Рішення

від 14.08.2024 по справі 640/21510/22

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 серпня 2024 року № 640/21510/22

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина російської федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Громадянин російської федерації ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 ) звернувся до суду з даним позовом до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби в Хмельницькій області в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області № 60 від 14.09.2022;

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №33-22 від 03.11.2022 про відхилення скарги на рішення УДМС України в Хмельницькій області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області прийняти до розгляду заяву позивача, громадянина Російської Федерації, про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та розглянути заяву відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.12.2022 позовну заяву залишено без руху, надано строк для усунення недоліків.

На виконання положень пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» адміністративна справа № 640/21510/22 надіслана за належністю до Київського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.06.2023 прийнято до провадження адміністративну справу, в ухвалою від 01.09.2023 вирішено відкрити провадження в адміністративній справі та здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про безпідставність оскаржуваних рішень з огляду на його дійсну належність до категорії осіб, які не можуть повернутись в країну походження, оскільки можуть зазнавати там неправомірного переслідування.

На адресу суду від відповідачів надійшли відзиви на адміністративний позов, в яких вони просять відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на відповідність вимогам чинного законодавства оскаржуваних рішень.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, громадянин російської федерації, прибув на територію України 01.07.2020 легально, авіасполученням з Іспанії. З документів, що посвідчують особу, надав закордонний паспорт серії НОМЕР_1 строком до 28.03.2028.

14.09.2022 громадянин російської федерації ОСОБА_1 вдруге звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до УДМС у Хмельницькій області. Для підтвердження своєї особи надав паспорт громадянина Російської Федерації для виїзду за кордон № НОМЕР_1 (орган видачі МВД 56003, дата видачі 28.03.2018 року, термін дії до 28.03.2028).

Проведеною перевіркою було встановлено, що 16.07.2020 ОСОБА_1 вже звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до УДМС у Хмельницькій області. За результатом розгляду цієї заяви ДМС було прийнято рішення від 06.11.2020 № 418-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина російської федерації ОСОБА_1 . Заявник скористався правом оскаржити вказане рішення ДМС в установленому законодавством порядку.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.01.2022 у справі №640/33587/20 за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до ДМС про визнання протиправним та скасування рішення, відмовлено повністю.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.07.2022 у справі №640/33587/20 апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.01.2022 року - без змін.

Ухвалою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31.08.2022 у справі №640/33587/20 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою громадянина російської федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.01.2022 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.07.2022.

За результатами перевірки заяви Позивача, наказом УДМС у Хмельницькій області від 14.09.2022 №60 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з тим, що йому раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не змінились.

22.09.2022 до ДМС надійшла скарга ОСОБА_1 на відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами розгляду якої ДМС прийнято рішення від 03.11.2022 №33-22 про відхилення скарги ОСОБА_1 на наказ УДМС у Хмельницькій області від 14.09.2022 №60 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи, у першій заяві позивача від 16.07.2020, ОСОБА_1 просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказуючи підставою те, що в квітні 2017 року російська влада визнала організацію Свідки Єгови екстремістською. До заборони він вже зіштовхувався з переслідуванням від влади і стеженням. Так як влада готувалась до заборони заздалегідь, його часто викликали в прокуратуру для того, щоб він давав відомості про членів організації. Затримували, коли проповідував, брали відбитки пальців, фотографували. Позивач стверджує, що 16 травня 2018 року його сім`я піддалась обшуку. Побоюючись за своє життя вони з сім`єю вирішили покинути країну.

Як було зазначено судами по справі № 640/33587/20 та як встановлено з матеріалів попереднього звернення ОСОБА_1 із заявою, підставою для відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугували положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме було встановлено, що стосовно позивача умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та позивачем не обґрунтовано його побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами.

Зокрема, як встановлено судами по справі № 640/33587/20, у своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив: «В квітні 2017 року російська влада визнала організацію Свідки Єгови екстремістською. До заборони я вже зіштовхувався з переслідуванням від влади і стеженням за мною. Коли в нашому місті Бузулук, Оренбурзької області утворилось зібрання Свідків Єгови, мене призначили головою МРО (місцевої релігійної організації) у 1998 році. Так, як влада готувалась до заборони заздалегідь, мене часто викликали в прокуратуру. Для того, щоб я давав відомості про членів нашої організації. Затримували, коли я проповідував, брали відбитки пальців, фотографували...».

З його слів обшук проводився спільно Слідчим комітетом, Федеральною службою безпеки РФ та поліцією, під час якого були вилучені гроші, релігійна література, чотири мобільні телефони, комп`ютер, планшет тощо, а його самого забрали до відділу поліції. На доказ цього надав ксерокопію документу (поганої якості) «Акт обстеження приміщень, житла, будівель, споруд, ділянок місцевості і транспортних засобів» від 16.08.2018 року на 4 арк. та ксерокопію протоколу допиту від 16.08.2018 року на 3 аркушах.

Також, у заяві від 16.07.2020 повідомив, що під час обшуку «зіштовхнулись з емоційним тиском», водночас його дружина під час додаткової співбесіди від 09.09.2020 повідомила, що «вели себе коректно, не так як в інших, яких били та клали обличчям на підлогу».

В анкеті в п. 4.1 на питання: «Докладно вкажіть причини виїзду з останньої країни постійного проживання», повідомив: «постійні виклики в прокуратуру протягом останніх 10 років», та у пункті 4.5 чи застосовувались до вас адміністративні заходи (затримання, арешт), повідомив про один випадок : «затримання приблизно, точно не пам`ятаю, в 2010 році».

Водночас, під час додаткової співбесіди від 04.09.2020 на питання: «Чи були Ви затримані правоохоронними органами до проведення обшуку 16.05.2018 року під час здійснення Вами проповідницької діяльності? Якщо так коли, ким при яких обставинах? (Опишіть усі випадки)» надав відповідь: «Був випадок, коли мене затримали поліцейські в смт. Грачовка Оренбурзької області, це був травень-червень 2005 або 2006 року, я точно не пам`ятаю. Я заїхав в центр і почав розповсюджувати публікації, мене зупинив співробітник поліції і сказав, що потрібно проїхати у відділок. Там у мене взяли відбитки пальців, допитали, руки були чорні. Тримали більше 3 годин, потім відпустили». На уточнююче питання щодо причини затримання відповів: «Особу було встановлено і мене відпустили». Більше того, на питання: Чи були ще випадки затримання? відповів «Не було».

Відсутність переслідувань не заперечує і сам позивач. Так, під час додаткової співбесіди від 04.09.2020, на конкретизуюче питання: Чи зазнавали Ви переслідувань в РФ? Якщо так від кого і яким чином? відповів «особисто я не встиг, ми зібрались і поїхали, а що було б далі, то напевне було б так - викликали би, відкрили би справу, почались би суди і у в`язницю, як на прикладі інших міст».

Вартий уваги й той факт, що під час перебування 16.05.2018 року в поліцейському відділі м. Бузулук (Межмуниципальный отдел МВД россии "Бузулукский"), куди він був доставлений відразу після обшуку його помешкання, Позивач під час опитування повідомив поліцію, що він: «не є прибічником, (послідовником) релігійної течії Свідки Єгови і не можу ним бути, тому що дана течія з 2017 року заборонена на території рф.

З огляду на вищевикладене, він заперечив свою належність до Свідків Єгови, відкрито не демонстрував свої релігійні погляди, і скоріш за все не висловлював переконання.

Суд звертає увагу на те, що позивач безперешкодно оформив паспорт для виїзду за кордон № НОМЕР_1 , орган видачі МВД 56003, дата видачі 28 березня 2018 року, та документи для виїзду з країни, номер візи №015477799, на відкриття якої подавав документи у м. Самара. Також позивач безперешкодно дістався із сім`єю з м. Бузулук (Оренбурзька область) до Москви, пройшов паспортний контроль та вилетів 15 серпня 2018 року літаком із міжнародного аеропорту «Домодедово» Московської області рф до Іспанії, що беззаперечно свідчить про відсутність у заявника проблем на батьківщині, зокрема відкриття кримінального провадження та відсутність впливу на його свободу пересування.

Вказані обставини дають підстави вважати, що позивачем не надано фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім`ї, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

Позивач не розшукується компетентними органами рф для притягнення до кримінальної відповідальності та не був засуджений за вчинення злочину.

Після проведення 16.05.2018 обшуку та допиту зі слів позивача він продовжив свою проповідницьку діяльність, до правоохоронних органів більше жодного разу не викликався.

Судом також було досліджено, що родичі позивача - рідні брат та сестра (є Свідком Єгови) на даний час проживають в м. Бузулук та Бузулуцькому районі. Він не повідомив про жодні підтверджуючі обставини дискримінації щодо них, вони не піддавались кримінальним переслідування, що вказує на відсутність зацікавленості до заявника та його рідних з боку правоохоронних структур країни громадянської належності.

Вищевказане говорить про те, що виїзд з рф позивача разом із сім`єю планувався заздалегідь, він не повідомляв про наявність проблем під час оформлення даних документів, що свідчить про відсутність впливу на його свободу пересування.

Згідно з пунктом 5 та 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року:

«Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази мають бути як усні так і документальні. Обов`язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається обов`язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов`язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані».

Також, згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно п. 37 Керівництва по процедурам і критеріям визначення статусу біженця фраза «цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань» являється ключовою, тобто при встановленні статусу біженця потрібно дати оцінку клопотання прохача, а не міркування про обставини, що склалися у країні його походження.

Водночас, задокументовані докази переслідувань шукача захисту відсутні, інформація ґрунтується виключно на його твердженнях. Обов`язок надання доказів покладається на особу, яка висловлює ці твердження. Таким чином, позивач не довів достовірність своїх доводів, на яких ґрунтується його заява.

З інформації, наданої ОСОБА_1 , не вбачається підстав вважати, що він переслідувався в рф за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таким чином, ОСОБА_1 не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України.

Крім того, згідно листа-відповіді Управління Служби безпеки України в Хмельницькій області від 02.10.2020 №72/2/202/7371 висловлена позиція щодо недоцільності визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 на території України з огляду на те, що він прибув з Іспанії, де проживав з серпня 2018 року по 01.07.2020 та звертався за міжнародним захистом, що підтверджується інформацією про отримання вказаною особою документа на ім`я ОСОБА_1 - ідентифікатор серії NIE Y6815300-T, номер документа №260998 від 21.11.2019.

У зв`язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки його життю в рф та побоювання за своє життя, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження ні в ДМС, ні у ході судового розгляду справи, та було встановлено, що у разі повернення ОСОБА_1 до країни громадянської належності не будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а звернення до органів ДМС мало на меті лише легалізацію перебування на території України.

Причини загрози переслідування та побоювання, через які ОСОБА_1 покинув країну громадянської належності, є ідентичними причинам, зазначеним в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 16.07.2020, а саме переслідування заявника через членство у релігійній організації «Свідки Єгови», за результатами розгляду якої ДМС прийнято відповідне рішення. Нових обставин щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань він не повідомив.

Єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності:

-стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року або

-зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/EU.

При цьому, завдана особі шкода має бути досить серйозною - сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати нею свободи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як то визначено пунктом 51 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН або з причин, зазначених у кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/EU.

На думку суду, у заяві від 14.09.2022 позивач не навів жодних нових обставин, адже на момент звернення із заявою 16.07.2020, проведення співбесід та оскарження рішення ДМС у суді, позивач вже повідомляв про факти переслідування через релігійні переконання та проведення обшуку у 2018 році.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з частинами 1, 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

У силу частини 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина 8 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина 2 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Виходячи із системного тлумачення наведених вище положень вбачається, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

При цьому, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Враховуючи викладене, позивач не надав нових відомостей щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через релігійні переконання, які могли б бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог, передбачених пунктом 1 чи пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС від 26.06.2013 №2013/32/Еи, з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів, заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду, відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.

На основі порівняльного аналізу положень Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання і втрати міжнародного захисту» від 26.06.2013 №213/32/Еи та норм національного законодавства у вказаній сфері можна дійти висновку, що «повторна заява» означає подальшу заяву, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту на підставі відсутності умов, зазначених у пункті 1 та пункті 13 частини 1 статті 1 Закону, після прийняття остаточного рішення за її попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин.

Поняття «нові обставини» може застосовуватись лише за умови, коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в пункті 1 та пункті 13 частини 1 статті 1 Закону, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення.

Так, встановлено, що у повторній заяві позивач не навів фактів та аргументів, за яких доцільно проведення повної процедури.

Відповідно до частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Таким чином, на думку суду ДМС та УДМС у Хмельницькій області належним чином досліджено відомості, які ОСОБА_1 зазначив під час попереднього звернення та факти, викладені ним у повторній заяві і, на підставі частини шостої статті 5 Закону, прийнято правомірне рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до вимог статей 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, статті 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, статті 28 Конституції України, частини другої статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», не встановлено фактів щодо можливості застосування до заявника смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину. За час перебування заявника в Україні, подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, не виникло.

Відповідно до абзацу 7 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Відповідно до пункту 22 частини 1 статті 1 Закону, третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

Визначення пункту 22 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя безпечна країна, співпадає із нормою, яка встановлена ст.27 Концепція третьої безпечної країни Директиви Ради ЄС 2005/85/ EU від 1 грудня 2005 року.

Під час співбесіди 24.07.2020 ОСОБА_1 повідомив, що його сім`я планувала поїздку в Іспанію з кінця червня 2018 року «через матеріальні міркування, країна Іспанія економічно стабільна» за рекомендацією знайомої Тутаєвої Ірини, яка була в Іспанії, ми зідзвонились, вона сказала, що тут спокійно, приїжджайте».

Позивач у п.2.4-27 анкети повідомив, що з Москви 15.08.2018 здійснив виїзд до Барселони (Іспанія).

Прибув в Іспанію прямим рейсом Москва-Барселона 16.08.2018 літаком по візі типу «С», отриманої в Генеральному консульстві Іспанії в Москві (Consulado General de Espana enMoscu), номер візи 015477799, дійсна з 12.08.2018 року по 11.08.2019.

16.08.2018 в поліції Барселони (Іспанія) Позивач звернувся за наданням притулку, про що повідомив під час співбесід від 24.07.2020 та 04.09.2020 «Коли прилетіли 16.08.2018 року туди, ми відразу в аеропорту підійшли до поліцейських і повідомили, що шукаємо політичного притулку. Нас посадили в ізолятор, де протримали до ранку, і інші поліцейські з нами почали бесіду десь в 10 ранку. Перевірили наші паспорта, білети, документи усі і дали перекладача по телефону і десь через годину нам дали відповідь, що країна Іспанія вас приймає і буде надавати вам притулок. Нам сказали ідіть в Червоний Хрест дали адресу, нам повідомили, що не має місця, але побачили, що з нами маленька дитина, повідомили чекайте. Потім дали адресу готелю і повідомили, щоб ми туди їхали і заселялися. Пробули 3 дні і З ночі і нас поселили через Червоний Хрест, в хостел, де ми прожили до 02.01.2019 року. 16.08.2018 року в аеропорту і в Червоному Хресті ми показували на телефоні за допомогою Google-перекладача, що ми являємось Свідками Єгови і шукаємо політичного притулку. Працівники самі заповнювали документи (заяву), у них так розвинута система в країні, ми особисто нічого не заповнювали».

Далі поліцією Іспанії з ним та членами його сім`ї були проведені відповідні процедурні дії та повідомлено, що їм буде наданий притулок в цій країні.

Позивач, не дочекавшись результатів розгляду заяви, виїжджає з Іспанії, оскільки інтеграційна програма для їх сім`ї була вже закрита і з його слів він міг «опинитись на вулиці». Однак, зі слів його дружини під час співбесіди 09.09.2020 на питання на які кошти Ви проживаєте в Україні відповіла «дуже скромно, на ті що залишились кошти, невеликі». Більше того, однією з причин прибуття в Україну є можливість здійснення їх проповідницької діяльності.

Вказане свідчить, що вибір України був обумовлений відсутністю мовного бар`єру для спілкування, можливістю подальшого працевлаштування, здійснення своєї проповідницької діяльності тощо.

Отже, позивач є мігрантом, який прибув в Україну лише після невдалої спроби отримати міжнародний захист в країні ЄС - Іспанії для створення сприятливих матеріально-побутових умов для свого проживання та проживання своєї сім`ї.

Інформація та докази перебування позивача в Іспанії, його твердження щодо легального проживання, включення його до інтеграційної програми, а саме курси вивчення іспанської мови, надання житла та грошової допомоги, підтверджує, що позивач до прибуття в Україну перебував у третій безпечній країні, без зволікань скористався можливістю звернутись за міжнародним захистом на території Іспанії, проте з власної волі та з особистих та економічних міркувань залишив її, не дочекавшись результату розгляду своєї заяви.

Аналізуючи вищенаведені факти, випливає, що позивач зловживає процедурою міжнародного захисту, а звернення до міграційної служби України обумовлене не потребою у міжнародному захисті, а лише бажанням подальшої легалізації на її території.

Інформація та докази перебування позивача в Іспанії, його твердження щодо легального проживання, включення до інтеграційної програми, а саме курси вивчення іспанської мови, надання житла та грошову допомогу, підтверджує, що позивач до прибуття в Україну перебував у третій безпечній країні, без зволікань скористався можливістю звернутись за міжнародним захистом на території Іспанії, проте з власної волі та з особистих та економічних міркувань залишив її, не дочекавшись результату розгляду справи.

Враховуючи викладене, ДМС було прийняте законне та обґрунтоване рішення від 03.11.2022 №3 3-22 про відхилення скарги громадянина рф ОСОБА_1 від 16.09.2022 на наказ УДМС у Хмельницькій області від 14.09.2022 №60 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1)чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2)чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянина російської федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління державної міграційної служби в Хмельницькій області (29013, місто Хмельницький, вулиця М. Грушевського, будинок 87; код ЄДРПОУ 37864148), Державної міграційної служби України (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9; код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Колеснікова І.С.