Рішення

від 19.08.2024 по справі 299/4517/24

ВИНОГРАДІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Виноградівський районний суд Закарпатської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19.08.2024 року м.Виноградів

Виноградівський районний суд Закарпатської області в особі головуючого-судді Трагнюк В.Р., секретар судового засідання Конар В.М., розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, третя особа: Орган опіки та піклування Королівської селищної ради Закарпатської області,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, третя особа: Орган опіки та піклування Королівської селищної ради Закарпатської області.

Позовні вимоги мотивує тим, що 17.08.2013 року між сторонами укладено шлюб.

У сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач зазначає, що різні характери та погляди на сімейне життя з дружиною погіршилося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення шлюбних відносин. Дружина проживає у своєї мами.

Продовжувати такі шлюбні відносини позивач не бажає.

Крім того зазначає, що син залишилися проживати разом з ним, знаходяться на його повному утриманні та вихованні. Сторони не дійшли згоди щодо місця проживання сина.

А тому на підставі наведеного позивач просить розірвати шлюб, визначити місце проживання малолітнього сина з ним як батьком та залишити дитину на його повному утриманні та вихованні.

Позивач про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, в судове засідання не з`явився, подав до суду письмову заяву про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує та просить суд такі задоволити (а.с. 24).

Відповідач будучи належним чином, своєчасно повідомленою про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилася, подала до суду заяву про розгляд справи у її відсутності, вимоги позову визнає (а.с. 25).

Представник третьої особи: Органу опіки та піклування Королівської селищної ради Берегівського району Закарпатської області в судове засідання також не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином (а.с.20-23).

Згідно ч. 3 ст. 211 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Відповідно до ч. 3 ст. 200 ЦПК України за результатами підготовчого судового провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем, та враховуючи, що у справі наявні достатні матеріали про права і взаємовідносини сторін, суд приходить до висновку, що позовна заява є підставною та підлягає задоволенню, оскільки в судовому засіданні встановлені ті обставини на які посилається позивач у своїй заяві.

Судом встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що 17.08.2013 року між сторонами укладено шлюб , про що зроблено актовий запис № 11 (а.с.10).

За час шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.11).

Спільне подружнє життя у сторін не склалося, оскільки різні характери та погляди на сімейне життя призвели до розпаду сім`ї. Між ними повністю відсутнє взаєморозуміння, вони втратили почуття любові.

Сторони проживають окремо, шлюб носить формальний характер, спір про поділ спільно набутого майна між сторонами відсутній.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків. У відповідності із ст.110 ч.1 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Згідно ч.2 ст.112 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що мають істотне значення.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що розлад в сім`ї носить стійкий характер, сім`я розпалась остаточно, подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу буде суперечити інтересам сторін та їхній дитини, а відтак, позовні вимоги по розірвання шлюбу слід задовольнити.

Щодо позовної вимоги про визначення місця проживання дитини, суд прийшов до наступного.

Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Згідно ст. 160 СК України:

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Відповідно до ст. 8 ЗУ Про охорону дитинства кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення необхідних умов для всебічного розвитку дитини.

Згідно ст. 150 СК України, обов`язками батьків є піклування про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечення здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готування її до самостійного життя.

Відповідно до ч.ч. 2, 8, 9, 10 ст. 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради від 27.02.91, держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання й розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання й розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального й соціального розвитку дитини.

У п. 1 ст. 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною чи не піклуються про неї або коли батьки проживають роздільно й необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, виконують їх державні чи приватні установи, що займаються питаннями соціального забезпечення, суди, адміністративні чи законодавчі органи, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч.1 ст.3 Конвенції).

Відповідно до ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно.

Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь в її вихованні й має право на особисте спілкування з нею.

Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Крім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов`язки щодо батьків (ст.142 СК), у тому числі й на рівне виховання батьками. У справі «Хант проти України» зазначено, що права дитини мають перевагу над правами батьків.

Європейський суд з прав людини 11.07.2017 року у справі «М.С. проти України» виніс рішення де визначив «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.

При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини в кожній конкретній справі необхідно враховувати 2 аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благодійним.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків випливає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток і належне виховання, у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків, за вирішенням питання про визначення місця проживання дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно ст. 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Відповідно до пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з`ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК ( 2947-14), якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, - за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Статтею 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Крім цього, принципом 6 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної асамблеї ООН 20.11.1959 року, передбачено, що дитина для повного та гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою та відповідальністю своїх батьків і в будь-якому випадку в атмосфері кохання та морального і матеріального забезпечення; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена з матір`ю.

У Постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

Крім того, у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».

Підсумовуючи, слід зазначити, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У зв`язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

За загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу (Постанова ВС справа № 200/952/18) від 15.01.2020 року.

Крім того, суд звертає увагу обох сторін на те, що для гармонійного та повноцінного розвитку дітей участь обох батьків у їх вихованні є важливою, та, останніми, як батьками, в свою чергу, слід налагодити відносини між собою з метою досягнення належного спільного виховання своїх дітей.

При прийнятті рішення судом також враховано висновок Органу опіки та піклування Королівської селищної ради Берегівського району Закарпатської області від 25.07.2024 року №96 згідно якого рекомендовано визначити місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 21-25).

Таким чином, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, суд приймає рішення про задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 200, 211, 259, 263-265 ЦПК України, 150, 155, 160, 161 СК України, 8, 11, 15 Закону України «Про охорону дитинства»,-

У Х В А Л И В :

Позов задоволити повністю.

Шлюб укладений 17.08.2013 року між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , у Виконавчому комітеті (виконкомі) Веряцької сільської ради Виноградівського району Закарпатської області за актовим записом № 11 - розірвати.

Визначити місце проживання малолітньої дитини - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із його батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .

Малолітню дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишити на утриманні та самостійному вихованні батька - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його прийняття до Закарпатського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення (п. 1 ч. 2 ст. 354 ЦПК України).

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин (ч. 3 ст. 354 ЦПК України).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 19.08.2024 року.

ГоловуючийВ. Р. Трагнюк