Рішення

від 25.04.2024 по справі 753/21766/23

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 753/21766/23

Провадження № 2/369/3734/24

РІШЕННЯ

Іменем України

25.04.2024 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.

секретаря Соловюк В.І.

за участі

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в загальному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя -

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2023 року позивач звернувся до Дарницького районного суду м.Києва з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 1987 року. Спільне життя не склалось, відсутнє взаєморозуміння між ними. Фактичні шлюбні відносини припинені. Примирення між ними не можливе та суперечить її інтересам, тому шлюб має бути розірваним.

За час перебування у шлюбі ними було набуте майно: житловий будинок та земельна ділянка з кадастровим номером 3222485901:01:045:0010 по АДРЕСА_1 ; земельні ділянки з кадастровими номерами 3222486200:04:001:5540 (площею 0,1387га), 3222486200:04:001:5721 (площею 0,5017га), 3222486200:04:001:5722 (площею 0,0821 га); комплекс приміщень майнового комплексу по АДРЕСА_2 .

Спірне майно придбане за час зареєстрованого шлюбу та за спільні сумісні кошти, тому є спільним майном подружжя, їх частки є рівними. Після припинення спільного проживання, не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна, вважає своє право порушеним. Відповідач уникає будь-яких зустрічей.

Просила суд:

розірвати шлюб, зареєстрований 10 січня 1987 року в ІНФОРМАЦІЯ_1 , актовий запис №20;

визнати за ОСОБА_1 право власності на 1\2 частину: житлового будинку загальною площею 207,6 кв.м та земельної ділянки площею 0,0909га з кадастровим номером 3222485901:01:045:0010 по АДРЕСА_1 ; земельних ділянок з кадастровими номерами 3222486200:04:001:5540 (площею 0,1387га), 3222486200:04:001:5721 (площею 0,5017га), 3222486200:04:001:5722 (площею 0,0821 га); комплексу приміщень майнового комплексу по АДРЕСА_2 .

Ухвалою Дарницького районного суду м.Києва від 30 листопада 2023 року цивільну справу направлено до Києво-Святошинського районного суду Київської області для розгляду за підсудністю.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_4 від 26 липня 2021 року виділено в самостійне провадження позовні вимоги про розірвання шлюбу та відкрито провадження у частині позовних вимог про поділ майна подружжя та визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

У встановлений судом строк відповідач відзив не подав.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2024 року закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду.

У судовому засіданні представник позивача та позивач позовні вимоги підтримали, просили задовольнити з підстав, викладених у позові.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 подав заяву про визнання позовних вимог та не заперечує щодо поділу спільного майна в рівних долях.

Щодо визнання позову відповідачем.

У встановлений судом строк відповідач відзив на позов не подав. Натомість при розгляді справи 17 квітня 2024 року подав заяву фактично про визнання позову.

Згідно з частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Результат наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що визнання обставин, які не підлягають доказуванню можливе, зокрема, за умов: визнання їх всіма учасниками справи та відсутності у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин.

Відповідно до частини першої статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року в справі № 572/2515/15-ц (провадження № 61-1051св17) вказано, що «відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову».

Так, судом встановлено, що у матеріалах справи відсутні відомості щодо актуальних даних належності майна колишньому подружжю, наявність відкритих виконавчих проваджень, суд приходить до висновку, що визнання відповідачем позову суперечить вимогам закону та порушує права, свободи та інтереси інших осіб: стягувачів або осіб, яким на час розгляду справи може належати спірне майно (наприклад у виконавчому провадженні проведено продаж майна боржника), тому суд відмовляє у прийнятті визнання позову ОСОБА_3 та ухвалив продовжити розгляд справи, заслухавши вступне слово позивача, представника позивача та відповідача.

Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджені тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, приходить до висновку про відмову в задоволенні позову.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім`ї має одинока особа. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Судом встановлено, що 10 січня 1987 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був зареєстрований шлюб у Дніпровському районному ЗАГС міста Херсона, актовий запис №20.

Після реєстрації шлюбу ОСОБА_5 змінила прізвище на " ОСОБА_6 ".

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2024 року шлюб між сторонами розірвано.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів.

За ст. 18 СК України кожен учасник сімейних правовідносин має право звернутись до суду за захистом свого права або інтересу. Способами захисту є встановлення правовідношення.

З наданих сторонами доказів не можливо встановити саме з якого часу сторони почали проживати разом та припинили свої відносини, факт сумісного та роздільного проживання. Враховуючи наведене, суд при вирішенні спору про поділ майна подружжя враховує період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі з 10 січня 1987 року по 16 квітня 2024 року (дата набрання рішенням суду по справі 369/2124/24 визначена з Єдиного реєстру судових рішень).

Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються приписи глави 8 СК України.

Отже, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна, набутого у власність у цей період, на праві спільної сумісної власності.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Звертаючись до суду з даним, ОСОБА_1 вказувала, що за час зареєстрованого шлюбу ним було набуто майно. А саме:

житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 207,6 кв.м, житловою площею 79,5 кв.м, позначений на плані під літерою А, з відповідними будівлями та спорудами: А1- підвал, АІІ - мансарда, Б - вбиральня, та знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 3222485901:01:045:0010);

земельна ділянка з кадастровим номером 3222485901:01:045:0010, на яку видано державний акт на право власності на земельну ділянку серія та номер КВ №000396, виданий 20 травня 2004 року Києво-Святошинським районним відділом земельних ресурсів;

земельна ділянка з кадастровим номером 3222486200:04:001:5540 (площею 0,1387га), реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2098653732224;

земельна ділянка з кадастровим номером 3222486200:04:001:5721 (площею 0,5017га), реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2098633132224;

земельна ділянка з кадастровим номером 3222486200:04:001:5722 (площею 0,0821 га); реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2098611832224;

комплекс приміщень майнового комплексу по АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна 15195962, номер запису 2680 в книзі 5.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Презумпція спільності права власності в силу положень статті 74 СК України поширюється й на майно, придбане в період проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Отже законодавством передбачено рівнозначну презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна та майна, придбаного жінкою та чоловіком, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, до спільної сумісної власності.

Це означає, що якщо майно придбано подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком в період проживання однією сім`єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Разом з тим, позивач не надала суду правовстановлюючих документів на вище вказане спірне майно. Не пояснила сам в чому полягає порушення її права з боку відповідача. Натомість судом з Автоматизованої системи виконавчих проваджень вбачається відкриті виконавчі провадження, в яких боржником виступає відповідач по справі - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач на обставини, які б давали підстави вважати його права на володіння, користування або розпорядження майном порушується, не визнається або оспорюється відповідачем ОСОБА_3 , з яким вона перебувала у зареєстрованому шлюбі, не посилався. Свої вимоги щодо порушення, невизнання або оспорення його прав з боку відповідача не обґрунтував. Просте посилання у позові «ми не можемо дійти згоди щодо поділу майна» не може автоматично підтверджувати таку обставину без подання належних та допустимих доказів.

Належних та допустимих доказів на підтвердження існування фактів позбавлення відповідачкою позивача можливості здійснювати своє право володіння та користування спірним майном, останньою, у передбаченому ст.ст.12, 81 ЦПК України порядку суду не надано. Зміст заяви ОСОБА_3 не свідчить про невизнання ним прав ОСОБА_1 на це майно.

Окремо слід зазначити, що об`єкти нерухомого майна перебувають в іпотеці, що відображено в Інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №355052725 від 20 листопада 2023 року.

У постанові Верховного Суду від 6 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц зазначено, що «згідно з ч.3 ст.13 ЦК України не допускається дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного судочинства є добросовісність ( п.6 ч.1 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Отже, зважаючи на недоведеність позивачем порушеного, невизнаного або оспорюваного права на володіння та користування спільним майном подружжя, та враховуючи факт наявності іпотеки майна, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні поданого позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст. 3, 21, 57-74 СК України, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 20 серпня 2024 року.

Суддя: Наталія ПІНКЕВИЧ