Постанова

від 03.09.2024 по справі 440/7387/24

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2024 р. Справа № 440/7387/24Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Бегунца А.О.,

Суддів: Курило Л.В. , Мельнікової Л.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 24.06.2024, головуючий суддя І інстанції: І.Г. Ясиновський, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 24.06.24 по справі № 440/7387/24

за позовом ОСОБА_1

до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області , третя особа: ОСОБА_2 , голова Київського районн суду м. Полтава

про визнання відсутність та перевищення повноважень, нечинним наказу, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Полтавського окружного адміністративного суду 19 червня 2024 року надійшов позов ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області про визнання відсутність та перевищення повноважень, нечинним наказу, стягнення моральної шкоди, прохальна частина якого містить наступні вимоги:

- визнати відсутність у відповідача повноважень призначати суддів на посади у місцеві суди;

- визнати перевищення повноважень відповідачем виданням наказу № 133-к від 03.09.2001 в частині призначення третьої особи на посаду судді Київського районного суду м. Полтави;

- визнати нечинним наказ № 133-к від 03.09.2001 р в частині призначення третьої особи на посаду судді Київського районного суду м. Полтави з 03.09.2001;

- визнати порушення незалежності судової гілки влади в особі ОСОБА_2 гілкою виконавчої влади в особі відповідача та Кабінету Міністрів України (далі КМУ) шляхом незаконного призначення третьої особи на посаду судді наказом № 133-к від 03.09.2001 р та фінансуванням діяльності третьої особи на посаді судді;

- визнати порушення права на незалежний і безсторонній суд при постановленні вироку від 07.07.2004 р по справі № 11-1061 2004 р;

- стягнути з бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 10 000 000 грн 00 коп в рахунок відшкодування моральної шкоди завданної мені порушенням права на незалежний і безсторонній суд.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 24.06.24 позовну заяву ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області про визнання відсутність та перевищення повноважень, нечинним наказу, стягнення моральної шкоди повернуто позивачу.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу від 24.06.2024 та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилався на ч.2 ст.55 Конституції України, якою передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді дій чи бездіяльності органів державної влади.

Так, позивач зазначив, що треба встановити, що органи державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2 ст.19 Конституції).

Також, посилався на положення ст. 5 КАС України, якою визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Апелянт зазначив, що суддя спотворює зміт його позову шляхом змішування різних його розділів, вільно трактує норми КАС України, що призвело до порушення норм процесуального права.

Відповідач надав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що зі змісту позовних вимог, які визначені позивачем у позовній заяві вбачається, що позивач фактично оскаржує позовні вимоги, які не є взаємопов`язаними, мають різні підстави та мають вирішувалися окремо одна від одної. Тобто, фактично частина позовних вимог підлягає вирішенню як окремі спори, в різних судах і в різних юрисдикціях, при цьому, підставами виникнення спірних правовідносин сторін є різне нормативне регулювання та порядок розгляду. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Третя особа своїм правом на подання письмових пояснень на апеляційну скаргу не скористалась.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 312 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 294 Кодексу адміністративного судочинства України, окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові).

Згідно з ч. 4 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з пунктом 6 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).

Частиною першою статті 172 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

За своїм процесуальним призначенням інститут об`єднання позовних вимог забезпечує правильність і одностайність розгляду та вирішення окремих позовних вимог, які можуть бути розглянуті як самостійні справи, але об`єднуються однорідністю вимог, тобто вимог, які випливають з одних і тих же правовідносин.

Крім того, об`єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також унеможливити винесення різних рішень за однакових обставин.

Отже, порушенням правила об`єднання вимог, є об`єднання неоднорідних вимог, тобто таких, які не пов`язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

За приписами частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного права позивача та об`єктивного обов`язку відповідача.

Матеріалами справи встановлено, що позивачем ставиться під сумнів наявність повноважень відповідача призначати суддів на посади у місцеві суди, а також видання наказу № 133-к від 03.09.2001 в частині призначення ОСОБА_2 на посаду судді Київського районного суду м. Полтави. Також позивач просить визнати нечинним наказ № 133-к від 03.09.2001 в частині призначення ОСОБА_2 на посаду судді Київського районного суду м. Полтави з 03.09.2001.

Такі вимоги вмотивовані позивачем протиправністю призначення ОСОБА_2 суддею Київського районного суду м. Полтави на підставі Указу Президента України від 20.08.2001 №688/2001 "Про призначення суддів", оскільки, на думку позивача, на підставі статті 128 Конституції України Президенту України передбачено повноваження призначати лише на посаду судді без визначення конкретного місцевого суду. Як зазначає позивач у позовні заяві, чинний на той час Закон 2022-Х від 1981 року в редакції 05.07.2001 року теж не визначав повноваження Президента призначати суддів по конкретних судах.

Також, позивач, посилаючись на зміст Положення про управління юстиції, яке затверджене наказом Міністерства юстиції України від 30.08.2000 №36/5, зазначає про відсутність повноважень у Головного територіального управління юстиції у Полтавській області (на час дії яка оскаржується - Полтавське обласне управління юстиції) призначати суддів на посади у місцеві суди.

Позивач дійшов висновку, що КМУ незаконно виконувало розпорядчі функцій щодо розподілу коштів державного бюджету визначаючи зокрема схеми посадових окладів суддів міських і районних судів. Тобто, на думку позивача, протягом періоду часу від початку судового слідства по його кримінальній справі і до вироку по ній суддя Шиян В.М. отримував грошове забезпечення не від ДСА (як передбачено Законом 3018-ІІІ), а від центрального органу виконавчої влади, що звісно нівелювало гарантії незалежності судді Шияна В.М. як судді.

Крім того, позивач в позовній заяві зазначив, що всі суди загальної юрисдикції в Україні утворені незаконно всупереч положенням статтей 8, 21, 21-1 та 24 Закону №2022-Х від 1981 року чинного в редакції від 15.07.1992. Сам Закон №2022-Х не визначав суди як юридичні особи, так з його тексту вбачається, що суди діяли як колегіальні органи, як ВРУ чи КМУ.

Отже, Президія ВРУ перевищила свої повноваження здійснивши правочин щодо утворення судів 19.11.1992 актом №2799-ХІІ та що жодний із судів загальної юрисдикції досі не утворений на підставі Закону.

Отже, на думку позивача, порушено його права на незалежний і безсторонній суд, тому протиправно винесено обвинувальний вирок по кримінальній справі за обвинуваченням позивача у скоєнні кримінального правопорушення за ч.2 ст.194, ч.3 ст.194, ст.191 та ст.87 КК (в ред.1960 року) (справа № 11-1061 2004 р).

Колегія суддів зазначає, що позивачем оскаржується відсутність у відповідача повноважень призначати суддів на посади у місцеві суди, а також перевищення повноважень відповідачем виданням наказу № 133-к від 03.09.2001 в частині призначення третьої особи на посаду судді Київського районного суду м. Полтави.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень.

Водночас, згідно з частиною першою статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень"; 13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".

Колегія суддів зазначає, що під компетенційним спором вважається спір між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Їхня особливість: сторони у них - як позивач, так і відповідач - є суб`єктами владних повноважень. Завдання суду в таких спорах - встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень.

Компетенційні спори виникають виключно в межах реалізації функцій публічно-правового характеру суб`єктами владних повноважень. Особливість судового розгляду компетенційних спорів зумовлена необхідністю вирішення питання про те, чи належним чином реалізована компетенція відповідача та чи не порушена при реалізації повноважень відповідача компетенція позивача. Сталою судовою практикою є визначення спірної компетенції між двома суб`єктами владних повноважень (ухвала Вищого адміністративного суду України 289/568/16-а). Розмежування компетенції різних органів має ґрунтуватися зокрема на положенні щодо недопущення дублювання їхніх повноважень.

Однак категорія "реалізація компетенції" визначає, що можуть мати місце не лише спори про її розмежування. Такі спори можуть виникати на підставі прийняття рішення, вчинення дій суб`єктом владних повноважень, які, з позиції іншого суб`єкта владних повноважень, не відповідають закону, виходять за межі компетенції відповідача або прийняті з порушенням встановленої процедури тощо. При цьому, Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших форм захисту від стверджуваних порушень прав чи інтересів. Відповідно до частини 4 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Можливість звернення суб`єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов`язана з виконанням ним владних управлінських функцій, в межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом.

З матеріалів позовної заяви вбачається, що позивач є фізичною особою, яка просить встановити наявність чи відсутність компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень - Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, а також зазначає по тексту позову про відсутність повноважень в Президента України та Президії ВРУ. Компетенційний спір в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України в даному випадку відсутній.

В той же час, окружні адміністративні суди не наділені повноваженнями розглядати спори про наявність чи відсутність повноважень в Президента України чи Верховної Ради України.

Згідно із частиною четвертою статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні, серед іншого справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, зокрема, Президента України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України.

Фактично позивач об`єднав у своїй позовній заяві позовні вимоги, частину з яких належить до юрисдикції різних судів.

Окрім того, згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Зважаючи на обставини, у зв`язку з якими ОСОБА_1 в цій частині позовних вимог звернувся до адміністративного суду і наведене вище правове регулювання цих відносин, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що на підставі статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративного суду не поширюється на зазначену справу, а у відкритті провадження у справі за цим позовом слід відмовити, оскільки цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

При цьому, що стосується такої частини позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання порушення незалежності судової гілки влади в особі ОСОБА_2 гілкою виконавчої влади в особі відповідача та Кабінету Міністрів України (далі КМУ) шляхом незаконного призначення ОСОБА_2 на посаду судді наказом № 133-к від 03.09.2001 та фінансуванням діяльності ОСОБА_2 на посаді судді, а також визнання порушення його права на незалежний і безсторонній суд при постановленні вироку від 07.07.2004 р по справі № 11-1061 2004 року, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої та третьої статті 6 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

У Рішенні від 23.05.2001 №6-рп/2001 Конституційний Суд України роз`яснив, що порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судового розгляду справ у першій інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень, належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий. Що ж стосується актів, дій або бездіяльності посадових і службових осіб органів судової влади, що належать до сфери управлінської діяльності, то вони можуть бути оскаржені до суду на загальних підставах.

Згідно із висновками Великої Палати Верховного Суду, зробленими у постанові від 03.04.2018 у справі №820/5586/16, дії суду (судді), вчинені при виконанні своїх обов`язків щодо здійснення правосуддя (самостійного виду державної діяльності, яка здійснюється шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях в особливій, установленій законом процесуальній формі адміністративних, цивільних, кримінальних та інших справ), є процесуальними, а не управлінськими. Оскарження в будь-який спосіб процесуальних актів, дій (бездіяльності) судів і суддів при розгляді конкретної справи поза передбаченим процесуальним законом порядком не допускається. У порядку адміністративного судочинства можуть бути оскаржені акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності та не пов`язані зі здійсненням судом провадження у справі, результатом якого є прийняття акта органом судової влади.

У постанові від 12 грудня 2018 року у справі №804/285/16 (провадження №11-669апп18) Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки: згідно з приписами Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України, дотримання вимог процесуального закону є обов`язками суду під час здійснення правосуддя у конкретній справі; закони України не передбачають можливості розгляду в суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, оскільки такі дії/бездіяльність пов`язані з розглядом судової справи навіть після його завершення; вирішення в суді спору за такою позовною вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом; вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені в ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені; усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені; оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Відповідно до висновків, сформованих Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.10.2020 у справі №826/56/18, оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише в межах відповідної судової справи, у якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене в статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та із судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними визначеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду.

Відповідної позиції дотримувалася Велика Палата Верховного Суду у постановах від 08.05.2018 у справі №521/18287/15-ц, від 21.11.2018 у справі №757/43355/16-ц, від 13.03.2019 у справі №462/32/17, від 20.03.2019 у справі №295/7631/17, від 10.04.2019 у справі №320/948/18, від 02.10.2019 у справі №815/110/16, від 16.10.2019 у справі №1340/4052/18, від 27.11.2019 у справі №1540/4005/18, від 26.02.2020 у справі №280/1334/19 та інших, а також Верховний Суд у постановах від 01.08.2018 у справі №813/2579/17, від 18.01.2019 у справі №826/1198/17, від 31.07.2019 у справі №636/5534/15, від 05.03.2021 у справі №640/19503/19, від 21.07.2022 у справі №580/5292/21, від 28.12.2022 у справі №640/30494/21, від 26.01.2023 у справі №420/9956/22, від 08.05.2023 у справі №580/2605/22, від 26.07.2023 у справі №580/1016/23 та інших.

За змістом правовідносини у зазначеній вище частині позовних вимог не є владно-управлінськими, стосуються дій/бездіяльності суду щодо розгляду процесуальних питань у межах конкретної кримінальної справи.

А тому цей спір не можна класифікувати як публічно-правовий і його не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства та будь-якого іншого судочинства, оскільки такий позов взагалі не може розглядатися судами.

Позивач, вважаючи, що вирок в кримінальній справі відносно нього прийнято з порушенням його права на незалежний і безсторонній суд, не позбавлений права оскаржувати саме цей вирок у порядку визначеному кримінальним процесуальним кодексом до відповідного суду та відповідної юрисдикції.

Відтак позовні вимоги, які визначені позивачем у позовній заяві не є взаємопов`язаними, мають різні підстави та мають вирішуватися окремо одна від одної.

За поданою позовною заявою фактично частина позовних вимог підлягає вирішенню як окремі спори, в різних судах і в різних юрисдикціях, при цьому, підставами виникнення спірних правовідносин сторін є різне нормативне регулювання та порядок розгляду.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає вірними висновки суду першої інстанції, що сумісний розгляд об`єднаних позивачем позовних вимог є неприпустимим.

Підстав для застосування положень статті 172 Кодексу адміністративного судочинства України судом не встановлено.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про повернення адміністративного позову.

Колегія суддів, переглянувши ухвалу суду першої інстанції, дійшла висновку, що при прийнятті останньої, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.

Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Згідно із ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 24.06.2024 по справі № 440/7387/24 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя А.О. Бегунц Судді Л.В. Курило Л.В. Мельнікова