Рішення

від 07.08.2024 по справі 910/6202/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.08.2024Справа № 910/6202/24Господарський суд міста Києва у складі судді Трофименко Т.Ю., при секретарі судового засідання Бучинській М.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону

в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельний альянс»

про визнання недійсним пункту договору та стягнення безпідставно отриманих коштів у розмірі 306 969,24 грн,

Представники сторін:

прокурор: Рудяк А.М.,

від позивача: не з`явились,

від відповідача: не з`явились

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельний альянс» про визнання недійсним пункту договору та стягнення безпідставно отриманих коштів у розмірі 306 969,24 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано порушенням вимог податкового законодавства при включенні до ціни договору № 155 підряду на виконання робіт від 19.08.2019 податку на додану вартість, у зв`язку з чим п. 3.1. вказаного договору має бути визнаний недійсним, а сплачені на користь відповідача кошти податку на додану вартість у розмірі 306 969,24 грн за договором мають бути повернуті останнім в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України Міністерству оборони України, як правонаступнику Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.05.2024 прийнято вказаний позов до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/6202/24, підготовче засідання призначено на 26.06.2024. Даною ухвалою встановлено відповідачу строк для подання до суду відзиву на позовну заяву.

11.06.2024 до суду через систему Електронний Суд від Міністерства оборони України надійшли пояснення по справі.

В підготовче засідання 26.06.2024 з`явились прокурор та представник позивача. Представник відповідача не з`явився, про дату, час та місце підготовчого засідання повідомлявся судом належним чином шляхом направлення копії ухвали від 27.05.2024 на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак поштове відправлення із вказаною ухвалою повернулося до суду не врученим, із зазначенням причин повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».

Частиною 6 ст. 242 ГПК України передбачено, що днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Отже, з огляду на підставу повернення до суду конверту з ухвалою, надісланою відповідачу, суд доходить висновку, що ухвала про відкриття провадження у справі вважається йому врученою.

За приписами ч. 2 ст. 183 ГПК України, суд відкладає підготовче засідання в межах визначеного цим Кодексом строку підготовчого провадження у випадках: 1) визначених частиною другою статті 202 цього Кодексу; 2) залучення до участі або вступу у справу третьої особи, заміни неналежного відповідача, залучення співвідповідача; 3) в інших випадках, коли питання, визначені частиною другою статті 182 цього Кодексу, не можуть бути розглянуті у даному підготовчому засіданні.

Частиною 2 ст. 202 ГПК України встановлено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

З огляду на належне повідомлення судом відповідача про подання позову прокуратурою та про дату, час та місце підготовчого засідання у даній справі, неподання відповідачем жодних заяв/клопотань про відкладення підготовчого засідання, суд, заслухавши думки присутніх у підготовчому засіданні прокурора та представника позивача, дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання.

З`ясувавши відсутність у представників прокуратури та позивача будь-яких заяв/клопотань, а також додаткових пояснень/заперечень, суд дійшов висновку про виконання завдання підготовчого провадження та з`ясування всіх обставин, визначених у ст. 182 ГПК України, а тому, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив закрити підготовче провадження у справі № 910/6202/24 та призначити справу до розгляду по суті на 07.08.2024.

В судове засідання 07.08.2024 з`явився прокурор. Представники позивача та відповідача не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, заяв/клопотань не подавали. Відзиву від відповідача на позовну заяву до суду не надходило.

Так, прокурор підтримав заявлені позовні вимоги, просив суд позов задовольнити в повному обсязі.

Відповідно до ст. 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 07.08.2024 оголошено вступну та резолютивну частини рішення на підставі ст. 240 ГПК України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

19.08.2019 між Західним територіальним квартирно-експлуатаційним управлінням (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельний альянс» (підрядник) укладено договір № 155 підряду на виконання робіт (надалі - Договір), предметом якого відповідно до п. 1.1. є виконання робіт на об`єкті: «Будівництво гуртожитку № 3, с. Старичі, Яворівського району Львівської області» (шифр 8/18ж) (надалі - об`єкт), обов`язок щодо виконання яких покладається на відповідача. Власником результату виконаних робіт на об`єкті є замовник.

В п. 1.3. Договору визначено, що підставою для укладання Договору є Протокольне рішення тендерного комітету Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління.

Пунктом 3.1. Договору сторони погодили, що договірна ціна (Додаток 1) складає 41 879 319,76 грн, в тому числі ПДВ - 6 979 886,63 грн. Договірна ціна на 2019 рік (Додаток 2) складає 3 797 081,65 грн, в тому числі ПДВ - 632 846,94 грн. Ціна Договору може бути зменшена у разі відсутності фінансування. Будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Відповідно до п. 13.1. Договору фінансування робіт проводиться за планом, який є невід`ємною частиною Договору (Додаток 4).

Розрахунки за виконані роботи по об`єкту проводяться на підставі «Актів приймання виконаних будівельних робіт» за формою № КБ-2в та «Довідок про вартість виконаних будівельних робіт» за формою КБ-3 (пп. 15.1.2. п. 15.1. Договору).

За умовам підпунктів 15.2.1, 15.2.2. п. 15.2. Договору фінансування робіт залежить від реального надходження коштів з Державного бюджету України. Сума зобов`язань за Договором підлягає коригуванню у разі зменшення бюджетних призначень під час уточнення показників Державного бюджету України на відповідний рік і оформлюється додатковою угодою. Фінансування робіт здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України в межах бюджетних призначень, що відповідають ліміту фінансування із Державного бюджету, при наявності на казначейському рахунку відповідних коштів.

Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2020 або до повного виконання сторонами договірних зобов`язань (п. 20.2. Договору).

У Додатку № 1 до Договору (Договірна ціна) сторони погодили вартість витрат за Договором, яка становить 41 879 319,76 грн з ПДВ. Вказана сума визначена і у Додатку № 4 до Договору (План фінансування робіт на 2019-2020 роки).

На виконання умов Договору замовник (Західне територіальне квартирно-експлуатаційне управління) у 2019 році сплатив на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельний альянс» за виконані роботи кошти у загальному розмірі 1 841 815,46 грн, що підтверджується платіжними документами від 30.10.2019 № 1269 на суму 1 304 394,16 грн (у т.ч. ПДВ - 217 399,03 грн), від 02.10.2019 № 1085 на суму 218 837,60 грн (у т.ч. ПДВ - 36 472,93 грн) та від 27.12.2019 № 1832 на суму 318 583,70 грн (у т.ч. ПДВ - 53 097,28 грн).

Відповідно до поданого в матеріали справи Звіту про виконання договору про закупівлю від 19.08.2020 встановлено, що Договір був розірваний з причин невиконання зобов`язань підрядником. При цьому, зазначено, що сума оплати за Договором становить 1 841 815,46 грн.

Звертаючись із даним позовом до суду, прокурор зазначив, що внаслідок здійснення замовником вищевказаних оплат за Договором відповідач отримав за рахунок бюджетних коштів суму податку на додану вартість, який відповідно до положень п. 197.15 ст. 197 Податкового кодексу України не підлягав сплаті. Відтак, прокурор вважає, що п. 3.1. Договору, який передбачає сплату зазначеного податку, має бути визнаний недійсним згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України, а зайво сплачена в ціні товару сума податку на додану вартість підлягає стягненню з відповідача відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Міністерство оборони України підтримало позовні вимоги прокурора, зазначаючи, що відповідач безпідставно отримав від Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління кошти ПДВ у розмірі 306 969,24 грн, оскільки відповідні роботи за Договором були звільнені від оподаткування ПДВ.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частинами 3, 4 ст. 53 ГПК України унормовано, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру».

За положеннями ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Аналіз положень ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Разом із цим, чинним законодавством чітко не визначено, що необхідно розуміти під «нездійсненням або неналежним здійсненням суб`єктом владних повноважень своїх функцій», у зв`язку із чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи.

Нездійснення захисту полягає у тому, що уповноважений суб`єкт владних повноважень за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також іншими документами, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів.

Водночас, прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166«б», від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 у справі №47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Крім того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону.

Звертаючись із даним позовом до суду, прокурор визначив позивачем Міністерство оборони України, як правонаступника Західного територіального квартирно-експуатаційного управління, замовника за Договором.

Так, судом встановлено, що відповідно до наказу Міністерства оборони України від 31.08.2020 № 304 «Про припинення Західного територіального квартирно-експуатаційного управління», припинено юридичну особу - Західне територіальне квартирно-експуатаційне управління, ідентифікаційний код - 24982002 (79007, м. Львів, вул. Ветеранів, 2) реорганізувавши його шляхом приєднання до Міністерства оборони України, ідентифікаційний код - 00034022 (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 6). Визначено Міністерство оборони України правонаступником всіх прав та обов`язків Західного територіального квартирно-експуатаційного управління.

02.02.2021 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про припинення юридичної особи - Західного територіального квартирно-експуатаційного управління та дані про правонаступника - Міністерство оборони України.

Відповідно до пп. 105 п. 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 (надалі - Положення), Міністерство оборони України здійснює в межах повноважень, передбачених законом, функції з управління об`єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони.

За приписами пп. 9 п. 5 Положення Міністерство оборони України з метою організації своєї діяльності забезпечує в установленому порядку самопредставництво Міноборони в судах та інших органах через осіб, уповноважених діяти від його імені, у тому числі через посадових (службових) осіб юридичної служби Міноборони або інших уповноважених осіб, а також забезпечує представництво інтересів Міноборони в судах та інших органах через представників.

Як вказує прокурор, Міністерством оборони України не забезпечено належного захисту порушених інтересів держави щодо повернення зайво сплачених коштів податку на додану вартість за умовами Договору, укладеного з відповідачем.

Суд зауважує, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п.4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 №3-рп/99).

«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Правовідносини, пов`язані з використанням бюджетних коштів, становлять суспільний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) оспорюваного пункту Договору, на підставі якого ці кошти витрачено, такому суспільному інтересу не відповідає.

З огляду на викладене, звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо належного розпорядження бюджетними коштами з метою захисту інтересів держави.

При цьому позивач, як правонаступник сторони Договору - Західного територіального квартирно-експуатаційного управління, є органом, уповноваженим у спірних правовідносинах.

Так, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджувань порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Як вбачається з матеріалів справи, листом від 14.03.2024 № 15-202ВИХ-24 Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Західного регіону повідомила Міністерство оборони України про виявлені порушення при укладенні Західним територіальним квартирно-експуатаційним управлінням Договору з відповідачем та просила надати інформацію про вжиті заходи реагування на такі порушення з долученням підтверджуючих документів.

Листом від 15.04.2024 № 220/74/680 Головним управлінням військової юстиції Міністерства оборони України повідомлено прокуратуру, що позовна робота щодо стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельний альянс» 306 969,24 грн не проводилась.

Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Західного регіону листом від 26.04.2024 № 15-331ВИХ-24 в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» повідомлено Міністерство оборони України про пред`явлення до Господарського суду міста Києва позову прокуратурою в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельний альянс» про визнання недійсним окремих пунктів договору № 155 від 19.08.2019 та стягнення зайво сплачених коштів ПДВ в сумі 306 969,24 грн.

Отже, враховуючи, що Міністерство оборони України самостійно не звернулось до суду за захистом порушених прав, про що повідомило прокурора, суд доходить висновку, що прокурором доведено наявність підстав для представництва.

Щодо встановлених судом фактичних обставин справи, оцінки поданих доказів та законодавства, що підлягає застосуванню.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Частина 1 ст. 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до положень статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зокрема, при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити ціну, яка є істотною умовою господарського договору (ст.ст. 628, 638 ЦК України, ст.ст. 180, 189 ГК України).

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК України).

За положеннями ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.

Так, п. 3.1. Договору до договірної ціни було включено податок на додану вартість, з урахуванням якого замовником робіт було сплачено відповідачу кошти.

Податок на додану вартість визначено у підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (надалі - ПК України) як непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (п. "а" п. 185.1 ст. 185 ПК України).

Пунктами 30.1.-30.4., 30.9. ст. 30 ПКУ унормовано, що податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов`язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених п. 30.2 цієї статті. Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об`єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.

За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).

Відповідно до п. 197.15 ст. 197 ПК України звільняються від оподаткування операції з постачання будівельно-монтажних робіт з будівництва доступного житла та житла, що будується за державні кошти.

Відтак, оскільки предметом Договору було виконання відповідачем робіт з будівництва гуртожитку за державні кошти, що вбачається із умов п. 15.2.1. Договору, а відтак такі роботи підлягали звільненню від оподаткування податком на додану вартість згідно з положеннями п. 197.15 ст. 197 ПК України.

Таким чином, суд дійшов висновку, що включення до договірної ціни податку на додану вартість здійснено без дотримання вимог податкового законодавства.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 ЦК України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення. Аналогічні положення містить ст. 20 ГК України.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України.

Як передбачено ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Разом з тим, приписами ч. 3 наведеної статті встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Частинами 1-5 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5).

Статтею 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За умовами ст. 217 ЦК України, які регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин, передбачено, що закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.

Хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку. Вказаний правовий висновок викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справіМ 910/12764/20.

Так, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 відступив від висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду від 08.04.2021 у справи № 922/2439/20 щодо неможливості визнання недійсним частини договору стосовно визначення ПДВ (з посиланням на те, що включення в оплату ПДВ містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, тобто є істотною умовою договору).

Згідно правового висновку об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 договір може бути визнаний недійсним в частині включення суми ПДВ до вартості товару.

Отже, суд дійшов висновку про те, що зміст п. 3.1. Договору в частині включення ПДВ до ціни Договору суперечить положенням ПК України, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, що в силу вимог ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання цього пункту недійсним в оспорюваній частині.

При цьому, суд враховує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 (пункти 82, 83) викладено висновок щодо застосування норм права. Так, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що відповідно до положень цивільного та господарського законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторін права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Положення глави 83 Цивільного кодексу України «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Набуття відповідачем як однією зі сторін зобов`язання коштів за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов`язання, а поза підставами, передбаченими договором, внаслідок перерахування на рахунок відповідача понад вартість товару, який було поставлено, виключає застосування до правовідносин сторін норм зобов`язального права, а є підставою для застосування положень статті 1212 Цивільного кодексу України.

Враховуючи, що відповідач отримав від Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління, правонаступником якого є Міністерство оборони України, кошти за роботи із урахуванням ПДВ у загальному розмірі 306 969,24 грн, при тому, що відповідні роботи були звільнені від оподаткування ПДВ, відтак, позовні вимоги про стягнення з відповідача вказаної суми коштів як безпідставно отриманих, є обґрунтованими та правомірно заявленими прокурором, позаяк неповернення відповідачем означеної суми, перерахованої поза межами договірних платежів, має наслідком збагачення відповідача за рахунок позивача поза підставою, передбаченою законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з положеннями ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що заявлені Заступником керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним пункт 1.3. договору підряду на виконання робіт № 155 від 19.08.2019, укладеного між Західним територіальним квартирно-експлуатаційним управлінням та Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельний альянс» в частині включення в ціну робіт податку на додану вартість.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельний альянс» (вул. Нагірна, 1, м. Київ, 04107; ідентифікаційний код 41242014) на користь Міністерства оборони України (проспект Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168; ідентифікаційний код 00034022) безпідставно отримані кошти у розмірі 306 969,24 грн.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно-будівельний альянс» (вул. Нагірна, 1, м. Київ, 04107; ідентифікаційний код 41242014) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону (вул. Клепарівська, 20, м. Львів, 79007; ідентифікаційний код 38326057) судовий збір у розмірі 7632,54 грн.

5. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано: 16.08.2024.

Суддя Т. Ю. Трофименко