Ухвала

від 03.09.2024 по справі 914/2141/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

03.09.2024 Справа № 914/2141/24

Господарський суд Львівської області у складі судді Зоряни Горецької, розглянувши заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Воко груп»

про скасування судового наказу та поворот виконання рішення

у справі №914/1275/24

за заявою: Фізичної особи-підприємця Жолинського Андрія Миколайовича,

до боржника: Товариства з обмеженою відповідальністю "Воко Груп",

про видачу судового наказу за вимогою про стягнення вартості втраченого майна на суму 202 278,51 грн згідно з договором №11/03/24 від 11.03.2024 про оренду опалубки,

ВСТАНОВИВ:

22.05.2024 Господарський суд Львівської області у складі судді Мирослава Петрашка видав судовий наказ про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Воко Груп" вартості втраченого майна на суму 202 278,51 грн згідно з договором №11/03/24 від 11.03.2024 про оренду опалубки та 302,80 грн судового збору. На підставі вказаного наказу 15.08.2024 з рахунку ТзОВ «Воко груп» стягнуто 192 266,51 грн в межах виконавчого провадження №75684226, що підтверджується довідкою з реєстру операцій за період з 15.08.2024 по рахунку №353348510000000026001109164 у АТ «Перший Український Міжнародний Банк».

02.09.2024 Господарським судом Львівської області зареєстровано заяву про скасування судового наказу по справі №914/1275/24 та поворот виконання рішення.

Вказана заява мотивована тим, що суд не мав права видавати вказаний наказ у справі №914/1275/24, оскільки заява про видачу судового наказу подана адвокатом (представником), повноваження якого не підтверджені належним чином. Водночас заявник стверджує, що вимоги стягувача не є безспірними, є надуманими, абсолютно безпідставними та необґрунтованими. Водночас ТзОВ «Воко груп» не отримувало поштового відправлення з судовим наказом в справі №914/1275/24, у зв`язку з чим товариство заявляє клопотання про поновлення строку на звернення з заявою про скасування судового наказу. Крім того ТзОВ «Воко груп» заявляє клопотання про поворот виконання рішення, оскільки вказаний спосіб захисту є єдиним способом відновити порушені права та інтереси товариства.

Розглянувши вказану заяву, враховуючи аргументи заявника та норми розділу II ГПК України, суд зазначає наступне.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 08.11.2018 у справі "Созонов та інші проти України" зазначено, що загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи. Принцип рівності вимагає, щоб кожній стороні була надана розумна можливість представити свою справу за умов, які не ставлять її в істотно несприятливе становище у порівнянні з іншою стороною. ЄСПЛ дійшов висновку, що на національні суди покладено обов`язок з`ясувати, чи були повістки чи інші судові документи завчасно отримані сторонами та, за необхідності, зобов`язані фіксувати таку інформацію у тексті рішення. У разі невручення стороні належним чином судових документів, вона може бути позбавлена можливості захищати себе у провадженні.

Згідно положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у пункті 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Згідно положень Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV , Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі по тексту Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини (надалі по тексту ЄСПЛ) вважаються складовою частиною вітчизняного законодавства. Зокрема, згідно ч. 1 ст. 17 цього Закону, суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права Тому позиція ЄСПЛ щодо можливості апеляційного та/або касаційного оскарженн судових рішень є важливою.

Згідно з ст. 6 Конвенції, кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків або при встановленні обґрунтованості будь якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть, якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

У рішенні від 04 червня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France) суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми та їх застосуванняне повинні перешкоджати учасникам провадження використовувати доступні засоби захисту (рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України", заяви N 17160/06 та N 35548/06, п. 34, від 20 червня 2011 року).

З аналізу практики ЄСПЛ вбачається, що кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його «цивільних прав таобов`язків». Таким чином, у статті 6 § 1 представлено «право на суд», разом із правом на доступ до суду, тобто правом кожного подати до суду будь - який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру, звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (Golder v . the United Kingdom (Голдер проти Сполученого Королівства), § 36). «Право на суд» та право на доступ не є абсолютними. Права можуть бути обмежені, але лише таким способом та до такої міри, що не порушують зміст цих прав (Philis v . Greece (Філіс), § 59; De Geouffre de la Pradelle v. France (Де Жуфр де ла Прадель проти Франції), § 28, і Stanev v. Bulgaria (Станєв проти Болгарії), § 229).

У справі «Delcourt v. Belgium» Європейський суд зазначив, що у демократичному суспільстві у світлірозуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.

Відтак, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини та змісту ч. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року випливає, що людина вправі звернутися до суду й отримати справедливий, ефективний судовий захист, суд повинен виходити з принципу недопустимості обмеження права громадян на звернення до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Це означає, що особа повинна мати фактичний (реальний) доступ до установ судової системи. Порушення гарантованих прав особи щодо ефективного засобу юридичного захисту та справедливого судового розгляду в такому його елементі, як право доступу до суду для захисту порушених прав чи інтересів, є неприпустимим та порушує принципи діяльності судової влади, яка повинна забезпечувати рівні права всіх осіб, чиї інтереси так чи інакше зачіпає судова діяльність.

Згідно ч. 1, п. 3 ч. 5 ст. 157 ГПК України боржник має право протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення копії судового наказу та доданих до неї документів подати заяву про його скасування до суду, який його видав. До заяви про скасування судового наказу додається клопотання про поновлення пропущеного строку, якщо заява подається після спливу строку, передбаченого частиною першою цієї статті.

Згідно частини 1 статті 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Господарський процесуальний кодекс України не визначає конкретний перелік обставин, що відносяться до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Отже, у кожному випадку суд повинен, з урахуванням конкретних обставин пропуску строку, оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку, встановити, чи є такий строк значним та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з врахуванням балансу суспільного та приватного інтересу.

ТзОВ «Воко Груп» не отримували копії судового наказу, поштове відправлення було повернуто за зворотною адресою за закінченням встановленого терміну зберігання і 17.06.2024 отримано судом.

16.08.2024 адвокат ознайомився з матеріалами справи в приміщенні суду, і стало відомо, що конверт, яким надсилався наказ Боржнику, повернувся у зв`язку з закінченням терміну зберігання.

Суд звертає увагу, що ч. 6 ст. 242 ГПК України не визначено днем вручення судового рішення випадки повернення судового рішення «за закінченням терміну зберігання», відтак,такийне може вважатися належним повідомленням.

Аналогічна позиція викладена у правових висновках Верховного Суду, зокрема, в постановах Касаційного Господарського Суду Верховного Суду від 25.08.2022 у справі № 914/2197/18, Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц (провадження №14-507цс18), Касаційного Господарського Суду Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 916/3600/19, де зазначається, що повернення поштової кореспонденції на адресу суду з вказівкою причини повернення «за закінченням встановленого строку зберігання» не свідчить про факт належного повідомлення сторони у судовій справі.

Відтак, боржник ТзОВ «Воко Груп» не отримував оскаржуваного наказу, зі змістом такогоознайомився 16.08.2024.

Відповідно до частини 4 статті 156 Господарського процесуального кодексу України днем отримання боржником копії судового наказу є день його вручення боржнику, визначений відповідно до статті 242 цього Кодексу.

Згідно частини шостої статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила судуіншої адреси.

Таким чином, день належного вручення копії судового рішення може бути встановлений виключно з відповідної відмітки на поштовому повідомленні або розписки про отримання копії судового рішення (зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 14.04.2021 у справі № 205/1129/19).

Відтак, боржник ТзОВ «Воко Груп» не отримував та не може вважатися таким, що отримував копію оскаржуваного наказу, зі змістом такого ознайомився 15.08.2024, а з усіма матеріалами справи 16.08.2024.

Суд зазначає, що процесуальний строк оскарження покликаний забезпечувати принцип правової визначеності і є гарантією захисту прав сторін спору. Зокрема, відповідно до частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Якщо боржник не знав про судовий наказ Господарського суду Львівської області у справі №914/1275/24, принцип правової визначеності порушується.

З врахуванням вищенаведеного, суд вважає за можливе поновити ТзОВ «Воко Груп» строк на подання заяви про скасування судового наказу по справі №914/1275/24 від 22.05.2024, виданого Господарським судом Львівськоїобласті.

З заяви про скасування судового наказу вбачається, що заборгованість не є безумовною, а вимоги безспірними. Тобто між сторонами існує спір.

Положення пункту 5 частини 3 статті 157 Господарського процесуального кодексу України встановлюють обов`язковість зазначення в заяві про скасування судового наказу про повну або часткову необґрунтованість вимог стягувача і не вимагають доведення обґрунтування таких доводів.

Згідно із частиною 3 статті 158 Господарського процесуального кодексу України, у разі відсутності підстав для повернення заяви про скасування судового наказу суддя не пізніше двох днів після її подання постановляє ухвалу про скасування судового наказу, в якій роз`яснює заявнику (стягувачу) його право звернутися до суду із тими самими вимогами в порядку спрощеного позовного провадження. В ухвалі про скасування судового наказу суд за клопотанням боржника вирішує питання про поворот виконання судового наказу в порядку, встановленому статтею 333 цього Кодексу.

За наведених обставин, судовий наказ у справі №914/1275/24 підлягає скасуванню.

Факт списаннякоштів за виконавчим провадженням по справі №914/1275/24 підтверджений долученими до матеріалів справи доказами.

Згідно з ч. 1 ст. 232 ГПК України судовими рішеннями є, зокрема судові накази.

Відповідно до ст. 333 ГПК України передбачено, що питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони. До заяви про поворот виконання рішення шляхом повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості додається документ, який підтверджує те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним або приватним виконавцем. За подання заяви про поворот виконання судовий збір не сплачується. Якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом відповідно до частини першої - третьої цієї статті, заява відповідача про поворот виконання рішення розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Заява про поворот виконання може бути подана протягом одного року з дня ухвалення відповідного рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції або з дня ухвалення рішення при новому розгляді справи. Така заява розглядається у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника у двадцятиденний строк з дня надходження заяви, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду.

У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2011 N 13-рп/2011 у справі № 1-25/2011 вказано, що поворот виконання рішення - це цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав особи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням. Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав, у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна (або виконаних дій), оскільки правова підстава для набуття майна (виконання дій) відпала. Як наголошено в Рішенні Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003, "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".

Пунктом 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 №9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" передбачено, що наказ про поворот виконання рішення видається в разі скасування (зміни у певній частині) рішення, на підставі якого було видано первісний наказ, за результатами перегляду рішення в апеляційному чи касаційному порядку або за нововиявленими обставинами.

Поворот виконання рішення, постанови - це процесуальна дія, яка полягає в повному або частковому відновленні первісного становища відповідача в разі зміни або скасування рішення з прийняттям нового рішення про повну або часткову відмову в позові. Мета повороту виконання рішення - приведення відносин, що склалися між сторонами, у відповідність з новим судовим рішенням шляхом усунення наслідків скасованого повністю або частково рішення.

Сама назва інституту поворот виконання вказує на те, що скасований судовий акт має бути дійсно виконаний, і дійсно мають настати несприятливі наслідки для відповідача.

Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна, оскільки правова підстава для набуття майна відпала.

Поворот виконання рішення - це процесуальна форма захисту прав боржника. Воно можливе лише після набрання судовим рішенням законної сили. Його суть у поверненні стягувачем боржнику всього одержаного за скасованим рішенням (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 569/15646/16-ц).

Відтак, застосування повороту виконання рішення одночасно зі скасуванням судового наказу є єдиним способом відновити порушені права та інтереси ТзОВ «Воко Груп».

В частині стягнення витрат на правову допомогу, суд дійшов висновку про відмову з огляду на наступне.

Частиною 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) встановлено, що господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: наказного провадження; позовного провадження (загального або спрощеного).

Відповідно статті 147 ГПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 148 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги. Заявником та боржником в наказному провадженні можуть бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими законом для виконання судових рішень.

Згідно зі статтею 148 ГПК України судовий наказ може бути видано тільки за вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій (у тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Особа має право звернутися до суду з вимогами, визначеними у частині першій цієї статті, у наказному або спрощеному позовному провадженні на свій вибір.

Грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов`язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов`язання, що складається, в тому числі, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов`язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто, в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

З вищевикладеного вбачається, що наказне провадження передбачає можливість стягнення неоспорюваної заборгованості, за заявою особи, якій належить право вимоги про стягнення неоспорюваної грошової заборгованості за письмовими договорами, яка не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У свою чергу, стягнення з витрат на правову допомогу суперечить самій суті наказного провадження, оскільки договір про правову допомогу не є укладеним між заявником та боржником, а також не є неоспорюваною заборгованістю. Крім того такий договір не долучено до матеріалів заяви, що унеможливлює встановити усі його істотні умови.

Разом з тим, процесуальними нормами не передбачено стягнення з боржника у наказному провадженні сум, відмінних від неоспорюваної заборгованості та витрат зі сплати судового збору за подання заяви про видачу судового наказу, що вбачається з такого.

Частинами першою та третьою статті 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частини першої статті 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Отже, за приписами ГПК України попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат сторона має подати до суду разом з першою заявою по суті спору, якими відповідно до частини другої статті 161 ГПК України є позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Разом з тим, згідно з частиною першою статті 150 ГПК України заява про видачу судового наказу подається до суду у письмовій формі та підписується заявником.

Частини друга і третя зазначеної статті розкривають, що повинно бути зазначено в заяві і що до заяви додається.

Аналіз наведених приписів процесуального законодавства, свідчить, що наказне провадження є безспірним, тобто, в його порядку задовольняються тільки ті вимоги заявника, що мають безспірний характер. Заперечення боржника проти вимог стягувача означає наявність спору про право і сам факт подання заяви боржником є достатньою підставою для скасування судового наказу, так як закон не зобов`язує суд на цій стадії перевіряти обґрунтованість заперечень боржника. Зазначені у заяві про скасування судового наказу доводи боржника можуть бути перевірені судом лише під час розгляду справи в порядку позовного провадження.

Отже, розгляд заяви про скасування судового наказу в порядку наказного провадження не є розглядом спору по суті, а лише свідчить про наявність спору, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження у разі надходження заяви про скасування судового наказу у порядку статті 157, разом з тим, відповідно приписам розділу ІІ Господарського процесуального кодексу України, не передбачено розподілу будь-яких судових витрат за результатами розгляду такої заяви.

Крім того, статті 129 Господарського процесуального кодексу України регулюють питання розподілу судових витрат між сторонами спору в залежності від результатів розгляду справи по суті, а відтак, в даному випадку, не підлягають застосуванню. Судові витрати, які понесені учасниками під час наказного провадження в подальшому можуть бути враховані та розподілені за результатами розгляду даного спору в порядку позовного провадження.

Стаття 126 ГПК України визначає, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Як вбачається з норм статті 126 ГПК України, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи, натомість в наказному провадженні судом розглядається заява про видачу судового наказу.

Крім того, відповідно до частини першої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Проте, враховуючи порядок здійснення судочинства у наказному провадженні, виходячи з приписів у тому числі статті 126 ГПК України, у боржника відсутня можливість доведення неспівмірності витрат, заявлених до стягнення заявником, що суперечить приписам частини першої статті 13 ГПК України. Буде порушено принцип змагальності, що суперечить висновкам викладеним у Постанові КГС ВС від 02.03.2023 у справі № 5019/1274/11.

Крім того, у відповідності до ст. 157 ГПК України, боржник не матиме змоги заперечити щодо нарахування витрат на правову допомогу.

Господарський суд зазначає, що стягнення з боржника на користь стягувача витрат на правничу суперечить самій суті наказного провадження.

Виходячи із вищевикладеного в сукупності, процесуальний закон не передбачає розподілу будь-яких судових витрат, окрім судового збору в порядку здійснення судочинства у наказному провадженні, що свідчить про те, що заявлена заявником вимога не підлягає розгляду в порядку наказного провадження. Суд звертає увагу стягувача, що при незгоді боржника із стягненням витрат на правову допомогу останній буде позбавлений права на подання заяви про скасування судового наказу, оскільки пп. 5 ч. 3 ст. 157 ГПК України передбачає, що у даній заяві боржник повинен зазначити про повну, або часткову необгрунтованість вимог стягувача, однак не судових витрат.

Враховуючи наведене, суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу судового наказу в частині стягнення витрат на правничу допомогу.

Керуючись статтями 12, 13, 123, 124, 126, 129, 157, 158, 232, 234, 242, 333 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Поновити ТзОВ «Воко Груп» строк на подання заяви про скасування судового наказу по справі №914/1275/24 від 22.05.2024, виданого Господарським судом Львівськоїобласті.

2. Скасувати судовий наказ по справі №914/1275/24 від 22.05.2024, виданий Господарським судом Львівської області.

3. Здійснити поворот виконання судового наказу по справі №914/1275/24 від 22.05.2024року шляхомповернення стягнутих грошових сум.

4. У порядку повороту виконання судового наказу стягнути з Фізичної особи - підприємця Жолинського Андрія Миколайовича( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Воко Груп" (79071, місто Львів, вулиця Кульпарківська, будинок 230, ідентифікаційний код 43400818) безпідставно стягнуті грошові кошти в розмірі 192 266,51 грн (сто дев`яносто дві тисячі двістішістдесят шість гривень та 51 копійку).

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання. Ухвала, як виконавчий документ, може бути пред`явлена до примусового виконання протягом трьох років.

Ухвала може бути оскаржена до Західного апеляційного господарського суду в порядку та строки, передбачені статтями 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя Горецька З.В.