Рішення

від 28.08.2024 по справі 916/2244/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"28" серпня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/2244/24Господарський суд Одеської області у складі судді Д`яченко Т.Г.

при секретарі судового засідання Меленчук Т.М.

розглянувши справу №916/2244/24

За позовом: Державного підприємства ТВК (67806, Одеська обл., Одеський район, смт. Авангард, вул. Базова, 21; код ЄДРПОУ 24971375)

До відповідача: Фізичної особи-підприємця Шипокіна Сергія Васильовича ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )

про стягнення 130366,15 грн.

Представники:

Від позивача: Янкул Г.І., самопредставництво

Від відповідача: Подорожній А.С., ордер

Встановив: Державне підприємство ТВК звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення 130366,15 грн.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 27.05.2024р. позовну заяву Державного підприємства ТВК від 22.05.2024р. вх. № ГСОО 2300/24 залишено без руху. Встановлено позивачу десятиденний строк з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення недоліків позовної, які визначено судом в ухвалі суду. Повідомлено Державне підприємство ТВК, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 174 ГПК України, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.

05.06.2023р. позивачем були надані документи та пояснення, в підтвердження усунення недоліків позовної заяви, які були визначені судом в ухвалі господарського суду Одеської області від 27.05.2024р.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 06.06.2024р. прийнято позовну заяву Державного підприємства ТВК до розгляду та відкрито провадження у справі №916/2244/24. Справу ухвалено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи у порядку письмового провадження. Запропоновано відповідачу підготувати та надати до суду і одночасно надіслати позивачеві відзив на позов, оформлений з урахуванням вимог, встановлених ст.165 ГПК України, протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали суду. Встановлено позивачу строк для подання відповіді на відзив із урахуванням вимог ст.166 ГПК України протягом 10 днів з дня отримання відзиву. Встановлено відповідачу строк для подання заперечень із урахуванням вимог 167 ГПК України, протягом 10 днів з дня отримання відповіді на відзив. Роз`яснено сторонам про можливість звернення до суду з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін у строки, визначені ч.7 ст. 252 ГПК України.

02.07.2024р. до суду відповідачем надано відзив.

02.07.2024р. до суду відповідачем було надано заяву, відповідно до якої відповідач просив суд здійснити перехід від спрощеного позовного провадження до розгляду справи №916/2244/24 за правилами загального позовного провадження.

03.07.2024р. до суду позивачем було надано відповідь на відзив.

08.07.2024р. до суду позивачем надано клопотання про залучення доказів, відповідно до якого залучено до матеріалів справи податкові декларації.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 29.07.2024р. призначено судове засідання щодо розгляду справи по суті на "12" серпня 2024 р. о 10:00, із викликом учасників справи у судове засідання.

12.08.2024р. судом було оголошено перерву по справі по суті до 28.08.2024р. о 12:20.

26.08.2024р. до суду позивачем надано клопотання про приєднання доказів.

Позивач підтримує заявлені позовні вимоги та просить суд їх задовольнити.

Відповідач заперечував проти позову позивача.

У судовому засіданні 28.08.2024 року судом було оголошено вступну та резолютивну частини рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено 30.08.2024р.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача за час розгляду справи, суд встановив.

В обґрунтування поданого позову, позивачем було зазначено суду, що pгідно до п.1.1. Статуту, Державне підприємство «ТВК» є державним унітарним підприємством, що діє як державне комерційне підприємство, засноване на державній власності, та належить до сфери управління Фонду державного майна України.

Відповідно до п.1.2. Статуту, Державне підприємство «ТВК» є правонаступником державного підприємства «Південь», створеного відповідно до наказу Міністерства оборони України від 15.07.1998 року №286 та перейменованого згідно з наказом державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від12.10.2010 року №315.

Як було зазначено позивачем, 03 грудня 2018 року між Державним підприємством «ТВК» (Сторона 1) та ОСОБА_1 , який на момент укладення договору та по теперішній час відповідно до витягу з ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є фізичною особою-підприємцем (Сторона 2) укладено договір № С3-35/2018 про надання послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення №С3-35, розташованого на території Державного підприємства «ТВК».

Предметом договору є надання Стороні 2 в якості торгового місця, складсько-торгівельного приміщення, яке належить Стороні 1, та розташоване на місці С3-35 загальною площею 72,0 кв.м, строком до 02 грудня 2030 року, та здійснення послуг з обслуговування вказаного складсько-торгівельного приміщення.

Вказане складсько-торгівельне приміщення є державною власністю, перебуває на бухгалтерському обліку Державного підприємства «ТВК» на умовах користування.

Відповідно до п.п. 2.2.2. п 2.2. ч. 2 Договору, Сторона 2 зобов`язується своєчасно сплачувати послуги з обслуговування, а також витрати по тарифам в терміни, які встановлені умовами договору, п.п.22.3, 2.3.1, 3.1, 3.3. та 3.4.

Згідно п.3.1. ч. 3 Договору, Сторона 2 здійснює оплату послуг за обслуговування складсько-торгівельного приміщення та послуг, щодо здійснення вантажно-розвантажувальних робіт згідно тарифів, які встановлюються Стороною 1. Термін сплати до 20 числа кожного поточного місяця.

Згідно п. 4.3. ч. 4 Договору, за прострочення платежу у розмірі, визначеному в п. 3.1 договору, Сторона 2, щомісяця сплачує штраф у розмірі 20% від суми визначеного п. 3.1. договору. (на період дії положення Військового стану на території України вказаний пункт договорів ДП «ТВК» не застосовується).

Згідно п.п. 2.3.1. Договору, Сторона 1, має право змінювати вартість плати за обслуговування складсько-торгівельного приміщення, шляхом встановлення відповідних тарифів на такі послуги.

Відповідно до п.3.1 ч. 3 Договору, вартість послуг встановлена у розмірі 7000, 00 грн.

Позивачем було зазначено суду, що керуючись п.п. 2.3.1. п. 2.3 ч. 2 Договору, наказом В.о. директора ДП «ТВК» «Про встановлення тарифів на послуги ДП «ТВК» від 30.11.2021 року № 131-а, вартість послуг з обслуговування складсько-торгівельних приміщень з 1 грудня 2021 року встановлена в сумі 13600,00 грн. з ПДВ.

Відповідно до Наказу Т.в.о. директора ДП «ТВК» «щодо врегулювання питань не нарахування штрафних санкцій контрагентам підприємства в умовах воєнного стану» №13-а від 30.03.2022 року за лютий, березень, квітень та травень 2022 року не нараховувались штрафи за несвоєчасну оплату наданих підприємством послуг.

Відповідно до наказу В.о. директора ДП «ТВК» «з метою врегулювання питання тарифікації послуг підприємства, враховуючи складну фінансово-економічну ситуацію в країні, спричинену воєнним станом» № 24/1-а від 30.05.2022 року, з 1 червня 2022 року вартість послуг ДП «ТВК» з обслуговування складсько-торгівельних приміщень встановлена в розмірі 11500,00 грн.

Відповідно до Наказів в.о. директора ДП «ТВК» «щодо врегулювання питань не нарахування штрафних санкцій контрагентам підприємства в умовах воєнного стану» за №26/1а від 31.05.2022 року, №40-а від 30.08.2022 року, № 4/1-а від 26.10.2022 року, №68-а від 31.12.2022 року, №12-а від 28.02.2023 року з червня 2022 року по лютий 2023 року не нараховувались штрафи за несвоєчасну оплату наданих підприємством послуг.

Ґрунтуючи заявлені позовні вимоги, позивачем було зазначено суду, що відповідно до бухгалтерської довідки на 07.03.2023 року заборгованість ОСОБА_1 складає 118600,00грн.

Згідно з картки розрахунку №361 за договором №С3-35/2018 від 03.12.2018 року про надання послуг, вбачається, що ОСОБА_1 здійснював останній платіж 31.05.2022 року у сумі 6800,00 грн., так заборгованість з квітня 2022 року по лютий 2023 року (до розірвання договору) склала 118600,00 грн.

Тобто, як вказує позивач, підтвердженням виконання зобов`язань між сторонами є договір, укладений 03.12.2018 року за №С3-35/2018 та сплата ОСОБА_1 грошових коштів за надані позивачем послуги.

Як було пояснено позивачем, відповідно до рахунку №361 вбачається, що до 31.05.2022 року (останній платіж) зі сторони ДП «ТВК» були надані послуги відповідно до договору №С3-35/2018 року від 03.12.2018 року.

Також позивачем було зазначено, що заперечень або листів (звернень) зі сторони відповідача на адресу позивача з приводу невиконання умов договору не надходило.

Також, позивачем звернуто увагу, що заяв з приводу розірвання вищевказаного договору, або інших звернень зі сторони ОСОБА_1 до 15.02.2023 року не надходило та послуги продовжували надаватись відповідно до укладеного договору.

Таким чином, за поясненнями позивача, починаючи з квітня 2022 року по 15 лютого 2023 року (день розірвання договору) у відповідача перед позивачем виникла прострочена заборгованість за договором про надання послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення С3-35 у розмірі 118600, 00 грн.

Також позивачем здійснено нарахування 3% річних у розмірі 1804,35 грн. та інфляційні втрати у розмірі 9961,80 грн.

Надаючи відзив, відповідачем було зазначено суду, що згідно п. 3.1. Договору передбачає вартість послуги, а саме 7000 гривень щомісяця, з яких: - 6000, 00 гривень за обслуговування складсько-торгівельного приміщення; - 1000, 00 гривень за послуги щодо забезпечення та здійснення вантажно-розвантажувальних робіт на території складсько-торгівельного приміщення, яке розташоване на місці № С3-35.

Також відповідачем було зазначено суду, що позивач посилається на його право щодо зміну тарифів, викладене у п. 2.3.1. Договору, згідно якого Сторона 1 має право змінювати вартість плати за обслуговування складсько-торгівельного приміщення, шляхом встановлення відповідних тарифів на такі послуги. Вартість послуг для Сторони 2 вважається узгодженою після фактичного повідомлення про це Сторону 2.

Однак, як зауважував відповідач, попри це, до позову не надано жодного підтвердження фактичного повідомлення ФОП Шипокіна С.В., про зміну тарифів, які відбувалися у грудні 2021 року та травні 2022 року.

Більш того, п.5.2. Договору передбачає, що внесення змін до Договору здійснюється шляхом складання додатковї угоди, що підписується Сторонами, або їх уповноваженими представниками, крім випадків та умов, які передбачені даним Договором.

Але, як вказує відповідач, Договором про надання послуг з обслуговування складсько-торгівельного приміщення за № С3-35/2018 від 03.12.2018р., не передбачено таких випадків.

Тому, усі зміни у тому числі щодо зміни вартості та порядку розрахунків, повинні бути оформлені додатковою угодою. Також, відповідач зазначає, що до позову не надано жодного акту виконаних робіт до Договору, за визначені позивачем періоди заборгованості, які б підтверджували дійсність надання послуг. Таким чином, відповідач вважає, що розмір заборгованості визначений позивачем не вірно, а тому суми усіх штрафних санкції, які були заявлені також є невідповідними.

Відповідно до наданої відповіді на відзив, позивачем було зазначено суду, що відповідачем не спростовується й підстава розірвання Договору, передбачена п.5.4. Договору, відповідно до якої, Сторона 1 має право в односторонньому порядку розірвати Договір про надання послуг у випадках заборгованості Сторони 2 по оплаті наданих послуг за цим Договором у термін більш ніж 45 календарних днів.

Тобто, позивач вважає, що ОСОБА_1 фактично визнав невиконання умов Договору №С3- 35/2018 від 03.12.2018 року.

За поясненнями позивача, твердження, що відповідач не визнає факт надання відповідних послуг нічим не підтверджується та спростовується тим, що звернень або зауважень з приводу невиконання умов договору ДП «ТВК» на адресу підприємства не надходило, тому вони вважаються виконаними.

Окрім того, під час подання заяви про розірвання Договору про надання послуг ОСОБА_1 не надав усних чи письмових зауважень з приводу неналежного виконання умов договору Підприємством та ознайомившись із Додатковою угодою про розірвання Договору №С3-35/2018 не звернувся із вимогою про надання роз`яснень з приводу нарахованих сум.

Також, твердження про те, що відповідач не повідомлений про зміну тарифів з 2021 року, спростовується тим, що 26.01.2022 року, 28.02.2022 року, 31.03.2022 року ОСОБА_1 здійснено оплату у розмірі 13600,00 грн., що підтверджується рахунком 361. Окрім того ОСОБА_1 з моменту подання заяви до ДП «ТВК» та будучи обізнаним про існування заборгованості не звертався із вимогами з приводу невиконання умов Договору до суду з відповідними позовними вимогами.

Суд, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін по справі, проаналізувавши норми чинного законодавства, дійшов наступних висновків.

Відповідно до ст. 2 Закону України „Про судоустрій та статус суддів, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно ст.4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

У розумінні зазначених приписів суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. (ст. 4 ГПК України).

Частиною 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Приписами статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Положеннями ст. 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Зважаючи на викладене, охоронюваний законом інтерес характеризується такими ознаками: має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; пов`язаний із конкретним матеріальним або нематеріальним благом; є визначеним благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним, у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; є персоналізованим (суб`єктивним), тобто належить конкретній особі (позивачу); суб`єктом порушення позивач вважає відповідача.

Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Тобто інтерес позивачів має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Надаючи оцінку доводам позивача та обґрунтуванням позовних вимог, викладеним позивачем в позовній заяві, суд зазначає таке.

Позовні вимоги позивача обґрунтовано неналежним виконання з боку відповідача прийнятих на себе зобов`язань за умовами Договору про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення №С3-35/2018 від 03.12.2018р. та направлено на стягнення заборгованості за надані послуг та нарахованих 3% річних та інфляційних втрат.

Як з`ясовано судом, 03 грудня 2018 року між Державним підприємством «ТВК» (Сторона 1) та ОСОБА_1 , (Сторона 2) укладено Договір № С3-35/2018 про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

На підтвердження існування заборгованості у відповідача за Договором про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення №С3-35/2018 від 03.12.2018р. позивачем було надано бухгалтерську довідку та картку рахунку №361.

Відповідно до ч. 1 ст. 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

При цьому, загальне правило ст. 903 ЦК України передбачає оплатність послуги за договором про надання послуги, якщо договором передбачено надання послуг за плату, у зв`язку з чим правила та вимоги щодо оплатності послуг застосовуються у разі їх надання. Тоді як за відсутності факту та доказів надання відповідних послуг надавач послуг позбавлений права та підстав вимагати їх оплати від отримувача послуг (аналогічний висновок міститься у Постанові Верховного Суду від 07.06.2022 у справі № 911/27/21).

Суд зазначає, що на особу, яка хоче довести факт надання послуг, покладається обов`язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, а саме - надання послуг замовнику на виконання умов договору.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин, покладає тягар доказування на сторони й не зобов`язує суд вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Обставина підлягає доказуванню так, щоб задовольнити стандарт переваги більш вагомих доказів, коли висновок про існування обставини на підставі поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Обставина вважається доведеною, якщо докази на її підтвердження є більш вірогідними, ніж докази на її спростування; питання про вірогідність доказів суд вирішує за своїм внутрішнім переконанням, будучи зобов`язаним оцінювати докази, щоб дійти висновку, що факти справи скоріше мали місце, аніж не були.

Поряд з цим, суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів надання відповідних послуг за Договором за визначений позивачем період, так як в матеріалах справи відсутні акти надання-послуг, за яким можливо встановити період надання послуг, об`єм таких послуг, та, відповідно ціну таких послуг, відсутні будь-які рахунки, які б засвідчували твердження та посилання позивача, щодо наявності заборгованості у відповідача.

За матеріалами справи та наданими з боку позивача доказами суду не можливо встановити та дослідити факт надання позивачем відповідних послуг, у зв`язку з чим суд зазначає, що позивачем не доведено зазначені обставини у даній справі.

Отже, дослідивши обставини спору, за наявними у справі доказами, не можливо встановити факт неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за умовами Договору про надання послуг з обслуговування складсько-торговельного приміщення №С3-35/2018 від 03.12.2018р. за визначеним позивачем періодом, оскільки такі доводи та твердження позивача не підтверджується доказами, у зв`язку з чим, позовні вимоги не підлягають задоволенню в частині стягнення з відповідача заборгованості за надані послуги у розмірі 118600,00 грн.

Також судом відмовляється у задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 1804,35 грн. та інфляційних втрат у розмірі 9961,80 грн., які є похідними від позовних вимог про стягнення суми основного боргу за договором, у задоволенні яких відмовлено судом.

Крім того, суд вважає за необхідне зауважити, що відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 632 Цивільного кодексу України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Також суд вважає за необхідне зазначити, що умовами п. 2.3.1. п. 2.3. Договору сторонами було узгоджено, що вартість послуг вважається узгодженою після фактичного повідомлення про це Сторону 2, тобто відповідача.

Суд зазначає, що за час дії Договору позивачем було змінено вартість послуг за Договором відповідно наказу В.о. директора ДП «ТВК» від 30.11.2021 року № 131-а та наказу В.о. директора ДП «ТВК» від 30.05.2022р. №24/1-а, поряд з цим, в матеріалах справи відсутні докази фактичного повідомлення відповідача про зміну вартості плати за обслуговування складсько-торговельного приміщення, що є порушенням узгоджених сторонами умом Договору.

Також відсутні будь-які додаткові угоди щодо зміни вартості плати за обслуговування складсько-торговельного приміщення, у зв`язку з чим сумом критично оцінюються доводи позивача в даній частині.

Щодо наданих з боку позивача під час розгляду справи по суті доказів, в якості підтвердження обставини щодо повідомлення відповідача про зміну тарифів, суд зазначає таке.

Статтею 12 Закону України Про судоустрій та статус суддів та ст. 10 ГПК України передбачено, що судочинство і діловодство в судах України проводяться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про забезпечення функціонування української мови як державної єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова. Статус української мови як єдиної державної мови зумовлений державотворчим самовизначенням української нації. Державний статус української мови є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави. Статус української мови як єдиної державної мови в Україні визначається виключно Конституцією України. Порядок функціонування і застосування державної мови визначається виключно законом.

Частиною 1, частиною 6 ст. 13 Закону України Про забезпечення функціонування української мови як державної визначено, що мовою нормативно-правових актів і актів індивідуальної дії, діловодства і документообігу органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування є державна мова. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації державної і комунальної форм власності беруть до розгляду документи, складені державною мовою, крім випадків, визначених законом.

Приписами ст. 14 Закону України Про забезпечення функціонування української мови як державної у судах України судочинство провадиться, а діловодство здійснюється державною мовою. У судовому процесі може застосовуватися інша мова, ніж державна, у порядку, визначеному процесуальними кодексами України та Законом України Про судоустрій і статус суддів. Суди ухвалюють рішення та оприлюднюють їх державною мовою у порядку, встановленому законом. Текст судового рішення складається з урахуванням стандартів державної мови.

Наказом Державної судової адміністрації України №814 від 20.08.2019 з метою вдосконалення порядку ведення діловодства в місцевих та апеляційних судах України затверджено Інструкцію з діловодства в місцевих та апеляційних судах України. Статтею 8 Інструкції передбачено, що у діловодстві суду можуть використовуватися вхідні документи, викладені іноземною мовою, забезпечені перекладом відповідно до вимог чинного законодавства.

Судом не приймається до уваги та не досліджується доказ, наданий позивачем в підтвердження своїх доводів щодо сповіщення відповідача про зміну тарифів (а.с.34 Т2), про що було повідомлено представників сторін в засіданні 28.08.2024р., оскільки такий документ складений російською мовою.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Суд наголошує на тому, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №911/2243/18, від 18.05.2021 у справі №916/2255/18, від 05.11.2019 у справі №915/641/18, від 10.04.2019 у справі №904/6455/17, від 26.02.2019 у справі №914/385/18 та від 05.02.2019 у справі №914/1131/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №916/2620/20, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.11.2019 у справі №902/761/18 та від 23.10.2019 у справі №917/1307/18.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") наголошено, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". …Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.12.2020 у справі №904/1103/20 та від 25.06.2020 у справі №924/266/18.

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Суд зазначає, що у матеріалах справи відсутні належні у розумінні приписів статті 76 Господарського процесуального кодексу України докази на підтвердження доводів та тверджень позивача, що були визначені ним у поданому позові.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, судові витрати у вигляді сплати судового збору у розмірі 3028,00 грн. покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1.У задоволенні позовних вимог Державного підприємства ТВК відмовити.

2.Витрати по сплаті судового збору у розмірі 3028,00 грн. покладаються на позивача.

Повний текст рішення складено 30 серпня 2024 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст.241 Господарського процесуального кодексу України і може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня складання повного рішення.

Суддя Т.Г. Д`яченко