Рішення

від 13.08.2024 по справі 160/15888/24

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2024 рокуСправа №160/15888/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Горбалінського В.В.

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (49000, м. Дніпро, вул. Старокозацька, 52, код ЄДРПОУ 25005978) до Товариства з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ» (49000, м. Дніпро, вул. Володі Дубініна, 8, код ЄДРПОУ 31261769) про стягнення адміністративно-господарських санкцій

УСТАНОВИВ:

18.06.2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ», в якій позивач просить:

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ» на користь держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю суму адміністративно-господарських санкцій за незабезпечення нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2023 рік у розмірі 675807,44 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем не виконано норматив по працевлаштуванню осіб з інвалідністю та самостійно не сплачено адміністративно-господарські санкції, у зв`язку з чим, за ним рахується заборгованість з адміністративно-господарських санкцій у розмірі 675807,44 грн.

Ухвалою суду від 21.04.2024 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

04.07.2024 року від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ» подано до Дніпропетровського окружного адміністративного суду відзив на позовну заяву.

В обґрунтування відзиву відповідач зазначив, що Товариство створило робочі місця для працевлаштування інвалідів по нормативу робочих місць, згідно із законодавством. Товариство надавало до районного центру зайнятості інформацію про попит на робочу силу (вакансії) форма 3-ПН, але робоче місце залишалось вакантними, у зв`язку з тим, що особи з інвалідністю не виявили бажання щодо працевлаштування у ТОВ «І.К.ВЕЛ».

На виконання вимог ухвали суду від 21.06.2024 року позивачем надано суду до матеріалів справи копію листа Дніпропетровського обласного центру зайнятості від 04.07.2024 № 12-02.03- 2253.

Дослідивши повно і всебічно письмові докази, які містяться в матеріалах справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позову, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ» перебуває на обліку в Дніпропетровському обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.

Відповідачем подано до Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за січень 2023 року грудень 2023 року за формою № 3-ПН, що підтверджується матеріалами справи.

За недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів позивачем нараховано відповідачу адміністративно-господарські санкції у розмірі 675807,44 грн., виходячи з розрахунку розміру середньої річної заробітної плати.

Вважаючи наявними порушення з боку відповідача, що призвели до застосування до нього адміністративно-господарських санкцій, позивач звернувся до суду із цим позовом про стягнення адміністративно-господарських санкцій.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Згідно із ст. 20 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті особами з інвалідністю робочі місця не є податком, збором (обов`язковим платежем), обов`язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Податковим кодексом України, а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв`язку зі скоєнням правопорушення.

Таким чином, за своєю правовою природою вказані штрафні санкції є адміністративно-господарськими санкціями, як один із видів господарсько-правової відповідальності.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських правовідносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Згідно із ч. 2 ст. 218 ГК України учасник господарських правовідносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Отже, при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов`язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв`язку між самим порушенням та його наслідками.

Так, згідно з ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.

У силу ч. 3 ст. 18-1 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

З аналізу норм Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» видно, що обов`язок щодо працевлаштування інвалідів покладено як на суб`єктів господарювання так і на державу, від імені якої діють відповідні державні служби зайнятості.

Обов`язок суб`єкта господарювання полягає у виділенні та створенні робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, створенні умов праці та надання інформації державній службі зайнятості, необхідної для працевлаштування осіб з інвалідністю. Водночас обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Порядок подання інформації про наявність вакансій врегульований наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 №316 Про затвердження форми звітності № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії)та Порядку її подання.

Вказаним Порядком встановлена єдина форма призначена для інформування центру зайнятості та населення про наявність вільних робочих місць, в тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, та порядок її подання. Зазначені вимоги законодавства відповідачем дотримано, про що свідчать долучені до матеріалів справи копії звітів форми 3-ПН.

Виходячи з викладених норм законодавства, суд вважає за необхідне зазначити, що на підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості.

Закон не покладає обов`язку на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників з інвалідністю.

Судом встановлено, що в 2023 році Товариство з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ» подавало центру зайнятості звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) за формою 3-ПН, потреба в працівниках інвалідах в них заявлялась, що підтверджується наявною в матеріалах справи звітністю.

Отже, з зазначених обставин справи видно, що відповідач у 2023 році здійснив усіх залежних від нього заходів по працевлаштуванню інвалідів на створені ним вакантні робочі місця, у зв`язку з чим, відсутні правові підстави для стягнення з останнього адміністративно-господарських санкцій.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.09.2020 року у справі № 160/4443/19.

Окремо, суд звертає увагу суду, що постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 №70 затверджений Порядок контролю за виконанням нормативу робочих місць та перевірки підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, щодо виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема шляхом його зарахування.

Цей Порядок визначає механізм проведення Держпраці, її територіальними органами планових та позапланових перевірок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, що використовують найману працю, в яких за основним місцем роботи працює вісім і більше осіб (далі - суб`єкти господарювання), щодо виконання ними нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, визначеного статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".

Предметом проведення перевірки є виконання суб`єктами господарювання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю (п. 2 Порядку №70).

З п. 9 Порядку №70 вбачається, що позапланова перевірка може бути проведена незалежно від кількості раніше проведених перевірок, зокрема, за інформацією, яка містить ознаки порушень законодавства про створення робочих місць для осіб з інвалідністю, про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, наданою територіальним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, що отримана ним від Пенсійного фонду України в установленому порядку та за визначеною формою.

Абзацами 1-3 п. 15 Порядку №70 встановлено, що за результатами проведення планової або позапланової перевірки посадові особи Держпраці чи її територіального органу, які проводили перевірку, складають акт за формою, затвердженою Мінекономіки.

Посадові особи Держпраці чи її територіального органу, які проводили перевірку, зазначають в акті перевірки інформацію про стан дотримання суб`єктом господарювання законодавства, а у разі його недотримання - детальний опис виявленого порушення з посиланням на відповідний нормативно-правовий акт.

Крім того, в акті перевірки зазначається розрахунок виконання/невиконання суб`єктом господарювання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю за період, за який проводиться перевірка.

Відповідно до наведеного вище, обставини щодо невиконання суб`єктами господарювання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, а відповідно і для накладення на такого роботодавця адміністративно- господарських санкцій за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, повинні бути підтверджені актом перевірки органу Держпраці.

У постанові Верховного Суду від 21.11.2022 року по справі №400/3957/21 зазначено, що саме Держпраці та її територіальні органи уповноважені на проведення перевірок виконання суб`єктами господарювання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема, за інформацією, що надається територіальним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю від Пенсійного фонду України. За наслідками такої перевірки, у разі підтвердження невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у суб`єкта господарювання виникає обов`язок сплатити адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

У вказаній постанові колегія суддів Верховного Суду вказала, що сукупність допущених позивачем під час реалізації своїх функцій, як суб`єктом владних повноважень, порушень не забезпечили послідовність дій, спрямованих на забезпечення принципу законності, при цьому недотримання відповідачем виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю не доведено позивачем належними доказами. Обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів передчасно, не маючи встановлених актом перевірки органами Держпраці доказів про недотримання відповідачем нормативу працевлаштування інвалідів, посилаючись лише на інформаційно-аналітичні бази даних, звернулося з позовом про стягнення адміністративно-господарських санкцій.

Таким чином позивачем передчасно, не маючи встановлених актом перевірки Держпраці доказів про недотримання відповідачем нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю у 2023 році, звернулося з позовом про стягнення адміністративно-господарських санкцій.

До матеріалів справи долучено лише сам розрахунок, який здійснений виключно на підставі даних податкової звітності відповідача, а також інформація щодо неподання відповідачем у 2023 році звітності за формою 3-ПН (затверджена наказом Міністерства економіки України №827-22 від 12.04.2022, що набрав чинності з 07.07.2022), які самі по собі не доводять невиконання відповідачем нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

За ч. 3 ст. 217 Господарського кодексу України до суб`єктів господарювання за порушення ними здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 2 ст. 218 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб`єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.

За таких обставин відсутні підстави для застосування відповідача адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу з працевлаштування осіб з інвалідністю.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної заяви.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає про таке.

Відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п`ятої статті 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).

Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Отже, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації, понесених у зв`язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

При цьому, незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказала на виключення ініціативи суду щодо вирішення питань з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Зазначений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення і в постановах Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року (справа №815/1479/18), від 15 липня 2020 року (справа №640/10548/19), від 21 січня 2021 року (справа №280/2635/20).

Також, у постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі № 200/9888/19-а Верховний Суд виклав висновок щодо застосування статей 134, 139 КАС України в контексті ролі суду під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу.

Верховний Суд у вказаній постанові зазначив, що відповідно до частини шостої статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. А згідно з частиною сьомою цієї ж статті КАС України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до КАС України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду при вирішенні питання розподілу судових витрат, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами, та не може діяти на користь будь-якої із сторін.

Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.

Це означає, що позивач, як особа, яка заперечує зазначений відповідачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат, керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.

Аналогічні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі №640/15803/19, від 30 червня 2022 року у справі №640/1175/20, від 11 серпня 2022 року у справі №300/2050/19.

Так, дослідивши договір про надання правової допомоги № 426 від 04.05.2022 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ» та Адвокатським бюро Станіслава Казанцева «ДЖАСТІС» та Специфікацію № 3 до Договору, судом встановлено, що вартість послуг представництва інтересів ТОВ «І.К.ВЕЛ» в судовій справі №160/15888/24 за позовною заявою ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ОБЛАСНОГО ВІДДІЛЕННЯ ФОНДУ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ до Товариства з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ» про стягнення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 675 807,44 грн. (шістсот сімдесят п??ять тисяч вісімсот сім гривень гривень 44 копійки) складає 15000,00 грн. (п`ятнадцять тисяч гривень 00 копійок).

Втім, суд враховує, що цей спір виник у справі незначної складності та не характеризується наявністю виключної правової проблеми, значним суспільним інтересом до її розгляду, великою кількістю зібраних і поданих до суду доказів тощо.

Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників, судові засідання не проводились.

Суд акцентує увагу на тому, що особа має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Верховний Суд у постанові від 11.12.2019 у справі № 545/2432/16-а зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

За обставин цієї справи суд, окрім вищенаведеного, також враховує, що визначений адвокатом розмір гонорару є непомірно завищеним щодо предмета спору.

Верховний Суд у постанові від 26.06.2019 у справі № 200/14113/18-а звернув увагу на те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України" заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

При визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 19.09.2019 у справі №826/8890/18.

Виходячи з вищеописаних обставин справи, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності й пропорційності судових витрат, суд дійшов висновку про необхідність зменшення витрат на професійну правничу допомогу відповідача в цій справі до 3 000,00 грн.

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовної заяви Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (49000, м. Дніпро, вул. Старокозацька, 52, код ЄДРПОУ 25005978) до Товариства з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ» (49000, м. Дніпро, вул. Володі Дубініна, 8, код ЄДРПОУ 31261769) про стягнення адміністративно-господарських санкцій відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (49000, м. Дніпро, вул. Старокозацька, 52, код ЄДРПОУ 25005978) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «І.К.ВЕЛ» (49000, м. Дніпро, вул. Володі Дубініна, 8, код ЄДРПОУ 31261769) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн (три тисячі гривень 00 коп).

У задоволенні іншої частини заяви щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтею 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Горбалінський