Постанова

від 12.08.2024 по справі 752/5642/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №752/5642/24 Головуючий у І інстанції - Хоменко В.С.

апеляційне провадження №22-ц/824/10271/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку «Житловий квартал Республіка» на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 20 березня 2024 року постановленої за наслідками розгляду заяви асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку «Житловий квартал Республіка» про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, -

установив:

У березні 2024 року ОСББ «Житловий квартал Республіка» звернулось до Голосіївського районного суду м. Києва із заявою про видачу судового наказу, відповідно до якої просило видати судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 на свою користь заборгованості за надані житлово-комунальні послуги у розмірі 35544,15 грн.

Подану заяву про видачу судового наказу ОСББ «Житловий квартал Республіка» мотивувало тим, що між співвласниками багатоквартирного будинку по АДРЕСА_1 та Асоціацією ОСББ «ЖК Республіка» було укладено договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком №23/12/20-АР від 23 грудня 2020 року.

Таким чином, асоціація ОСББ «ЖК Республіка» надавала боржнику, який є співвласником житлового приміщення НОМЕР_1, вказаного вище житлового багатоквартирного будинку житлово-комунальні послуги, однак, в порушення п.п. 6, 10, 11 Договору боржник не розрахувався за надані послуги в повному обсязі, внаслідок чого утворилась заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 35544,15 грн.

Враховуючи зазначені обставини, ОСББ «ЖК Республіка» просило задовольнити їх заяву та видати судовий наказ про стягнення вказаної вище заборгованості.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20 березня 2024 року відмовлено ОСББ «ЖК Республіка» у задоволенні заяви про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСББ «ЖК Республіка» подало апеляційну скаргу, яку мотивовано тим, що оскаржувана ухвала є невмотивованою, необґрунтованою та такою, яка постановлено з грубим порушенням норм процесуального права.

В апеляційній скарзі зазначено, що позов про стягнення заборгованості за надання послуг з утримання нерухомого майна має пред`являтись за місцем знаходження цього майна, тобто за правилами виключної підсудності. Апелянт вказує, що оскільки заборгованість по оплаті житлово-комунальних послуг виникла за місцезнаходженням нерухомого майна боржника, а саме за адресою: АДРЕСА_2 , то дана справа підсудна саме Голосіївському районному суд м. Києва.

Таким чином, посилання суду першої інстанції на те, що заява подається до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання фізичної особи або за зареєстрованим у встановленому порядку місцем її перебування, є необґрунтованим.

Просило суд, скасувати ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 20 березня 2024 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

У відповідності до ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

У відповідності до ч. 2 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно з ч. 3 ст. 369 ЦПК України, з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвала суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону виходячи з наступного.

Суд першої інстанції, постановляючи ухвалу про відмову у видачі судового наказу мотивував своє рішення тим, що за результатами отриманої відповіді з Реєстру територіальної громади м. Києва, зареєстровані особи у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_2 відсутні.

Таким чином,отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника.

Апеляційний суд в цілому погоджується із висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка є частиною національного законодавства, кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен перевірити належність справ до його юрисдикції (предметної та суб`єктної) та підсудності (територіальної юрисдикції).

Територіальна юрисдикція визначається колом цивільних справ у спорах, вирішення яких віднесено до повноваження суду першої інстанції.

Наказне провадження - це вид провадження у цивільному судочинстві, в якому судом вирішується справа про стягнення з боржника на підставі судового наказу грошових коштів або витребування майна без проведення судового засідання на користь особи, яка має право вимоги.

Відповідно до положень ч.3 ст.19 ЦПК України, наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо.

Згідно із ст.160 ЦПК України, судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Стаття 161 ЦПК України, передбачає перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ. Так, зокрема, п.3 ч.1 вказаної статті передбачено, що судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та 3 відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості.

Частиною 2 статті 161 ЦПК України визначено, що особа має право звернутися до суду з вимогами, визначеними у частині першій цієї статті, в наказному або в спрощеному позовному провадженні на свій вибір.

Статтею 163 ЦПК України, визначено форму і зміст заяви про видачу судового наказу. Відповідно до положень вказаної статті заява про видачу судового наказу подається до суду у письмовій формі та підписується заявником або його представником. У заяві повинно бути зазначено: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) заявника і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України заявника та боржника, реєстраційний номер облікової картки платника податків заявника та боржника (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта заявника та боржника (для фізичних осіб - громадян України), а також офіційні електронні адреси та інші дані, якщо вони відомі заявнику, які ідентифікують боржника; 3) ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) представника заявника, якщо заява подається представником, його місце проживання або місцезнаходження; 4) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; 5) перелік доказів, якими заявник обґрунтовує обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

До заяви про видачу судового наказу додаються: 1) документ, що підтверджує сплату судового збору; 2) документ, що підтверджує повноваження представника, якщо заява підписана представником заявника; 3) копія договору, укладеного в письмовій (в тому числі електронній) формі, за яким пред`явлено вимоги про стягнення грошової заборгованості; 4) інші документи або їх копії, що підтверджують обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги.

Відповідно до положень статті 165 ЦПК України суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо: 1) заява подана з порушеннями вимог статті 163 цього Кодексу; 2) заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано; 3) заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам статті 161 цього Кодексу; 4) наявні обставини, передбачені частиною першою статті 186 цього Кодексу; 5) з моменту виникнення права вимоги пройшов строк, який перевищує позовну давність, встановлену законом для такої вимоги, або пройшов строк, встановлений законом для пред`явлення позову в суд за такою вимогою; 6) судом раніше виданий судовий наказ за тими самими вимогами, за якими заявник просить видати судовий наказ; 7) судом раніше відмовлено у видачі судового наказу з підстав, передбачених пунктами 3-6 частини першої цієї статті; 8) із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу; 9) заяву подано з порушенням правил підсудності.

З матеріалів справи вбачається, що ОСББ «ЖК Республіка» звернулось до суду першої інстанції із заявою про видачу судового наказу, відповідно до якої просило видати судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСББ «ЖК Республіка» заборгованості за житлово-комунальні послуги у розмірі 35544,15 грн.

В поданій заяві ОСББ «ЖК Республіка» зазначило, що ОСОБА_1 є власником квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Разом з тим, дослідивши матеріали даної справи, апеляційний суд встановив, що заявником не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту наявності у ОСОБА_1 права власності на вказану вище квартиру.

Крім того, як вбачається з Реєстру територіальної громади м. Києва, зареєстровані особи у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_2 відсутні.

Таким чином, як вірно виснував суд першої інстанції, заявником не доведено, що спірна квартира належить ОСОБА_1 й останній несе тягар утримання вказаного нерухомого майна.

Відповідно до ст. 162 ЦПК України, заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 27 ЦПК України, позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Разом з тим, статтею 30 ЦПК України, передбачені категорії справ, для яких встановлено виключну підсудність.

За правилом частини першої статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Згідно з положеннями статті 181 ЦК України, до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Виходячи з аналізу правових норм, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно.

З урахуванням наведеного, позов про стягнення заборгованості за надання послуг з утримання нерухомого майна має пред`являтися за місцем знаходження цього майна, за правилами виключної підсудності.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №638/1988/17.

З матеріалів справи вбачається, що предметом заяви про видачу судового наказу у даній справі є зобов`язання, які випливають з надання послуг з управління багатоквартирним будинком, які надаються за місцем знаходження нерухомого майна.

Таким чином, апелянтом було вірно вказано, що заява про видачу судового наказу має подаватись за місцезнаходженням нерухомого майна. Проте, вказані доводи не спростовують по суті правильний висновок суду першої інстанції про відмову у видачі судового наказу з підстав відсутності належних та допустимих доказів щодо права власності ОСОБА_1 на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд , -

постановив:

Апеляційну скаргу Асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку «Житловий квартал Республіка» залишити без задоволення.

Ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 20 березня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України.

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба

Т.О. Писана