Рішення

від 04.09.2024 по справі 910/5253/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.09.2024Справа № 910/5253/24

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Кота О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом ОСОБА_1 , м.Київ

до відповідача: Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», м.Київ

про визнання недійсним рішення, -

За участю представників сторін:

від позивача: Юрченко О.І.

від відповідача: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» про визнання недійсними рішень VIII конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», які оформлені протоколом №8 від 07.07.2023.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що проведення та прийняті на VIII конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» рішення є такими, що порушують права позивача, як члена організації на управління й прийнятими з порушенням чинного законодавства та п.4.2 статуту громадської організації без належного повідомлення про проведення конференції всіх членів організації та проведення виборів делегатів.

Ухвалою від 06.05.2024 відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 05.06.2024.

Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що станом на момент прийняття рішень VIII конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», які оформлені протоколом №8 від 07.07.2023, позивача вже було виключено зі складу членів Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

05.06.2024 судом було відкладено підготовче засідання на 19.06.2024.

19.06.2024 судом було відкладено підготовче засідання у справі на 24.07.2024.

24.07.2024 закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті на 07.08.2024.

07.08.2024 судом було задоволено клопотання позивача про поновлення строку на подання доказів. Відкладено розгляд справи по суті на 04.09.2024.

13.08.2024 представником позивача було подано докази направлення копій доказів, які було подано у минулому судовому засіданні, на адресу відповідача. Докази, які додано до клопотання було долучено судом до матеріалів справи.

Представник відповідача у судове засідання 04.09.2024, як і в попередні засідання не з`явився, проте, про дату, час та місуе розгляду справи був повідомлений належними чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи повідомлення про доставку процесуального документа до електронного кабінета Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Наразі, з огляду на неявку відповідача суд зазначає таке.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Відповідачем про причини неявки у судове засіданні 04.09.2024 повідомлено не було.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, за висновками суду, неявка відповідача не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 04.09.2024. До того ж, судом враховано, що вказаним учасником було вислволено свою правову позицію по суті спору у відзиві на позов.

04.09.2024 судом було розглянуто клопотання позивача про повернення до стадії підготовчого провалдження.

В задоволенні вказаного клоптання було відмовлено, оскільки нормами Господарського процесуального кодексу України не передбачено можливості повернення суду зі стадії розгляду справи по суті до попередньої стадії судового процесу - підготовчого провадження.

Представником позивача у судовому засіданні 04.09.2024 було підтримано позовні вимоги в повному обсязі.

В судовому засіданні 04.09.2024 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

30.09.1992 було здійснено державну реєстрацію Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Згідно змісту п.1.1 статуту Українського центру «Відродження» (в редакції 1992 року) Український центр є громадською благодійною організацією, що об`єднує спеціалістів різного профілю, які сприяють у своїй діяльності всіма засобами відновленню довколишнього середовища, забезпеченню соціальної та медичної допомоги населенню, внаслідок дії радіації, а також духовного відродження.

Як вказує позивач, ОСОБА_1 є членом Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» та здійснює користування гаражним боксом №61 по АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження». На підтвердження означених обставин позивачем надано довідку №194 Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Згідно змісту протоколу №8 від 07.07.2023 VIII конференцією Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» останньою було прийнято рішення, в тому числі, про: затвердження нової редакції статуту Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження»; обрання членами правління об`єднання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ; звільнення від повноважень президента ОСОБА_2 та обрання президентом Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» Ковтуна Є.П. У протоколі №8 від 07.07.2023 вказано, що на конференцію було обрано 24 делегата, а участь у роботі конференції було прийнято 23 делегатами.

Як вказує позивач, проведення та прийняті на VIII конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» рішення є такими, що порушують права позивача, як члена організації на управління й прийнятими з порушенням чинного законодавства та п.4.2 статуту громадської організації без належного повідомлення про проведення конференції всіх членів організації та проведення виборів делегатів. Означені обставини і стали підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що станом на момент прийняття рішень VIII конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», які оформлені протоколом №8 від 07.07.2023, позивача вже було виключено зі складу членів Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх - обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову. При цьому, суд виходить з такого.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Частиною 1 ст.36 Констиуції України визначено, що громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Право громадян на свободу об`єднання є невід`ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об`єднань.

Частинами 1, 2 ст.1 Закону України «Про об`єднання громадян» (в редакції, чинній станом на 30.09.1992) об`єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об`єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією.

Громадською організацією є об`єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст.3 Закону України «Про об`єднання громадян» (в редакції, чинній станом на 30.09.1992.

Як було встановлено вище, 30.09.1992 було здійснено державну реєстрацію Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Згідно змісту п.1.1 статуту Українського центру «Відродження» (в редакції 1992 року) Український центр є громадською благодійною організацією, що об`єднує спеціалістів різного профілю, які сприяють у своїй діяльності всіма засобами відновленню довколишнього середовища, забезпеченню соціальної та медичної допомоги населенню, внаслідок дії радіації, а також духовного відродження.

Як вказує позивач, ОСОБА_1 є членом Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» та здійснює користування гаражним боксом №61 по АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження». На підтвердження означених обставин позивачем надано довідку №194 Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Одночасно, як вказує відповідач, згідно рішення правління Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», яке оформлено протоколом №19 від 03.04.2023, за порушення статуту Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» п.5.3.1, 5.3.2 та Положення про автогаражний підрозділ Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», у зв`язку із наявністю заборгованості по статутним членським внескам, ОСОБА_1 було виключено з Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Зі змісту наявного в матеріалах справи реєстру членів Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» станом на 01.04.2023 вбачається, що ОСОБА_1 був членом Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Наразі, судом враховано, що згідно п.4.1 статуту Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» (в редакції, що була затверджена протоколом чергової конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» №7 від 11.12.2016) членство у центрі є фіксованим і підтверджується записом в реєстрі членів центру. Умови і порядок прийому у члени Центру, припинення членства визначаються цим статутом.

Згідно змісту п.4.10.2 статуту Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» (в редакції, що була затверджена протоколом чергової конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» №7 від 11.12.2016) членство в центрі припиняється у разі виключення з членів центру.

Відповідно до п.4.14 статуту Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» (в редакції, що була затверджена протоколом чергової конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» №7 від 11.12.2016) припинення членства в центрі наступає автоматично і не потребує прийняття рішення у разі, в тому числі, порушення обов`язків щодо сплати вступних та щорічних внесків.

У п.9.1 статуту Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» (в редакції, що була затверджена протоколом чергової конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» №7 від 11.12.2016) вказано, що правління є адміністративно-виконавчим, постійно діючим у період між конференціями органом управління центру.

Згідно змісту Положення про членські внески Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», яке затверджено рішенням правління №18/1 від 01.02.2023 член центру, який не виконує або неналежним чином виконує свої обов`язки, передбачені даним Положенням та статутом, може бути виключений зі складу центру підрозділу рішенням правління Конференції, президентом, в порядку і на підставі передбаченій статутом. Члени організації, які вчасно не сплатили членські внески, вважаються такими, що мають заборгованість по сплаті членських внесків (п.п.5.1 ,5.2 Положення).

Як вбачається із представлених до матеріалів справи доказів, правлінням Українського центру «Відродження», яке оформлене протоколом №19 від 03.04.2023, за порушення статуту Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» виключено зі складу членів Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» 65 осіб. Зокрема, відповідно до додатку №1 бухгалтерської відомості боржників станом на 29.03.2023 до переліку членів Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», який було виключено, віднесено і ОСОБА_1 .

Зі змісту наявного в матеріалах справи реєстру членів Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» станом на 06.06.2024 вбачається, що ОСОБА_1 вже не членом Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Судом враховано, що згідно п.5.1.12 статуту Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» (в редакції, що була затверджена протоколом чергової конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» №7 від 11.12.2016) члени центру мають право оскаржувати рішення посадових осіб та органів управління центру, органів структурних (відокремлених) підрозділів центру до органів, що уповноважені розглядати скарги у відповідності до цього статуту.

Одночасно, зі змісту п.7.12.6 статуту Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» (в редакції, що була затверджена протоколом чергової конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» №7 від 11.12.2016) вбачається, що до виключної компетенції конференції центру належить прийняття рішень за скаргами на дії, в тому числі правління центру про виключення з центру.

Проте, доказів оскарження позивачем рішення про його виключення з членів Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» у визначеному статутом відповідача порядку, матеріали справи не містять.

До того ж, суд зауважує, що фактично всі доводи позивача, які було викладено представником позивача під час розгляду справи по суті, фактично зводяться до непогодження саме із рішенням про виключення ОСОБА_1 зі складу членів Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження».

Суд звертає увагу позивача, що у даному випадку саме вирішення питання щодо законності рішення відповідача про виключення ОСОБА_1 зі складу членів Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» передує можливості вирішення спору про визнання недійсними рішень VIII конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», які оформлені протоколом №8 від 07.07.2023 за позовом саме ОСОБА_1 .

Отже, з наведеного полягає, що оскільки 03.04.2023 ОСОБА_1 було виключено зі складу членів відповідача, оспорюваними рішеннями VIII конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», які оформлені протоколом №8 від 07.07.2023, права позивача ніяким чином не порушувались.

В контексті наведеного суд зауважує, що відсутність порушеного з боку відповідача права є беззаперечною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до відповідача Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» про визнання недійсними рішень VIII конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», які оформлені протоколом №8 від 07.07.2023.

Одночасно, суд вважає за доцільне надати критичну оцінку наданому позивачем скріншоту переписки із месенджера телеграм. При цьому, суд звертає увагу позивача на те, що за приписами ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У ст.77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд зауважує, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

У даному випадку, суд зауважує, що скріншот переписки із месенджера телеграм ніяким чином не спростовує доказів, які було надано відповідачем, зокрема, доказу виключення ОСОБА_1 до моменту прийняття відповідачем оспорбваного рішення.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення позовних вимог.

З огляду на висновки суду щодо відмови в задоволенні позову, керуючись приписами ст.129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати залишаються за позивачем.

05.08.2024 представником відповідача було подано клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Розглянувши вказане клопотання, суд зазначає таке.

Частиною 1 ст.123 Господарського процесуального кодексу України передбачено що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Статтею 1 Закону України «Про судовий збір» визначено, що судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (ч.3 ст.123 Господарського процесуального кодексу України).

Частинами 1-2 ст.126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 18 000 грн відповідачем надано суду:

- договір №В-7/2024 від 06.06.2024 про надання правової допомоги, укладений між відповідачем та Адвокатським бюро «Тетяни Холоденко», за умовами п.1.1 якого бюро приймає на себе доручення клієнта та бере на себе зобов`зання надати клієнту правову допомогу щодо складання заперечення на відповідь на відзив, клопотання про долучення доказів по господарській справі №910/5253/24. У п.3.1 договору вказано, що вартість гонорару адвоката становить 3000 грн. Акт надання послуг №24 від 07.06.2024 на суму 3000 грн. Платіжну інструкцію №498 від 07.06.2024 на суму 3000 грн.

- договір №В-5/2024 від 13.05.2024 про надання правової допомоги, укладений між відповідачем та Адвокатським бюро «Тетяни Холоденко», за умовами п.1.1 якого бюро приймає на себе доручення клієнта та бере на себе зобов`зання надати клієнту правову допомогу щодо складання відзиву на позовну заяву по справі №910/5253/24 та представництво інтересів клієнта у судовому засіданні 05.06.2024 у Господарському суді міста Києва. У п.3.1 договору вказано, що вартість гонорару адвоката становить 10000 грн. Акт надання послуг №18 від 14.05.2024 на суму 10000 грн. Платіжну інструкцію №477 від 13.05.2024 на суму 10000 грн.

- договір №В-8/2024 від 13.06.2024 про надання правової допомоги, укладений між відповідачем та Адвокатським бюро «Тетяни Холоденко», за умовами п.1.1 якого бюро приймає на себе доручення клієнта та бере на себе зобов`зання надати клієнту правову допомогу щодо складання заперечень проти клопотань про витребування доказів по справі №910/5253/24. У п.3.1 договору вказано, що вартість гонорару адвоката становить 2000 грн. Акт надання послуг №25 від 14.06.2024 на суму 2000 грн. Платіжну інструкцію №500 від 13.06.2024 на суму 2000 грн.

- договір №В-9/2024 від 26.07.2024 про надання правової допомоги, укладений між відповідачем та Адвокатським бюро «Тетяни Холоденко», за умовами п.1.1 якого бюро приймає на себе доручення клієнта та бере на себе зобов`зання надати клієнту правову допомогу щодо складання пояснень по господарській справі №910/5253/24. У п.3.1 договору вказано, що вартість гонорару адвоката становить 3000 грн. Акт надання послуг №28 від 26.07.2024 на суму 3000 грн. Платіжну інструкцію №546 від 29.09.2024 на суму 3000 грн.

- договір №В-10/2024 від 19.08.2024 про надання правової допомоги, укладений між відповідачем та Адвокатським бюро «Тетяни Холоденко», за умовами п.1.1 якого бюро приймає на себе доручення клієнта та бере на себе зобов`зання надати клієнту правову допомогу щодо складання заперечень проти клопотання про залучення доказів та поясненя по господарській справі №910/5253/24. У п.3.1 договору вказано, що вартість гонорару адвоката становить 4000 грн. Акт надання послуг №29 від 21.08.2024 на суму 4000 грн. Платіжну інструкцію №571 від 19.08.2024 на суму 4000 грн.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з частиною 4 ст.126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Вказану правову позицію викладено у постанові від 17.09.2019р. Верховного Суду по справі №910/4515/18.

Верховний Суд у постанові від 08.02.2022 по справі №910/20792/20 зауважив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", рішення у справі "Баришевський проти України", рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України", рішення у справі "Двойних проти України", рішення у справі "Меріт проти України").

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Наразі, оціюючи докази понесення витрат на професійну правничу допомогу по справі, суд вважає їх такими, що не відповідають критерію реальності понесення адвокатських витрат.

Зокрема, судом враховано, що жоден з документів, які подано відповідачем по справі, а саме відзив, заперечення на відповідь на відзив, пояснення, заперечення на клопотання про витребування доказів не підписано адвокатом, а останні містять підпис керівника Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» Ковтуна Є.П.

При цьому, дослідивши зміст договорів про надання правової допомоги, судом встановлено, що у п.2 договорів бюро було надано повноваження на підписання та подачу від імені клієнта заяв, пояснень, документів по справі.

Одночасно, в якості доказу понесення витрат на професійну правничу допомогу відповідачем надано, в тому числі, договір №В-5/2024 від 13.05.2024 про надання правової допомоги, укладений між відповідачем та Адвокатським бюро «Тетяни Холоденко», за умовами п.1.1 якого бюро приймає на себе доручення клієнта та бере на себе зобов`зання надати клієнту правову допомогу щодо складання відзиву на позовну заяву по справі №910/5253/24 та представництво інтересів клієнта у судовому засіданні 05.06.2024 у Господарському суді міста Києва. У п.3.1 договору вказано, що вартість гонорару адвоката становить 10000 грн. Акт надання послуг №18 від 14.05.2024 на суму 10000 грн. Платіжну інструкцію №477 від 13.05.2024 на суму 10000 грн.

Однак, суд акцентує увагу, що у судовому засіданні 05.06.2024 представник відповідача не приймав участі, як і в усіх інших судових засіданнях.

Тобто, виходячи з наявних в матеріалах справи документів, у суду відсутні підстави вважати витрати відповідача на професійну правничу допомогу реальними, а отже, суд відмовляє в їх покладенні на позивача у зв`язку із відмовою в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

Відмовити повністю в задоволенні позову ОСОБА_1 до відповідача Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження» про визнання недійсними рішень VIII конференції Всеукраїнської громадської організації «Український центр «Відродження», які оформлені протоколом №8 від 07.07.2023.

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 05.09.2024.

Суддя В.В. Князьков