Ухвала

від 29.08.2024 по справі 910/13361/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

29 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/13361/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючої, Булгакової І. В., Колос І. Б.,

за участі:

секретаря судового засідання Іщука В. В.,

представників:

позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз Збут» - Станька М. М.,

відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»</a> - Журавель О. В.,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи України» - Гарбузюка Р. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз Збут»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.06.2024 (колегія суддів: Яковлєв М. Л. (головуючий), судді: Шаптала Є. Ю., Станік С. Р.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 18.01.2024 (суддя Удалова О. Г.),

у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз Збут»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»</a>,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Акціонерне товариство «Оператор газорозподільної системи України»,

про визнання недійсним підпункту договору,

УСТАНОВИВ:

У серпні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівгаз Збут» (далі - ТОВ «Львівгаз Збут», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»</a> (далі - ТОВ «Оператор газотранспортної системи України», відповідач) про визнання недійсним підпункту 2 частини 2 пункту 10.1. договору транспортування природного газу № 1910000183 від 18.12.2019, укладеного між позивачем та відповідачем (далі - Договір).

В обґрунтування позовних вимог вказувало, що оспорюваний підпункт Договору суперечить вимогам статей 673, 678 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки позбавляє позивача права на компенсацію вартості поставленого неякісного газу, а тому відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України та 207 Господарського кодексу (далі - ГК) України підлягає визнанню недійсним.

18.10.2023 позивач подав до суду клопотання про залучення до участі у справі третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз Трейдинг» (далі - ТОВ «ГК «Нафтогаз Трейдинг», третя особа).

Відповідачем 02.11.2023 подано заперечення на клопотання позивача про залучення третьої особи, яке мотивовано тим, що позивачем не наведено підстав для залучення вказаної особи до участі у справі.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 02.11.2024 залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Акціонерне товариство «Оператор газорозподільної системи «Львівгаз» (далі - АТ «ОГС «Львівгаз»).

Рішенням від 18.01.2024 Господарський суд міста Києва у задоволенні позовних вимог ТОВ «Львівгаз Збут» відмовив.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 04.06.2024 вказане рішення Господарського суду міста Києва залишив без змін.

У поданій 27.06.2024 касаційній скарзі ТОВ «Львівгаз Збут», посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, просить скасувати оскаржувані судові рішення, у справі ухвалити нове рішення про задоволення позову та визнати недійсним оспорюваний підпункт договору.

ТОВ «Львівгаз Збут» зазначило, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків суду касаційної інстанції у подібних правовідносинах щодо: застосування норм Типового договору транспортування природного газу та відповідальності за транспортування неякісного товару, викладених у постанові Верховного Суду від 19.12.2023 у справі № 924/355/23; неправильного застосування статті 924 ЦК України в контексті реалізації принципу jura novit curia «суд знає закон», викладеного у постанові Верховного Суду від 20.02.2024 у справі № 922/1014/23.

30.07.2024 АТ «ОГС «Львівгаз» направило до Верховного Суду відзив на вказану касаційну скаргу, у якому підтримало вимоги скаржника, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «Львівгаз Збут».

31.07.2024 ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» також направило до Верховного Суду відзиви на вказану касаційну скаргу, у яких просить касаційну скаргу ТОВ «Львівгаз Збут» залишити без задоволення, посилаючись на те, що виключним правом на внесення змін до Типового договору транспортування природного газу наділена Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - НКРЕКП) шляхом прийняття відповідної постанови, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 18.12.2019 між ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» та ТОВ «Львівгаз Збут» укладено договір № 1910000183 транспортування природного газу (далі - Договір) на підставі Закону України (далі - ЗУ) «Про ринок природного газу» та Кодексу газотранспортної системи (далі - Кодекс), затвердженого постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2493.

Згідно з пунктом 2.1. Договору Оператор надає Замовнику послугу транспортування природного газу (далі - Послуга) на умовах, визначених у Договорі, а Замовник сплачує Оператору встановлені в Договорі вартість такої Послуги та плат (за їх наявності), які виникають при його виконанні.

Послуги за вказаним Договором надаються на умовах, визначених у Кодексі, з урахуванням особливостей, передбачених Договором (пункт 2.2. Договору).

Підпунктом 2 частини другої пункту 10.1. Договору визначено, що відповідальною Стороною за якість газу є: 1) у точках входу (крім точок входу на міждержавному з`єднанні) - Замовник (оператори суміжних систем, газовидобувні підприємства, виробники біогазу та інших видів газу з альтернативних джерел, які подають природний газ до газотранспортної системи в точці входу) - перед Оператором. У точках входу на міждержавному з`єднанні - Замовник перед Оператором; 2) у точках виходу відповідальним є Оператор - перед Замовником, який є оператором газорозподільної системи або прямим споживачем. У точках виходу на міждержавному з`єднанні - Оператор - перед Замовником.

Позивач звернувся до суду з цим позовом, вважаючи, що вказаний вище підпункт 2 частини 2 пункту 10.1. Договору суперечить статтям 673, 678 ЦК України, якими врегульовано питання якості товару та правових наслідків передання товару неналежної якості відповідно, що позбавляє його права на компенсацію вартості поставленого неякісного газу та є підставою для визнання його недійсним

Заперечуючи проти позову, відповідач вказав, що оспорюваний пункт Договору відповідає умовам Типового договору транспортування природного газу, затвердженого постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2497. Відповідно до вимог ЗУ «Про ринок природного газу» сторони не можуть відступати від змісту Типового договору, який затверджено постановою НКРЕКП, мають право його лише конкретизувати. Вказував, що позивач з вимогою конкретизації змісту Договору до відповідача не звертався.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що оспорюваний в частині Договір, укладений в Типовій формі договору транспортування природного газу, є правочином надання послуг, а не договором купівлі-продажу природного газу. А тому правовідносини, які виникли у справі, що розглядається, регулюються нормами глави 63 ЦК України, а не нормами глави 54 ЦК України, на які посилається позивач у своїй позовній заяві.

Підставою недійсності правочину згідно статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Згідно зі статтею 673 ЦК України, на яку посилається позивач, продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Якщо продавець при укладенні договору купівлі-продажу був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, продавець повинен передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети. У разі продажу товару за зразком та (або) за описом продавець повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису. Якщо законом встановлено вимоги щодо якості товару, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам. Продавець і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом.

Відповідно до статті 678 ЦК України покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором: 1) пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; 3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

У разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов`язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово чи з`явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором: 1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару.

Сторони, у преамбулі Договору погодили, що він укладений відповідно до ЗУ «Про ринок природного газу» та Кодексу, затвердженого постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2493.

Відповідно до вимог статті 32 ЗУ «Про ринок природного газу» транспортування природного газу здійснюється на підставі та умовах договору транспортування природного газу в порядку, передбаченому кодексом газотранспортної системи та іншими нормативно-правовими актами. Типовий договір транспортування природного газу затверджується НКРЕКП (Регулятором).

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 17 ЗУ «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» для ефективного виконання завдань державного регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг Регулятор: затверджує типові та схвалює примірні договори відповідно до закону.

Відповідно до частини другої вказаної статті рішення Регулятора, що належать до його компетенції, є обов`язковими до виконання.

Підпунктом 22 пункту 2.3 глави 2 Ліцензійних умов визначено, що при провадженні господарської діяльності з транспортування природного газу, затверджених постановою НКРЕКП від 16.02.2017 № 201 (далі - Ліцензійні умови), ліцензіат повинен дотримуватися, в тому числі, вимог чинного Кодексу газотранспортної системи, а також виконувати умови укладених із замовниками договорів транспортування природного газу відповідно до Типового договору транспортування природного газу, затвердженого НКРЕКП.

Згідно з частиною четвертою статті 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, в тому числі, типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим державним органом або органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що згідно зі статтею 32 ЗУ «Про ринок природного газу» Типовий договір транспортування природного газу, затверджений постановою НКРЕКП від 30.09.2015 за № 2497, є обов`язковим для сторін. Сторони позбавлені можливості відступити від його змісту, втім, мають право конкретизувати його умови.

Місцевим господарським судом встановлено, та підтверджується відповідачем, що позивач не звертався до ТОВ «Оператор газотранспортної системи України» з пропозицією конкретизувати оспорювану ним умову Договору. Доказів протилежного позивачем до суду не подано.

А тому, умови затвердженого НКРЕКП Типового договору транспортування природного газу відповідають нормам Кодексу ГТС, які є обов`язковими для дотримання та виконання як Оператором ГТС, так і постачальником природного газу, яким є ТОВ «Львівгаз Збут». Отже, Договір, укладений в Типовій формі договору транспортування природного газу, є договором про надання послуг, а не договором купівлі-продажу природного газу.

Згідно зі статтею 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Згідно зі статтею 924 ЦК України перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Гранична межа відповідальності оператора мультимодальних перевезень визначається ЗУ «Про мультимодальні перевезення».

Норми ЦК України та ГК України можуть застосовуватися до договорів транспортування природного газу (як загальні норми) лише в частині, в якій вони не змінені спеціальним регулюванням, встановленим законодавством про ринок природного газу.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.12.2022 у справі № 904/7656/21.

Крім того, ухвалюючи рішення у справі, місцевий господарський суд керувався правовою позицією Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною в постанові від 11.10.2019 у справі № 902/575/18 щодо того, що суд не наділений повноваженнями для самостійного внесення змін до Типової форми договору транспортування природного газу шляхом зазначення інших пунктів, ніж тих, що затверджені уповноваженим на це органом.

З такими висновками погодився й суд апеляційної інстанції та вказав, що оспорюваний в частині Договір не є договором купівлі-продажу, як зазначає позивач у позовній заяві, а тому статті 673 та 678 ЦК України, якими передбачені наслідки передання товару неналежної якості за договором купівлі-продажу, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки предметом договору є послуги транспортування природного газу (надання послуг).

Касаційна скарга позивача на рішення судів попередніх інстанцій мотивована тим, що судами в оскаржуваних судових рішеннях застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених ним постановах Верховного Суду.

У частині першій статті 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Для касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з наведеної підстави наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів.

Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, зокрема у постановах від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц та від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Верховний Суд неодноразово наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.

Перевіривши доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду щодо питання застосування судами положень Типового договору транспортування природного газу та відповідальності за транспортування неякісного товару, а також неправильного застосування статті 924 ЦК України в контексті реалізації принципу jura novit curia «суд знає закон» у відповідних постановах, Колегія суддів зазначає таке.

Предметом розгляду у цій справі є послуги транспортування природного газу.

Натомість у справі № 924/355/23, на яку посилається скаржник, як на підставу неоднакового застосування, предметом судового розгляду були вимоги ТОВ «ЙЕ Енергія» до АТ «Хмельницькгаз» про визнання зобов`язання з передачі відповідного обсягу природного газу за договором купівлі-продажу природного газу припиненим внаслідок виконання, проведеного належним чином. У наведеній справі Верховний Суд не знайшов підстав для формулювання правового висновку щодо застосування розділу VIII Кодексу газосховищ у подібних правовідносинах, оскільки положення цього розділу не регулюють правила і момент набуття права власності, натомість зазначив, що Кодекс газосховищ не є актом цивільного законодавства, тому він не може регулювати цивільні відносини, зокрема і щодо порядку виконання договорів, отже, до спірних відносин щодо переходу права власності на природний газ, який зберігається у газосховищах, застосуванню підлягають норми ЦК України.

Скасовуючи рішення попередніх інстанцій про задоволення позову та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій: не дослідили належним чином обставини перебування природного газу у відповідному обсязі на зберіганні АТ «Укртрансгаз» з врахуванням наявних судових рішень та виконавчих проваджень, на які посилається позивач, та відповідних заперечень відповідача та АТ «Укртрансгаз» про відсутність цього товару в ПГС; досліджували дії продавця щодо передачі товару, водночас не перевірили чи вчинив зі своєї сторони покупець дії з прийняття товару, адже у випадку, якщо покупець ухиляється від прийняття товару, який йому вже належить, він несе ризик випадкової загибелі речі.

Проаналізувавши зміст наведеної постанови Верховного Суду (у тій частині, на яку посилається скаржник) за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, Колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначеній скаржником у касаційній скарзі постанові Верховного Суду не є подібними, відрізняються за предметом спору та змістом спірних правовідносин.

У наданій для порівняння справі предметом розгляду є договір купівлі-продажу природного газу, натомість у справі, що розглядається - договір транспортування природного газу. Неподібним є також зміст спірних правовідносин, оскільки у наведеній скаржником справі № 924/355/23 Судом розглядалося питання переходу права власності на природний газ, водночас у цій справі, розглядається питання надання послуг за договором транспортування природного газу.

Отже, у справі, що розглядається, і у наданій для порівняння справі, правовідносини відрізняються за матеріально-правовим регулюванням, характером порушень законодавства, змістом позовних вимог, підставами позову та встановленими судами обставинами справи, що виключає подібність спірних правовідносин, а тому застосування норм права, наведених скаржником, за неподібності правовідносин не може бути аналогічним, а вказана для порівняння постанова Верховного Суду релевантною до обставин цієї справи. Крім того, скаржником не враховано специфіку спірних правовідносин та їх пряме регулювання відповідно до Типового договору, затвердженого уповноваженим органом відповідно до закону.

Ураховуючи наведене, Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у наведеній у касаційній скарзі постанові Верховного Суду. Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаній постанові Верховного Суду, стосуються правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин.

Посилання позивача у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 20.02.2024 у справі № 922/1014/23 щодо неправильного застосування статті 924 ЦК України в контексті реалізації принципу jura novit curia «суд знає закон» відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки реалізація судом викладеного в зазначеній постанові Верховного Суду висновку щодо застосування означеного принципу безпосередньо залежить як від предмета пред`явленого позову, повноти та ясності нормативно-правового регулювання спірних правовідносин, так і конкретних фактичних обставин, встановлених судом у кожній справі окремо.

Натомість у справі, що розглядається, відмова в задоволенні позову обґрунтовується тим, що оспорюваний в частині Договір, укладений відповідно до Типової форми договору транспортування природного газу, затвердженої уповноваженим органом, є договором надання послуг, про що неодноразово зазначав і Верховний Суд, зокрема у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.07.2022 у справі № 921/184/21, а відтак спірні правовідносини у цій справі регулюються нормами глави 63 ЦК України, якими встановлено загальні положення щодо надання послуг.

Крім того, попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.

Подібний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 05.06.2019 у справі № 909/452/18.

Отже, Колегія суддів вважає, що скаржник належним чином не обґрунтував необхідності застосування судами принципу jura novit curia («суд знає закони») при вирішенні цього господарського спору, а тому відхиляє передчасні доводи скаржника про неврахування судами висновку щодо застосування принципу jura novit curia («суд знає закони»), викладеного в постанові Верховного Суду від 20.02.2024 у справі № 922/1014/23.

Крім того, вказана скаржником постанова не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ «Львівгаз Збут».

Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною другою статті 287 ГПК України, позивач у касаційній скарзі не зазначає.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження у цій справі, судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи у суді касаційної інстанції покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження у справі № 910/13361/23 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівгаз Збут» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.06.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 18.01.2024.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

І. Б. Колос