Постанова

від 20.08.2024 по справі 219/10211/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6688/24 Справа № 219/10211/21 Суддя у 1-й інстанції - Хомченко Л. І. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2024 року м.Кривий Ріг

справа № 219/10211/21

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Остапенко В.О.

суддів Агєєва О.В., Бондар Я.М.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач Бахмутський коледж транспортної інфраструктури

розглянувши у спрощеному позовному провадженні, в порядку ч.13 ст. 7, ч.2 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу Бахмутського коледжу транспортної інфраструктури на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 02 квітня 2024 року, яке ухвалено суддею Хомченко Л.І. в місті Дружківка Донецької області та повне судове рішення складено 05 квітня 2024 року,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Артемівського міськрайонного суду з позовом до Бахмутського коледжу транспортної інфраструктури про стягнення недоплаченої суми заробітної плати, компенсації втрати частини доходу та моральної шкоди.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що Рішенням атестаційної комісії від 06 травня 2010 року позивачці було підтверджено кваліфікаційну категорію «спеціаліст вищої категорії» та присвоєно педагогічне звання «старший викладач».Згідно з додатком 1 Постанови Кабінету Міністрів України № 643 від 20 квітня 2007 року «Про затвердження розмірів підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) та додаткової оплати за окремі види педагогічної діяльності у співвідношенні до тарифної ставки» встановлено розмір підвищення посадового окладу, зокрема, старшому викладачу вищого навчального закладу І-ІІ рівня акредитації (до якого віднесено відповідача) на 5% ставки заробітної плати викладача вищої категорії.Відтак, після присвоєння позивачці звання «старший викладач», тобто з травня 2010 року їй мав бути підвищений посадовий оклад на 5%, виплата якого мала здійснюватися з червня 2010 року.

Проте вказане підвищення відповідачем проведено не було, що призвело до виплати позивачці заробітної плати в меншому розмірі, ніж встановлено вищевказаною Постановою Кабінету Міністрів України № 643 від 20 квітня 2007 року, тобто фактично до невиплати частини заробітної плати.

02 серпня 2012 року Наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України № 871 Артемівський технікум залізничного транспорту (початкове найменування відповідача) перейменовано у Державний вищий навчальний заклад «Артемівський коледж транспортної інфраструктури». В подальшому найменування відповідача змінювались на ДВНЗ «Бахмутський коледж транспортної інфраструктури», Бахмутський коледж транспортної інфраструктури (найменування відповідача на теперішній час).

Відповідно до пп.б) п.28 Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.1993р. № 102 за погодженням з Мінпраці, ЦК профспілки працівників освіти і науки України, Мінфіном та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 травня 1993 року за № 56 (далі - Інструкція), посадові оклади (ставки заробітної плати) працівників освіти підвищуються, зокрема, педагогічним працівникам коледжів на 10 відсотків

Тобто вказаною нормою передбачено запровадження для педагогічних працівників коледжів нових посадових окладів, розмір яких встановлюється на 10% вище.

Згідно з п.63 Інструкції оплата праці педагогічних працівників установ і закладів освіти провадиться виходячи із встановлених ставок заробітної плати (посадових окладів) з урахуванням підвищень, фактичного обсягу педагогічної роботи, доплат та надбавок.

Відповідно до Переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року № 963, до посад педагогічних працівників віднесено викладачів всіх спеціальностей.

Отже, починаючи з серпня 2012 року посадовий оклад позивачки мав бути підвищений також на 10% як педагогічному працівнику коледжу.

Проте вказане підвищення відповідачем також не було проведено, чим було порушено трудові права позивачки в частині виплати заробітної плати в належному розмірі та фактично призвело до недоплати заробітної плати.

Абзацом 1 пункту 34 Інструкції передбачено, що у випадках, коли працівникам освіти передбачено підвищення ставок і посадових окладів за двома чи більше

підставами, ставки і посадові оклади спочатку збільшуються на розмір підвищень, передбачених у відсотках, а потім на розмір підвищень, передбачених у карбованцях. При цьому утворюються нові ставки (посадові оклади).

Разом з тим, згідно з п.5 Наказу Міністерства науки і освіти України № 557 від 26 вересня 2005 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 жовтня 2005 року за № 1130/11410 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ», у разі, якщо працівникам навчальних закладів, установ освіти передбачено підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) за декількома підставами, передбаченими умовами оплати праці, то абсолютний розмір кожного підвищення визначається, виходячи з розміру посадового окладу (ставки заробітної плати), без урахування іншого підвищення.

Таким чином, з серпня 2012 року позивачка має право на підвищення посадового окладу в загальному розмірі 15% (5% як старший викладач та 10% як педагогічний працівник коледжу).

Постановою Донецького апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, з відповідача на користь позивачки стягнуто недоплачену заробітну плату (до якої входять підвищення до посадового окладу позивачки в розмірі 5% як старшому викладачу та 10% як педагогічному працівнику коледжу) по жовтень 2017 року.

Відповідно до ч.4 ст.82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Вказаним судовим рішенням встановлено право позивачки на отримання відповідних підвищень до свого посадового окладу та отримання відповідної недоплати заробітної плати, що виникла внаслідок непроведення відповідачем зазначених підвищень посадового окладу позивачки, а також встановлено обов`язок відповідача щодо проведення виплат вказаних сум на користь позивачки.

Отже, вказані обставини додатковому доказуванню не підлягають.

Тим не менш відповідач продовжує не сплачувати позивачці відповідні підвищення до посадового окладу, що спричинило утворення заборгованості по заробітній платі за новий період, а саме: з листопада 2017 року по теперішній час.

Як вказано вище, після підвищення посадових окладів утворюються нові посадові оклади, а всі інші доплати та надбавки, що обчислюються з посадового окладу, мають вираховуватись з посадового окладу, що утворився після відповідного підвищення, тому після підвищення посадового окладу позивачки у неї мав збільшитись загальний розмір заробітної плати у відповідний період.

Згідно наданих відповідачем до матеріалів справи «Відомостей про нараховані суми заробітної плати ОСОБА_1 за період з 01 січня 2017 року по 30 листопада 2021 року» за період з 01 листопада 2017 року по 01 вересня 2021 року позивачці було нараховано заробітну плату на загальну суму 465 801,55 грн.

Таким чином, у зв`язку з непроведенням відповідачем вказаного вище підвищення та, відповідно, виплатою позивачці заробітної плати в меншому розмірі на суму вказаного підвищення розмір відповідної недоплати, починаючи з листопада 2017 року становить: 465 801,55 грн * 15% = 69 870,23 грн.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.57 Закону України «Про освіту» держава забезпечує, серед іншого, виплату педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання покладених на них обов`язків.

Дана норма вперше введена в законодавство Законом України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР «Про освіту» від 23 березня 1996 року № 100/96-ВР, який набув чинності 25 квітня 1996 року.

До вересня 1999 року позивачка перебувала у відпустці по догляду за дитиною, що підтверджується наданими відповідачем наказами від 15 листопада 1993 року та від 18 вересня 1996 року.

Отже, з вересня 1999 року позивачка має право на отримання щорічної грошової винагороди в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання покладених на них обов`язків.

Проте вказану винагороду до 2016 року відповідач позивачці не сплачував.

Виходячи з наданих відповідачем до матеріалів справи «Відомостей про розмір посадового окладу ОСОБА_1 за період з 09 лютого 1990 року по 31 грудня 2021 року» середній розмір посадового окладу позивачки у 1999 році становив 125,07 грн, у 2000 - 114,38 грн, у 2001 - 84,31 грн, у 2002 - 82,80 грн, у 2003 - 129,49 грн, у 2004 - 156,89 грн, у 2005 - 196 грн, у 2006 - 322,06 грн, у 2007 - 451,59 грн, у 2008 - 797,55 грн, у 2009 - 1 155 грн, у 2010 - 1 209,75 грн, у 2011 - 1 331,08 грн, у 2012 - 1 695,50 грн, а всього за період з 1999 року по 2012 року - 7 852,10 грн.

Положення ч.1 ст.57 Закону України «Про освіту» свідчить про обов`язковість виплати педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання покладених на них обов`язків та відповідний обов`язок роботодавця здійснювати її виплату. При цьому Закон не містить застереження, що виплата такої винагороди є необов`язковою.

Роботодавець вправі самостійно визначити критерії нарахування та виплати цієї винагороди, її розмір, проте ненарахування такої взагалі прямо суперечить положенням ч.1 ст.57 Закону України «Про освіту».

Оскільки у період з 1999 року по 2012 рік відповідачем не видавались взагалі накази про виплату позивачці вказаної вище щорічної винагороди, то вона підлягає стягненню на користь позивачки в розмірі одного посадового окладу за кожен рік.

За 2013-2015 роки відповідачем видавались відповідні накази щодо надання позивачці відповідної винагороди в розмірі 903 грн, 722,40 грн, 23,60 грн відповідно, а всього - 1 649,00 грн, у зв`язку з чим за цей період підлягає стягненню винагорода у цьому розмірі.

Загальний розмір належної позивачці винагороди відповідно до ч.1 ст.57 Закону України «Про освіту», яка підлягає стягненню з відповідача становить: 7 852,10 грн. + 1 649 грн. = 9 501,10 грн.

Крім того позивачка вважає, що з відповідача на її користь підлягає стягненню компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати в загальному розмірі 182 622,46 грн, розрахунок якої наведений позивачем в позовній заяві та моральна шкода в розмірі 25 000 грн, яка полягає в душевних стражданнях, емоційному дискомфорті, стресу та вимагає від позивача додаткові зусилля для організації свого життя в частині вчинення додаткових дій та заходів, витрат часу та емоціонального навантаження для відновлення права на належну їй частину заробітної плати.

На підставі наведеного вище позивач просила суд стягнути з відповідача на свою користь недоплачену заробітну плату в розмірі 79 371,33 грн, компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати в розмірі 182 622,46 грн, моральну шкоду в розмірі 25 000 грн та судовий збір в сумі 908 грн.

Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 02 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 до Бахмутського коледжу транспортної інфраструктури про стягнення недоплаченої суми заробітної плати, компенсації втрати частини доходу та моральної шкоди задоволено частково.

Стягнуто з Бахмутського коледжу транспортної інфраструктури» на користь ОСОБА_1 недоплачену заробітну плату в розмірі 79 371 гривень 33 копійки, компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати в розмірі 182 622 гривень 46 копійок та моральну шкоду в розмірі 1 000 гривень.

Стягнуто з Бахмутського коледжу транспортної інфраструктури» на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 908 грн.

Із вказаним рішенням суду не погодився відповідач, та подав апеляційну скаргу, вважає, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що позивач ніколи не обіймала посаду старшого викладача. Вважає, що суд безпідставно не звернув уваги на те, що відповідно до Наказу МОН України від 26 вересня 2005 року № 577 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ» посада старшого викладача передбачена лише у Схемі тарифних розрядів посад керівних та науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації.

Відповідно до п.п. Д) п. 25 «Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти», затвердженої Наказом МО України від 15 квітня 1993 року № 102 «Про затвердження Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти» ставки заробітної плати і посадові оклади підвищуються на 10 відсотків - за звання «Старший викладач», крім викладачів вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації. Бахмутський коледж транспортної інфраструктури мав статус «вищого навчального закладу 1 рівня акредитації» (у термінах законодавства, що діяло до 2014 року), зараз є закладом фахової перед вищої освіти (відповідно до Закону України «Про фахову передвишу освіту»), не має і не мав підстав для отримання статусу (а не найменування) «коледж» відповідно чинного законодавства, ніколи не надавав вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, не проводить наукові дослідження і не має в штаті науково - педагогічних працівників, не має (і не було) підстав для встановлення педагогічним працівникам зазначеного закладу освіти 10-відсоткового підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати). Таким чином відповідач не має статусу коледжу.

Зауважує на тому, що наведені вище обставини повністю узгоджуються з висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 17 листопада 2020 року у справі № 219/13696/17.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, станом на момент подання апеляційної скарги, а саме 21 травня 2024 року, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними матеріалами справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 09 лютого 1990 року була прийнята на роботу до Артемівського технікуму залізничного транспорту на посаду викладача. Наказом № 87-в від 21 травня 2007 року їй встановлена кваліфікаційна категорія «спеціаліст вищої категорії». Наказом № 45к від 11 жовтня 2012 року, у зв`язку зі змінами у штатному розписі відповідно з Класифікатором професій ДК 003:2010 їй змінено посаду на викладача вищого навчального закладу. Наказом № 52к від 31 жовтня 2012 року Артемівський технікум залізничного транспорту з 31 жовтня 2012 року перейменований у Державний вищий навчальний заклад «Артемівський коледж транспортної інфраструктури». Наказом № 62в від 26 травня 2010 року позивачу встановлено педагогічне звання «старший викладач». Наказом № 26к від 01 серпня 2018 року Державний вищий навчальний заклад «Артемівський коледж транспортної інфраструктури» перейменований у Бахмутський коледж транспортної інфраструктури. Наказом № 3к від 25 березня 2019 року позивачу змінено посаду на нову назву «викладач закладу вищої освіти», що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 від 01 вересня 1987 року.

Відповідно до атестаційного листа від 06 травня 2010 року, рішенням атестаційної комісії Міністерства транспорту та зв`язку України ОСОБА_1 підтверджено кваліфікаційну категорію «спеціаліст вищої категорії» та присвоєно педагогічне звання «старший викладач».

З п. 1.5 Статуту Артемівського технікуму залізничного транспорту (нова редакція), затвердженого 26 литсопада 2003 року вбачається, що відповідно до рішення Державної акредитаційної комісії від 09 лютого 1999 року за № 18 «Про наслідки акредитації», технікум відноситься до вищих навчальних закладів І рівня акредитації, має право готувати фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодший спеціаліст. Після закінчення термінів дії ліцензії і сертифікатів технікум проходить ліцензування і акредитацію в порядку, передбаченому чинним законодавством.

З п. 1.6 Статуту Державного вищого навчального закладу «Артемівський коледж транспортної інфраструктури» (нова редакція), затвердженого 25 жовтня 2012 року вбачається, що відповідно до рішення Державної акредитаційної комісії від 12 червня 2006 року за № 61 «Про наслідки акредитації», Коледж визнано акредитованим за статутом вищого навчального закладу І рівня акредитації. Після закінчення термінів дії ліцензії і сертифікатів Коледж проходить ліцензування й акредитацію в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до ліцензії серії АЕ № 527422 Державний вищий навчальний заклад "Артемівський коледж транспортної інфраструктури" здійснює надання освітніх послуг, пов`язаних з одержанням вищої освіти на рівні кваліфікаційних вимог до молодшого спеціаліста.

ДВНЗ «Артемівський коледж транспортної інфраструктури» перейменований на ДВНЗ «Бахмутський коледж транспортної інфраструктури», що вбачається з електронного Витягу з реєстру суб`єктів освітньої діяльності.

ДВНЗ «Бахмутський коледж транспортної інфраструктури» перейменований на Бахмутський коледж транспортної інфраструктури, що вбачається зі Статуту (нова редакція), затвердженого Наказом Міністерства освіти і науки України № 572 від 01 червня 2018 року.

Позивачем надано розрахунок заборгованості щодо недоплаченої суми заробітної плати, компенсації втрати частини доходу, який проведено на підставі розрахункових листів за період з листопада 2017 року по 01 вересня 2021, з якого вбачається: сума недоплаченого підвищення посадового окладу - 69 870,23, сума винагороди, відповідно до ч.1 ст. 57 Закону України «Про освіту» - 9 501,10 грн, сума компенсації - 182 622,46 грн.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження розмірів підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) та додаткової оплати за окремі види педагогічної діяльності у співвідношенні до тарифної ставки» № 643 від 20 квітня 2007 року встановлено розмір підвищення посадового окладу, зокрема, старшому викладачу вищого навчального закладу І-ІІ рівня акредитації на 5 % ставки заробітної плати викладача вищої категорії.

Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач сплачував позивачу заробітну плату у меншому розмірі ніж передбачено законодавством, чим порушив права позивача, щодо оплати праці.

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» визначено, що основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством: премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Відповідно до статей 21, 22 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження розмірів підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) та додаткової оплати за окремі види педагогічної діяльності у співвідношенні до тарифної ставки» № 643 від 20 квітня 2007 року встановлено розмір підвищення посадового окладу, зокрема, старшому викладачу вищого навчального закладу І-ІІ рівня акредитації на 5 % ставки заробітної плати викладача вищої категорії.

Наказом Міністерства освіти України № 102 від 15 квітня 1993 року затверджено Інструкцію про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти (далі - Інструкція), з підпункту «б» пункту 28 якої вбачається, що посадові оклади (ставки заробітної плати) працівників освіти підвищуються керівним та педагогічним працівникам, зокрема коледжів, на 10 %.

Відповідно пункту 63 Інструкції оплата праці педагогічних працівників установ і закладів освіти провадиться виходячи із встановлених вставок заробітної плати (посадових окладів) з урахуванням підвищень, фактичного обсягу педагогічної роботи, доплат та надбавок.

Згідно пункту 34 Інструкції у випадках, коли працівникам освіти передбачено підвищення ставок і посадових окладів за двома чи більше підставами, ставки і посадові оклади спочатку збільшуються на розмір підвищень, передбачених у відсотках, а потім на розмір підвищень, передбачених у карбованцях. При цьому утворюються нові ставки (посадові оклади).

Пунктом 5 наказу Міністерства науки і освіти України № 557 від 26вересня 2005 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 жовтня 2005 року № 1130/11410 «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розмірів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ» передбачено, що, у разі, якщо працівникам навчальних закладів, установ освіти передбачено підвищення посадових окладів (ставок заробітної плати) за декількома підставами, передбаченими умовами оплати праці, то абсолютний розмір кожного підвищення визначається, виходячи з розміру посадового окладу (ставки заробітної плати), без урахування іншого підвищення.

Зі статуту ДВНЗ «Артемівський коледж транспортної інфраструктури» вбачається, що «коледж визнано акредитованим за статусом вищого навчального закладу І рівня акредитації»; «основними напрямами діяльності коледжу, серед іншого, є надання освітніх послуг, пов`язаних з одержанням вищої освіти на рівні кваліфікаційних вимог до молодшого спеціаліста за напрямами (спеціальностями) відповідно до отриманих ліцензій; підвищення кваліфікації молодших спеціалістів, керівників середньої ланки залізничного транспорту за напрямами (спеціальностями) відповідно до отриманих ліцензій»; головними завданнями коледжу, серед іншого, є здійснення освітньої діяльності з ліцензованих спеціальностей, що забезпечує підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста та відповідає стандартам вищої освіти».

Згідно частини сьомої статті 18 Закону України «Про освіту» (у редакції від 18 жовтня 2012 року) навчальний заклад повинен мати власну назву, в якій обов`язково вказується його тип (дитячий садок, школа, гімназія, ліцей, колегіум, коледж, інститут, консерваторія, академія, університет чи інше) та організаційно-правова форма.

Відповідно до пунктів 5, 6 частини першої статті 25 Закону України «Про вищу освіту» (у редакції від 17 січня 2002 року) коледж - вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов`язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

технікум (училище) - вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов`язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Разом із тим, зі статті 28 Закону України «Про вищу освіту» (у редакції від 01 липня 2014 року) вбачається, що в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів: 1) «університет - ….»;

2) «академія, інститут - галузевий (профільний, технологічний, технічний, педагогічний, богословський/теологічний, медичний, економічний, юридичний, фармацевтичний, аграрний, мистецький, культурологічний тощо)…»;

3) коледж - галузевий вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії чи інституту, що провадить освітню діяльність, пов`язану із здобуттям ступенів молодшого бакалавра та/або бакалавра, проводить прикладні наукові дослідження. Коледж також має право здійснювати підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Отже, з 01 липня 2014 року для коледжів рівень акредитації не є тим критерієм, яким визначається статус чи тип навчального закладу.

Згідно Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про освіту» від 05 вересня 2017 року до пункту 3 частини першої статті 28 Закону України «Про вищу освіту» внесено зміни та викладено у такій редакції «коледж - заклад вищої освіти або структурний підрозділ університету, академії чи інституту, що провадить освітню діяльність, пов`язану із здобуттям ступеня бакалавра та/або молодшого бакалавра, проводить прикладні наукові дослідження та/або творчу мистецьку діяльність. Коледж також має право відповідно до ліцензії (ліцензій) забезпечувати здобуття профільної середньої, професійної (професійно-технічної) та/або фахової передвищої освіти.

Статус коледжу отримує заклад освіти (структурний підрозділ закладу освіти), в якому ліцензований обсяг підготовки здобувачів вищої освіти ступеня бакалавра та/або молодшого бакалавра становить не менше 30 відсотків загального ліцензованого обсягу».

Згідно пункту 1 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім винятків, визначених вказаним пунктом.

Вказаний Закон набув чинності 28 вересня 2017 року.

Вказане вище встановлено постановою Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 219/13696/17, провадження № 61-10633св21.

Відповідно до ч.4 ст.82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Вказаним судовим рішенням встановлено право позивачки на отримання відповідних підвищень до свого посадового окладу та отримання відповідної недоплати заробітної плати, що виникла внаслідок непроведення відповідачем зазначених підвищень посадового окладу позивачки, а також встановлено обов`язок відповідача щодо проведення виплат вказаних сум на користь позивачки.

Отже, вказані обставини додатковому доказуванню не підлягають.

На підставі наведеного вище колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 69 870,23 грн, у зв`язку з непроведенням відповідачем вказаного вище підвищення та, відповідно, виплатою позивачці заробітної плати в меншому розмірі на суму вказаного підвищення розмір відповідної недоплати, починаючи з листопада 2017 року по 01 вересня 2021 року.

Щодо вимог позивача в частині стягнення щорічної грошової винагороди за сумлінну працю, зразкове виконання обов`язків педагогічним працівникам відповідно до частини 1 статті 57 ЗУ «Про освіту», суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про їх задоволення, виходячи з наступного.

Виходячи з наданих відповідачем до матеріалів справи «Відомостей про розмір посадового окладу ОСОБА_1 за період з 09 лютого 1990 року по 31 грудня 2021 року» середній розмір посадового окладу позивачки у 1999 році становив 125,07 грн, у 2000 - 114,38 грн, у 2001 - 84,31 грн, у 2002 - 82,80 грн, у 2003 - 129,49 грн, у 2004 - 156,89 грн, у 2005 - 196 грн, у 2006 - 322,06 грн, у 2007 - 451,59 грн, у 2008 - 797,55 грн, у 2009 - 1 155 грн, у 2010 - 1 209,75 грн, у 2011 - 1 331,08 грн, у 2012 - 1 695,50 грн, а всього за період з 1999 року по 2012 року - 7 852,10 грн.

Положення ч.1 ст.57 Закону України «Про освіту» свідчить про обов`язковість виплати педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі до одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання покладених на них обов`язків та відповідний обов`язок роботодавця здійснювати її виплату. При цьому Закон не містить застереження, що виплата такої винагороди є необов`язковою.

Роботодавець вправі самостійно визначити критерії нарахування та виплати цієї винагороди, її розмір, проте ненарахування такої взагалі прямо суперечить положенням ч.1 ст.57 Закону України «Про освіту».

Оскільки у період з 1999 року по 2012 рік відповідачем не видавались взагалі накази про виплату позивачці вказаної вище щорічної винагороди, то вона підлягає стягненню на користь позивачки в розмірі одного посадового окладу за кожен рік.

За 2013-2015 роки відповідачем видавались відповідні накази щодо надання позивачці відповідної винагороди в розмірі 903 грн, 722,40 грн, 23,60 грн відповідно, а всього - 1 649,00 грн, у зв`язку з чим за цей період підлягає стягненню винагорода у цьому розмірі.

Отже, загальний розмір належної позивачці винагороди відповідно до ч.1 ст.57 Закону України «Про освіту», яка підлягає стягненню з відповідача становить: 7 852,10 грн + 1 649 грн = 9 501,10 грн.

Також колегія суддів зауважує на тому, що відповідно до ч.1 ст.21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За змістом ст.94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» визначено, що основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Відтак, підвищення посадового окладу та щорічна грошова винагорода входять до структури заробітної плати.

Згідно з ч.1 ст.21 та ст.22 вказаного Закону працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Таким чином, відповідач, не здійснюючи позивачці підвищення посадового окладу та не сплачуючи щорічну грошову винагороду та фактично проводячи оплату праці позивачки у меншому розмірі, ніж передбачено вищенаведеними нормами законодавства, допустив порушення трудових прав позивачки на оплату праці, які підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відповідача на користь позивачки недоплаченої заробітної плати в загальному розмірі: 69 870,23 грн + 9 501,10 грн = 79 371,33 грн.

Отже, зазначені вище суми невиплаченої заробітної плати в загальному розмірі 79 371,33 грн підлягають стягненню з відповідача на користь позивачки.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача компенсації за несвоєчасну виплату відповідачем частини належної позивачу заробітної плати, з огляду на наступне.

Відносини, які виникають між працівником і роботодавцем із приводу оплати праці, у тому числі й у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати, регулюються трудовим законодавством, а саме: КЗпП України, Законами України «Про оплату праці», «Про індексацію грошових доходів населення», «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків ї виплати», Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ від 17 липня 2003 року № 1078; Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427.

Під доходами слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата та інші.

У рішенні Конституційного суду України від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 зазначено, що держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Статтею 34 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати проводиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

У випадках порушення встановлених строків виплати заробітної плати працівникові надається право на компенсацію відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», за яким компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Відповідно до Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету міністрів України від 23 квітня1999 року № 692) компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача недоплаченої заробітної плати в розмірі 79 371,33 грн, компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати в розмірі 182 622,46 грн, моральну шкоду в розмірі 1 000 грн.

Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог статті 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду, залишенню без змін.

Керуючись статтями 137, 141, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Бахмутського коледжу транспортної інфраструктури - залишити без задоволення.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 02 квітня 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повний текст постанови складено 20 серпня 2024 року.

Головуючий:

Судді: