Рішення

від 09.09.2024 по справі 160/34624/23

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2024 рокуСправа №160/34624/23

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горбалінського В.В. розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою Керівника Новомосковської окружної прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_1 (51206, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Гетьманська, 5) в інтересах держави в особі: Міністерства культури та інформаційної політики України (01601, м. Київ, вул. Івана Франка, 19, код ЄДРПОУ 43220275), Управління культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради (51200, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Гетьманська, 14, код ЄДРПОУ 02227400) до Релігійної організації «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську (51200, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, Майдан Перемоги, 1, код ЄДРПОУ 21908436) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

29.12.2023 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Керівника Новомосковської окружної прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_1 в інтересах держави в особі: Міністерства культури та інформаційної політики України, Управління культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради до Релігійної організації «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську, в якій позивачі просять:

- визнати протиправною бездіяльність Релігійної організації «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську (код ЄДРПОУ 21908436), яка полягає у неукладенні з Управлінням культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради (код ЄДРПОУ 02227400) охоронного договору на об`єкт культурної спадщини пам`ятку архітектури, історії національного значення з охоронним номером № 1082 «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.» за адресою: пл. Соборна, 1, м. Новомосковська Дніпропетровської області на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року №1768;

- зобов`язати Релігійну організацію «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську (код ЄДРПОУ 21908436) протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Управління культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради (код ЄДРПОУ 02227400) охоронного договору на об`єкт культурної спадщини пам`ятку архітектури, історії національного значення з охоронним номером № 1082 «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.» за адресою: пл. Соборна, 1, м. Новомосковська Дніпропетровської області на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року №1768.

Позовні вимоги обґрунтовані протиправною бездіяльністю Релігійної організації «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську щодо невжиття заходів щодо не укладення з Управлінням культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради (код ЄДРПОУ 02227400) охоронного договору на об`єкт культурної спадщини пам`ятку архітектури, історії національного значення з охоронним номером № 1082 «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.» за адресою: пл. Соборна, 1, м. Новомосковська Дніпропетровської області.

03.01.2024 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

05.02.2024 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду провадження в адміністративній справі №160/34624/23 за позовом Керівника Новомосковської окружної прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_1 в інтересах держави в особі: Міністерства культури та інформаційної політики України, Управління культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради до Релігійної організації «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії зупинено до набрання законної сили рішенням Верховного Суду у справі №260/4199/22.

22.02.2024 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду в задоволенні клопотання Керівника Новомосковської окружної прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_1 про поновлення провадження у справі про поновлення провадження у справі відмовлено.

11.07.2024 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду поновлено провадження в адміністративній справі №160/34624/23 за позовом Керівника Новомосковської окружної прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_1 в інтересах держави в особі: Міністерства культури та інформаційної політики України, Управління культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради до Релігійної організації «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Як встановлено судом, направлену на адресу Релігійної організації «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську ухвалу про відкриття провадження у цій справі разом із позовом з додатками повернуто із відміткою «за закінченням терміну зберігання», що підтверджується рекомендованим повідомленням.

Згідно із ч. 6 ст. 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно положень ст. 126 КАС України відповідач є належно повідомленим про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом.

Дослідивши повно і всебічно письмові докази, які містяться в матеріалах справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позову, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

Судом встановлено, що постановою Ради Міністрів УРСР від 06 вересня 1979 року №442 «Про доповнення списку пам`яток містобудування і архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави» взято на державний облік об`єкт культурної спадщини - «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.», з охоронним номером 1082, який розташований за адресою: пл. Перемоги, 1, м. Новомосковська Дніпропетровської області.

Рішенням Ради по справам релігії при Раді Міністрів СССР від 14.02.1989 року зареєстрована релігійна громада РПЦ в м. Новомосковську Дніпропетровської області Української ССР та надано дозвіл про передачу в її користування Свято-Троїцького собору.

27.12.1991 року Релігійну громаду Троїцького собору РПЦ в м. Новомосковську Дніпропетровській області Української ССР зареєстровано як Релігійну організацію «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську (ЄДРПОУ 21908436).

Відповідно до архівного витягу виконавчого комітету Новомосковської міської ради №288 від 20.03.1996 року вказаним рішенням затверджено державний акт на право постійного користування землею: Українській православній церкві під Свято-Троїцький Собор пл. 0,656га на пл. Перемоги, 1, на території якого знаходиться «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.».

Рішенням Новомосковської міської ради №680 від 10.06.2022 року «Про перейменування площ, вулиць та провулків міста Новомосковська», площу Перемоги у м. Новомосковську перейменовано на площу Соборну.

Листом Міністерства культури та інформаційної політики України №06/35/7029-23 від 10.08.2023 встановлено, що «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.», з охоронним № 1082 у м. Новомосковську Дніпропетровської області станом не занесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, але постановою Ради Міністрів Української РСР від 24 серпня 1963 року № 970 взятий на облік як пам`ятка архітектури та містобудування республіканського значення

Листами Управління, культури, спорту та туризму, виконавчого комітету Новомосковської міської ради №837/0/2-23 від 04.05.2023, №237 від 06.11.2023, встановлено, що охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.», за адресою: пл. Соборна, 1, м. Новомосковська Дніпропетровської області релігійною організацією «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську розташованою за адресою: пл. Соборна, 1, м. Новомосковська Дніпропетровської області не укладено.

Вказані обставини і слугували для звернення позивачем до суду із даною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Щодо підстав звернення прокурора до суду із даною позовною заявою, суд вказує на наступне.

Відповідно до статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 5 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 надав тлумачення зазначеної статті, згідно з яким Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

У частині третій статті 23 Закону № 1697-VII встановлено вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді у некримінальних провадженнях:

- у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

"Інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 826/2793/18 та від 6 лютого 2019 року у справі № 810/3046/17 сформульовано визнання "інтересу держави" ("публічного інтересу") як важливої для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб`єктами публічної адміністрації. Тобто публічний інтерес є не чим іншим, як певною сукупністю приватних інтересів.

Відтак, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 19 вересня 2019 року у справі № 815/724/15, від 28 січня 2021 року у справі № 380/3398/20, від 5 жовтня 2021 року у справі № 380/2266/21, від 2 грудня 2021 року у справі № 320/10736/20 та від 23 грудня 2021 року у справі № 0440/6596/18.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France), заява № 61517/00, пункт 27).

Суд звертав також увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі "Менчинська проти російської федерації" (Menchinskaya v. russia, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку думку: сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, у тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує, наскільки участь прокурора є доцільною.

До того ж, у рішенні у справі "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine, заява № 66561/01, пункт 63) ЄСПЛ зазначив, що тільки той факт, на який посилається Уряд, що відповідно до національного законодавства прокуратура, крім виконання функції обвинувачення, ще й діє в інтересах суспільства, не може розглядатися як підтвердження її статусу незалежного та безстороннього суб`єкта в суді.

Вирішуючи питання про те, чи було надмірним втручання прокурора у справу заявників, зазначив, що втручання, яке розглядалося, було, очевидно, на користь головного противника заявників - адміністрації заповідника - і, крім того, допомогло гарантувати, що рішення, яке було винесено не на її користь, підлягає оскарженню, враховуючи те, що апеляцію самого Заповідника було відхилено як неприйнятну з процесуальних підстав (рішення у справі "Мукий проти України" (Mukiy v. Ukraine, заява № 12064/18, пункт 9).

Крім того, важливе значення також мають наступні сформовані ЄСПЛ підходи: в ряді випадків присутність прокурора чи аналогічного службовця в засіданнях суду в якості "активного" або "пасивного" учасника справи може вважатися порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції ("Мартіні проти Франції" (Martinie v. France), заява № 58675/00, пункт 53); сам по собі факт того, що дії прокурорів спрямовані на охорону державних інтересів, не можна тлумачити як надання їм правового статусу незалежних і неупереджених учасників процесу ("Злінсат проти Болгарії" (Zlinsat, spol. s.r.o. v. Bulgaria), заява № 57785/00, пункт 78); хоча незалежність та неупередженість прокурора чи аналогічної посадової особи не піддаються критиці, підвищена чутливість громадськості до справедливого здійснення правосуддя виправдовує зростаюче значення, яке надається такій участі прокурора ("Боржерс проти Бельгії" Borgers v. Belgium, заява № 12005/86, пункт 24).

Отже, участь прокурора в судовому провадженні поза межами кримінального процесу, незалежно від існуючих законодавчих гарантій неупередженості та об`єктивності цього органу, допускається як виняток, оскільки така участь на боці однієї із сторін може негативно сприйматися в суспільстві, у тому числі, через існування загрози порушення досить чутливого та важливого принципу рівності сторін судового процесу.

Відповідно до Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" (Role of the public prosecutor?s office in a democratic society governed by the rule of law - Parliamentary Assembly Recommendation 1604(2003) (Reply adopted by the Committee of Ministers on 4 February 2004 at the 870th meeting of the Ministers? Deputies) при наділенні органів прокуратури функціями, які не належать до сфери кримінального права, важливо забезпечити, щоб будь-які повноваження прокурора стосовно спільного захисту прав людини не приводили до яких-небудь конфліктів інтересів і не порушували права осіб, які домагаються захисту своїх прав з боку держави; ефективний розподіл повноважень між різними органами влади в державі може бути дотриманий у випадку надання прокуратурі додаткових функцій при повній її незалежності та неможливості використання для втручання з боку будь-якого органу влади в індивідуальні справи; повноваження і функції прокурорів повинні обмежуватися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій повинні бути утворені окремі та ефективні органи (пункти 7, 19 та 38).

У Висновку № 3 (2008) Консультативної ради європейських прокурорів "Про роль прокуратури поза межами сфери кримінального права" (Opinion № 3(2008) of the Consultative Council of European Prosecutors on "The role of prosecution services outside the criminal law field" adopted by the CCPE at its 3rd plenary meeting (Strasbourg, 15-17 October 2008) зазначається, що діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається, насамперед, потребою суспільства у належному захисті прав людини та державних інтересів; не існує загальних міжнародних правових норм та правил стосовно завдань, функцій та організації прокурорської служби за межами сфери кримінального права, оскільки держава має суверенне право визначати свої інституційні та правові процедури реалізації її функцій із захисту прав людини та державних інтересів (пункти 29- 31).

У Рекомендаціях CM/Rec (2012)11 Ради Європи "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції" (The role of public prosecutors outside the criminal justice system Recommendation CM/Rec(2012)11 adopted by the Committee of Ministers of the Council of Europe on 19 September 2012 and explanatory memorandum) рекомендовано державам-учасницям, при наявності у служби публічного обвинувачення повноважень поза системою кримінальної юстиції, вжити всіх необхідних і відповідних заходів для забезпечення того, щоб ця роль виконувалась з особливою увагою до захисту прав людини та основоположних свобод і в повній відповідності з принципом верховенства права, зокрема, щодо права на справедливий судовий розгляд.

Згідно з пунктом 66 Висновку № 12 (2009) Консультативної ради європейських суддів та Висновку № 4 (2009) Консультативної ради європейських прокурорів до уваги Комітету міністрів Ради Європи про відносини між суддями та прокурорами в демократичному суспільстві (Opinion № 12 (2009) of the Consultative council of European judges (CCJE) and Opinion № 4 (2009) of the Consultative council of European prosecutors (CCPE) to the attention of the Committee of ministers of the Council of Europe on the relations between judges and prosecutors in a democratic society) відповідно до принципу верховенства права в демократичному суспільстві всі повноваження прокурорів, а також процесуальні дії, що вчиняються на виконання цих повноважень прокурорами, мають бути детально визначені в законодавстві. Якщо прокурори діють поза межами сфери кримінального права, вони мають поважати виключні повноваження судді чи суду та враховувати принципи, розроблені правом судовою практикою ЄСПЛ, зокрема, участь прокурорів у судовому розгляді не може впливати на незалежність судів; принцип розподілу влади має поважатись, з одного боку, стосовно завдань та діяльності прокурорів поза межами сфери кримінального права, а з другого боку, стосовно ролі судів у захисті прав людини; не применшуючи прокурорську прерогативу виступати в інтересах держави, прокурори повинні мати ті ж самі права й обов`язки, як і будь-яка інша сторона, а також не повинні мати привілейованої позиції під час судового провадження (принцип рівності сторін); діяльність органів прокуратури від імені суспільства щодо захисту суспільних інтересів і прав осіб не повинна порушувати принцип обов`язковості остаточного рішення суду (res judicata), з деякими винятками, встановленими відповідно до міжнародних зобов`язань, включно з судовою практикою ЄСПЛ.

Таким чином, позиція європейських інституцій полягає у тому, що участь прокурора у судовому провадженні поза межами кримінального процесу є винятком; така участь можлива лише за умови спрямованості на захист суспільних або важливих державних потреб, відсутності конфлікту інтересів, гарантованої незалежності органів прокуратури, а також дотриманні права усіх сторін процесу на справедливий суд як елементу принципу верховенства права.

Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не повною мірою відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 4 частини другої статті 129 Конституції України).

Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 806/602/18, від 13 березня 2019 року у справі № 815/1139/18, від 15 жовтня 2019 року у справі № 810/3894/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 569/4123/16-а, від 5 листопада 2019 року у справі № 804/4585/18, від 3 грудня 2019 року у справі № 810/3164/18 та від 1 червня 2022 року у справі № 260/1815/21.

Як встановлено судом, Новомосковською окружною прокуратурою у порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» на адресу Новомосковської міської ради, Управління, культури, спорту та туризму, виконавчого комітету Новомосковської міської ради та Міністерства культури та інформаційної політики України направлялись листи №04/62-1882ВИХ-23 від 24.04.2023, №04/62- 2517ВИХ-23 від 01.06.2023, №04/62-2558ВИХ-23 від 05.06.2023, №04/62-4506ВИХ-23 від 25.09.2023, №04/62-2559ВИХ-23 від 05.06.2023 з повідомленням щодо порушення інтересів держави, що полягають у порушенні відповідачем вимог чинного законодавства з питань охорони культурної спадщини, що полягають у не укладенні охоронного договору на пам`ятку архітектури національного значення з охоронним №1082 «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.» за адресою: пл. Соборна, 1, м. Новомосковська Новомосковського району Дніпропетровської області.

Зі змісту листів Новомосковської міської ради та Управління, культури, спорту та туризму, виконавчого комітету Новомосковської міської ради за №837/0/2-23 від 04.05.2023, №1158/0/2-23 від 14.06.2023, №1566/0/161-23 від 02.08.2023, №237 від 06.11.2023, Міністерства культури та інформаційної політики України №06/35/7029-23 від 10.08.2023 встановлено, що заходи, які б забезпечили виконання вимог чинного законодавства, збереження та відновлення пам`ятки національного значення, зокрема шляхом пред`явлення позову зобов`язального характеру, не вживались.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (пункт 40).

За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (пункт 8.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц).

Таким чином, прокурор виконав вимоги абзацу 2 частини другої, абзаців 3 та 4 частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII, обґрунтував "інтерес держави" та підтвердив, що зверненню до суду з цим позовом передував запит до відповідного суб`єкта владних повноважень й отримання інформації, що такий суб`єкт не здійснює захист законних інтересів держави.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18, незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи позивача про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці ЄСПЛ.

Аналогічні висновки щодо підстав звернення прокурора до суду з позовом у подібній категорії спорів викладені Верховним Судом у постановах від 17 листопада 2022 року у справі № 640/16767/21 та від 30 січня 2024 року у справі № 420/10218/22.

Щодо предмету та підстав позову, можливості пред`явлення до юридичної особи позову зобов`язального характеру щодо укладення договору з суб`єктом владних повноважень, суд зазначає про таке.

Відповідно до частини першої та четвертої статті 23 Закону № 1805-III усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

Відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону.

Таким чином, юридичні або фізичні особи, у власності або користуванні яких перебувають об`єкти культурної спадщини чи їх частини, зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір встановленого зразка, до якого мають бути додані додаткові документи (постанова Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі №826/4605/16).

Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2019 року у справі № 806/1536/18 проаналізувавши правову природу охоронного договору, дійшов висновку, що такий договір є актом за участю суб`єкта владних повноважень та співвласника пам`ятки культурної спадщини, має форму договору, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері (реалізація державного управління охороною культурної спадщини) і укладається на підставі статті 23 Закону України "Про охорону культурної спадщини". Укладання такого договору відбувається замість видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, яким покладається на власника зобов`язання щодо забезпечення збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини.

Укладання охоронних договорів спрямоване на реалізацію державної політики у сфері охорони культурної спадщини. Такими договорами не вирішується питання власності на об`єкт культурної спадщини, а встановлюється режим використання пам`яток та відповідальність за порушення такого режиму.

Таким чином, охоронний договір, укладений на підставі ст. 23 Закону № 1805-III, є адміністративним договором.

У постанові від 24 травня 2021 року у справі № 640/4482/20 Верховний Суд дійшов висновку, що відповідно до чинного законодавства уповноваженим органом на укладення охоронного договору на пам`ятку місцевого значення є власник або уповноважений ним орган.

У постанові від 20 березня 2024 року у справі № 620/17968/21 Верховний Суд сформулював правову позицію щодо належного відповідача у подібних правовідносинах про те, що у спорах, які виникають з приводу укладення охоронного договору як адміністративного договору Управління містобудування та архітектури обласної державної адміністрації є належним позивачем, а суб`єкт приватного права - належним відповідачем.

Оскільки всі власники пам`яток культурної спадщини незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти охоронний договір, то у разі невиконання ними вимог частини першої статті 23 Закону № 1805-III орган охорони культурної спадщини або прокурор, якщо відповідний орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист законних інтересів держави, має право звернутися до суду з позовом про зобов`язання власника пам`ятки культурної спадщини укласти такий договір.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного суду від 08 травня 2024 року у справі №240/17530/23.

Щодо виниклих спірних правовідносин, суд звертає увагу на таке.

Відповідно до частин 4, 5 статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами. Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулюються Законом України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III (далі Закон № 1805-III).

Згідно з частинами першою, другою статті 24 Закону № 1805-II власник або уповноважений ним орган, користувач зобов`язані утримувати пам`ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору.

Використання пам`ятки має здійснюватися відповідно до визначених або встановлених режимів використання, у спосіб, що потребує як найменших змін і доповнень пам`ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо.

Відповідно до статті 1 Закону № 1805-II об`єкт, культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Як вже встановлювалося судом, відповідно до архівного витягу виконавчого комітету Новомосковської міської ради №288 від 20.03.1996 року вказаним рішенням затверджено державний акт на право постійного користування землею: Українській православній церкві під Свято-Троїцький Собор пл. 0,656га на пл. Перемоги, 1, на території якого знаходиться «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.».

Статтею 23 Закону № 1805-II передбачено, що усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

При передачі пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою договору про таку передачу є забезпечення особою, якій передається пам`ятка, щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи її(його) частина, збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини відповідно до вимог цього Закону та умов охоронного договору, укладеного власником або уповноваженим ним органом(особою) з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Основним завданням охоронного договору є встановлення режиму використання пам`ятки культурної спадщини чи її частини, у тому числі території, на якій вона розташована, видів і термінів виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам`яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини. До охоронного договору додаються:

1) акт технічного стану пам`ятки (форма якого затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини) на момент укладення охоронного договору. Для ансамблів (комплексів) складається окремий акт на кожний їх об`єкт. Акт технічного стану поновлюється не рідше ніж раз на 5 років. Якщо стан пам`ятки значно змінився (після проведення ремонтних, реставраційних та інших робіт чи внаслідок дії чинників, що призвели до руйнування або пошкодження), - у п`ятиденний термін після його зміни;

2) опис культурних цінностей і предметів, які належать до пам`ятки, знаходяться на її території чи пов`язані з нею і становлять історичну, наукову, художню цінність, з визначенням місця і умов зберігання та використання;

3) план поверхів пам`яток-будівель і споруд (у масштабі 1:100);

4) план інженерних комунікацій та зовнішніх мереж (за наявності);

5) генеральний план земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка;

6) паспорт пам`ятки.

Отже, саме такий договір є першочерговим документом, що встановлює гарантії збереження індивідуально визначеної пам`ятки культурної спадщини, що враховує її цінність, особливості та стан.

Важливим елементом охоронного договору, який підтверджує його публічно-правову природу, є предмет - пам`ятка архітектури, правовий режим якої відрізняється від інших матеріальних об`єктів.

Особливий предмет охоронного договору обумовлює спеціальний суб`єктний склад.

Так, охоронний договір є актом за участю суб`єкта владних повноважень та співвласника пам`ятки культурної спадщини, має форму договору, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері (реалізація державного управління охороною культурної спадщини) і укладається на підставі ст. 23 Закону № 1805-II. Укладання такого договору відбувається замість видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, яким покладається на власника зобов`язання щодо забезпечення збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини.

Укладання охоронних договорів має імперативний характер та спрямоване на реалізацію державної політики у сфері охорони культурної спадщини. Такими договорами не вирішується питання власності на об`єкт культурної спадщини, а встановлюється режим використання пам`яток та відповідальність за порушення такого режиму, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам`яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.

З огляду на це, правильним є твердження, що враховуючи свою правову природу, зміст, суб`єктний склад та мету, охоронний договір, укладений на підставі статті 23 Закону № 1805-II, є адміністративним.

Такий висновок узгоджується з позицією наведеною у постанові Верховного Суду від 23.12.2019 у справі № 806/1536/18.

Частиною третьої статті 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що порядок укладення охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 2 Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768 (далі - Порядок), власник пам`ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки чи її частини у власність або у користування укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Обов`язок укладення охоронного договору покладається саме на власника пам`ятки, а не на орган охорони культурної спадщини, і саме власник повинен бути його ініціатором.

Такий висновок підтверджується й судовою практикою, зокрема постановою Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 826/4605/16.

Так, Верховний Суд у постанові від 13.12.2018 у справі № 826/4605/16 вказав, що п. 5 Порядку зафіксовано, що в охоронному договорі, складеному за зразком згідно з додатком, зазначаються особливості режиму використання пам`ятки, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам`яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини.

Таким чином, як вбачається з вищевикладених норм чинного законодавства, юридичні або фізичні особи, які є власниками об`єктів культурної спадщини чи їх частин, зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір встановленого зразка, до якого мають бути додані додаткові документи.

Враховуючи викладене, Релігійна організація «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську була зобов`язана укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Поряд з цим, при вирішенні справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)

Очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди умотивовувати свої рішення. Але дану вимогу не слід розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.

Отже, суд вказує, що інші аргументи та підстави, зазначені сторонами, не спростовують висновків суду, викладених вище, оскільки судом надано правову оцінку основним аргументам, на яких ґрунтувалися доводи та заперечення учасників справи та оцінено їх в розрізі норм чинного законодавства та встановлених обставин справи.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про задоволення позовної заяви.

Відповідно до частини другої статті 139 КАС України при задоволенні позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз.

Враховуючи наведене, витрати позивача - суб`єкта владних повноважень зі сплати судового збору за звернення до суду із даним позовом із відповідача не стягуються.

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву Керівника Новомосковської окружної прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_1 (51206, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Гетьманська, 5) в інтересах держави в особі: Міністерства культури та інформаційної політики України (01601, м. Київ, вул. Івана Франка, 19, код ЄДРПОУ 43220275), Управління культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради (51200, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Гетьманська, 14, код ЄДРПОУ 02227400) до Релігійної організації «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську (51200, Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, Майдан Перемоги, 1, код ЄДРПОУ 21908436) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Релігійної організації «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську (код ЄДРПОУ 21908436), яка полягає у неукладенні з Управлінням культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради (код ЄДРПОУ 02227400) охоронного договору на об`єкт культурної спадщини пам`ятку архітектури, історії національного значення з охоронним номером № 1082 «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.» за адресою: пл. Соборна, 1, м. Новомосковська Дніпропетровської області на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року №1768.

Зобов`язати Релігійну організацію «Свято-Троїцький Кафедральний собор» парафії Дніпропетровської єпархії Української православної церкви в м. Новомосковську (код ЄДРПОУ 21908436) протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Управління культури, спорту та туризму виконавчого комітету Новомосковської міської ради (код ЄДРПОУ 02227400) охоронного договору на об`єкт культурної спадщини пам`ятку архітектури, історії національного значення з охоронним номером № 1082 «Дзвіниця Троїцького собору (дер.) XIX ст.» за адресою: пл. Соборна, 1, м. Новомосковська Дніпропетровської області на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 року №1768.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтею 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Горбалінський