КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
12 серпня 2024 року № 320/12566/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина ОСОБА_1 до Верховного Суду України та Верховного Суду про поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку,
в с т а н о в и в:
До Київського окружного адміністративного суду звернувся громадянин ОСОБА_1 з позовом, в якому просить:
визнати протиправним та скасувати наказ Верховного Суду України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 05.02.2024 №36-к;
поновити позивача на посаді головного консультанта відділу мобілізаційної роботи Верховного Суду України;
зобов`язати Верховний Суд України нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу;
зобов`язати Верховний Суд вирішити питання щодо переведення позивача до апарату Верховного Суду на рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю прийняття оскаржуваного наказу про звільнення позивача з посади головного консультанта відділу мобілізаційної роботи Верховного Суду України.
Верховним Судом України подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти задоволення позовних вимог заперечує повністю з підстав правомірності прийняття оскаржуваного наказу.
Верховним Судом пояснень щодо заявлених позовних вимог до суду не подано.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15.04.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.
Судом встановлено, що гр. ОСОБА_1 наказом Верховного Суду України від 16.09.2014 №692-к призначений на посаду головного консультанта організаційного сектору відділу мобілізаційної роботи з кадрового резерву державних службовців апарату Верховного Суду України.
Наказом Верховного Суду України від 18.06.2015 №462-к переведений на посаду головного консультанта відділу мобілізаційної роботи Верховного Суду України.
Пунктом 2 наказу Верховного Суду України від 05.02.2024 №36-к «Про надання відпустки з подальшим звільненням ОСОБА_1 » ОСОБА_1 головного консультанта відділу мобілізаційної роботи звільнено з 18 лютого 2024 року із займаної посади у порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Підставою прийняття оскаржуваного наказу в частині звільнення позивача із посади головного консультанта відділу мобілізаційної роботи стало попередження про наступне звільнення від 08.01.2024.
Позивач, не погоджуючись з наказом про його звільнення, звернувся з даним позовом до суду.
Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, регулюються Законом України Про державну службу від 10.12.2015 № 889-VIII (далі по тексту Закон № 889-VIII).
Пунктом 4 частини першої статті 7 Закону №889-VIII встановлено, що державний службовець має право на оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби, рангу та умов контракту про проходження державної служби (у разі укладення).
Визначення заробітної плати міститься у статті 1 Закону України Про оплату праці від 24.03.1995 № 108/95-ВР та означає винагороду, обчислену, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Пунктом 1 частини першої статі 87 Закону Ns 889-VIII передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі;
Згідно з частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Відповідно до частини п`ятої статті 111 Цивільного кодексу України ліквідаційна комісія (ліквідатор) вживає заходів щодо закриття відокремлених підрозділів юридичної особи (філій, представництв) та відповідно до законодавства про працю здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється.
На виконання положень Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (далі по тексту Закон № 1401-VIII) Верховною Радою прийнято Закон України Про судоустрій і статус суддів від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (далі по тексту Закон № 1402-VIII), в якому передбачено ліквідацію Верховного Суду України та створення нового органу державної влади - Верховного Суду.
Пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII передбачено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку.
Конституційний Суд України 18 лютого 2020 року ухвалив рішення №2-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII (далі по тексту Рішення Конституційного Суду України від 18.02.2020 p. № 2-р/2020 ).
Вказаним рішенням суд визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII зі змінами, зокрема, пункт 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України. Таким чином, Конституційний Суд України визнав неконституційними положення щодо ліквідації Верховного Суду України, проте положення пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України Про судоустрій і статус суддів, в частині припинення діяльності Верховного Суду України неконституційними не визнавались.
Також у резолютивній частині Рішення від 18.02.2020 р. № 2-р/2020 (пункт 5) Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно привести положення законодавства у відповідність із цим Рішенням.
Верховною Радою України 21 листопада 2023 року прийнято Закон України № 3481-ІХ Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України, яким розділ XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII доповнено пунктами такого змісту:
п. 4.1. Судді Верховного Суду України, обрані на посади до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», продовжують здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду відповідної спеціалізації до звільнення або припинення їхніх повноважень з підстав, визначених Конституцією України.
Голова Верховного Суду у двадцятиденний строк з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України, зараховує суддів, зазначених в абзаці першому цього пункту, які станом на день набрання чинності зазначеним законом перебувають у штаті Верховного Суду України, до штату Верховного Суду - у касаційний суд тієї спеціалізації, яка відповідає спеціалізації судової палати Верховного Суду України, в якій такий суддя здійснював правосуддя.
п. 4-2. Працівники апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, за особистою заявою переводяться на рівнозначні посади в апараті Верховного Суду, за умови наявності рівнозначних вакантних посад, у порядку, встановленому законом, без обов`язкового проведення конкурсу.
Працівники апарату Верховного Суду України, зазначені в абзаці першому цього пункту, протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» подають особисту заяву про переведення на рівнозначну вакантну посаду в апараті Верховного Суду.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі п. 4-2. Закону № 3481-ІХ, головою комісії з припинення Верховного Суду України 08.01.2024 позивача повідомлено про наступне звільнення. З попередженням про наступне звільнення позивач ознайомлений 08.01.2024, що підтверджується матеріалами справи.
З матеріалів справи вбачається, що на звернення позивача від 12.01.2024 до Верховного Суду, останній листом від 12.01.2024 №16/0/11-24 повідомив, що станом на 12.01.2024 в Апараті Верховного Суду відсутня рівнозначна/інша відповідна вакантна посада, яка може бути йому запропонована. У разі, якщо в межах дії строку попередження про наступне звільнення в Апараті Верховного Суду утвориться відповідна вакантна посада, йому буде проінформовано про це невідкладно.
Також, позивач 19.01.2024 звернувся до Верховного Суду із запитом про надання інформації, а саме переліку наявних вакантних посад в апараті Верховного Суду згідно штатного розпису на момент звернення.
Листом від 24.01.2024 №22/0/18-24 Верховний Суд надав позивачу перелік вакантних посад в апараті Верховного Суду станом на 19 січня 2024 року, серед яких: архіваріус - 1; головний спеціаліст - 10; головний спеціаліст (дизайнер) - 1; головний спеціаліст (редактор) - 2; завідувач господарства - 1; завідувач сектору - 2; заступник керівника департаменту - 1; заступник керівника служби - начальник відділу - 1; керівник служби - 1; консультант суду - 5; науковий консультант - 1; начальник управління - 1; помічник голови суду - 1; помічник судді - 33; провідний документознавець - 1; провідний спеціаліст - 5; радник голови Верховного Суду - 1; спеціаліст - 1.
Як зазначає представник Верховного Суду України у відзиві на позовну заяву, на момент підписання наказу про звільнення позивача із займаної посади у Голови комісії з припинення ВСУ була відсутня інформація про переведення позивача до апарату Верховного Суду, як від самого позивача так і від Верховного Суду.
Слід зазначити, що відповідно до частини 3 статті 87 Закону України Про державну службу суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Відповідно до пункту 4-2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України Про судоустрій і статус суддів працівники апарату Верховного Суду України, повноваження яких не припинені, за особистою заявою переводяться на рівнозначні посади в апараті Верховного Суду за умови наявності рівнозначних вакантних посад у порядку, встановленому законом, без обов`язкового проведення конкурсу.
Працівники апарату Верховного Суду України, зазначені в абзаці першому цього пункту, протягом 30 днів з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України" подають особисту заяву про переведення на рівнозначну вакантну посаду в апараті Верховного Суду.
Тобто, з вказаних норм чинного законодавства випливає, що переведення на рівнозначну посаду можливе лише за наявності самої рівнозначної вакантної посади, а разі її відсутності працівник підлягає звільненню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України Про державну службу.
Отже, у зв`язку із тим, що станом на день прийняття оскаржуваного наказу у Голови комісії з припинення Верховного Суду України була відсутня інформація про переведення позивача до апарату Верховного Суду як від самого позивача, так і від Верховного Суду, суд приходить до висновку, що Верховним Судом України правомірно прийнято наказ від 05.02.2024 №36-к в частині звільнення ОСОБА_1 із займаної посади у порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України Про державну службу.
Крім того, зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачем ставиться під сумнів і сам факт припинення юридичної особи в особі Верховного Суду України та повноваження Голови комісії з припинення ВСУ.
Суд зазначає, що Конституційний Суд України 18.02.2020 ухвалив Рішення № 2-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII, яким визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII зі змінами, зокрема, пункт 7 „та ліквідуються" в частині Верховного Суду України.
Зазначеним пунктом 7 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення" Закону України Про судоустрій і статус суддів, до визнання його неконституційним в частині передбачалося, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів".
Ухвалюючи Рішення в зазначеній частині, Конституційний Суд України вказав, що Законом № 1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20.01.2016 № 1-в/2016, від 30.01.2016 №2-в/2016.
Таким чином, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом №1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова „України" - власної назви держави - із словесної конструкції „Верховний Суд України".
Конституційний Суд України вважав, що Закон №1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом №1401 продовжує діяти під назвою „Верховний Суд".
Таким чином, Конституційний Суд України визнав неконституційними положення щодо ліквідації Верховного Суду України, проте інша частина положень пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» неконституційними не визнавались, зокрема й в частині припинення діяльності Верховного Суду України.
Таким чином, встановлена судом під час вирішення справи обґрунтованість наказу від 05.02.2024 №36-к в частині звільнення позивача прямо вказує на відсутність підстав для задоволення позову в інших частинах, а саме щодо поновлення його на посаді головного консультанта відділу мобілізаційної роботи Верховного Суду України, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання Верховний Суд вирішити питання щодо переведення його до апарату Верховного Суду на рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
Отже, на підставі вищевикладеного суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 має бути відмовлено повністю.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ст. 76, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Із системного аналізу вище викладених норм та з`ясованих судом обставин вбачається, що позов не підлягає задоволенню.
У зв`язку із тим, що у задоволенні позовних вимог відмовлено та у зв`язку із тим, що позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -
в и р і ш и в :
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лапій С.М.
Суд | Київський окружний адміністративний суд |
Дата ухвалення рішення | 12.08.2024 |
Оприлюднено | 16.08.2024 |
Номер документу | 121010828 |
Судочинство | Адміністративне |
Категорія | Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо звільнення з публічної служби, з них |
Адміністративне
Шостий апеляційний адміністративний суд
Бєлова Людмила Василівна
Адміністративне
Київський окружний адміністративний суд
Лапій С.М.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні