Постанова

від 08.08.2024 по справі 442/1548/20

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 442/1548/20 Головуючий у 1 інстанції: Курус Р.І.

Провадження № 22-ц/811/534/24 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 серпня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С.М.,

суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар судового засідання Зеліско-Чемерис К.Р.,

з участю представника апелянта адвоката Свищо С.М., позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 жовтня 2020 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації, визнання права власності та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

у березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з вказаним позовом, в якому просив:

- витребувати земельну ділянку з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 71464246212, площею 0,1501 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована в с. Лішня Дрогобицького району Львівської області з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 ;

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 71464246212, площею 0,1501 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована в с. Лішня Дрогобицького району Львівської області;

- визнати право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514, що розташована в АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_4 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514, що розташована в АДРЕСА_1 до попереднього стану шляхом знесення будівлі (будівель), споруд, що на ній знаходяться.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що є власником земельної ділянки з кадастровим номером 4621284800:01:002:0135, яка розташована в АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування земельної ділянки від 10 травня 2012 року, посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу та зареєстрованим за № 588. На підставі цього договору зроблено запис про перехід права власності на земельну ділянку на державному акті про право власності на земельну ділянку та на поземельній книзі 17 вересня 2012 року зареєстровано за № 4621284800010020135393. В той час як ОСОБА_4 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі - продажу земельної ділянки від 26 вересня 2016 року, кадастровий номер 4621284800:01:002:0514. Набута відповідачем земельна ділянка збігається з його земельною ділянкою, що підтверджується відповіддю Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 29 грудня 2016 року, а також встановлено Львівським апеляційним судом по справі № 442/7209/16-ц. Оскільки відповідач набув спірну земельну ділянку з порушенням вимог законодавства, позаяк продавець за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 26 вересня 2016 року не мав права її продавати, так як набув спірну земельну ділянку протиправно, його правовстановлюючі документи скасовано судовим рішенням, яке набрало законної сили. За таких обставин вважав, що вказана земельна ділянка вибула з його володіння поза його волею іншим шляхом, а тому підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння на його користь. Зазначає на необхідності скасування державної реєстрації спірної земельної ділянки за відповідачем у відповідності до вимог частини десятої статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр». Крім того, відповідач повністю заперечує (не визнає) його право власності на спірну земельну ділянку, про що свідчать його дії щодо будівництва на спірній земельній ділянці будівлі. А відтак, з метою захисту його прав постає необхідність у визнанні права власності на спірну земельну ділянку за позивачем та зобов`язанні відповідача повернути її до попереднього стану шляхом знесення всіх збудованих на ній будівель, споруд та інших об`єктів.

Заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 жовтня 2020 року позов задоволено частково.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 71464246212, площею 0,1502 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована в с. Лішня Дрогобицького району Львівської області.

В решті позову відмовлено.

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 лютого 2024 року відмовлено в задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Свищо Сергія Михайловича про перегляд заочного рішення, ухваленого 06 жовтня 2020 року Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації, визнання права власності та зобов`язання вчинити певні дії.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_2 , подавши в лютому 2024 року апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просить скасувати заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 є спадкоємцем ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Про оскаржуване рішення дізналася від призваного нотаріуса Спариняк Л.В. під час оформлення спадщини. Щодо оскаржуваного рішення, вважає таке помилковим та передчасним, адже довідка Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 29 грудня 2016 року, яку враховано судом першої інстанції, є недостовірною, оскільки з огляду на площі земельних ділянок, належних сторонам, площа їх співпадіння не може становити 99,1818 %. Відтак, місцевий суд дійшов невірного висновку про наявність підстав для витребування спірної земельної ділянки від ОСОБА_4 , який набув її на підстав договору купівлі-продажу, укладеного з додержанням усіх встановлених Законом вимог щодо його форми, змісту та порядку укладення. Звертає увагу, що під час ухвалення оскаржуваного рішення, судом залишено поза увагою добросовісність набуття спірної земельної ділянки ОСОБА_4 , що виключає можливість її витребування від такої особи при вирішенні спору не враховано, що на спірній земельній ділянці збудовано житловий будинок площею 110,9 кв.м., право власності на який в порядку спадкування належить особі, яка подала апеляційну скаргу.

Апеляційна скарга не містить доводів щодо невірного вирішення позовних вимог, в задоволенні яких судом першої інстанції відмовлено.

Рішення суду в частині вирішення позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено, позивачем в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника апелянта, позивача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що рішенням Лішнянської сільської ради Дрогобицького району Львівської області від 20 січня 2005 року № 270 ОСОБА_5 на підставі її заяви та записів земельно-облікової документації передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га в урочищі «Сад» с. Лішня під будівництво житлового будинку.

На підставі цього рішення Лішнянською сільською радою 19 травня 2011 року ОСОБА_5 видано державний акт про право власності на земельну ділянку серія ЯБ № 345656, кадастровий номер земельної ділянки 4621284800:01:002:0135, акт зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 462128481000252, площа земельної ділянки 0,1400 га в с. Лішня; цільове призначення земельної ділянки - будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських будівель. Згідно плану меж земельної ділянки, який є невід`ємним від державного акту, дана земельна ділянка має наступні межі: А-Б - землі загального користування дорога; Б-В землі ОСОБА_6 (на даний час ОСОБА_7 ) В-Г землі с/ради; Г-А землі Кліщ І.

10 травня 2012 року ОСОБА_5 укладено договір дарування вказаної земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л.В. та зареєстровано в реєстрі за № 588. Відповідно до вказаного договору ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_1 належну їй на праві приватної власності земельну ділянку площею 0,14 га, яка розташована в с. Лішня Дрогобицького району Львівської області, про що зроблено відповідний запис на державному акті про право власності на земельну ділянку та на поземельній книзі 17 вересня 2012 року зареєстровано за № 4621284800010020135393.

ОСОБА_4 був власником земельної ділянки площею 0,1501 га, розташованої за адресою АДРЕСА_1 ), цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 4621284800:01:002:0514, на підставі договору купівлі-продажу від 26 вересня 2016 року, укладеного між ним та ОСОБА_8 , посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Юзефівим О.Б., зареєстрованим в реєстрі за № 413, а також витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за номером НВ-460407803016 та відомостями з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна № 71464246212.

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року у справі № 442/7209/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , Лішнянська сільська Рада Дрогобицького району Львівської області, за участю третіх осіб: Управління Держгеокадастру в Дрогобицькому районі Львівської області, Дрогобицький районний відділ Львівської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» про визнання недійсним та скасування рішення сесії, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і зобов`язання не чинити перешкоди, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , Лішнянська сільська рада Дрогобицького району Львівської області, за участю третіх осіб: Управління Держгеокадастру в Дрогобицькому районі Львівської області, Дрогобицький районний відділ Львівської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» про визнання недійсним та скасування рішення сесії, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації за ОСОБА_8 права власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та скасування державної реєстрації за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і зобов`язання не чинити перешкоди задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано рішення Лішнянської сільської ради Дрогобицького району Львівської області № 110 від 08 серпня 2003 року про передачу у приватну власність ОСОБА_8 земельної ділянки площею 0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЛВ № 9063368, виданий ОСОБА_8 .

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_8 на земельну ділянку з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 71464246212.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , Лішнянська сільська рада Дрогобицького району Львівської області, за участю третіх осіб: Управління Держгеокадастру в Дрогобицькому районі Львівської області, Дрогобицький районний відділ Львівської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514 від 26 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 71464246212, зобов`язання ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_1 перешкод та усунути такі у здійсненні ним права користування, володіння та розпорядження земельною ділянкою, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , відмовлено.

У задоволенні об`єднаного позову ОСОБА_9 , в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , Лішнянської сільської ради Дрогобицького району Львівської області за участі третіх осіб - Управління Держгеокадастру в Дрогобицькому районі, Дрогобицький районний відділ Львівської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру», ОСОБА_8 про визнання недійсним та скасування рішення сесії Лішнянської сільської ради від 20 січня 2005 року за № 270 в частині передачі безкоштовно у власність ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,1400 га з цільовим призначенням будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, що розташована на території Лішнянської сільської ради, визнання недійсними Державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий номер 4621284800:01:002:0135, виданого ОСОБА_5 , серія НОМЕР_1 від 19 травня 2011 року та зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 462128481000252 і скасування його державної реєстрації та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 від 10 травня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Спариняк Л.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 588 і скасування його державної реєстрації, відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції в касаційному порядку не оскаржувалась.

Згідно із частиною четвертою та п`ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

У постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зроблено висновки про те, що: «преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі - для суду під час розгляду інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає потреби встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили. Суть судової преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення у справі, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено судом ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що піддано аналізові в мотивувальній частині судового акта».

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 (провадження № 61-19719св19), згідно з якими преюдиційні факти - це такі факти, що встановлені рішенням чи вироком суду, які набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Тож законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних (відмінних) за змістом судових рішень.

Рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин (частина перша статті 265 ЦПК України).

У мотивувальнійчастині рішення,зокрема зазначаються: фактичніобставини,встановлені судом,та змістспірних правовідносин,з посиланнямна докази,на підставіяких встановленівідповідні обставини; мотивованаоцінка кожногоаргументу,наведеного учасникамисправи,щодо наявностічи відсутностіпідстав длязадоволення позову,крім випадку,якщо аргументочевидно невідноситься допредмета спору,є явнонеобґрунтованим абонеприйнятним зогляду назаконодавство чиусталену судовупрактику; чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду (пункти 1, 2 та 4 частини четвертої статті 265 ЦПК України).

У постанові Львівського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року у справі № 442/7209/16-ц, обставини в якій є преюдиційними у справі, що переглядається, та які були враховані судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення, встановлено, що земельна ділянка, яку придбав ОСОБА_4 , практично співпадає із земельною ділянкою, яка вказана у державному акті на право власності на земельну ділянку площею 0,1400 га, серії ЯБ 345656 від 19 травня 2011 року, кадастровий номер якої 4621284800:01:002:0135 (площа співпадає 99,1818 %), яка належить ОСОБА_1 .

Також встановлено, що вилучення (викуп) земельної ділянки у ОСОБА_5 при передачі її у власність ОСОБА_8 на підставі рішення 8 сесії 4 скликання Лішнянської сільської Ради від 08 серпня 2003 року за № 110 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність і постійне користування», не проводилось.

З довідки виданої архівним відділом Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області від 19 грудня 2016 року за № 36/135 вбачається, що в протоколі № 5 п`ятої сесії другого скликання Лішнянської сільської ради народних депутатів від 30 травня 1996 року рішення про виділення земельної ділянки гр. ОСОБА_8 немає.

В матеріалах справи відсутні докази, що на момент винесення рішення Лішнянської сільської Ради від 08 серпня 2003 року за № 110 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність і постійне користування» у користуванні ОСОБА_8 перебувала спірна земельна ділянка.

Враховуючи наведене колегія суддів дійшла переконання, що рішення 8 сесії 4 скликання Лішнянської сільської Ради від 08 серпня 2003 року за №110 «Про передачу земельних ділянок у приватну власність і постійне користування» прийняте з порушенням вимог статті 116,118ЗК України (2001 року), що, в свою чергу, є підставою для визнання його незаконним та скасування.

Оскільки рішення Лішнянської сільської ради Дрогобицького району Львівської області № 110 від 08 серпня 2003 року про передачу у приватну власність ОСОБА_8 земельної ділянки площею 0, 15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель підлягає скасуванню у зв`язку із порушенням земельного законодавства, то не може залишатись в силі виданий на його підставі державний акт.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , Лішнянська сільська рада Дрогобицького району Львівської області, за участю третіх осіб: Управління Держгеокадастру в Дрогобицькому районі Львівської області, Дрогобицький районний відділ Львівської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514 від 26 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку з кадастровим номером 4621284800:01:002:0514, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 71464246212, зобов`язання ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_1 перешкод та усунути такі у здійсненні ним права користування, володіння та розпорядження земельною ділянкою, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , колегія суддів виходила з того, що позивачем обрано, в цій частині позовних вимог, неефективний способі захисту його прав, як власника спірної земельної ділянки.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У підпунктах 11.82-11.85 постанови від 09 лютого 2022 року в справі №910/6939/20 та підпунктах 8.43-8.46 постанови від 16 листопада 2022 року в справі № 911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16 (пункт 7.23) та від 16 листопада 2022 року в справі № 911/3135/20 (підпункт 8.47)).

Статтями 328, 329Цивільного кодексуУкраїни передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 330ЦК України у випадку відчуження майна особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статі 388цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Відповідно до статей 386, 387ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Пунктом 3 частини першої статті 388ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Саме власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).

Позовом про витребування майна (віндикаційним позовом) є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності індивідуально визначеного майна, до особи, яка ним заволоділа, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у пункті 72 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц та пункті 100 постанови від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою (титулом).

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. Незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Таким чином, предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Отже, відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. Суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться усі випадки, коли майно вибуло з володіння поза волею власника або законного володільця.

Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.

Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 жовтня 2019 року в справі 922/3537/17 вказала, що «добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень» (пункт 38 постанови).

Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини, контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (постанова Верховного Суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22)).

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Отже, коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір з порушенням закону, а й коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Оскільки спірна земельна ділянка вибула з власності ОСОБА_1 , який є її власником після ОСОБА_5 на підставі договору, дійсність якого підтверджена судовим рішенням від 06 лютого 2020 року у справі № 442/7209/16-ц, яким також підтверджено законність факту набуття у приватну власність цієї земельної ділянки ОСОБА_5 , поза його волею, через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах, то позивач є неволодіючим власником, який прагне повернути своє право власності з чужого незаконного володіння. Отже, колегія суддів погоджується з обраним позивачем способом захисту шляхом звернення до суду саме з віндикаційним позовом.

Встановивши, що спірна земельна ділянка вибула від власника поза його волею на підставі недійсного рішення органу місцевого самоврядування щодо її передачі у власність ОСОБА_8 , яка в подальшому набута у власність ОСОБА_4 , згідно з укладеним ним з ОСОБА_8 договором купівлі-продажу, тобто набута від особи, яка не мала права її відчужувати, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування майна у його останнього володільця на користь позивача.

Доводи апеляційної скарги вірних висновків місцевого суду щодо вирішення цієї позовної вимог не спростовують.

Колегія суддів відхиляє аргумент скарги щодо невірного врахування судом першої інстанції довідки Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 29 грудня 2016 року, адже така, на думку скаржника, є недостовірною з тих підстав, що в такий спосіб особа, яка подала апеляційну скаргу, намагається переоцінити преюдиціальні обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 442/7209/16-ц, що не допускається процесуальним законодавством та має своїм наслідком порушення принципу правової визначеності.

З огляду на викладені вище висновки щодо застосування норм права, колегія суддів також відхиляє аргумент апеляційної скарги щодо того, що ОСОБА_4 набув спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з додержанням усіх встановлених законом вимог щодо його форми, змісту та порядку укладення, адже для застосування такого способу захист прав як витребування майна не потрібно оспорювати правочини щодо спірного майна.

Також колегія суддів не погоджується з доводами скарги щодо залишення поза увагою добросовісності набуття спірної земельної ділянки ОСОБА_4 , яка робить неможливим її витребування від нього, адже за обставинами даної справи судами добросовісності щодо її набуття ОСОБА_4 не встановлено.

Колегія суддів звертає увагу на те, що принцип пропорційності, який є одним із основних принципів, яким керується Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) під час вирішення спорів та який передбачає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар у справі, що переглядається, судами дотриманий, адже співмірність втручання у право на мирне володіння майном збережена. В межах цієї справи не вирішується питання щодо об`єкта нерухомості, який знаходиться на спірній земельні ділянці.

Щодо дотримання судами принципу «належного урядування».

У пунктах 70 - 71 рішення по справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення ЄСПЛ у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 120, «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява № 48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), № 21151/04, пункт 72, «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74, «Тошкуца та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення ЄСПЛ у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення ЄСПЛ у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява №36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення ЄСПЛ у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення ЄСПЛ у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, пункт 67).

За обставинами справи, що переглядається встановлено, що ОСОБА_8 до моменту прийняття, в подальшому визнаного недійсним рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі йому у власність спірної земельної ділянки, не був землекористувачем такої.

Також ОСОБА_4 на момент укладення з ОСОБА_8 договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки було відомо, що така є предметом судових спорів.

За таких обставин судами враховано принцип «належного урядування».

Колегія суддів звертає увагу особи, що подала апеляційну скаргу, що її права як спадкоємця у спірних правововідносинах можуть бути захищені у спосіб пред`явлення позову до відчужувача спірної земельної ділянки про відшкодування збитків.

Відтак, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме про те, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, підстави для здійснення розподілу судових витрат, відсутні.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 13 серпня 2024 року.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич