Рішення

від 15.08.2024 по справі 916/5794/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"15" серпня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/5794/23

За позовом: заступника керівника Приморської окружної прокуратури міста Одеси (65062, м. Одеса, вул. Черняховського, буд.6, електронна адреса: prokuratura3@od.gp.gov.ua) в інтересах держави

До відповідачів: Одеської міської ради (65004, м. Одеса, площа Думська, буд.1, код ЄДРПОУ - 26597691, електронна адреса: sovet@omr.gov.ua); Приватної багатопрофільної фірми «Ювентус» (65020, Одеська обл., місто Одеса, вул. Тіраспольська, буд.27/29, код ЄДРПОУ - 30028931)

про усунення перешкод у користуванні майном та зобов`язання вчинити певні дії

Суддя Рога Н.В.

Секретарь с/з Корчевський М.Ю.

Представники сторін:

Від прокуратури: Ейсмонт С.О. - на підставі посвідчення; Пустовой - на підставі посвідчення;

Від відповідача: Одеська міська рада- Асташенкова О. І. в порядку самопредставництва;

Від відповідача: ПБФ «Ювентус» - Крайнюков М.М. на підставі ордеру серія ВЕ №1125149 від 01.08.2024р.

В засіданні брали участь:

Від прокуратури: Пустовой - на підставі посвідчення;

Від відповідача: Одеська міська рада-не з`явився;

Від відповідача: ПБФ «Ювентус» - Крайнюков М.М. на підставі ордеру серія ВЕ №1125149 від 01.08.2024р.

Суть спору: Заступник керівник Приморської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Одеської міської ради, Приватної багатопрофільної фірми ( далі- ПБФ) «Ювентус» про:

- усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, буд. 35, шляхом визнання незаконним та скасування рішення Одеської міської ради №3430-V від 09.10.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008р. та внесення змін до рішень Одеської міської ради » в частині п.1 (порядковий номер 10) щодо внесення до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008р. підвального приміщення площею 100,2 кв.м. по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі;

- усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання незаконним та скасування рішення Одеської міської ради №3767-V від 25.12.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» в частині п.9.2., яким змінено площу підвального приміщення по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі з « 100,2 кв.м» на « 87,6» кв.м;

- усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання недійсним договору купівлі продажу від 02.06.2009р., укладеного між Одеською міською радою від імені територіальної громади м. Одеси та Приватною багатопрофільною фірмою «Ювентус» (код 30028931) щодо нежитлових приміщень підвалу №502, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, площею 87,6 кв.м;

- зобов`язання ПБФ «Ювентус» (код 30028931) усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом його звільнення та повернення територіальній громаді м. Одеси.

Ухвалою суду від 03.01.2024р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 01.02.2024р. Ухвалою суду від 01.02.2024р. відкладено підготовче засідання на 27.02.2024р. Ухвалою суду від 27.02.2024р. відкладено підготовче засідання на 19.03.2024. Ухвалою суду від 19.03.2024р. відкладено підготовче засідання на 09.04.2024р.

Ухвалою суду від 09.04.2024р. закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 30.04.2024р. Ухвалою суду від 30.04.2024р. відкладено розгляд справи на 23.05.2024р. ухвалою суду від 23.05.2024р. повідомлено учасників справи про призначення судовго засідання на 10.06.2024р. Ухвалою суду від 10.06.2024р. відкладено розгляд справи на 23.07.2024р. Ухвалою суду від 23.07.2024р. відкладено розгляд справи на 01.08.2024р. Ухвалою суду від 01.08.2024р. відкладено розгляд спраив на 15.08.2024р.

Прокурор позовну заяву підтримує, наполягає на її задоволенні з підстав, викладених у позовній заяві, відповіді на відзив ПБФ «Ювентус», що надійшла до суду 01.03.2024р.

Відповідач ПБФ «Ювентус» проти позову заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, що надійшов до суду 26.02.2024р.

Відповідач Одеська міська рада, своїм правом на судовий захист не скористався, відзив на позовну заяву до суду не надав.

Відповідно до частини дев`ятої статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Суд вважає за необхідне зауважити, що ч. 4 ст.11 ГПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Закон України Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово у своїх рішеннях указував на необхідність дотримання судами держав - учасниць Конвенції принципу розгляду справи судами впродовж розумного строку. Практика ЄСПЛ із цього питання є різноманітною й залежною від багатьох критеріїв, серед яких складність прави, поведінка заявника, судових та інших державних органів, важливість предмета розгляду та ступінь ризику терміну розгляду для заявника тощо (пункт 124 рішення у справі «Kudla v. Poland» заява № 30210/96, пункт 30 рішення у справі «Vernillo v. France» заява №11889/85, пункт 45 рішення у справі «Frydlender v. France» заява №30979/96, пункт 43 рішення у справі «Wierciszewska v. Poland» заява №41431/98, пункт 23 рішення в справі «Capuano v. Italy» заява №9381/81 та ін.).

Зокрема, у пункті 45 рішення у справі Frydlender v. France (заява № 30979/96) ЄСПЛ зробив висновок, згідно з яким «Договірні держави повинні організувати свої правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати кожному право на остаточне рішення протягом розумного строку при визначенні його цивільних прав та обов`язків.

У ГПК України своєчасність розгляду справи означає дотримання встановлених процесуальним законом строків або дотримання «розумного строку», під яким розуміється встановлений судом строк, який передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Таким чином, у процесуальному законодавстві поняття «розумний строк» та «своєчасний розгляд» застосовуються у тотожному значенні, зокрема, у розумінні найкоротшого із строків, протягом якого можливо розглянути справу, повно та всебічно дослідити подані сторонами докази, прийняти законне та обґрунтоване рішення. Поняття «розумний строк» вживається не лише у відношенні до дій, що здійснюються судом (розгляд справи, врегулювання спору за участю судді), але й також для учасників справи.

При цьому, вимогу стосовно розумності строку розгляду справи не можна ототожнити з вимогою швидкості розгляду справи, адже поспішний розгляд справи призведе до його поверховості, що не відповідатиме меті запровадження поняття «розумний строк».

Враховуючи все викладене вище, матеріали справи, суд вважає, що у даному випадку справу розглянуто у розумні строки.

Позивач у справі - заступник керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеси у позовній заяві, що подана в інтересах держави зазначає, що рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів № 13 від 05.01.1954р. було відведено земельну ділянку по вул. Тираспольській, 35 Одеському Електротехнічному Інституту Зв`язку МЗ СРСР під будівництво багатоповерхового житлового будинку.

Актом приймання будинку (споруди), затвердженим рішенням виконкому Ради депутатів трудящих № 1095 від 18.12.1958р., був введений в експлуатацію п`ятиповерховий житловий будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, на 17 квартир Інституту зв`язку Міністерства зв`язку СРСР.

На підставі приймально-здавального акту про передачу та безкоштовне користування захисною спорудою цивільної оборони від 24.04.1968р. Інститут зв`язку передав Тютюновій фабриці у безкоштовне користування сховище по вул. 1905 року (нині Тираспольська, 35) для використання у якості укриття робочої зміни.

Перебування у користуванні Тютюнової фабрики Міністерства харчової промисловості УРСР зазначеного сховища, якому присвоєно № 57162, підтверджується обліковою карткою сховища.

Рішенням № 1773-V від 05.10.2007р. Одеська міська рада надала згоду на передачу з державної до комунальної власності територіальної громади м. Одеси житлового будинку та інженерних мереж, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, що знаходяться на балансі Одеської національної академії зв`язку ім. Попова.

Рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради № 116 від 14.02.2008р. затверджено акт приймання-передачі з державної до комунальної власності територіальної громади м. Одеси жилого будинку та інженерних мереж, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, та знаходяться на балансі Одеської національної академії ім. О.С. Попова.

Рішенням Одеської міської ради № 3430-V від 09.10.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році та внесення змін до рішень ОМР» міська рада вирішила внести до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році підвальне приміщення площею 100,2 кв.м по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі.

24 листопада 2008 р. виконавчим комітетом Одеської міської ради на нежитлове приміщення підвалу № 502 загальною площею 87,6 кв.м, розташоване у зазначеному будинку та яке є сховищем, видане свідоцтво про право комунальної власності в особі Одеської міської ради.

Рішенням Одеської міської ради № 3767-V від 25.12.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень ОМР» міська рада вирішила внести зміни до рішення Одеської міської ради № 3430-V від 09.10.2008р. в частині зміни площі зазначеного об`єкту з « 100,2 кв.м» на « 87,6 кв.м», у зв`язку з проведенням технічної інвентаризації.

У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 02.06.2009р., укладеного між територіальною громаду м. Одеса в особі Одеської міської ради та ПБФ «Ювентус», зазначене нежитлове приміщення площею 87,6 кв.м перейшло у власність останньої.

Прокурор зауважив, що листом № 2645/03.01-09 від 03.08.2023р. КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради надано технічну документацію, якою підтверджено, що зазначене нежитлове приміщення, яке ПБФ «Ювентус» набуло у власність, та споруда цивільного захисту № 57162 є одним й тим самим об`єктом нерухомості.

В огрунтування позову прокурор зазначив, що відповідно до ст.345 Цивільного кодексу України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Відповідно до п. в) ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» приватизації не підлягають об`єкти, що мають загальнодержавне значення, у тому числі захисні споруди цивільної оборони.

Таким чином, прокурор зазначив, що діючим законодавством встановлена чітка заборона на відчуження з державної у приватну власність захисних споруд цивільної оборони, які перебувають під охороною держави, та на які держава встановила контроль з метою захисту громадян від наслідків воєнного, радіаційного та іншого шкідливого впливу.

Посилаючись на ст.178 Цивільного кодексу України, прокурор зазначив, що об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об`єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.

При цьому, прокурор зауважив, що згідно з положеннями ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Постановою Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991р. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Відповідно до зазначеного переліку у комунальну власність територіальної громади м. Одеси передано житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів, житлово-експлуатаційні, житлово-комунальні, ремонтно-будівельні

та інші організації, пов`язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду.

При цьому, прокурор зазначив, що діюче на час виникнення спірних відносин законодавство не містило заборони на перехід захисних споруд цивільної оборони з державної до комунальної власності, а тому зазначені рішення міської ради, якими будинок разом зі спірним майном було передано до комунальної власності, прокурором не оспорюється.

Прокурор вважає, що Одеська міська рада під час укладання договору купівлі-продажу від 02.06.2009р. вчинила дії, які суперечать закону, використала право власності на шкоду територіальній громаді, суспільству в цілому, адже перехід права на споруди цивільної оборони у приватну власність був (є на даний час) заборонений.

Посилаючись на положення ч.ч.1, 2 ст. 228 Цивільного кодексу України, позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 13.04. 2016 р. у справі № 6-1528цс15, прокурор зазначив, що правочинами, що порушують публічний порядок є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або при ватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Посилаючись на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 04.06.2019р. по справі № 916/3156/17, прокурор зазначив, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними.

Таким чином, прокурор дійшов висновку про те, що нікчемний правочин є недійсним вже на підставі Закону, а тому не створює інших наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Статтею 216 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Аналогічна норма міститься у ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України.

Враховуючи викладене, прокурор вважає, що факт переходу об`єкта цивільного захисту (цивільної оборони) у приватну власність не лише суперечить нормам законодавства, він також порушує інтереси держави (територіальної громади) як на момент укладання спірного правочину, так і на даний час.

При цьому, прокурор зазначає, що у даному випадку ПБФ «Ювентус» набула право власності на спірне майно під час встановленої державою заборони на перехід споруд цивільного захисту у приватну власність.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»).

Прокурор вважає, що на час набуття права на спірне майно Одеській міській раді та під час володіння ним ПБФ «Ювентус» не могло бути невідомо, що спірний об`єкт є спорудою цивільного захисту.

Відповідно до акту приймання-передачі №116 від 14.02.2008р. до комунальної власності територіальної громади м. Одеси жилого будинку, що розташований у м. Одесі по вул. Тираспольській, 35, вбачається, що до зазначеного акту додавався приймально-здавальний акт на передачу споруди цивільної оборони від 24.04.1968 р.

Крім того, зазначений факт вбачається з поверхового плану будинку, який міститься у КП «Бюро технічної інвентаризації ОМР».

Також, листом № 60-01.3-5663/60-09/1 від 08.08.2023р. ГУ ДСНС в Одеській області повідомило, що відповідно до даних загальнодержавного електронного обліку захисних споруд цивільного захисту Одеської області за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35 обліковується захисна споруда цивільного захисту (сховище) №57162.

За участю представників ГУ ДСНС України в Одеській області, Департаменту оборонної роботи, цивільного захисту та взаємодії з правоохоронними органами Одеської міської ради, КП «ЖКС «Фонтанський» Одеської міської ради 25.03.2016р., 23.03.2017р., 20.03.2018р. проводилися перевірки зазначеної споруди цивільного захисту на предмет відповідності стану готовності, за результатами якої складено акти, відповідно до яких сховище №57162 оцінюється як «обмежено готове» до прийняття осіб, що укриваються. З актів вбачається, що сховище має два входи, 1 аварійний вихід, що притаманно для такої споруди, та про що не може бути невідомо фактичному володільцю.

Листом № 01.1-16/658 від 10.08.2023р. Департамент муніципальної безпеки Одеської міської ради надіслав на адресу прокуратури паспорт та облікову картку на споруду цивільного захисту, що свідчить про те, що зазначена споруда й досі обліковується у зазначеному департаменті як сховище.

На думку прокурора, зазначене свідчить про обізнаність комунальних установ, засновником яких є Одеська міська рада, про факт перебування спірного приміщення у якості споруди цивільного захисту (сховища), з урахуванням чого ПБФ «Ювентус» не може вважатися добросовісним набувачем спірного майна.

Враховуючи вимоги закону про те, що споруди цивільної оборони не можуть відчужуватися у приватну власність, прокурор вважає, що відчуження спірного майна та перебування його у власності ПБФ «Ювентус» є незаконним, а тому територіальна громада має право на повернення вказаного майна (нежитлових приміщень) з володіння особи, за якою на даний час зареєстроване спірне майно.

За таких обставин, прокурор вважає, що повернення сховища у власність територіальної громади не порушуватиме принцип законності та пропорційності втручання у право власності ПБФ «Ювентус» та є виправданим.

При цьому, прокурор зазначає, що згідно п. 3 ч. 1 ст. 346 Цивільного кодексу України право власності припиняється у разі припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі.

Щодо обраного способу захисту порушених прав територіальної громади прокурор зазначив, що відповідно до ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно з ч. 1ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Статтею 393 Цивільного кодексу України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Крім того, серед способів захисту речових прав є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 Цивільного кодексу України). Вказаний спосіб захисту реалізовується шляхом подання негаторного позову.

Прокурор зазначив, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Прокурор зауважив, що діюче законодавство містить пряму заборону на відчуження на користь приватних осіб споруд цивільного захисту. Незважаючи на наявну реєстрацію права власності на споруди цивільного захисту за ПБФ «Ювентус» (фактичний володілець), територіальна громада і надалі є законним володільцем спірного майна, проте не в змозі використовувати його за призначенням, у зв`язку із створенням зазначеною фірмою перешкод.

Таким чином, прокурор вважає, що заволодіння спорудами цивільного захисту з порушенням норм діючого законодавства треба розглядати як не пов`язане з позбавленням законного володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути майно слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця. Позовна давність до негаторних позовів не застосовується.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. При цьому, поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження є загальним поняттям і може включати не лише фактичну відсутність доступу до майна та можливості використання його за цільовим призначенням, а й будь-які інші неправомірні дії порушника прав, а також рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв`язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене.

Прокурор вважає, що у даному випадку, вірним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду негаторного позову в порядку, визначеному ст. 391 Цивільного кодексу України з метою усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом визнання незаконними договору та припинення права власності. Такий спосіб захисту у повному обсязі відповідає критерію ефективності, адже співвідноситься зі змістом права, за захистом якого звертається позивач, характером порушення цього права та спричиненими цим порушенням наслідками.

Використання згаданого способу захисту якнайкраще забезпечить відновлення відповідних прав та інтересів територіальної громади, оскільки ці позовні вимоги за своєю правовою природою є вимогами про усунення перешкод у користуванні майном і правовим наслідком їх задоволення є створення державі (територіальній громаді) належних умов і можливостей для повноцінного використання та розпорядження спорудами цивільного захисту.

Враховуючи викладене, прокурором зазначає, що подається в інтересах територіальної громади саме негаторний позов, як законного власника майна, з фактичного володіння якого воно неправомірно вибуло.

Посилаючись на позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 28.11.2018 р. у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019 р. у справі №487/10128/14-ц, від 11.09. 2019 р. у справі №487/10132/14-ц, прокурор зазначив, що заволодіння юридичною особою майном, на яке поширюється чітка заборона на передання його у приватну власність, всупереч вимогам законодавства, є неможливим, а його фактичне утримання у користуванні з порушенням норм законодавства треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути майно слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця.

З урахуванням зазначених приписів законодавства прокурор вважає, що законним власником спірного майна наразі є територіальна громада, а позовні вимоги прокурора не пов`язані із набуттям майнових прав, а стосуються усунення перешкод у володінні шляхом повернення майна.

Також прокурор зазначив, що згідно з положеннями ст. 36-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить виконання вимог законодавства щодо визначення потреби, створення, використання, утримання, реконструкції та ведення обліку фонду захисних споруд цивільного захисту територіальної громади, здійснення контролю за станом утримання таких споруд та готовності їх до використання за призначенням та підтримкою в належному технічному стані.

Відповідно до ст. 60 вказаного Закону територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктам права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів.

Прокурор зазначив, що з аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується місцеве самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, фонд захисних споруд, належне функціонування якого є основою забезпечення безпеки громадян.

Відповідно до ч. 1, 23, 25, 27, 28 ст. 19 Кодексу цивільного захисту населення до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері цивільного захисту належить: забезпечення цивільного захисту на відповідній території; організація виконання вимог законодавства щодо створення, використання, утримання та реконструкції фонду захисних споруд цивільного захисту; планування та організація роботи з дообладнання або спорудження в особливий період підвальних та інших заглиблених приміщень для укриття населення; організація обліку фонду захисних споруд цивільного захисту; здійснення контролю за утриманням та станом готовності захисних споруд цивільного захисту.

Прокурор вважає, що порушення прав територіальної громади (яка є невід`ємною частиною держави) у даному випадку відбулось через продаж майна, на яке державою покладена чітка заборона на його відчуження у приватну власність, а тому поновлення прокурором прав територіальної громади беззаперечно свідчить про суспільний інтерес.

Щодо наявності підстав для звернення до суду з даним позовом прокурор зазначив, що відповідно до пункту 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначеному законом.

Частиною 1 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно із ч. 4 ст. 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Поняття «інтереси держави» визначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999р. № З-рп/99, зазначивши, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Враховуючи те, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи можевідбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Отже, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17).

Як зазначив прокурор, ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З моменту отримання свідоцтва про право власності на спірний об`єкт Одеська міська рада, на яку покладено обов`язок створення належних умов для захисту життя і здоров`я людей, повинна була утримувати споруду як об`єкт цивільної оборони та розпоряджатися ним за призначенням, проте під час продажу споруди цивільного захисту безпосередньо порушила права та інтереси територіальної громади, що є підставою для представництва прокурором інтересів останньої.

Подання позову прокурором за таких умов є єдиним ефективним засобом поновлення порушених інтересів територіальної громади. У даному випадку прокурор виступає не як альтернативний, а як єдиний можливий суб`єкт звернення до суду.

Прокурор зазначає, що у даному випадку порушенням державних інтересів є невиконання Одеською міською радою вимог законодавства у сфері обороноздатності держави, що призводить до порушення встановлених державою гарантій забезпечення захисту мирного населення, особливо у питаннях підтримання колективних засобів захисту, якими є захисні споруди та інші місця можливого перебування людей для збереження їх життя та здоров`я під час військової агресії.

Згідно абз.1 ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу (аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020р. у справі № 912/2385/18).

Водночас, Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

При цьому, як зазначає прокурор, Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави, у тому числі інтересів територіальної громади (близька за містом правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постанові від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).

Оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 року у справі № 469/1044/17, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.

Відповідач Одеська міська рада, своїм правом на судовий захист не скористався, відзиву на позовну заяву не надав.

Відповідач ПБФ «Ювентус», проти позову заперечує, посилаючись на те, що договором купівлі - продажу від 02.06.2009р. між територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради та ПБФ «Ювентус», посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В.К. за реєстровим номером 2429, нежитлові приміщення підвалу № 502 загальною площею 87,6 кв.м. за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, передані у власність ПБФ «Ювентус».

Відчуження об`єкта комунальної власності здійснювалось згідно з рішенням Одеської міської ради від 09.10.2008р. № 3430-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році, та внесення змін до рішення Одеської міської ради» від 25.12.2008р. № 3767 V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень Одеської міської ради».

Як зазначив відповідач, КП «ЖКС» Фонтанський» листом від 07.08.2023р. № 01-08/745 повідомив Департамент комунальної власності Одеської міської ради про те, що відповідно до рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 22.04.2008р. № 483 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 14.02.2008р. № 16 «Про затвердження акту приймання передачі з державної до комунальної власності територіальної громади м. Одеси житлового будинку та інженерних мереж, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, що знаходиться на балансі Одеської національної академії зв`язка імені О.С. Попова» житловий будинок переданий на баланс КП «ЖКС» Фонтанський». Відомості про існування споруд цивільного захисту в будинку № 35 вул. Тираспольській у м. Одесі за вказаною адресою відсутні.

У розпорядженні Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відсутні документи, що підтверджують статус приміщень, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, як споруд цивільного захисту, а також відсутні документи про реєстрацію права комунальної власності за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради на об`єкт нерухомого майна нежитлового фонду за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35. (аналогічна відповідь віститься у листі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради за вих. № 01.19/1357 від 11.07.2023р. прокурору Приморської окружної прокуратури м. Одеси).

Також, відповідач зазначив, що листом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради за вих. № 01-10/00433 від 10.10.2023р. до Одеського міського голови зазначено, що нежитлові приміщення підвалу № 502 загальною площею 87,6 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, належали на праві комунальної власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 24.11.2008р. (бланк серії САС № 197952). Вказане свідоцтво видане на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 28.10.2008р. за № 1262. Право власності зареєстроване Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» від 03.12.2008р. за реєстраційним номером 25636761, номер запису 1353 в книзі: 9ог-108.

Також повідомлено, що у розпорядженні Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відсутні документи, що підтверджують статус приміщень, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, як споруд цивільного захисту, а також на сьогоднішній день відсутні документи про реєстрацію права комунальної власності за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради на об`єкт нерухомого майна нежитлового фонду за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35.

Враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що Одеська міська рада не приймала на баланс споруди цивільного захисту, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35.

Крім того, відповідач вважає, що Одеська міська рада рішенням № 1773-V від 05.10.2007р. « Про передачу обєктів права державної та комунальної власності» прийняла з державної до комунальної власності територіальної громади м. Одеси житловий будинок та інженерні мережі розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, без зазначення приміщень, які мають статус або поняття приміщень цивільного захисту.

Також, відповідач зазначив, що з урахуванням положень ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Відповідач зауважив, що згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 326 Цивільного кодексу України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною 2 ст. 328 Цивільного кодексу України закріплюється презумпція правомірності набуття права власності на певне майно: право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом.

Відповідач вважає, що заступник керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеси в позовній заяві не навів жодної правової підстави, що нежитлове приміщенні, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, мало статус приміщення цивільного захисту, коли переходило з державної до комунальної власності на підставі рішення Одеської міської ради № 1773-V від 05.10.2007р.

При цьому, відповідач зазначає, що відповідно до правової позиції, викладеної в пунктах 36-38 та 84-87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021р. у справі № 466/8649/16-ц, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст. 388 Цивільного кодексу України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо ж втрата володіння сталася внаслідок умисних дій власника або недбалості (непрямий умисел ) витребування майна від добросовісного володільця неможливе.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ст. 388 Цивільного кодексу України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень, особа яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Як зауважив відповідач, подібні висновки сформульовані у постановах Верховного Суду від 23.10.2019 р. у справі № 922/3537/17, від 01.04. 2020 р. у справі №610/1030/18, від 15.06.2021 р. у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021р. у справі № 925/1351/19.

Враховуючи вищезазначене, відповідач зазначив, що наявні в матеріалах справи докази (документи) підтверджують, що станом на дату укладення Договору купівлі-продажу в Державному реєстру речових прав на нерухоме майно не відображались відомості відносно будь-яких обтяжень на нерухому річ, що була предметом продажу.

Також, відповідач зауважив, що відповідно до вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягають оцінці законність втручання держави у право на мирне володіння майном, наявність суспільного та публічного інтересу та пропорційність такого втручання (справедливого балансу).

Суспільний та публічний інтерес прокурор обґрунтовує тим, що нежитлове приміщення, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, є сховищем, тобто об`єктом цивільної оборони й укриття.

Проте, як вважає відповідач, вказані дані не відповідають фактичним обставинам, та матеріалам даної справи, так як не містять: висновку щодо наявності у складі цілісного майнового комплексу, який приватизувався, захисних споруд цивільного захисту ( цивільної оборони), як це передбачено Порядком використання захисних споруд цивільного захисту (цивільної оборони) для господарських, культурних та побутових потреб, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2009р. № 253 (чинним на момент проведення приватизації майна); Паспорту та облікової картки захисної споруди, акту комплексної перевірки (спеціального огляду) захисної споруди цивільної оборони, як це передбачено додатком до інструкції щодо утримання захисник споруд цивільної оборони у мирний час, затвердженої Наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 09.10.2006р. № 653 (чинним на момент проведення приватизації майна); Акту оцінки готовності захисної споруди або журналу перевірки сховища (протирадіаційного укриття), як це передбачено, вимогами щодо утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 09.07.2018р. № 579; Договору оренди захисних споруд цивільного захисту або довідки з обліку захисних споруд, як це передбачено, Порядками, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10.03.2017р. № 138.

Крім того, відповідач вважає, що з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу стосовно рівноправності сторін судового провадження зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Це положення відсилає до спеціального закону, яким має бути визначено виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Аналізуючи ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», відповідач стверджує, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Таким чином, відповідач вважає, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону набувається в порядку, не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Розглянув матеріали справи, керуючись чинним законодавством України, заслухав пояснення учасників судового процесу, судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради депутатів №13 від 05.01.1954р. «Об отводе земельного участка, расположенного по ул.Тираспольской, №35 Одесскому Электротехническому Институту Связи МС СССР под строительство многоэтажного жилого дома» вирішено підтвердити рішення Виконкому Ворошилівської Райради депутатів трудящих від 16.12.1953р. за №601 та відвести Одеському Електротехнічному Інституту Зв`язку МЗ СРСР земельну ділянку площею до 0,08 га по вул. Тираспольській, 35 під будівництво багатоповерхового житлового будинку.

Актом приймання будинку (споруди), затвердженим рішенням виконкому Ради депутатів трудящих № 1095 від 18.12.1958р., був введений в експлуатацію п`ятиповерховий житловий будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, на 17 квартир Інституту зв`язку Міністерства зв`язку СРСР.

24 квітня 1968р. був складений приймально-здавальний акт про передачу та безкоштовне користування сховища по вул. 1905 року (нині Тираспольська) 35 відповідно до рішення Облвиконкому №9 від 15.03.1968р. від Інституту зв`язку до Тютюнової фабрики для використання у якості укриття робочої зміни.

Згідно даного акту загальна площа приміщення 92 кв.м, корисна площа 75 кв.м.

Перебування у користуванні Тютюнової фабрики Міністерства харчової промисловості УPCP зазначеного сховища, якому присвоєно № 57162, підтверджується обліковою карткою сховища.

Рішенням № 1773-V від 05.10.2007р. Одеська міська рада надала згоду на передачу з державної до комунальної власності територіальної громади м. Одеси житлового будинку та інженерних мереж, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, що знаходяться на балансі Одеської національної академії зв`язку ім. Попова.

Управлінням з надзвичайних ситуацій та цивільного захисту наседення Одеської міської ради у 2007р складено Паспорт сховища (протирадіаційного укриття) №57162, згідно якого сховище розташоване за адресою м. Одеса,, вул. Тираспольська, 35, належить Тютюновій фабриці, яка його експлуатує у мирний час, загальна площа сховища -88 кв.м.

Рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради № 116 від 14.02.2008р. «Про затвердження акта приймання-передачі з державної до комунальної власності територіальної громади м.Одеси жилого будинку та інженерних мереж, що розташовані за адресою: м.Одеса, вул. Тираспольська, 35, та знаходяться на балансі Одеської національної академії ім. О.С. Попова» затверджено акт приймання-передачі з державної до комунальної власності територіальної громади м. Одеси жилого будинку та інженерних мереж, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35. При цьому, додатком до акту був приймально-здавальний акт на передачу споруди цивільної оборони від 24.04.1968р.

Рішенням Одеської міської ради № 3430-V від 09.10.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році та внесення змін до рішень Одеської міської ради » вирішено внести до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році, зокрема, підвальне приміщення площею 100,2 кв.м по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі, із зазначенням способу та умов продажу викуп орендарем за грошові кошти (п.10).

24 листопада 2008 р. виконавчим комітетом Одеської міської ради на нежитлове приміщення підвалу № 502 загальною площею 87,6 кв.м, розташоване вул. Тираспольській, 35, видане свідоцтво про право комунальної власності в особі Одеської міської ради.

Рішенням Одеської міської ради № 3767-V від 25.12.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень Одеської міської ради » вирішено внести зміни до рішення Одеської міської ради № 3430-V від 09.10.2008р. та змінити площу обєкта у порядковому номері 10 п.1 з « 100,2 кв.м» на « 87,6 кв.м», у зв`язку з проведенням технічної інвентаризації.

У подальшому, 02.06.2009р. між територіальною громаду м. Одеса в особі Одеської міської ради (Продавець) та ПБФ «Ювентус» (Покупець) був укладений Договір купівлі-продажу, згідно якого Продавець продав, а Покупець купив індивідуально визначене майно комунальної власності у вигляді нежитлових приміщень підвалу №502, розташованих за адресою: м.Одеса, вул.Тираспольська, (колишня вулиця 1905 року), буд.35, та в цілому складаються з приміщень літ.»А», загальною площею 87,6 кв.м, а саме: 1,8,9,10 коридори, 2,4,5,6.7 підсобні, 3-санвузол, 11-спуск до підвалу.

Відповідно до п.1.2 Договору відчуження обєкта комунальної власності здійснюється згідно з рішеннями Одеської міської ради № 3430-V від 09.10.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році та внесення змін до рішень Одеської міської ради », № 3767-V від 25.12.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень Одеської міської ради » (п.9.2), Положенням «Про механізм відчуження обєктів комунальної власності «, затвердженим у новій редакції рішенням Одеської міської ради №946-ХХІІІ від 28.04.2000р., на підставі Конституції України, Цивільного кодексу України та Закону України «Про місцеве самоврядування».

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що жодної інформації про те, що обєкт куппівлі продажу є захисною спорудою (сховищем) ані Свідоцтво про право власності територіальної громади м.Одеси в особі Одеської міської ради від 24 листопада 2008 р., ані рішення Одеської міської ради № 3430-V від 09.10.2008р., № 3767-V від 25.12.2008р., ані Договір купівлі-продажу від 02.06.2009р. не містять.

Отже, відчуження нежитлових приміщень підвалу №502, розташованих за адресою: м.Одеса, вул. Тираспольська, (колишня вулиця 1905 року), буд.35, загальною площею 87,6 кв.м, відбувалося не в процесі приватизації.

За змістом ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

За матеріалами справи, територіальна громада м.Одеси в особі Одеської міської ради набула права власності на житловий будинок №35 по вул. Тираспольській у м.Одесі у звязку із наданням згоди на передачу вказаного будинку з державної до комунальної власності.

Згідно ч.5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (частина п`ята).

Як вбачається з прохальної частини позовної заяви, звертаючись з позовом в інтересах держави заступник керівника Приморської окружної прокуратури міста Одеси просить суд усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, буд. 35, шляхом визнання незаконним та скасування рішення Одеської міської ради №3430-V від 09.10.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008р. та внесення змін до рішень Одеської міської ради » в частині п.1 (порядковий номер 10) щодо внесення до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008р. підвального приміщення площею 100,2 кв.м. по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі; шляхом визнання незаконним та скасування рішення Одеської міської ради №3767-V від 25.12.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» в частині п.9.2., яким змінено площу підвального приміщення по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі з « 100,2 кв.м» на « 87,6» кв.м; шляхом визнання недійсним договору купівлі продажу від 02.06.2009р., укладеного між Одеською міською радою від імені територіальної громади м. Одеси та Приватною багатопрофільною фірмою «Ювентус» (код 30028931) щодо нежитлових приміщень підвалу №502, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, площею 87,6 кв.м; та зобов`язати ПБФ «Ювентус» (код 30028931) усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом його звільнення та повернення територіальній громаді м. Одеси.

Суд вважає за необхідне зазначити, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021р. у справі № 903/1030/19.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75. рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява №38722/02)).

Таким чином, під ефективним засобом (способом) захисту слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018р. у справі № 338/180/17, від 11.09.2018р. у справі №905/1926/16, від 30.01.2019р.у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 р. у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020р. у справі № 145/2047/16-ц).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020р. у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021р. у справі №916/1415/19, від 16.02.2021р. у справі № 910/2861/18.

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020р. у справі №922/2529/19, від 26.04.2023р. у справі №924/438/22).

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (аналогічні висновки викладено у постанові колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019р. у справі №910/6642/18, від 11.02.2020р. у справі № 922/1159/19).

Суд також звертається до правової позиції, викладеної у пункті 42. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 р. у справі №925/642/19 в якій вказано, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Згідно з п. 10 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до ч.1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що в разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини того, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, або кого вона представляє, а метою захисту є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права чи охоронюваного інтересу. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.04.2023р. у справі №924/438/22, від 14.06.2022р. у справі № 903/1173/15, від 09.11.2021р. у справі № 906/1388/20, від 26.08.2021р. у справі №924/949/20, від 23.10.2018р. у справі №903/857/18, від 20.08.2019р. у справі №911/714/18, від 13.10.2020р. у справі №911/1413/19.

Отже, підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і водночас порушення у зв`язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів особи.

При цьому, предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У ст. 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Суд вважає, що вимога прокурора про визнання незаконним та скасування рішень Одеської міської ради №3430-V від 09.10.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008р. та внесення змін до рішень Одеської міської ради » в частині п.1 (порядковий номер 10) щодо внесення до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008р. підвального приміщення площею 100,2 кв.м. по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі, та №3767-V від 25.12.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» в частині п.9.2., яким змінено площу підвального приміщення по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі з « 100,2 кв.м» на « 87,6» кв.м не є ефективним способом захисту, адже, по-перше, зазначені рішення вже вичерпали свою дію внаслідок укладення Одеською міською радою від імені територіальної громади та ПБФ «Ювентус» договору купівлі-продажу, по-друге, саме по собі визнання незаконним та скасування рішень Одеської міської ради №3430-V від 09.10.2008р. та №3767-V від 25.12.2008р. не призведе до відновлення права користування територіальної громади міста Одеса підвальним приміщенням площею 87,6 кв.м. по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі.

Крім того, суд звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018р. у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019р. у справі № 915/478/18, від 26.06.2019р. у справі № 587/430/16-ц, від 06.07.2021р. у справі № 911/2169/20 та від 23.11.2021р. у справі № 359/3373/16-ц).

Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі № 587/430/16-ц).

Суд також вважає за необхідне зазначити, що позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Визначення відповідача (відповідачів), предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість установлення належності відповідача (відповідачів) й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 06.02.2024р. у справі № 917/623/22, від 125.09.2023р. у справі № 914/198/23, від 08.03.2023р. у справі № 908/2345/21.

Відповідно до частин 1, 3, 4 ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Частиною 1 ст.47 ГПК України визначено, що позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно.

За змістом наведених норм сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які захищають своїх інтереси і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому, відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, можливо було би задовольнити позовні вимоги. В судовому порядку підлягають захисту порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.

Отже, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача належить іншій особі - належному відповідачеві. Таким чином, належним відповідачем є особа, яка дійсно є суб`єктом відповідного матеріального правовідношення.

Тож визначення позивачем у справі складу сторін має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Як вбачається зі справи, прокурор визначив Одеську міську раду відповідачем у справі, при цьому, обгрунтовуючи та формулюючи позовні вимоги зазначив, що діє в інтересах територіальної громади міста Одеси з метою усунення перешкод у користуванні нею приміщенням протирадіаційного укриття (сховища) №57162 площею 87,6 кв.м, розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, зокрема, шляхом зобов`язання ПБФ «Ювентус» звільнити та повернути територіальній громаді міста Одеси зазначене приміщення.

Але, згідно відповідно до абз. 2 ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно- територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, селищ, міст, що мають єдиний адміністративний центр.

Частиною 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Таким чином, фактично, прокурор подав позов в інтересах держави в особі Одеської міської ради, при цьому визначивши її відповідачем у справі, що є неприпустимим.

Що стосується вимог прокурора про усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням протирадіаційного укриття №57162 площею 87,6 кв.м, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання недійсним договору купівлі- продажу від 02.06.2009р., укладеного між Одеською міською радою від імені територіальної громади м. Одеси та ПБФ «Ювентус» (код 30028931) щодо нежитлових приміщень підвалу №502, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, площею 87,6 кв.м, суд звертає увагу на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 12.06.2024р. у справі №918/744/23, де Верховний Суд зазначив, що свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльності, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного та господарського права, закріпленими у ст.ст. 3, 627 Цивільного кодексу України, ст.ст. 6, 43 Господарського кодексу України.

Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації (висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021р. у справі № 904/2979/20).

Отже, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі № 387/515/18.

Водночас, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020р. у справі № 761/26815/17 міститься висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

При цьому, у ст. 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічне положення закріплено у ст. 321 Цивільного кодексу України.

Дійсно, згідно ч.2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного" (редакції, що була чинною станом на 02.06.2009р. ) приватизації не підлягають: приватизації не підлягають об`єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До

об`єктів, що мають загальнодержавне значення, відносяться майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення. Загальнодержавне значення мають, зокрема, захисні споруди цивільної оборони.

У постанові від 12.06.2024р. у справі №918/938/23 Верховний Суд зазначив, що зважаючи на те, що на момент укладення спірного договору, чинне на той час законодавство виключало можливість приватизації (відчуження) протирадіаційних споруд у приватну власність, тому укладення договору купівлі-продажу, за яким могло бути відчужено у приватну власність таке майно, може свідчити про намір сторін договору незаконно заволодіти майном шляхом проведення приватизації такого майна.

Але, як вже зазначалося вище, відповідно до п. 1.2 Договору відчуження обєкта комунальної власності здійснюється згідно з рішеннями Одеської міської ради № 3430-V від 09.10.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008 році та внесення змін до рішень Одеської міської ради », № 3767-V від 25.12.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень Одеської міської ради » (п.9.2), Положенням «Про механізм відчуження обєктів комунальної власності», затвердженим у новій редакції рішенням Одеської міської ради №946-ХХІІІ від 28.04.2000р., на підставі Конституції України, Цивільного кодексу України та Закону України «Про місцеве самоврядування».

Крім того, саме по собі задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02.06.2009р., укладеного між Одеською міською радою від імені територіальної громади м. Одеси та ПБФ «Ювентус» (код 30028931) щодо нежитлових приміщень підвалу №502, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, площею 87,6 кв.м, не призведе до відновлення порушених прав територіальної громади на спірне майною.

Подібний правовий висновок викладений у пункті 6.10 постанови Верховного Суду від 06.09.2023р. у справі № 918/938/22.

Адже, за наслідком визнання недійсними правочинів, зокрема, договорів, відповідно до ст.216 Цивільного кодексу України, кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Дійсно, двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто, при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 23.09.2021р. у справі № 904/1907/15).

Таким чином, у випадку задоволення вимог прокурора про усунення перешкод у користуванні територіальною громадою міста Одеси протирадіаційним укриттям №57162 площею 87,6 кв.м, розташованим за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу від в 02.06.2009р., укладеного між Одеською міською радою від імені територіальної громади м. Одеси та ПБФ «Ювентус» (код 30028931) щодо нежитлових приміщень підвалу №502, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, площею 87,6 кв.м, територіальна громада міста Одеси жодним чином не отримає задоволення, адже, спірне майно має бути повернуте територіальній громаді міста в порядку реституції з поверненням коштів ПБФ «Ювентус».

Отже, відсутні підстави для задоволення зазначеної позовної вимоги.

Що стосується вимоги прокурора про усунення перешкод в користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням протирадіаційного укриття №57162 площею 87,6 кв.м, шляхом зобов`язання ПБФ «Ювентус» (код 30028931) усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом його звільнення та повернення територіальній громаді м. Одеси, на думку суду, у даному випадку така вимога може бути задоволена лише внаслідок застосування ст.216 Цивільного кодексу України та з урахуванням повернення Одеською міською радою грошових коштів, отриманих від продажу зазначеного приміщення.

Суд вважає за необхідне також зауважити, що станом на даний час законодавство не обмежує право власності на об`єкти цивільного захисту лише державною чи комунальною формою, та як видно з нормативних актів, допускається також і приватна власність на зазначені об`єкти.

Також законодавцем визначено вимоги щодо утримання, обліку та використання захисних споруд цивільного захисту, зокрема, і тих, що перебувають у приватній власності, запроваджено державний нагляд (контроль) щодо виконання заходів із забезпечення суспільних інтересів у сфері цивільною захисту населення та запроваджено відповідальність за порушення законодавства у сфері цивільного захисту.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 10.03.2017р. №138 затверджено Порядок створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, виключення таких споруд із фонду та ведення його обліку, який визначає механізм створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту (далі - захисні споруди), виключення таких споруд із фонду, ведення обліку сховищ, протирадіаційних укриттів, споруд подвійного призначення та найпростіших укриттів, що є об`єктами відповідного фонду, а також статус таких об`єктів для забезпечення захисту населення.

Відповідно до п.9 Порядку утримання фонду захисних споруд у готовності до використання за призначенням здійснюється їх балансоутримувачами, а відповідно до п.3 Порядку балансоутримувачі захисних споруд - власники, користувачі, юридичні особи, на балансі яких перебувають захисні споруди (у тому числі споруди, що не увійшли до їх статутних капіталів у процесі приватизації (корпоратизації).

Наказом Міністерства внутрішніх справ України 09.07.2018 р. №579 затверджено Вимоги щодо утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту, якими унормовано питання утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10.03.2017 р. №138 затверджено Порядок використання у мирний час захисних споруд цивільного захисту для господарських, культурних і побутових потреб, яким встановлено вимоги до використання у мирний час захисних споруд цивільного захисту для господарських, культурних і побутових потреб суб`єкта господарювання.

Відповідно до п. 4 Порядку використання у мирний час захисні споруди можуть використовуватися у мирний час для потреб суб`єкта господарювання за умови приведення їх у готовність до використання за призначенням у строк, визначений Порядком створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, виключення таких споруд із фонду та ведення його обліку.

У п. 2 ч.1 ст. 32 Кодексу цивільного захисту України визначено, що до захисних споруд цивільного захисту належить протирадіаційне укриття - негерметична споруда для захисту людей, в якій створюються умови, що виключають вплив на них іонізуючого опромінення у разі радіоактивного забруднення місцевості.

Згідно з ч.8 ст. 32 Кодексу цивільного захисту України утримання захисних споруд цивільного захисту у готовності до використання за призначенням здійснюється суб`єктами господарювання, на балансі яких вони перебувають (у тому числі споруд, що не увійшли до їх статутних капіталів у процесі приватизації (корпоратизації), за рахунок власних коштів.

З матеріалів справи вбачається, що згідно пункту 1 «Загальні відомості» паспорту сховища (протирадіаційного укриття) №57162, оформленого у 2007 році, воно розташоване за адресою: м. Одеса, Приморський район, вул. Тираспольська, 35, належить Тютюновій фабриці (пункт 2), дата введення в експлуатацію 30 грудня 1957р.. У розділі «Технічна характеристика» паспорту вказано, що площа протирадіаційного укриття становить 88 кв.м., а місткість осіб - 140, укриття вбудоване в 5-поверхову будівлю, кількість входів 2, кількість аварійних виходів - 1.

Інформація аналогічного змісту щодо розташування та технічних характеристик протирадіаційного укриття міститься також в обліковій картці на укриття № 57162.

Верховний Суд у постанові від 12.03.2024р. у справі №918/7/23 зазначив, що відповідно до пункту 1 Вимог щодо забезпечення нумерації та здійснення обліку фонду захисних споруд цивільного захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 09.07.2018р. № 579, ведення обліку фонду захисних споруд здійснюється шляхом складення в паперовій формі паспорта та облікової картки захисної споруди, а також ведення в паперовій та електронній формі книги обліку захисних споруд і книги обліку споруд подвійного призначення та найпростіших укриттів.

З огляду на це, суд погоджується з позицією прокурора про те, що паспорт та облікова картка захисної споруди є тими документами, на підставі яких здійснюється ведення обліку фонду захисних споруд. При цьому, відповідно до пункту 16 Порядку створення, утримання фонду захисних споруд цивільного захисту, виключення таких споруд із фонду та ведення його обліку, паспорт захисної споруди (споруди подвійного призначення) є первинним та обов`язковим документом для обліку сховищ, протирадіаційних укриттів, споруд подвійного призначення у складі фонду захисних споруд.

У ч.3 ст.2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у ст. 13 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч.3-4 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За приписами ч.1 ст.73 цього Кодексу доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

При цьому, відповідно до ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч.4 зазначеної статті Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019р. у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020р. у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Відповідно до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016р. у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

При винесені даного рішення суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Крім того, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Витрати по сплаті судового збору покласти на Одеську обласну прокуратуру відповідно до положень ст.ст. 123, 129 ГПК України.

На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 123, 129, 232, 238, 240, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1.У задоволенні позову заступника керівника Приморської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави до Одеської міської ради, Приватної багатопрофільної фірми «Ювентус» про:

- усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, буд. 35, шляхом визнання незаконним та скасування рішення Одеської міської ради №3430-V від 09.10.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008р. та внесення змін до рішень Одеської міської ради » в частині п.1 (порядковий номер 10) щодо внесення до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2008р. підвального приміщення площею 100,2 кв.м. по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі;

- усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання незаконним та скасування рішення Одеської міської ради №3767-V від 25.12.2008р. «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» в частині п.9.2., яким змінено площу підвального приміщення по вул. Тираспольській, 35 у м. Одесі з « 100,2 кв.м» на « 87,6» кв.м;

- усунення перешкод у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом визнання недійсним договору купівлі продажу від 02.06.2009р., укладеного між Одеською міською радою від імені територіальної громади м. Одеси та Приватною багатопрофільною фірмою «Ювентус» (код 30028931) щодо нежитлових приміщень підвалу №502, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, площею 87,6 кв.м;

- зобов`язання Приватної багатопрофільної фірми «Ювентус» ПБФ «Ювентус» (код 30028931) усунути перешкоди у користуванні територіальною громадою м. Одеси приміщенням сховища №57162, яке розташоване за адресою м. Одеса, вул. Тираспольська, 35, шляхом його звільнення та повернення територіальній громаді м. Одеси відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення (підписання).

Повне рішення складено 26 серпня 2024 р.

Суддя Н.В. Рога