Рішення

від 02.09.2024 по справі 566/1415/23

МЛИНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

справа № 566/1415/23

провадження № 2/566/124/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 серпня 2024 року селище Млинів Рівненської області

Млинівський районний суд Рівненської області

в складі:

головуючого - судді Лободзінського А.С.

при секретарі судового засідання Альонову М.Р.,

за участю позивача ОСОБА_1 , її представника - адвоката Музики-Дубравського В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду селищі Млинів Рівненської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Млинівської селищної ради Рівненської області про зміну статусу нерухомого майна, третя особа по справі - ОСОБА_2 ,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась в суд з позовною заявою до Млинівської селищної ради Рівненської області, третя особа по справі - ОСОБА_2 , в якій просила змінити статус нерухомого майна з квартири АДРЕСА_1 , що належить їй на праві приватної власності, на житловий будинок.

Обгрнутовуючи свої позовні вимоги, позивач зазначила, що є власником квартири у двоквартирному одноповерховому будинку по АДРЕСА_2 , а також належних до неї господарських будівль. 26 жовтня 2023 року позивач зверталася до виконкому Млинівської селищної ради із заявою про зміну статусу квартири на індивідуальний житловий будинок, вважаючи, що за усіма своїми технічними характеристиками вказане нерухоме майно відповідає вимогам ДБН, які висуваються до індивідуальних житлових будинків. Проте, рішенням виконкому Млинівської селищної ради від 06.11.2023 у зміні статусу належної їй квартири було відмовлено. Позивач вважає, що вказаним рішенням відповідач порушив закріплене у ст.ст. 319, 321, 328, 379, 380, 382 ЦК України її право власності, а саме право вільного володіння і користування нерухомим майном, у зв`язку з чим, просить захистити її порушене право у судовому порядку у спосіб, визначений у позовній вимозі, шляхом зміни статусу квартири на житловий будинок.

У судовому засіданні представник позивача адвокат Музика-Дубравський В.А. та позивачка ОСОБА_1 позовні вимоги підтримали з підстав, наведених у позовній заяві, позов просили задовольнити. Підтримуючи позовні вимоги, додатково пояснили, що на їхню думку, на спірні правовідносини не поширюються положення цивільного законодавства про виділ, поділ майна ( ст.ст. 364,365,367 ЦК України), але за аналогією закону вказані норми матеріального права можливо застосувати. Таке обгрунтування, зокрема, наведено у заяві на ухвалу про залишення позову без руху ( а.с. 32-34). Також, зазначили, що відповідно до ст.16 ЦК України, позивач вправі обрати такий спосіб захисту, який не суперечить закону та водночас забезпечить відновлення порушеного цивільного права.

Від відповідача Млинівської селищної ради надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач позов не визнав, покликаючись на те, що чинним цивільним законодавством України не передбачено поняття та механізму зміни статусу нерухомого майна. Реєстрація права власності за ОСОБА_1 належної їй квартири, як житла, у Державному реєстрі прав на нерухоме майно, підтверджує, що вона є власником квартири. При цьому, та обставина, що житло має статус квартири, а не житлового будинку, ніяким чином не порушує її права на згадане нерухоме майно.

Крім цього, заперечуючи проти позову, відповідач вказує на те, що нормативно-правові акти, застосуванням яких позивач обгрунтовує свої позовні вимоги, у частині технічної інвентаризації, поділу, виділу, розрахунку часток об`єктів нерухомого майна ( Інструкція, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України № 55 від 18.06.2007 та Інструкція, затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики № 127 від 24.05.2001 ) втратили свою чинність. Також, відповідач вважає недопустимим доказом у справі висновок експерта про відповідність квартири, як житла, за своїми технічними характеристиками житловому будинку та про можливість її виділу у житловий будинок, оскільки висновок суперечить матеріалам справи, а саме грунтується на твердженні про те, що квартира знаходиться на окремій земельній ділянці, виділеній позивачці для таких цілей, хоча у дійсності така у користування ОСОБА_1 , не виділялась.

Заслухавши пояснення учасників справи, вивчивши зміст поданих заяв щодо суті спору та проаналізувавши досліджені докази у справі в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позов ОСОБА_1 є безпідставним, а відтак до задоволення не підлягає, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , яка належить їй на праві приватної власності, що підтверджується документально. Складовими об`єкта нерухомості, належного позивачу на праві приватної власності є також : прибудова - а, вхідний ганок а1, літня кухня - Б, гараж -В, сарай -Г, гараж-баня-Д, вбиральня -Е, огорожа-№1 ( а.с. 6-12,)

Згідно технічного паспорта на вказану квартиру, остання входить до складу одноповерхового будинку квартирного типу, що розташований на земельній ділянці площею 254,0 кв.м. При цьому, у технічному паспорті наведені технічні характеристики як житлового будинку у цілому, так і окремо квартири АДРЕСА_3 . ( а.с. 13-15) Також, входження квартири, як невід`ємної частини житлового будинку, підтверджується відомостями, наявними у висновку експерта ( а.с. 18-25)

Цим же висновком вбачається можливим виділ квартири АДРЕСА_3 з надвірними будівлями та спорудами з двоквартирного житлового будинку в окреме індивідуально визначене майно ( житло).

Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 зверталась до виконавчого комітету Млинівської селищної ради із заявою про зміну статусу квартири на індивідуальний житловий будинок з присвоєнням будинку нової поштової адреси, проте, рішенням виконавчого комітету від 06.11.2023 № 278 у зміні статусу нерухомості ОСОБА_1 було відмовлено, з підстав невідповідності поданих документів вимогам ДБН. ( а.с. 16-17)

Встановивши наведені вище обставини справи, суд оцінює висновок експерта відповідно до ст.89 ЦПК України, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому його дослідженні у сукупності з іншими доказами по справі.

Крім цього, суд дійшов переконання, що наведену у висновку технічу можливість переведення статусу нерухомого майна з квартири на житловий будинок не слід розглядати, як єдину і достатню підставу для зміни такого статусу. Зокрема, поряд з технічною можливістю мають існувати й правові підстави для перетворення (зміни ) нерухомого майна з одного виду в інший.

Так, згідно зі статтею 379 Цивільного кодексу України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придані для постійного проживання в них.

Відповідно до ст.381 ЦК України житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Отже, з положень вказаної норми права випливає, що житловим будинком може бути лише будівля капітального типу. При цьому, її спорудження має відповідати усім будівельним і технічним нормам, які встановлюються законом. В іншому випадку, при недотриманні цих норм така будівля не може визнаватись житловим будинком.

Згідно зі ст. 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Статтею 383 цього ж Кодексу передбачено права співвласників квартир у житловому будинку. Зокрема, власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Отже, з положень вказаних норм вбачається, що власник квартири у житловому багатоквартирному будинку реалізує своє право приватної власності виключно на квартиру і водночас є співвласником на праві спільної сумісної власності з іншими власниками квартир на приміщення загального користування та інші конструкції і обладнання будинку, як в середині, так і ззовні. Таке право спільної сумісної власності співвласник реалізує спільно та за згодою інших співвласників відповідно до ст.369 ЦК України.

Крім цього, відповідно до частини п`ятої статті 319 Цивільного кодексу України власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Таким чином, житло є специфічним об`єктом права власності, тому свобода використання житла його власниками обмежується нормами, спрямованими на схоронність жилих приміщень та не порушення прав інших осіб, зокрема, інших мешканців ( власників) жилого будинку. Відповідно до статті 152 Житлового кодексу УРСР переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів. Відповідно до вимог статті 27 Закону України "Про архітектурну діяльність" під час організації та виконання будівельних робіт не повинні бути порушені права та інтереси суміжних землекористувачів, а також власників будинків і споруд. Статтею 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв`язку. Зокрема, до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать управління об`єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв`язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню. Відповідно Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572, власники, наймачі (орендарі) приміщень житлових будинків мають право на переобладнання і перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження, але з урахуванням інтересів інших громадян, які проживають у цьому будинку. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. У рішенні по справі "Інтерсплав проти України" (№ 803/02) Європейський Суд з прав людини наголосив, що втручання державних органів в право власності має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати "справедливий баланс" між інтересами особи і суспільства. Чинним законодавством України не передбачено поняття «зміни статусу квартири на статус будинку». Фактично в даному випадку мова йде про визнання вказаної квартири, яка на даний момент є частиною будинку, самостійним об`єктом нерухомого майна.

Водночас, питання поділу об`єктів нерухомого майна, що розташовані на земельних ділянках, на самостійні об`єкти нерухомого майна, визначалися положеннями Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18.06.2007 р. № 55, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 06.07.2007 р. за № 774/14041, яка втратила чинність 11.12.2023 на підставі наказу Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України. Проте, оскільки на час прийняття 06.11.2023 року рішення виконкомом Млинівської селищної ради про відмову ОСОБА_1 у зміні статусу нерухомого майна Інструкція була чинною, то її норми підлягали застосуванню до спірних відносин.

Так, згідно з пунктами 1.2, 2.1, 2.4 цієї Інструкції, поділ об`єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об`єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об`єкту поштової адреси. Пунктом. 2.6 вказаної Інструкції, наведено дані, які повинен містити висновок щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна.

Відповідно до п. 1.2. Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики №127 від 24 травня 2001 року, технічна інвентаризація проводиться у таких випадках: перед проведенням державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, що утворився в результаті поділу, об`єднання об`єкта нерухомого майна або виділення частки з об`єкта нерухомого майна, крім випадків, коли в результаті такого поділу, об`єднання або виділення частки завершений будівництвом об`єкт приймався в експлуатацію.

Зі змісту п. 1.4. вказаної Інструкції, на підставі матеріалів технічної інвентаризації складаються інвентаризаційні справи та технічні паспорти, які скріплюються підписом керівника та печаткою суб`єкта господарювання, а також підписом виконавця робіт із зазначенням серії та номера кваліфікаційного сертифіката та його печаткою.

Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що власником іншої квартири у житловому будинку є ОСОБА_2 , що підтверджується документально ( а.с. 26), яка залучена до участі у справі в якості третьої особи. Разом з тим, як видно з досліджених в суді технічної документації і висновку експерта, квартира позивачки забезпечена інженерним забезпеченням, що включає електропостачання, газопостачання, індивідуальне опалення. Проте, у висновку не конкретизовано, чи є таке електропостачання і газопостачання індивідуальним на відміну від опалення. Крім цього, до конструктивних елементів одноповерхового двоквартирного будинку входить покрівля, а відтак і простір під нею (горище). Проте, висновок експерта не містить варіантів поділу ( виділу) цієї частини будинку при віднесенні належної позивачці квартири до індивідуального житлового будинку. За таких обставин, суд дійшов висновку, що висновок експерта, яким позивач доводить обгрунтованість своїх позовних вимог є неповним і не може бути прийнятим судом у якості допустимого доказу по справі.

Крім цього, суд враховує, що 17 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 309/2340/15-ц, провадження № 61-16776св20 (ЄДРСРУ № 96977985) досліджував питання щодо наслідків незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Відповідач- це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та яка, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову у задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача). Згідно зі статтю 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а в разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі в ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги. У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.

Окрім цього, процесуальний статус відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору відрізняється за обсягом прав та обов`язків (Постанова від 24 березня 2021 року Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 1316/364/12, провадження № 61-7023св20 (ЄДРСРУ № 96106030).

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

З наведених вище підстав слід дійти висновку, що незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19 (провадження № 61-6983св20). Таким чином, суд дійшов висновку, що з урахуванням тієї обставини, що ОСОБА_2 є співвласником спільно з ОСОБА_1 на приміщення загального користування та інші конструкції і обладнання будинку, в тому числі покрівлю і простір під нею, то на переконання суду, саме вона, одночасно із Млинівською селищною радою, і є суб`єктом спірних відносин у цій справі. Тому, не залучення її у якості співвідповідача з можливістю реалізації її процесуальних прав у такому статусі, перешкоджає правильному вирішення спору у цій справі за тим предметом спору, способом захисту, та з тим колом суб`єктів спірних відносин, які визначила й обрала для себе позивач.

При цьому, суд відмічає, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного, на її думку, цивільного права не є ефективним, оскільки не вирішує питань поділу, виділу загальних приміщень, конструкцій, обладнання, які перебувають у спільній власності при визначенні статусу належного їй на праві власності нерухомого майна- квартири.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. У той же час, передумовою для судового захисту порушеного права є наявність саме порушеного права та факт порушення даного права діями відповідача. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, що викладена, зокрема, у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 916/641/18 та постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17, свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином. Свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Загалом, право власності набувається особами з підстав, що не заборонені законом, в тому числі із правочинів (ст. 328 ЦКУ), якщо інше не випливає із закону, або не встановлено судом, право власності вважається набутим правомірно. Оскільки набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні норми про «визнання права власності» (ст. 392 ЦКУ) - повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб набуто право власності на спірний об`єкт , та чи підлягає це право захисту у вказаний позивачем спосіб. Відповідно до ст.392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Згідно із ст.2 ЗУ « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень-це офіційне визнання і підтвердження державою факту набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 24.01.2020 року у справі № 910\10987\18. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) та багатьох інших. Суд зазначає, що у даному випадку за позивачем зареєстровано право власності на квартиру. Вказане право власності виникло на законних підставах та зареєстроване у встановленому законом порядку. Та обставина, що за позивачем зареєстровано право власності на житло, що має статус квартири, а не будинку, не суперечить її праву власності, оскільки, згідно з дослідженими в судовому засіданні документами право власності виникло у позивача саме на квартиру. При цьому таке право власності не порушується з боку відповідача по справі - Млинівської селищної ради. Водночас, передбачених законом правових підстав виникнення у ОСОБА_1 права власності на житловий будинок, в ході судового розгляду не доведено.

Таким чином, суд дійшов висновку, що право позивача на належну їй на праві власності квартиру не порушено. І водночас позивачкою не доведено належними та допустимими доказами можливість та наявність правових підстав для переведення статусу належного їй нерухомого майна з квартири на житловий будинок, без вирішення спору щодо поділу приміщень загального користування та інших конструкцій і обладнання будинку, в тому числі покрівлі і простору під нею (горище), які перебувають у спільній сумісній власності з ОСОБА_2 . Крім цього, незалучення до участі у справі ОСОБА_2 як співвідповідача за умови наявності обов`язкової її процесуальної співучасті в цьому статусі, є окремою, самостійною підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Враховуючи вище викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають. На підставі наведеного, керуючисьстаттями12,13,19,89,258-259,265 ЦПК України, - .

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Млинівської селищної ради Рівненської області про зміну статусу нерухомого майна, третя особа по справі - ОСОБА_2 - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до судової палати у цивільних справах Рівненського апеляційного суду, шляхом подання в тридцятиденний строк з дня його проголошення апеляційної скарги.

Повне судове рішення виготовлено 02 вересня 2024 року.

СУДДЯ: