормами законодавства про державну службу з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Згідно з частиною четвертою статті 150 Закону №1402-VIII розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до найнижчої за умовами оплати праці посади державної служби, установлюється в розмірі, встановленому законодавством про державну службу.

Розмір посадових окладів інших працівників апарату суду збільшується на відповідний коефіцієнт пропорційно посадовим окладам працівників, посади яких віднесені до попередньої за умовами оплати праці посади державної служби в такому суді з урахуванням юрисдикцій державних органів.

Відповідно до частини шостої статті 150 Закону №1402-VIII схема посадових окладів із визначенням коефіцієнтів для державних службовців судів, органів та установ системи правосуддя затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Державної судової адміністрації України.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 43 Конституції України гарантує право на працю, яке включає в себе право на оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру. При цьому законодавство про оплату праці передбачає, що структура заробітної плати включає в себе доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством. Водночас особливості оплати праці державних службовців в апаратах (секретаріатах) судів та інших органах системи правосуддя, які визначені Законом №1402-VIII, не врегульовують питання, пов`язані з обчисленням та виплатою надбавки за вислугу років, отже, визначення відповідного права здійснюється на підставі норм Закону №889-VIII. Поряд з цим частини перша та друга статті 5 Закону №889-VIII передбачають можливість правового регулювання державної служби також іншими законами України.

Так, 09 листопада 2023 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Про державний бюджет на 2024 рік" №3460-IX, пункти 12, 13 розділу "Прикінцеві положення" якого передбачають:

"12. У 2024 році заробітна плата державного службовця державного органу, який провів класифікацію посад державної служби, складається з посадового окладу, надбавки за ранг державного службовця, надбавки за вислугу років, місячної або квартальної премії, компенсації за додаткове навантаження та за вакантною посадою, грошової допомоги, що виплачується з наданням щорічної основної оплачуваної відпустки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та інших доплат, передбачених законами України.

Надбавка за вислугу років на державній службі встановлюється на рівні 2 відсотків посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, але не більше 30 відсотків посадового окладу.

Грошова допомога, що виплачується державному службовцю під час надання щорічної основної відпустки, визначається у розмірі суми посадового окладу, надбавки за вислугу років та надбавки за ранг державного службовця станом на останній день місяця, що передує першому дню такої відпустки, незалежно від фактично відпрацьованого часу в місяці.

Норми Закону України "Про державну службу" щодо умов та порядку оплати праці державних службовців застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

13. Умови оплати праці державних службовців, передбачені цим Законом, не застосовуються для державних службовців у державних органах, що не провели класифікацію посад державної служби. Оплата праці таких державних службовців здійснюється відповідно до умов, встановлених на 2023 рік, при цьому стимулюючі виплати можуть бути нараховані в граничному розмірі до 50 відсотків посадового окладу на місяць.".

Названий Закон набрав чинність з 01.01.2024 року.

Отже, Законом №3460-IX запроваджено норму, яка відрізняється від норми частини першої статті 52 Закону №889-VIII щодо зменшення максимальної межі розміру надбавки за вислугу років на державній службі з 50 відсотків до 30 відсотків, та зменшення розміру самої надбавки з 3 до 2 відсотків посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби. При цьому визначено випадки (пункт 13 розділу "Прикінцеві положення" Закону №3460-IX ) коли умови оплати праці державних службовців, передбачені цим Законом, не застосовуються, а саме - для державних службовців у державних органах, що не провели класифікацію посад державної служби. Тобто, Законом №3460-IX на 2024 рік запроваджено інше правове врегулювання умов та порядку оплати праці державних службовців, зокрема, щодо структури заробітної плати державного службовця та порядку обчислення надбавки за вислугу років.

Поряд з цим суд звертає увагу на те, що Закон №3460-IX містить застереження, що Закон №889-VIII щодо умов та порядку оплати праці державних службовців застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Водночас і у частині другій статті 5 Закону №889-VIII вказано, що відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. А таким законом у спірних відносинах є саме Закон №3460-IX.

Враховуючи викладене та зважаючи на те, що Закон №3460-IX прийнятий пізніше у часі, аніж Закон №889-VIII, вказані вище положення Закону №3460-IX є чинними, в установленому законом порядку неконституційними не визнавались, а також беручи до уваги ту обставину, що у Вижницькому районному суді Чернівецької області було проведено класифікацію посад державної служби, що вбачається з матеріалів справи та визнавалося її сторонами, то суд приходить до висновку про правомірність застосування відповідачем у спірних відносинах пункту 12 розділу "Прикінцеві положення" Закону №3460-IX та, відповідно, про законність оскаржуваного позивачем наказу щодо встановлення ОСОБА_1 з 25.01.2024 року на 2024 рік надбавки за вислугу років на державній службі у розмірі 30% посадового окладу.

З огляду на викладене суд відхиляє доводи позивача про необхідність застосування у спірних відносинах положень статті 52 Закону №889-VIII, які, на її думку, є спеціальними та мають пріоритет над пунктом 12 розділу "Прикінцеві положення" Закону №3460-IX.

Суд зазначає, що оскільки пункт 12 розділу "Прикінцеві положення" Закону №3460-IX врегульовує вужче коло правовідносин, аніж положення статті 52 Закону №889-VIII, адже визначає лише на період 2024 року умови оплати праці державних службовців тільки тих державних органів, які провели класифікацію посад державної служби, то це дає підстави для висновку, що у 2024 році саме норми пункту 12 розділу "Прикінцеві положення" Закону №3460-IX є спеціальними відносно норм статті 52 Закону №889-VIII, а тому саме вони підлягають застосуванню у спірних відносинах.

З огляду на доводи позову суд зауважує, що застосування у спірних відносинах саме пункту 12 розділу "Прикінцеві положення" Закону №3460-IX зумовлено як бланкетною нормою-частина друга статті 5 Закону №889-VIII (відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом), так і приписами абз. 4 пункту 12 розділу "Прикінцеві положення" Закону №3460-IX (норми Закону України "Про державну службу" щодо умов та порядку оплати праці державних службовців застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону) з урахуванням при цьому умов, визначених пунктом 13 розділу "Прикінцеві положення" Закону №3460-IX (щодо застосування умови оплати праці державних службовців, передбачених Законом №3460-IX, для державних службовців у державних органах, що провели класифікацію посад державної служби).

Крім цього, безпідставними є твердження позивача і про порушення відповідачем при винесенні оскаржуваного наказу норм Конституції України.

Так, відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Таким чином, в умовах воєнного стану Конституція України допускає можливість обмеження прав, встановлених статтями 22 Конституції України (при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод) та 43 Конституції України (кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом).

У Рішенні Конституційного Суду від 22.05.2018 року №5-р/2018 зазначено, що звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права".

Суд зазначає, що у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, не вдаючись до обмежень, що порушують сутність конституційних прав осіб, зокрема, права на оплату праці з гарантією оплати праці не нижче встановленого державою мінімального розміру.

Питання оцінки таких обмежень обумовлюються, серед іншого, тим, що у воєнний час органи державної влади надають перевагу аргументам, які спрямовані на захист національної безпеки та оборони, поступаючись при цьому індивідуальними правами конкретної особи (групи осіб).

Частиною другою статті 5 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 року №389-VIII (далі - Закон №389-VIII) визначено, що у разі прийняття рішення щодо необхідності введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президент України видає указ про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях і негайно звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження та подає одночасно відповідний проект закону.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 6 Закону №389-VIII в указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються, крім іншого, вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 року №2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (пункт 3), який неодноразово продовжувався Указами Президента України №133/2022 від 14.03.2022, № 259/2022 від 18.04.2022, № 341/2022 від 17.05.2022, №573/2022 від 12.08.2022, №757/2022 від 07.11.2022, №58/2023 від 06.02.2023, №254/2023 від 01.05.2023, №451/2023 від 26.07.2023, №734/2023 від 06.11.2023, №49/2024 від 05.02.2024, №271/2024 від 06.05.2024 та триває наразі.

Відповідно до пункту 3 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Крім того, слід зазначити, що Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 року №2136-IX (далі - Закон №2136-IX) визначено особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону N 389-VIII.

Відповідно до частин другої та третьої статті 1 Закону №2136-IX на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України Про державну службу, Про службу в органах місцевого самоврядування, інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Отже, в умовах воєнного стану обмеження прав, визначених статтею 43 Конституції України, є легітимним.

Поряд з цим суд звертає увагу і на те, що у позовній заяві ОСОБА_1 не наводить аргументів стосовно того, що внаслідок застосованого з 25.01.2024 року обмеження розміру надбавки за вислугу років та, відповідно, у зв`язку із прийняттям оскаржуваного наказу від 05.03.2024 року №13-к фактичний розмір її заробітної плати як державного службовця зменшився порівняно із розміром заробітної плати, отримуваної у 2023 році (до 25.01.2024 року).

До цього суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14.12.2011 року № 19 рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 року №18 рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Варто зауважити, що відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення, дій, бездіяльності суб`єкта владних повноважень. Суд може робити висновок про неправомірність рішень, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та про порушення у зв`язку із цим прав лише за позовом належного позивача. Оцінка рішень за позовом особи, яка не має права на звернення до суду, яка не є потерпілою у конкретних правовідносинах (є неналежним позивачем), апріорі не може призвести до захисту прав і не узгоджується із завданням адміністративного судочинства.

Як указано, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 року у справі №826/4406/16, від 15.08.2019 року у справі №1340/4630/18, відсутність порушеного права чи невідповідності обраного позивачем способу його захисту способом, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для відмові в позові.

Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Однак у ході розгляду даної справи ОСОБА_1 не доведено того, що внаслідок прийняття оскаржуваного наказу розмір її заробітної плати зменшився, відповідних доказів не подано.

Отже, позивачем не доведено допущення відповідачами порушень її трудових прав, на захист яких подано цей позов.

У спірних відносинах відповідачі діяли на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Викладене у своїй сукупності свідчить про безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог. Тому такі задоволенню не підлягають.

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно частин першої-третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач не довів наявність правових підстав для задоволення позову. Водночас відповідачами доведено законність оскаржуваного наказу та безпідставність заявлених у цьому позові вимог.

Керуючись статтями 2, 5, 72-77, 90, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Вижницького районного суду Чернівецької області, Територіального управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії відмовити повністю.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 08.08.2024 року.

Повне найменування учасників справи: позивач ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), відповідачі: Вижницький районний суд Чернівецької області (вул. Українська, буд. 13, м. Вижниця, Чернівецька область, ЄДРПОУ 02885617),Територіальне управління Державної судової адміністрації в Чернівецькій області (вул. Хотинська, буд. 3, м. Чернівці, ЄДРПОУ 26311401).

Суддя О.П. Лелюк