Рішення

від 02.08.2024 по справі 495/7109/24

БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 495/7109/24

Номер провадження 2/495/3891/2024

02 серпня 2024 рокум. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області в складі:

головуючого судді - Савицького С.І.,

при секретарі - Гасанзаде М.Р.,

розглянувши у підготовчому відкритому судовому засіданні в м. Білгород-Дністровському в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Шабівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Шабівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, в якому просить розірвати шлюб між ним та відповідачкою ОСОБА_2 , позбавити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьківських прав відносно неповнолітньої дитини - доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , аліменти на утримання дитини у твердій грошовій сумі у розмірі 1800,00 грн., щомісяця, починаючи з дня пред`явлення позовної заяви і до досягнення дитиною повноліття.

Короткий зміст та обґрунтування позову

Свої позивні вимоги позивач ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що сторони зареєстрували шлюб 09 листопада 2007 року, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого 09 листопада 2007 року Заводським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, Миколаївської області, Україна, актовий запис №590.

Від шлюбу сторони мають спільну неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданого Рибаківською сільською радою Березанського району Миколаївської області, актовий запис №3.

Спільне проживання з відповідачем не склалося через відсутність взаєморозуміння, розходження поглядів на сімейні відносини та сімейні цінності, внаслідок чого почали виникати непорозуміння та сварки, що призвело до того, що вони почали проживати окремо. З липня 2023 року сторони однією сім`єю не проживають. Їхній шлюб носить формальний характер, а тому його слід розірвати.

На протязі останнього часу спільна неповнолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 , окремо від матері - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач має постійний та достатній дохід, самостійно займається вихованням та утриманням дитини, забезпечує її матеріально та піклується про неї,цікавиться станом здоров`ям та успіхами, має житло, в якому створені належні умови для проживання дитини та її розвитку, дитина з позивачем почувають себе у безпеці та спокійно. Тобто з боку позивача відсутні виключні обставини, які б унеможливлювали проживання дитини разом з ним, чи негативно впливали на її виховання та розвиток. Відповідач як мати належної уваги, турботи та піклування дитині не надає, належним чином не виконує свої батьківські обов`язки по вихованню та утриманню дитини, а тому позивач звернувся з даним позовом та просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Рух справи у суді

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 23.07.2024 року зазначену вище позовну заяву було залишено без руху, надано позивачу строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху, для усунення недоліків.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 24.07.2024 року провадження у справі відкрито в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Позивач в підготовче судове засідання не з`явився, але надав заяву про розгляд справи у його відсутність, вимоги позову підтримав в повному обсязі посилаючись на обставини які зазначені в позові та просив задовольнити.

Відповідач в підготовче судове засідання не з`явилась, але надала на адресу заяву, згідно якої просила розглядати справу за її відсутності, позовні вимоги визнає у повному обсязі.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Шабівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області у підготовче судове засідання не з`явився, проте надав на адресу суду заяву, згідно якої просив прийняти обґрунтоване та законне рішення на розсуд суду.

Відповідно до ч.3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

За змістом ч.1 ст.206 ЦПК України, відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

Положенням ч.3 та ч.4 ст.200 ЦПК України передбачено, що за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем. Ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі визнання позову проводиться в порядку, встановленому ст.206 цього Кодексу.

Згідно з ч.4 ст.206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Положеннями ст.12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Відповідно ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.

Частиною 1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Згідно частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Висновки щодо застосування норми права

30 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/11247/19, провадження № 61-5950св22 (ЄДРСРУ № 107586046) досліджував питання щодо юридичних наслідків висновку органу опіки та піклування.

Частинами четвертою-шостою статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Аналіз наведеної норми права свідчить про те, що висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спору є дорадчим документом та не тягне за собою виникнення будь-яких прав чи обов`язків для суб`єктів відповідних правовідносин і не має обов`язкового характеру.

Подібний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року справа № 742/710/19.

Питання розмежування юрисдикції спорів щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування та органів опіки і піклування неодноразово було предметом перегляду Верховного Суду.

Так, залишаючи без змін рішення адміністративних судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 756/4477/18 зазначала, що якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням суб`єкта владних повноважень, яке вона вважає неправомірним, і такі наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав або інтересів цієї особи чи пов`язані з реалізацією нею майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, то визнання незаконним вказаного рішення і його скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.

Спірні правовідносини виникають з приводу реалізації та захисту особистих немайнових прав та інтересів особи та її дітей, гарантованих Сімейним кодексом України.

Подібні висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 352/536/17, від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17, від 04 липня 2018 року у справі № 496/4271/16-а, Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 522/23095/16-а, Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 947/5258/21 (провадження №61-17396св21).

Оскаржене розпорядження, хоч і прийняте суб`єктом владних повноважень, спрямоване на реалізацію приписів сімейного законодавства та впливає, насамперед, на особисті немайнові права позивача та третьої особи як батьків дітей.

Зважаючи на суб`єктний склад та характер правовідносин у цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов до помилкового висновку, що даний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Верховний Суд вважає, що спірні у цій справі правовідносини мають приватноправовий характер та дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (26 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/5258/21, провадження № 61-17396св21, ЄДРСРУ № 104604145).

Таким чином, відповідно до правових висновків Верховного Суду (дивитись, наприклад, постанову від 28 січня 2021 року у справі № 753/6498/15-ц, також постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17, від 04 липня 2018 року у справі № 496/4271/16-а (К/9901/29090/18)) висновок органу опіки та піклування не містить ознак рішення суб`єкта владних повноважень, оскільки не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії - він не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов`язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер. Цьому документу може бути надана лише оцінка в сукупності з іншими доказами у справі при вирішенні по суті питання, для якого він був складений.

Висновок органу опіки та піклування не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов`язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер.

06 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/2025/19, провадження № 61-1344св20 зазначили, що висновок органу опіки та піклування не є обов`язковим для суду (частини п`ять, шість ст. 19 СК України), такий висновок є доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінки судом.

11 грудня 2023 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/19706/19, провадження № 61-12112сво22 дійшли висновку щодо застосування норми права.

У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).

На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду висловлює такі висновки про застосування норм права.

Передбачена частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України обов`язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п`ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов`язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов`язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв`язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо.

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/11198/22, провадження № 61-11564св23 дійшли висновку, що сам по собі факт невизнання певного юридичного факту чи правових наслідків цього юридичного факту державним органом без з`ясування того, що оскаржене судове рішення впливає на суб`єктивні інтереси та обов`язки такого органу, чи може спричинити виникнення обов`язку здійснення ним яких-небудь дій, не надає йому автоматично статусу заінтересованої особи чи особи, інтереси якої порушено ухваленим рішенням, а отже й права на оскарження такого судового рішення в апеляційному порядку.

Враховуючи зазначену позицію Верховного суду та позицію відповідачки, яка визнала позовні вимоги, дослідивши докази по справі надані до суду сторонами, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Фактичні обставини встановлені судом, позиція суду та нормативно-правове обґрунтування

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що сторони зареєстрували шлюб 09 листопада 2007 року, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого 09 листопада 2007 року Заводським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, Миколаївської області, Україна, актовий запис №590.

Від шлюбу сторони мають спільну неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується Свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданого Рибаківською сільською радою Березанського району Миколаївської області, актовий запис №3.

Спільне проживання з відповідачем не склалося через відсутність взаєморозуміння, розходження поглядів на сімейні відносини та сімейні цінності, внаслідок чого почали виникати непорозуміння та сварки, що призвело до того, що вони почали проживати окремо. З липня 2023 року сторони однією сім`єю не проживають. Їхній шлюб носить формальний характер, а тому його слід розірвати.

Статтею 51 Конституції України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Згідно ч.1 ст.24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.

Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо.

На протязі останнього часу спільна неповнолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 , окремо від матері - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач має постійний та достатній дохід, самостійно займається вихованням та утриманням дитини, забезпечує її матеріально та піклується про неї,цікавиться станом здоров`ям та успіхами, має житло, в якому створені належні умови для проживання дитини та її розвитку, дитина з позивачем почувають себе у безпеці та спокійно. Тобто з боку позивача відсутні виключні обставини, які б унеможливлювали проживання дитини разом з ним, чи негативно впливали на її виховання та розвиток.

Станом на теперішній час відповідачка ОСОБА_2 не відвідує дитину, не цікавиться її життям та успіхами, навіть не телефонує їй.

Вищезазначене свідчить про самоусунення відповідачки ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків по відношенню до своєї неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до посвідченої 06.06.2024 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Станивча І.О. заяви, відповідачка ОСОБА_2 дає згоду на позбавлення її батьківських прав відносно неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ч. 3 ст. 51 Конституції України).

Згідно ч. 7, ч. 8 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно ст.ст. 3, 4, 5, 7 СК України, кожна особа має право на проживання в сім`ї. Сім`я створюється, в тому числі, і на підставі усиновлення. Держава створює пріоритет сімейного виховання дитини. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 150 СК України, батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Згідно ч. 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Відповідно до ст. 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

В п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» №3 від 30.03.2007 року зазначено, що позбавлення батьківських прав (тобто права на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

В п. 16 зазначеної Постанови роз`яснено, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний та духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Вказане також узгоджується з позицію ВСУ, викладеної у постанові від 06.05.2020 року у справі № 753/2025/19, провадження №61-1344св20.

Позбавлення батьківських прав - це насамперед спосіб захисту прав і інтересів дитини, направлений на позитивний результат у долі неповнолітньої дитини.

В рішенні Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» зазначено, що вирішуючи справи про позбавлення батьківських прав, суд зобов`язаний дотримуватися вимог ст. 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод у частині права заявників на повагу до сімейного життя, зокрема судове рішення має бути побудоване на з`ясованих обставинах: чи були мотиви для позбавлення батьківських прав доречними і достатніми, чи здатне рішення про позбавлення батьківських прав забезпечити належний захист дитини, чи було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини, чи ґрунтується висновок органу опіки на достатній доказовій базі, чи мали батьки достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання.

Стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), ратифікованої Україною згідно з Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Отже, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).

ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява №2091/13).

Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Наведене узгоджується з правовим висновком щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц, провадження №14-327цс18.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Хант проти України» сказав, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача та його поведінці.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Як передбачено ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до вимог ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Враховуючи положення частини 1 статті 3 Конвенції про права дитини, частини 7 статті 7 СК при вирішенні будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дітей.

Судом встановлено, що відповідач проживає окремо від позивача та дитини, як мати безвідповідально ставиться до виховання та догляду за своєю дитиною та не усвідомлює в повній мірі свого байдужого ставлення до виконання своїх батьківських обов`язків, на думку суду, відповідач зняла з себе обов`язки з виховання та забезпечення дитини, про що свідчить її заява про визнання позовних вимог в частині позбавлення її батьківських прав.

З огляду на викладене, враховуючи, прихильність дитини до батька, а також те, що в даному випадку відповідач визнає позов та не заперечує щодо того, щоб її позбавили батьківських прав, суд приходить до висновку про задоволення заявлених вимог про позбавлення батьківських прав щодо дитини.

Щодо стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.

Відповідач, як мати не надає матеріальну допомогу на утримання спільної дитини, угоди про добровільну сплату аліментів між ними не досягнуто. Відповідач являється матір`ю дитини, а отже зобов`язана забезпечувати належний рівень життя дитини, є молодою особою, фізично здоровою та має працездатний вік, інших утриманців не має. Дитині повинен бути забезпечений належний рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку, але такий рівень позивач один не може забезпечити.

Згідно ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Дитині повинен бути забезпечений належний рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Обов`язок утримувати дитину є рівною мірою обов`язком як матері, так і батька, причому обов`язком особистим, індивідуальним. Проживання окремо не звільняє від виконання цього обов`язку. Батьки мають всебічно сприяти розвитку дитини. Забезпечення умов для такого розвитку та навчання пов`язане з належним наданням матеріальної допомоги, що має бути достатньою. Платник аліментів зобов`язаний роботи все можливе для того, щоб його заробіток (доходи) були достатніми для власного утримання та утримання дітей, за належний розвиток яких він відповідальний як батько.

Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (ст.141 СК України).

Згідно зі статтею 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення повноліття.

Відповідно до ч.3 ст.181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Відповідно до ст.182 Сімейного кодексу України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи питання про розмір аліментів, які будуть стягуватися з відповідача на утримання дітей, суд враховує обставини, інтереси сторін та потреби дітей.

З огляду на правові позиції п.17 Постанови Пленуму Верховного суду України від 15.05.2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Таким чином, у зазначеній нормі права законодавець пов`язує обов`язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей з можливістю батьків надавати таку матеріальну допомогу.

Враховуючи обставини справи, положення чинного законодавства, що регулюють правовідносини пов`язані зі сплатою аліментів, виходячи із засад справедливості та захисту прав малолітньої дитини, а дитині має забезпечуватися такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя та повноцінного розвитку, враховуючи, що ст.180 СК України покладає обов`язок утримувати дітей на обох батьків, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення аліментів з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 , аліменти на утримання доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1800,00 грн., щомісяця, починаючи від дня пред`явлення даної заяви і до досягнення дитиною повноліття.

Керуючись ст.ст. 15, 150, 152, 155, 164, 165, 166, 171 СК України, ст.ст.4, 12-13, 200, 206, 211, 247, 258, 259, 263, 265, 268, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Шабівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів - задовольнити.

Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований 09 листопада 2007 року Заводським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, Миколаївської області, Україна, актовий запис № 590 - розірвати.

Позбавити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьківських прав по відношенню до неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 , аліменти на утримання доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1800,00 грн., щомісяця, починаючи з 22.07.2024 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення, (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Савицький С.І.