Постанова

від 17.07.2024 по справі 920/12/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" липня 2024 р. Справа№ 920/12/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Гончарова С.А.

Шаптали Є.Ю.

без повідомлення учасників справи

розглянув апеляційну скаргу Сумської міської ради на рішення Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 (повний текст рішення складено 08.02.2024)

у справі № 920/12/24 (суддя Резніченко О.Ю.)

за позовом Сумської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аннет-Люкс»

про стягнення 77 066,45 грн. безпідставно збережених коштів внаслідок користування земельною ділянкою

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з відповідача 77 066,45 грн заборгованості за користування земельних ділянок: кадастровий номер 5910136300:06:002:0001 площею 0,0991 га, розташованої за адресою: м. Суми, вул. Героїв Крут, 50Б; та кадастровий номер 5910136300:06:021:0020 площею 0,1695 га, розташованої за адресою: м. Суми, вул. 1-ша Замостянська, 92, за період з 2022 року по 15.09.2023 року. Також, позивач просить суд стягнути з відповідача судовий збір у розмірі 2 684,00 грн.

Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що відповідач є власником нежитлових приміщень. Нежитлові приміщення розміщені на земельних ділянках, які належать позивачу. Відповідач не врегулював з позивачем орендні відносини, а саме шляхом укладення договорів оренди. В той же час, у відповідача виник обов`язок сплачувати орендну плату за користування земельними ділянками до державного бюджету. Відповідач орендну плату не сплачував, а тому позивач звернувся до суду з даним позовом. Позивач стверджує, що ухилення відповідача від обов`язкової сплати коштів за фактичне використання земельної ділянки є підставою для застосування положень ст.ст. 1212, 1214 ЦК України.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 позов задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Аннет-Люкс» на користь Сумської міської ради 47 680,47 грн. безпідставно збережених коштів, 1 660,59 грн витрат по сплаті судового збору.

У задоволенні позову в частині стягнення 29 385,98 грн відмовлено.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, Сумська міська рада 29.02.2024 (згідно поштового трекера на конверті) звернулося до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, у якій просить суд скасувати п. 3 та п. 4 резолютивної рішення Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 у справі № 920/12/24 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Просив поновити строк на апеляційне оскарження.

В обґрунтування апеляційної скарги, скаржник вказав, що місцевий господарський суд, не повно та не об`єктивно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а тому, на думку скаржника, рішення суду про задоволення позову прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 920/12/24 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Станік С.Р., Шаптала Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.03.2024 витребувано у Господарського суду Сумської області матеріали справи №920/12/24. Відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України, за апеляційною Сумської міської ради на рішення Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 у справі № 920/12/24.

14.03.2024 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №920/12/24.

Разом з тим, головуючий суддя Тищенко О.В. перебувала у відрядженнях та у відпустці. Питання пов`язані з рухом апеляційної скарги вирішується після виходу судді з відпустки (05.04.2024).

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.04.2024 апеляційну скаргу Сумської міської ради на рішення Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 у справі № 920/12/24 залишено без руху. Надано строк для усунення недоліків.

24.04.2024 на виконання ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху засобами поштового зв`язку на адресу Північного апеляційного господарського суду від Сумської міської ради надійшла заява з доказами сплати судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 у справі №920/12/24.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.04.2024 поновлено Сумській міській раді пропущений строк на подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 у справі №920/12/24. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Сумської міської ради на рішення Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 від 06.02.2024 у справі № 920/12/24. Справу призначено до розгляду без повідомлення (виклику) учасників справи.

Проте, розгляд справи №920/12/24 06.06.2024 не відбувся у зв`язку з перебуванням головуючого судді Тищенко О.В. у відрядженні та відпустці, в зв`язку з чим, ухвалою Північного апеляційного господарського суду призначено на 17.07.2024 без повідомлення (виклику) учасників справи.

У зв`язку з перебуванням судді Станіка С.Р. з 15.07.2024 по 20.07.2024 у відрядженні, протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 17.07.2024 у справі № 920/12/24 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Шаптала Є.Ю., Гончаров С.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.07.2024 прийнято справу №920/12/24 за апеляційною скаргою Сумської міської ради на рішення Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 колегією суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Шаптала Є.Ю., Гончаров С.А.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24 лютого 2022 року, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 14.03.2022 №133/2022, затвердженим Законом України від 15.03.2022 №2119-ІХ, зі змінами, внесеними Указом Президента України від 18.04.2022 №259/2022, затвердженим Законом України від 21.04.2022 №2212-ІХ, Указом Президента України від 17.05.2022 №341/2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 №2263-ІХ, Указом Президента України від 12.08.2022 №573/2022, затвердженим Законом України від 15.08.2022 №2500-ІХ, Указом Президента України від 07.11.2022 №757/2022, затвердженим Законом України від 16.11.2022 №2738-ІХ, Указом Президента України від 06.02.2023 №58/2023, затвердженим Законом України від 07.02.2023 №2915-IX, Указом Президента України від 01.05.2023 №254/2023, затвердженим Законом України від 02.05.2023 №3057-IX, Указом Президента України від 26.07.2023 №451/2023, затвердженим Законом України від 27.07.2023 №3275-IX, Указом Президента України від 06.11.2023 №734/2023, затвердженим Законом України від 08.11.2023 №3429-IX, Указом Президента України від 05.02.2024 №49/2024, затвердженим Законом України від 06.02.2024 №3564-ІХ, Указом Президента України від 06.05.2024 №271/2024 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 08.05.2024 №3684-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 14.05.2024 строком на 90 діб, тобто до 12 серпня 2024 року.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд справи у розумний строк, застосувавши ст. ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Згідно з ч. 5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу малозначними справами є, зокрема, справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. При цьому, частиною 7 вказаної статті визначено, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Колегією суддів враховано, що ціна поданого позову не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2023.

Частиною 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Частиною 10 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Отже, справа №920/12/24 призначена до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін у справі.

У відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Згідно до ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід скасувати з наступних підстав.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, товариство з обмеженою відповідальністю «Аннет-Люкс» відповідно до Свідоцтва про право власності від 27.10.2006 року НОМЕР_1 є власником нежилого приміщення, прибудови до адміністративного приміщення під літ. «Б», загальною площею 361,8 кв.м. за адресою: м. Суми, вул. Черепіна, буд. 50Б.

Також відповідно до Свідоцтва про право власності від 03.11.2006 року НОМЕР_2 ТОВ «Аннет-Люкс» є власником нежилого приміщення, холодного складу під літ. «З-1», загальною площею 266,6 кв.м. за адресою: м. Суми, вул. 1-а Замостянська, 92. Зазначене підтверджується копіями свідоцтв та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які містяться в матеріалах справи.

Відповідно до інформаційної довідки із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01.08.2023 №341100834 земельна ділянка площею 0,1695 га, кадастровий номер 5910136300:06:021:0020, місцезнаходження м. Суми, вул. 1-а Замостянська, 92, перебуває у комунальній власності. Дата державної реєстрації права власності Сумської міської ради на зазначену земельну ділянку - 06.06.2023. При цьому, дата державної реєстрації земельної ділянки - 06.05.2003.

Згідно з інформацією з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 18.12.2023 та витягу з Державного земельного кадастру від 06.10.2023 земельна ділянка площею 0,0991 га, кадастровий номер 5910136300:06:002:0001, розташована в м. Суми по вул. Черепіна, буд. 50Б, разом з тим, право власності на вказану земельну ділянку не зареєстроване. Дата державної реєстрації земельної ділянки - 02.02.2015.

Проте, як стверджує позивач, відповідач користується спірними земельними ділянками, на яких знаходиться нерухоме майно, що належить відповідачеві на праві власності, без оформленого договору оренди.

Як свідчать матеріали справи, а саме, відповідь Головного управління ДПС у Сумській області Державної податкової служби України від 21.08.2023 №5171/5/18-28-04-08-06 відповідач не обліковується як платник земельного податку або орендної плати.

03.08.2023 Департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради, як уповноважений орган позивача, направив на адресу відповідача лист 06.01-16/1058 про усунення порушень земельного законодавства, в якому пропонував укласти з Сумською міською радою договори оренди спірних земельних ділянок з метою усунення порушень вимог земельного законодавства, проте зазначений лист відповідачем не отримано та повернуто на адресу відправника.

Позивач зазначає, що листом №06.01-16/1200 від 15.09.2023 Відповідача було проінформовано про те, що оскільки він використовував спірні земельні ділянки кадастровий номер 5910136300:06:002:0001 та кадастровий номер 5910136300:06:021:0020 без оформленого права на них та не сплачував плату за землю протягом 2022 року та 2023 року (з 01.01.2023 по 15.09.2023), розмір втрат міського бюджету Сумської міської територіальної громади склав 77 066,45 грн..

Отже, станом на день звернення із даним позовом до суду, договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 5910136300:06:002:0001 та з кадастровим номером 5910136300:06:021:0020 між Сумською міською радою та ТОВ «Аннет-Люкс» не укладено, орендна плата відповідачем не сплачується.

Місцевий господарський суд задовольняючи позов частково, виходив з того, що письмовими матеріалами справи підтверджується право комунальної власності Сумської міської територіальної громади на земельну ділянку площею 0,1695 га, кадастровий номер 5910136300:06:021:0020, за адресою: м. Суми, вул. 1-а Замостянська, 92, а саме Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, проте, суд критично оцінює доводи позивача про те, що земельна ділянка, площею 0,0991 га, кадастровий номер 5910136300:06:002:0001, за адресою: м. Суми, вул. Черепіна, буд. 50Б, знаходиться у комунальній власності Сумської міської територіальної громади, оскільки згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером 5910136300:06:002:0001, в розділі «Форма власності» інформація про зареєстроване право в Державному земельному кадастрі відсутня, так само як і в Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, а тому на думку суду першої інстанції розрахунок розміру безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою, площею 0,0991 га, є необґрунтованим.

Проте, колегія суддів не погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Із прийняттям 28.06.1996 Конституції України визначено один із фундаментальних принципів конституційного ладу держави, а саме гарантування права власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).

Ці положення створили принципово нову основу як для галузевого (земельного та цивільного) законодавства, так і для господарської діяльності і фактично відображені у ст. 1 Земельного кодексу України та ст. 373 Цивільного кодексу України.

Історико-правовий аналіз чинного законодавства свідчить, що до державної власності в Україні відповідно до ст. 31 Закону України від 07.02.1991 №697-XII "Про власність" (діяв до 20.06.2007) належала загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

При цьому суб`єктами права комунальної власності відповідно до ч. 2 ст. 32 цього Закону були визначені адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Згідно із ч. 1 ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За змістом ч. 2 ст. 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (у редакції, чинній на 21.05.1997) підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

У п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об`єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад.

Із уведенням у дію 01.01.2002 нового Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності, про що зазначено у ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України.

Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях Земельного кодексу України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у Земельного кодексу України.

Законом України від 05.02.2004 № 1457-IV "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (втратив чинність 01.01.2013, підстава - Закон №5245-VI) було визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.

У ст. 5 цього Закону було наголошено, що суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Водночас при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності; земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об`єкти комунальної власності; землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об`єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави (ст. 7 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності").

Із 01.01.2013 набув чинності Закон №5245-VI, за змістом п. 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" якого з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки:

на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;

які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

Згідно з п. 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у п.п. 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі ст. 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.

Як передбачено у п. 6 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, "у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у п.п. 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:

у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;

за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками".

За змістом п. 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №5245-VI державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у п.п. 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.

Отже, беручи до уваги наведені положення Конституції України, Земельного кодексу України і п. 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, Міськрада є власником спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах населеного пункту - м. Харкова, а відсутність державної реєстрації речового права не впливає на обставини виникнення права комунальної власності на неї.

Цьому висновку відповідає також положення п. 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №5245-VI: "державна реєстрація речових прав на земельні ділянки … здійснюється в порядку, встановленому законом", що з урахуванням змісту п. 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI лише визначає порядок державної реєстрації права, однак не змінює моменту, з якого земля вважається комунальною власністю відповідних територіальних громад в силу закону.

Отже, правом власності на спірну земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, Сумська міська рада наділена в силу закону, зокрема з уведенням 01.01.2002 у дію нового Земельного кодексу України. При цьому за змістом п.п. 1, 3, 7, 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VІ державну реєстрацію речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності об`єктивно не можна було здійснити раніше, ніж із часу розмежування земель державної та комунальної власності, тобто до 01.01.2013.

Подібну за змістом правову позицію Верховний Суд виклав у постанові від 12.05.2020 у справі № 911/488/18. Водночас відсутність державної реєстрації речового права на спірну земельну ділянку після 01.01.2013 не впливає на обставини виникнення та наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку. Наведене повністю спростовує твердження скаржника про те, що право комунальної власності на конкретну земельну ділянку в межах населеного пункту виникає з моменту державної реєстрації цього речового права.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що у ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наведено дефініцію поняття "державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з якою державна реєстрація - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація є не підставою набуття права власності, а лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, і ототожнювати факт набуття права власності із фактом його державної реєстрації не можна. Досліджуючи обставини наявності в особи права власності, насамперед необхідно з`ясувати підстави, з яких особа набула такого права, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, що зумовлює визнання права власності, а не підставою набуття цього права. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 20.02.2018 у справі №917/553/17.

За умов правового регулювання статті 83 Земельного кодексу України право власності територіальної громади (комунальної власності) на земельні ділянки в межах населених пунктів є спростовною презумпцією. Обов`язок щодо спростування цієї презумпції належними, допустимими та достовірними доказами покладається саме на ту особу, яка її заперечує, а оцінка таких доказів здійснюється судами з урахуванням вимог ст. 86 Господарського процесуального кодексу України. При цьому для особи, яка заперечує цю обставину, не достатньо лише послатися на те, що спірна земельна ділянка не є комунальною власністю, переклавши тягар доведення на орган місцевого самоврядування, а необхідно саме спростувати зазначену презумпцію.

Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, відповідно до якої принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 ). Більш того, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

У цій справі право комунальної власності підтверджено розташуванням спірної земельної ділянки у межах м. Суми.

Отже, у спірних правовідносинах з уведенням у дію нового Земельного кодексу України Сумська міська рада є власником земельних ділянок кадастровий номер кадастровий номер 5910136300:06:002:0001 та кадастровий номер 5910136300:06:021:0020, і як власник цих земельних ділянок, позивач має повноваження на захист свого права на землю (спірну земельну ділянку), тобто цивільного права, у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Правові підстав користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.

Частиною 1 ст. 93 і ст. 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" ч. 1 ст. 96 Земельного кодексу України).

Принцип платного використання землі також передбачено ст. 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 ст. 4 Податкового кодексу України).

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендна плата для цілей розділу XII цього Кодексу - обов`язковий платіж за користування земельною ділянкою державної або комунальної власності на умовах оренди; (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).

Отже, законодавець розмежовує поняття "земельний податок" та "орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності" залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.

Водночас згідно зі ст. 122- 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено ч. 1 ст. 21 Закону України "Про оренду землі".

Водночас Земельний кодекс України регламентує перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 120 цього Кодексу (у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на нежитлову будівлю, розташовану на спірній земельній ділянці) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі №200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 15.12.2021 у справі № 924/856/20.

Таким чином, положення глави 15, ст. 120, 125 Земельного кодексу України, ст. 1212 Цивільного кодексу України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі №912/1188/17, від 21.01.2019 у справі №902/794/17, від 04.02.2019 у справі №922/3409/17, від 12.03.2019 у справі №916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі №924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі №922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах №22/207/15 і №922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі №922/2413/19.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі №925/230/17 .

А тому колегія суддів приходить до висновку, що із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, і саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Відповідно до інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно та Свідоцтв про право власності відповідач є власником нежилого приміщення, прибудови до адміністративного приміщення під літ. «Б», загальною площею 361,8 кв.м. за адресою: м. Суми, вул. Черепіна, буд. 50Б та нежилого приміщення, холодного складу під літ. «З-1», загальною площею 266,6 кв.м. за адресою: м. Суми, вул. 1-а Замостянська, 92 .

Зазначені нежилі приміщення розташовані на земельній ділянці площею 0,1695 га, кадастровий номер 5910136300:06:021:0020, за адресою м. Суми, вул. 1-а Замостянська, 92 , та земельній ділянці, площею 0,0991 га, кадастровий номер 5910136300:06:002:0001, за адресою м. Суми по вул. Черепіна, буд. 50Б.

Отже, із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна ТОВ "Аннет-Люкс" як власник такого майна стало фактичним користувачем спірних земельних ділянок, на яких розташовані ці об`єкти, тому у відповідача наявний обов`язок належно оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою (укласти відповідний договір та оформити речові права на земельну ділянку), а також обов`язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій розташовано майно.

Проте, доказів укладення договору оренди спірних земельних ділянок або наявності інших законних підстав для користування ними відповідачем судам не надано.

Отже, відповідач як власник об`єктів нерухомого майна у спірний період із 2022 по 15.09.2023 користувався земельними ділянками, на яких ці об`єкти розташовані, за відсутності оформленого згідно з вимогами чинного законодавства права користування земельною ділянкою, не сплачуючи коштів за користування ними, тому відповідач є фактичним користувачем спірних земельних ділянок, який без достатньої правової підстави за рахунок позивача - власника земельної ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування ними, тому зобов`язаний повернути ці кошти власникові земельних ділянок на підставі положень ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пунктів 289.1 статті 289 Податкового кодексу України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, у тому числі право на які фізичні особи мають як власники земельних часток (паїв), з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до законодавства. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, здійснює управління у сфері оцінки земель та земельних ділянок.

Отже, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки - підставою для перегляду розміру орендної плати, який у будь-якому разі не може бути меншим, ніж установлено положеннями підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України.

При цьому, згідно з ч.2 ст. 12 Закону України "Про оцінку земель" нормативно-правові акти з проведення оцінки земель затверджуються Кабінетом Міністрів України. Для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності нормативна грошова оцінка земель проводиться обов`язково (ст. 13 цього Закону); нормативно-грошова оцінка земельних ділянок у межах населених пунктів проводиться не рідше ніж один раз на 5- 7 років (ст. 18 Закону України "Про оцінку земель").

Розмір заявлених позовних вимог ґрунтується на двох витягах із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, копії яких наявні в матеріалах справи.

Відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що у даному випадку достатньою підставою для набуття права користування на майно (земельну ділянку) в силу положень ст.ст. 1, 15 Закону України «Про оренду землі» є виключно договір оренди земельної ділянки, який відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України підлягає обов`язковій державній реєстрації.

У подальшому, внаслідок використання земельної ділянки без правоустановлюючих документів, відповідачем отримано дохід в результаті нездійснення плати за землю.

Відповідно до ч. 1 ст. 1214 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави.

Ухилення відповідача від обов`язкової сплати коштів за фактичне використання земельної ділянки є підставою для застосування положень ст.ст. 1212,1214 Цивільного кодексу України. Крім того, обов`язок сплатити суму коштів, отриманих від безпідставно набутого майна, виникає в силу самого факту такого збагачення і не залежить від того, чи стало воно результатом поведінки набувача чи потерпілого або третіх осіб, або сталось поза волею останніх.

Таким чином, вимоги позивача є обґрунтованими та вказана позивачем в його розрахунку сума підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За наведених обставин, висновки місцевого господарського суду не можна вважати такими, що відповідають приписам статей 236-238 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного, об`єктивного і безпосереднього розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, що свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Сумської міської ради підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду від 06.02.2024 у справі №920/12/24 - скасуванню, з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу Сумської міської ради на рішення Господарського суду Сумської області від 06.02.2024 у справі № 920/12/24 задовольнити.

2. Рішення Сумської області від 06.02.2024 у справі № 920/12/24 скасувати.

3. Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Сумської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аннет-Люкс» про стягнення 77 066,45 грн. задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Аннет-Люкс» (вул. Героїв Крут, буд. 50Б, м. Суми, 40034, код ЄДРПОУ 34451584) на користь Сумської міської ради (м-н Незалежності, буд. 2, м. Суми, 40000, код ЄДРПОУ 23823253) 77 066 (сімдесят сім тисяч шістдесят шість) гривень 45 копійок безпідставно збережених коштів, 2 684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) гривні 00 копійок витрат по сплаті судового збору.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Аннет-Люкс» (вул. Героїв Крут, буд. 50Б, м. Суми, 40034, код ЄДРПОУ 34451584) на користь Сумської міської ради (м-н Незалежності, буд. 2, м. Суми, 40000, код ЄДРПОУ 23823253) судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції в сумі 4 026 (чотири тисячі двадцять шість) гривень 00 копійок.

5. Видачу наказу по справі №920/12/24 доручити Господарському суду Сумської області.

6. Матеріали справи №920/12/24 повернути до Господарського суду Сумської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України з урахуванням приписів п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Дата складання повного тексту постанови 13.08.2024.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді С.А. Гончаров

Є.Ю. Шаптала